Систематичний ризик та сподівана дохідність компанії

Рівень систематичного ризику, β	Сподівана дохідність компанії, ks
До впровадження проекту	Після впровадження проекту	До впровадження проекту	Після впровадження проекту
1,1	0,7 · 1,1 + 0,3 · 1,6 = = 1,25	10 + (15 – 10) · 1,1 = = 15,5	10 + (15 – 10) × × 1,25 = 16,25

 

За формулою середньозваженої величини знайдемо необхідну дохідність нового проекту компанії:

,

де — необхідна дохідність нового проекту.

Висновок: за величиною чистого приведеного доходу та рівнем прибутковості проекту більш привабливим для впровадження є Проект 1. Проект 2 має трохи менший строк окупності, але величини інших показників ефективності значно гірші.

Для того, щоб залучити кошти інвесторів, сподівана дохідність компанії має зрости з 15,5 до 16,25 %.

Необхідна доходність акцій компанії має становити 18 %, необхідна дохідність нового проекту повинна становити k_s = 16,25 %.

6.2. Прийняття фінансових рішень
за умов ризику

Фінансові рішення — рішення щодо визначення обсягу та структури інвестованих коштів (власних і позикових), забезпечення поточного фінансування наявних коротко- та довгострокових активів (структура власних засобів, позикових засобів, сполучення коротко- та довгострокових джерел). Прикладом чисто фінансових рішень є вибір: схеми створення й обігу фінансових активів; форми одержання прибутку та подальшого реінвестування чи споживання. Інвестиційні рішення, як правило, взаємозалежні з фінансовими, але можуть прийматися без останніх. Фінансові рішення змінюють оцінку активу та роблять його більш інвестиційно привабливим.

Важливу роль в управлінні інвестиціями відіграє теорія опти­мального портфеля, пов’язана з проблемою вибору ефективного портфеля, що максимізує очікувану дохідність за певного, прийнятного для інвестора, рівня ризику. Портфелем цінних паперів називається сукупність активів (акцій, облігацій), складених у найбільш вигідних пропорціях. Структура портфеля — співвідношення часток різних видів інвестицій у цінні папери, вартість портфеля — це вартість усіх паперів у його складі [31]. Під прибутковістю портфеля за визначений період (рік) мається на увазі величина:

, (6.11)

де P — сьогоднішня вартість портфеля,

P ¹ — вартість портфеля через рік.

Інвестування коштів пов’язане з великим ризиком. Найризикованішим портфелем є портфель акцій, тому що акції не належать до цінних паперів із фіксованим доходом (за винятком привілейованих).

Формуючи інвестиційний портфель акцій, інвестори намагаються за мінімального ризику отримати максимальний прибуток. Основні принципи роботи на ринку цінних паперів відповідають розумній диверсифікації коштів — процесу розподілу інвестованих коштів між різними об’єктами вкладення капіталу для зниження ступеня ризику, забезпечення більшої стійкості доходів за будь-яких коливань дивідендів і ринкових цін на цінні папери. Загальне правило інвестора щодо диверсифікації — необхідно прагнути розподілити вкладення між такими видами активів, які показали за минулі роки: різну щільність зв’язку (кореляцію) із загальноринковими цінами (індексами); протилежну фазу коливання норм прибутку (цін) усередині портфеля.

Формування структури портфеля цінних паперів, яка приносить найбільший дохід, є дуже складним завданням, розв’язанням якого займалося багато економістів. Гаррі Марковіц уважається «батьком» сучасної «портфельної теорії», яка стосується методів збалансування ризиків та економічного зиску у виборі ризикованих інвестицій [58]. Р. Тобін збагатив ідею Г. Марковіца пропозицією включати в портфель поряд з ризиковими безризикові папери, щоби зменшити ризик усього портфеля (чим більше таких паперів у портфелі, тим менший ризик, але й менший можливий дохід).

