ТОП 10:

Розроблення проблем психології управління в межах соціології



Виокремлення соціології в окрему у самостійну науку в середині ХІХ ст. сприяло появі в ній психологічних шкіл.

Один із основоположників концепції «психологія натовпу», французький соціолог, психолог Гюстав Лебон (1841-1931 р) стверджував вплив расових чинників на розвиток цивілізації, яку розглядав як продукт інтелектуальної творчої еліти. Він виступав проти всіх форм соціальної рівності та демократії, доводячи, що всі досягнення цивілізації є результатом діяльності еліти, тому протестував проти відтиснення її від участі в історичному процесі , оскільки, на його думку , це могло призвести до загибелі цивілізації.

Розвиток концепції масового суспільства продовжив представник психологічного напряму в соціології, один із засновників соціальної психології, французький соціолог Габріель Тард ( 1843-1904 р.). Досліджуючи у своїй основній праці «Закони наслідування» індивіда та його роль у суспільстві, він підкреслив, що суспільство є продуктом взаємодії індивідів, основу якої становить асиміляція індивідом установок, вірувань, почуттів інших людей.

Науковий інтерес американського соціолого Чарльза-Хортена Кулі

(1864-1929 р.) був прикутий до соціально-психологічних механізмів, що формуються в результаті взаємодії між людьми, особою і суспільством. Суспільство він вважав психологічним організмом, що існує як цілісність завдяки тісній взаємодії між індивідами, соціальними спільнотами, верствами і суспільством. На його думку , взаємодія зумовлена психічною природою людини, а суспільство не може існувати без психічних реакцій, почуттів, взаємного оцінювання людини людиною.

Російський соціолого Микола Караєв (180-1931 р) у своїх дослідженнях поєднував теоретичну соціологію з філософією і психологією, зокрема соціальною психологією. Психології він надавав важливого значення у поясненні суспільних явищ, котрі, на його думку, мають психологічну основу, оскільки вони є продуктом діяльності людей. У суспільному житті одну з головних ролей відводив інтелектуальному , емоційному та вольовому аспектам духовного світу людини, а суспільство тлумачив як систему психічних і практичних взаємодій між людьми.

Значний внесок у пошук способів ефективного управління організаціями зробив видатний німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920 р). Досліджуючи проблеми організації, він зауважив, що бюрократичні процеси вносять рутину в офісні операції. Для здійснення контролю над виробничими системами в структурі управління важливу роль відводив методам наукового менеджменту, вважаючи ідеальним засобом встановлення дисципліни на підприємстві, яка разом з мінімальною свободою дії працівників гарантує передбачуване виконання завдань.

Функціонування бюрократичних структур зумовлене необхідністю підтримання безперервності існування організації. Тому бюрократичні розпорядження і процедури є обов’язковими для всіх співробітників.

А щоб організація не залежала від конкретних людей, встановлені процедури і технології забезпечують ефективне налагодження справи і контроль за їх розгортанням.

 

2. Формування психологічних знань з психології управління в теорії управління.

Виникнення психології управління як самостійної галузі знань тісно пов’язане з формуванням , розвитком управління загалом , яке , як відомо , існує багато тисяч років , оскільки співжиття і спільна діяльність вимагали відповідної їх організації .

Загальний розвиток управління відбувся у кілька етапів , особливості яких зумовлені станом розвитку економічної , політичної сфер суспільства , способом впливу на їх функціонування . До них належать :

  1. Традиційний етап . Він тривав з давніх часів до ХVІ – ХVІІ ст., коли після промислової революції почали створювати великі підприємства. Для нього характерні слаборозвинуті форми політичного , економічного устрою і способу впливу на них .
  2. Перехідний етап. Охоплює період формування ринкових відносин , розвитку промисловості , будівництва торгових і транспортних підприємств. Його характеризують впорядкування виробничих організацій , розвиток і використання процедур досягнення цілей , обґрунтування виробничих процесів і операцій , зосередження уваги на виробничих операціях , управління запасами , підвищенні ефективності і контроль над витратами.
  3. Науковий етап . Початком його вважають 1886 рік , коли відбулися збори Американського товариства інженерів-механіків , на яких виступив президент однієї з компаній Генрі Таун з доповіддю «Інженер у ролі економіста» . У ній проблеми управління трудовим процесами було проголошено таким самим мистецтвом , як технічне конструювання .

З цього часу почався активний розвиток теорії і практики управління , формування різноманітних наукових шкіл цій галузі знання.