Основна ідея теорії: структура портфеля цінних паперів має повторювати структуру великого ринку цінних паперів. Принцип ринкової рівновагі ґрунтується на розумінні того факту, що ринок цінних паперів в умовах ринкової економіки є добре збалансованою системою. Це значить, що розрив між цінами попиту та пропонування незначний. Звідси випливають важливі висновки: середньоринковій прибутковості відповідає мінімально можливий ступінь ризику; максимально можливий дохід досягається за структури портфеля, ідентичній структурі ринкового обороту. Таким чином, для того, щоб інвестору сформувати портфель цінних паперів з найменшим ризиком і найбільшою прибутковістю, необхідно відтворити в ньому структуру ринку (з періодичним її коригуванням).

Розглянемо принципи постановки задач формування оптималь­них портфелів цінних паперів Марковіца й Тобіна. Для цього введемо кілька позначень: — частка паперів і -го виду в портфелі, ; — математичне очікування прибутковості і -го виду паперів, — ризик і- го виду паперів (середньоквадратичне відхилення прибутковості). Прибутковість портфеля можна розглядати як середньозважену величину від дохідностей паперів, що його утворюють:

. (6.10)

Як правило, і середня ринкова прибутковість визначається як середньозважена прибутковість усіх акцій ринку. Цей показник розраховують за акціями найбільш представницьких компаній. Індексів, застосовуваних у міжнародній практиці, досить багато. У США, наприклад, дуже представницьким вважається індекс компанії «Standart and Poors», розрахований за акціями 500 найбільших компаній. Оскільки одночасно максимізувати ефективність і мінімізувати ризик не можна, то доводиться оптимізувати щось одне, накладаючи обмеження на інший параметр [31].

Портфелі мінімального ризику формуються через вимогу міні­мізації ризику за умови обмеження на прибутковість. Портфель Тобіна від портфеля Марковіца відрізняється тим, що в нього включені безризикові цінні папери.

Портфель мінімального ризику:

(6.11)

де — частка капіталу, вкладеного в безризикові цінні папери, — ефективність безризикових цінних паперів.

Портфелі максимальної ефективності формуються через вимогу максимізації прибутковості за умови обмеження на ризик. Портфель Тобіна відрізняється тим, що в нього включені без-
ризикові цінні папери.

Портфель максимальної ефективності:

(6.12)

.

Реально портфелі Марковіца і Тобіна — абстракції, тому що для кожного папера, що обертається на ринку, неможливо вірогід­но знати ні його дохідності, ні середньоквадратичного відхилення. Крім того, хоч би яким великим був портфель окремого інвестора, він не в змозі повторити структуру ринку внаслідок розрахункової мізерності часток багатьох видів акцій, необхідних для його складання. Такий спосіб формування портфеля акцій при-
йнятний лише до певної міри і лише для великих гравців на фондових біржах. Тому для практичних цілей пропонуються рішення у вигляді рекомендаційних порад. Вважається, що стійкий до коливань ринку пакет акцій складається як мінімум із цінних паперів 12 різних компаній. Приблизно третина акцій має придбаватися у великих і найбільших компаній, третина — у середніх і третина — у швидко зростаючих невеликих фірм. Відомо також «правило п’яти пальців руки», за яким з кожних п’яти акцій у пакеті одна завдасть збиток, три більш-менш принесуть очікувані дивіденди, а одна дасть значно кращі результати, ніж очікувалося. З огляду на це часто мінімальною кількістю різних видів акцій в оптимальному портфелі вважається число «п’ять» [31].

Ризикованість одного активу вимірюється дисперсією, або середньоквадратичним відхиленням доходів за цим активом, а ризик портфеля — дисперсією, або середньоквадратичним відхиленням доходів портфеля. Для визначення стандартного відхилення портфеля користуються коваріацією — статистичною мірою взаємодії двох випадкових змінних. Тобто це міра того, наскільки дві випадкові величини (наприклад, дохідності двох цінних паперів), залежать одна від одної. Додатне значення
показника коваріації показує, що дохідності цих паперів мають тенденцію змінюватися в один бік, від’ємне значення свідчить про те, що дохідності мають тенденцію компенсувати одна одну. Віднос­но невелике або нульове значення коваріації показує те, що зв’язок між дохідністю цих паперів слабкий або відсутній зовсім. Коваріацію кожної пари активів можна знайти за формулою:

. (6.13)

Формування оптимального портфеля з обмеженої кількості цінних паперів [31]

Ефективність цінного папера R_t, або норма прибутку в t -му періоді визначається формулою:

, (6.14)

де P ^{( t )} — ціна папера наприкінці t -го періоду;

P ^{( t – 1)} — ціна папера наприкінці t – 1-го періоду;

D ^{( t )} — дивіденди, нараховані в t -му періоді.

Випадкову величину ефективності j -го виду цінних паперів позначимо через R_j. Очікувану ефективність j -го ЦП позначимо через m_p, варіацію — V_j, коваріацію між R_i і R_j — V_ij. Нехай — частка загального вкладення, що припадає на j -й вид ЦП так, що . Тоді очікувана ефективність портфеля , а дисперсія ефективності . Математич­на модель знаходження оптимального портфеля має такий вигляд:

, (6.15)

(6.16)

Задача полягає у знаходженні x_p, які мінімізують варіацію портфеля V_p за умови, що гарантується задане значення m_p очікуваної ефективності. Прийнято розглядати два випадки: x_j ≥ 0 і x_j довільного знака (або розміщене в деякому проміжку). Якщо x_j ≤ 0, то це означає, що папери j -го виду рекомендується взяти в борг або взяти в борг гроші під відсоток m_j (допускається short sale) для формування необхідного портфеля. У випадку допустимості short sale розв’язання набуває такого вигляду:

, (6.17)

де

(6.18)

У випадку, якщо на ринку цінних паперів є безризикові цінні папери, структура ризикової частини в оптимальному портфелі постійна. Тому за наявності цих паперів інвестор на свій розсуд (у міру схильності до ризику) вибирає, яку частину капіталу вкласти в безризикові, а яку — в ризикові. При цьому структура ризикової частини визначається однозначно, незалежно від схиль­ності інвестора до ризику. Нехай є безризикові цінні папери з ефективністю r ₀. Якщо задається m_p, то структура оптимального портфеля у випадку допустимості short sale визначається формулою:

(6.19)

де x ₀ — частка безризикових цінних паперів.

де

чи . (6.20)

Структуру ризикової частини обчислюють за формулою:

; . (6.21)

При цьому

(6.22)

.

У випадку двох ЦП вираз істотно спрощується:

(6.23)

Зокрема, якщо другий ЦП безризиковий, то

(6.24)

 

Приклад 6.2

 

Через обробку тимчасових рядів визначено ймовірнісні характеристики трьох цінних паперів (таблиця) [31].

Таблиця 1

Математичне очікування
та коваріація цінних паперів

Математичне очікування	Коваріація
i	mi	Vij	І	ІІ	ІІІ
І		І			– 2
ІІ		ІІ			– 1
ІІІ		ІІІ	– 2	– 1

Необхідно: знайти структуру оптимального портфеля та відповідний ризик за умови очікуваної ефективності портфеля m_p = 6 %; визначити оптимальну структуру ризикової частини портфеля за умови наявності безризикових цінних паперів з ефективністю 2 %; визначити його ефективність і ризик.

Розв’язання

Визначимо структуру оптимального портфеля та відповідний ризик за умови значення очікуваної ефективності портфеля m_p = 6 %

;

Звідси .

Таким чином, оптимальним вкладенням буде такий їх розподіл між активами: І — 37,6 %; ІІ — 18,5 %; ІІІ — 43,9 %.

При цьому

.

Знайдемо оптимальну структуру ризикової частини портфеля за умови наявності безризикових цінних паперів з ефективністю 2 %; визначимо його ефективність і ризик

;

.

; .

Отже, структура ризикової частини портфеля така: І — 14,45 %; ІІ — 26,8 %; ІІІ — 58,8 %.