Основні школи наукового управління :

1. Класична школа наукового управління. Основоположник Фредерік Вінслоу Тейлор . На його думку , об’єктом управління повинна бути максимальна гарантія розквіту добробуту роботодавця , поєднана з максимальним достатком кожного найманого робітника . цього можна досягти завдяки контролю за процесом праці , який базується на таких принципах :

- використання наукових методів , відмова від застарілих «правил для новачків» ;

- жорсткий добір працівників , наділених необхідними для певної роботи фізичними якостями і розумовими здібностями ;

- підготовка, навчання , розвиток здібностей робітника , необхідних для точного виконання встановлених процедур ;

- використання фінансових стимулів з метою гарантувати виконання роботи відповідно до розпорядження ;

- покладання відповідальності з планування й організацію роботи на керівника , а не на робітника .

Аналізуючи внесок школи наукового управління в систему управління , сучасні дослідники виокремлюють такі її ключові позиції :

- підвищення ефективності та продуктивності праці на підприємствах ;

- запровадження наукового аналізу на робочому місці ;

- створення системи норм , яка б об’єднала робочі вимоги та виконання ;

- поступове започаткування кооперації між менеджментом і робітниками ;

- перетворення функціонального майстра на «спеціаліста-управління».

2. Школа адміністративного менеджменту. В її основі – розроблення більш загальних принципів організації праці та управління . Основні з них :

- розподілу праці ;

- дисципліни ;

- повноваження і відповідальність ;

- єдиноначальності ;

- єдність напряму та плану роботи для всіх ;

- підпорядкування особистих інтересів загальним ;

- винагороди ;

- справедливості ;

- централізації ;

- ієрархії ;

- порядку ;

- тривалості перебування персоналу на посаді , стабільності складу персоналу;

- ініціативи ;

- корпоративного духу .

3. Концепція «фізіологічного оптимуму». Основоположник - російський вчений Осип Єрманський . Він поставив в центр своїх досліджень зв’язок управління з психологією , особливо важливим вважав такі чинники , як пошук управлінських та виробничих структур , що гарантували б нормальну роботу людей без перевантаження , стресових станів , запобігали недовантаженню , недовикористанню психофізіологічного , інтелектуального , професійного потенціалу працівників з метою забезпечення росту продуктивності праці.

Психологічні аспекти наукового управління знайшли своє відображення в діяльності відомого російського теоретика і практика менеджменту Олексія Гастаєва ( 1882-1941 ) . Головні положення його теорії :

1. Теорії управління мають ґрунтуватися на об’єктивному аналізі теоретичних досягнень і практичного досвіду управління провідних промислово розвинутих країнах світу.

2. Концепція наукового управління повинна мати широкий вихід на інші галузі знання , комплексно охоплювати техніку , технологію , біологію, психофізіологію , економіку , історію , педагогіку.

3. Специфіка наукового управління полягає у дослідницькому аспекті , у відмові від емпіричного підходу до управління і пропаганді системи раціональних методів .

4. Важливими є принципи поглиблення розподілу праці і посилення організаторської ролі нижчого і середнього адміністративно-технічного персоналу , запровадження інструктажу і різних організаційних прийомів .

5. Основними є ідеї соціалізації трудового процесу , вирішальної ролі людського чинника у виробництві.

6. В організації наукового управління до робітника необхідно ставитися не лише як до об’єкта вивчення , а як до творчого суб’єкта з власними психофізіологічними можливостями й індивідуальними здібностями , що змінюються .

7. Умілий керівник володіє організаторськими здібностями , тактом , привабливістю , вмінням запалювати людей конкретною справою , винахідливістю , ентузіазмом . комунікабельністю.

4. Концепція людських відносин. Сформувалася вона у 20-30 роки ХХ ст.. Основні положення цього напряму зводяться до виявлення ролі відносин у малих неформальних групах та утвердження необхідності виявляти , використовувати у практиці управління соціально-психологічні особливості групи.

 

3. Становлення і розвиток вітчизняної психології управління

У становленні і розвитку вітчизняної психології управління виокремлюють такі етапи (Л. Карамушка, Л. Орбан-Лембрик):

- зародження і розвиток психології праці і психології управління (20-30 рр. ХХст. ) ;

- стагнація психології праці і психології управління

( друга пол. 30 -50 рр. ХХ ст. );

- відродження психології праці і психології управління та їх розвиток на основі соціалістичної орієнтації ( друга пол.. 50- кін. 90 рр.

ХХ ст. );

- розвиток сучасної вітчизняної психології управління на основі нової соціально-економічної парадигми, суверенності, незалежності України.







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.225.194.144 (0.006 с.)