При цьому ;

;

.

Висновок: оптимальна структура портфеля за умови очікуваної ефективності портфеля m_p = 6 % становить: І — 37,6 %; ІІ — 18,5 %; ІІІ — 43,9 %, ризик — 84,2 %.

Оптимальна структура ризикової частини портфеля за умови наявності безризикових цінних паперів з ефективністю 2 %: І — 14,45 %; ІІ — 26,8 %; ІІІ — 58,8 %, ризик — 28,2 %.

ВИСНОВКИ

Інвестиційні рішення — рішення щодо вкладення (інвестування) коштів в активи у визначений момент часу для одержання прибут­ку в майбутньому. Інвестиційний проект — план (програма) заходів, пов’язаних зі здійсненням капітальних вкладень для їх майбутнього відшкодування та отримання прибут­ку. Інвестиційний проект вважається ефективним, якщо його дохідність і ризик збалансовані в прийнятній для учасника проекту пропорції. Критеріями обґрунтування рішень під час прийняття (вибору) інвестиційного проекту є: чистий приведений дохід, індекс прибутковості, термін окупності, внутрішній коефіцієнт рентабельності. Критерій NPV з урахуванням ризикуможе бути визначенийчерез розрахунок еквівалентного грошового потоку чи коригування ставки дисконтування за фактором ризику.

Найпоширеніший у практиці закордонних фірм метод обґрунтування ставки дисконтування — це визначення середньозваженої ціни капіталу підприємства (Weighted Average Cost of Capital — WACC). Коефіцієнти необхідної дохідності включають безризикову ставку і премію за ризик, які визначаються: загальноекономічними умовами, станом ринку, інвестиційними та фінансовими рішеннями компанії; фінансовими потребами для інвести­ційного проекту.

Існує інша модель, завдяки якій можна більшою мірою врахувати ризик в обґрунтуванні ставки дисконтування — модель визначення ціни капітальних активів (Capital Asset Pricing Model — САРМ). Відповідно до моделі САРМ очікувана норма прибутковості акції компанії (ціна акціонерного капіталу) розраховується як сума вільної від ризику норми прибутковості та відповідної ризикової премії, що визначається ринком. Коефіцієнт β є оцінкою систематичного ринкового ризику. Чим вищий коефіцієнт, тимвищий систематичний ризик. Коефіцієнт β звичайної акції вказує, на скіль­ки відсотків наближено зросте (знизиться) норма прибутку акції, якщо норма прибутку ринку зросте (знизиться) на 1 %.

За допомогою опціонного критерію прийняття рішень (в інтересах інвестора) враховують ряд допущень, котрі впливають на рекомендаціїз ПР.

Фінансові рішення — рішення щодо визначення обсягу та структури інвестованих коштів (власних і позикових), забезпечення поточного фінансування наявних коротко- та довгострокових активів (структура власних засобів, позикових засобів, сполучення коротко- та довгострокових джерел).

Важливу роль в управлінні інвестиціями відіграє теорія оптимального портфеля, пов’язана з проблемою вибору ефективного портфеля, що максимізує очікувану дохідність за певного, прийнятного для інвестора, рівня ризику. Загальне правило інвестора щодо диверсифікації — необхідно прагнути розподілити вкладення між такими видами активів, які показали за минулі роки: різну щільність зв’язку (кореляцію) із загальноринковими цінами (індексами); протилежну фазу коливання норми прибутку (цін) всередині портфеля.

Приймаючи рішення про формування оптимального портфеля, інвестор повинен звертати увагу на очікувану дохідність та стандартне відхилення. Для визначення стандартного відхилення порт­феля користуються коваріацією — статистичною мірою взаємо­дії двох випадкових змінних (наприклад, дохідності двох цінних паперів).

ОЦІНЮВАННЯ
ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ РИЗИКІВ

7.1. Якісний аналіз ризиків
підприємницької діяльності

Доцільність прийняття конкретного господарського рішення, що містить певні ризики, може бути виявлена проведенням ґрунтовного аналізу цих ризиків. У багатьох наукових працях [38] наголошується на необхідності застосування системного підходу до аналізу ризику підприємства, який передбачає: всебічне (наукове, технічне, технологічне, маркетингове, стратегічне) вивчення підприємства та середовища його функціонування як джерела ризику; аналіз зовнішніх та внутрішніх факторів ризику; побудову й аналіз ланцюжка розвитку подій за впливу тих або інших факторів; визначення показників оцінки рівня ризику; встановлення механізмів та моделей взаємозв’язку показників і факторів ризику. Об’єктом аналізу ризику мають бути стратегічні, інноваційні, інвестиційні рішення щодо поточного та майбутнього розвитку підприємства, взаємовідносини з колективом, постачальниками сировини, споживачами продукції, конкурентами.

У низці праць із проблем ризику пропонується застосування якісного та кількісного аналізів ризику. Розглянемо спочатку особ­ливості якісного аналізу, який має на меті визначити чинники й зони ризику та провести ідентифікацію можливих ризиків. Для даного виду аналізу характерними є два аспекти [7]:

Ø перший аспект пов’язаний з необхідністю порівнювати очікувані позитивні (сприятливі) результати із можливими економіч­ними, соціальними несприятливими наслідками;

Ø другий аспект пов’язаний з виявленням впливу рішень, які приймаються в умовах невизначеності та конфліктності, на інтереси суб’єктів господарювання.

У рамках діяльності певного суб’єкта господарювання може бути використана така класифікація зон ризику: безризикова зона, зона допустимого ризику, зона критичного ризику, зона катастрофічного ризику. Основними критеріями розмежування виступають: прибуток, виручка, власні кошти підприємства, втрати, коефіцієнт ризику. Іноді в межах зони допустимого ризику виокрем­люють мінімальну зону та зону підвищеного ризику, використовуючи як критерії чистий і розрахунковий прибутки від здій-
снення підприємницької діяльності.

Змістовну характеристику основних зон ризику в процесі здійснення господарських операцій подано в табл. 7.1.

Таблиця 7.1

Характеристика основних зон ризику

Зона ризику	Характерні ознаки
Безризикова зона	· Відсутність будь-яких утрат під час здійснення господарських операцій
Зона допустимого ризику	· Можлива величина втрат не перевищує розміру очікуваного прибутку. У найгіршому випадку — втрата всього прибутку, за сприятливого збігу обставин — незначний розмір утрат, що припадає на одну ризиковану ситуацію. · Часті випадки настання ризику. · Велика ймовірність виникнення витрат даного рівня. · Втрати піддаються точному розрахунку в межах одного року. · Настання ризикових подій не змушує систему до зміни певних цілей
Зона критичного ризику	· Можливий розмір утрат перевищує прибуток, але не є більшим за виручку. · Нечасті випадки настання ризику. · Середній рівень ймовірності виникнення даного рівня втрат. · Настання ризикованих подій змушує систему до зміни певних цілей
Зона катастрофічного ризику	· Найбільш небезпечна; можливі втрати перевищують виручку та можуть досягти величини, що дорівнює майну підприємства. · Вкрай рідкісні випадки настання ризику. · Дуже низька ймовірність виникнення втрат даного рівня. · Настання ризику може призвести до банкрутства, краху або ліквідації фірми

 

Перейдемо до розгляду основних видів господарських ризиків та ідентифікації причин їх виникнення.

Політичний ризик передбачає наявність імовірності можливого негативного впливу на діяльність суб’єктів господарювання з боку держави через проведення нею політичного курсу розвитку країни. Цей вид ризику належить до системних ризиків, оскіль­ки суб’єкти підприємницької діяльності не можуть безпосередньо впливати на них для мінімізації втрат у випадку їх реалізації. Але підприємства повинні завжди враховувати політичні ри­зики у своїй діяльності. Реалізація політичного ризику може бути спричинена здійсненням певних подій політичного характеру:

· військові події, виникнення локальних конфліктів, здійснення революцій, переворотів тощо;

· загострення внутрішньополітичної ситуації в країні внаслідок проведення глобальних політичних заходів (референдумів, виборів);

· зміни в політичному курсі, що проводиться державою (наприклад, націоналізація, відмова нового уряду виконувати зобов’язання, прийняті на себе попереднім, тощо);

· зміни геополітичної ситуації (наприклад, введення ембарго (заборони) на відносини з виробниками певних країн, так само як і світового співтовариства стосовно фірм даної країни).

Визначити ступінь політичного ризику можна за спеціально розробленими методиками. Більшість міжнародних організацій користується власними методиками. Особливо цікавою є система оцінювання ступеня політичного ризику, розроблена спеціалістами Все­світнього банку, подана в табл. 7.2. Запропонована в таблиці методика може бути використана передусім тими інвесторами, котрі спроможні вкладати фінансові кошти за межами своєї країни (як правило, це стосується міжнародних фінансових організацій).

Таблиця 7.2

Оцінювання ступенЯ політичного ризику
за методикою Всесвітнього Банку

Рейтинг	Особливості ризику
PR-1	Низька ймовірність появи ризику в коротко-, середньо- та довгостроковому періоді. Ситуація в країні дуже стабільна, тому існує позитивне ставлення до виплати зовнішнього боргу, яке навряд чи зміниться
PR-2	Не передбачається ризику в коротко- та середньостроковому періоді. Довгостроковий ризик важко оцінити, але перспективи не є негативними. Існує достатньо часу для передбачення політичного ризику. Позитивне ставлення до виплати зовнішнього боргу навряд чи зміниться
PR-3	Ризик малоймовірний у коротко- та середньостроковому періоді. Довго­строкові перспективи не ясні, але вони не є негативними. Часу достатньо для того, щоб виявити політичний ризик. Ставлення до виплати зовнішньої заборгованості позитивне, але може змінитися

Закінчення табл. 7.2

Рейтинг	Особливості ризику
PR-4	Ризик малоймовірний у коротко- та середньостроковому періоді, але на довгостроковий період потенційно негативний. Достатньо часу для передбачення середньострокового ризику. Ставлення до виплати зовнішнього боргу може змінитися, але, ймовірніше, воно є позитивним
PR-5	Ризик малоймовірний у короткостроковому періоді. Є достатньо часу для захисту. Тенденція з ризиком у середньо- та довгостроковому періоді незрозуміла, але, наймовірніше, вона має негативний характер. Ставлення до зовнішньої заборгованості несприятливе
PR-6	Ризик малоймовірний у короткостроковому періоді, але занадто мало часу для захисту. Середньо- та довгострокові перспективи — негативні. Ставлення до виплати зовнішнього боргу спірне
PR-7	Ризик імовірний у коротко- та середньостроковому періоді. Є мож­ливість покращання ставлення до зовнішньої заборгованості в довго­строковій перспективі завдяки зміні уряду
PR-8	Ризик можливий у будь-який час. Політична ситуація дуже нестабільна; ставлення до виплати зовнішнього боргу вкрай негативне
PR-9	Ризик остаточно визначений. Відсутня будь-яка можливість щодо зміни політичного курсу уряду або ставлення до зовнішньої заборгованості

 

Політичні ризики тісно пов’язані із соціальними ризиками (їх особливістю є те, що вони багато в чому зумовлюють один одного). Соціальний ризик може виражатися в ризику конфліктів із громадськістю та ризику, пов’язаному з працівниками підприємства (окремим або групою). Ризики конфліктів із громадськістю мають місце тоді, коли ефективна для підприємства стратегія йде врозріз з інтересами будь-яких соціальних груп, що можуть бути виражені в законах, активній реакції протестувальників від цих груп. Даний вид ризику шкодить конкурентоспроможності фірми, завдаючи шкоду торговій марці, привабливості підприємства та його продукції, ускладнює відносини фірми з органами держав­ної влади (неможливість отримання державного замовлення (кон­тракту), отримання субсидій, податкових пільг тощо). Виникнення такої ситуації може спричинити конфлікти з окремими працівниками, робочим колективом підприємства в цілому (страйки, невиходи на роботу, блокування вивозу готової продукції з терито­рії підприємства тощо). Соціальні ризики можна передбачати, а за умови ефективної організації роботи служби підприємства зі зв’язків із громадськістю — значно знизити ступінь їхнього впливу. Окремий прояв соціальних ризиків являють собою ризики, пов’язані із захворюванням, смертю окремого працівника (в основному це стосується тієї частини персоналу, що є носієм ноу-хау даної фірми або займає ключові позиції в управлінні); недбальством, нечесністю та безвідповідальністю будь-якого учас­ника бізнесу. Управління цими ризиками значно ускладнено через труднощі щодо прогнозування їх виникнення. Як окремий випадок соціальних ризиків можна розглядати і демографічні ризики, специфіка яких полягає в тому, що вони можуть спричинити виникнення інших видів ризиків (наприклад, ризиків, пов’я­заних із реалізацією продукції).

Екологічний ризик — ризик завдання збитку навколишньому природному середовищу. Відповідно до ДОСТУ це ймовірність негативних наслідків від сукупності шкідливих впливів на природне довкілля, котрі спричинять необоротну деградацію екосисте­ми, заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу від запланованої діяльності, що випливає з екологічної оцінки несприятливих (або небезпечних) природних процесів і явищ, оптимізації використання природних ресурсів.

Адміністративно-законодавчі ризики — ризики, що чинять вплив на діяльність суб’єктів господарювання та виникають унаслідок адміністративних і законодавчих змін.Джерела даної групи ризиків: введення відстрочки (мораторію) на різні види платежів, із зовнішніми включно; несприятливі зміни в податковому законодавстві; обмеження в конвертації національної валюти (обміні її на іноземну); проблеми, пов’язані з обмеженням прав власності щодо продукції, створюваної підприємством; імовірність виникнення конфліктів підприємства із законодавством.

Введення відстрочки, або мораторію, на різні види платежів, із зовнішніми платежами включно, є причиною виникнення цілої групи ризиків практично для всіх суб’єктів господарювання, що працюють як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Встановлення подібних обмежень може проявлятися в різних фор­мах (заборона бартерних операцій, тимчасовий мораторій на пере­каз грошей у країну-партнера тощо). Як свідчить практика, несприятливі зміни в податковому законодавстві особливо характерні для нестабільних економік та економік, що розвиваються, і становлять собою наслідок макроекономічної нестабільності. Група цих ризиків може бути реалізована в двох основних формах: збільшення наявних податкових ставок на діяльність суб’єк­тів господарювання та майно, що використовується ними при цьому; розширення бази оподаткування, що виражається у встановленні податкових відрахувань на раніше не оподатковувану базу.

Ризики, джерелом походження яких є обмеження, що вводяться державою на конвертацію національної валюти в інозем­ну, можуть бути реалізовані через цілий ряд причин, суть яких полягає в установленні обмежень для підтримки паритету внутрішньої грошової одиниці. Дана група ризиків особливо актуальна, коли підприємство займається зовнішньоекономічною діяльністю або значна частина його партнерів перебуває за межами держави його функціонування.

Для підвищення ефективності процесу управління ризиками доцільним є поділ групи ризиків, що виникають унаслідок невирі­шеності проблем із забезпеченням прав власності, на підгрупи, коротку характеристику яких подано в табл. 7.3.

Таблиця 7.3

Ризики, що виникають Унаслідок невирішеності
проблем із забезпеченням прав власності,
та причини їх виникнення

Вид ризику

Причини виникнення

Ризики недостатнього обсягу патентування усіх видів рішень, що застосовуються для створен­ня інноваційних (нових) продуктів;

· помилки у виборі місця реєстрації, де фірма сподівалася мати забезпечено максимальний патентний захист, унаслідок: імовірності хибної оцінки фірмою пріоритетності різних територіальних рин­ків для цього продукту (ємності, динаміки попиту тощо); нестачі інформації чи помилок в аналізі планів, потенціалу та можливостей конкурентів на цих ринках; · імовірність недостатнього патентного захисту, що полягає в занадто вузькому колі розробок, які патентуються (технічних, дизайнерських, маркетингових), котрі не охоплюють всі особливості конструкції, технології, організації та збуту продукції; · неотримання або спізніле отримання патенту, тобто наявність імовірності відмови фірмі в отриманні патентного захисту або затягування строків його оформлення. У свою чергу, це може спричинити затягування строків реалізації проекту; · імовірність отримання патенту на недостатній за тривалістю термін, упродовж якого фірма не встиг­не досягти запланованих результатів (імовірність виникнення даної ситуації збільшується у разі бажання фірми заощадити на патентному миті)

Закінчення табл. 7.3

Вид ризику	Причини виникнення
Ризики опротестування патентів, отриманих фір­мою	Неякісна експертиза патентної заявки в тому відомстві, що займається оформленням патентів, можливі претензії від інших фірм до власників патенту тощо
Ризики незабезпечення патентної чистоти	Імовірність підпасти під санкції за позовами інших власників патентів, які виявлять у продуктах чи розробках фірми порушення своїх патентних прав
Ризики, пов’язані з паралельним патентуванням і нелегальною імітацією інноваційних рішень	· імовірність зіткнення зі звичайною для конкурен­тів практикою повторної розробки ключових рішень, запатентованих фірмою; · імовірність комерційного використання цих рішень фірмами-конкурентами, незважаючи на наявний патентний захист
Ризик здійснення зацікавленими фірмами ви­робничого шпигунства (безпосередньо промислове шпигунство; наукові публікації вчених, що виконували для фірми розробки)	Невирішеність проблем, пов’язаних із забезпеченням прав власності
Ризик, пов’язаний з виникненням у фірми конфліктів із законодавством	· інновація, розроблена фірмою, передбачає таку організацію виробництва, за якої ступінь забруднення навколишнього природного середовища буде на межі гранично допустимих норм або перевищуватиме їх (це стосується і ергономічних властивостей продукту); · створений продукт у майбутньому може бути недопущений до використання у випадку заборони державною атестацією (наприклад, нові ефективні пестициди тощо); · нова технологія або новий продукт можуть бути визначені як такі, що неявно суперечать деяким законам або неявно підпадають під дію певних законодавчих заборон

 

Як видно з аналізу причин виникнення ризиків, пов’язаних із введенням адміністративно-законодавчих обмежень діяльності підприємства, специфіка їх прояву досить сильно залежить від специфіки країни функціонування суб’єкта господарювання та місця розташування його контрагентів.

Виробничі ризики — ризики, що виникають у процесі науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), виробництва, реалізації та післяреалізаційного обслуговування продукції (послуг). Можна виокремити такі групи виробничих ризиків:

Ø ризики НДДКР (технічні ризики);

Ø безпосередньо виробничі ризики;

Ø транспортні ризики;

Ø реалізаційні ризики (маркетингові або комерційні).

Ризики НДДКР (технічні ризики) базуються на тому, що в процесі проведення цих робіт завжди існує ймовірність недосягнення бажаних (раніше запланованих) результатів (імовірність утрат). Ця група ризиків може бути зумовлена як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками До об’єктивних факторів, що впливають на можливі втрати під час проведення НДДКР, належать ті чинники, рішення яких — в компетенції фірми (проблеми з фінансуванням лабораторних досліджень, застаріле устаткування для проведення дослідів). Суб’єктивні чинники виникнення технічного ризику зумовлені факторами, не залежними від підприємства, а саме:

Ø отримання негативних результатів після проведення науково-дослідних робіт, запланованих і профінансованих зацікавленою фірмою;

Ø недос