Природно-географічні особливості регіону

Природно-географічні особливості регіону

Українське Полісся — це етнографічний регіон, що зі сходу на захід простягається всім північним краєм України і разом із суміжним Білоруським Поліссям, так званим Брянсько-Жиздринським Поліссям у Росії, Люблінським Поліссям у Польщі належить до однієї зі своєрідних географічних та історико-етнографічних областей слов'янського світу — Полісся.

 

Як і Карпати, воно зберегло найдавніші релікти праслов'янської та праукраїнської культури, що є постійними об'єктами вивчення дослідників-археологів, істориків, фольклористів, етнографів. А ще — багатостраждальна земля, яку спіткала ядерна катастрофа Чорнобиля. Можливо, саме останній фактор спричинився до активізації наукових досліджень поліської народної культури, яка зазнала у ХХ столітті нищівного удару.

Історико-етнографічний регіон Полісся приваблює увагу науковців та дослідників-аматорів особливостями традиційно-побутової матеріальної і духовної культури, мови його населення. Полісся відомо своєю давньою іконописною традицією (тло темно-синього або темно-зеленого кольору, нерідко у вигляді пейзажів або лісу; зображення святих статичні, з глибокими очима.). Зібрання поліських ікон є частиною експозиції Музею української домашньої ікони в історико-культурному комплексі «Замок Радомисль». Виразно специфічними є і сучасні етнокультурні процеси цієї території.

 

Загальна характеристика

Українське Полісся поділяється на Правобережне та Лівобережне — залежно від розташування на берегах Дніпра. Відповідно до цього уживаємо також назви Східне й Західне Полісся. Західне Полісся називають також Прип'ятським, східне — Наддеснянським або Чернігівським, розмежовуючи такі номінації тоді, коли йдеться про Поліссяпо обох берегах Дніпра.

В етнографічній літературі дуже часто під Східним Поліссям мають на увазі східну частину правобережного Полісся, приблизно на схід від р. Ясельда, далі — р. Прип'яті, до впадання у неї р. Горині і вниз по цій річці. Землі, що лежать на захід від вказаного кордону аж до р. Західний Буг, складають Західне Полісся. До 20-их рр. XX ст. Полісся ділили за належністю земель до тієї чи іншої губернії й повіту: Волинська, Київська, Чернігівська, Мінська, Могилівська, Гродненська, Брянсько-Жиздринський.

За сучасним адміністративним поділом вирізняємо Полісся українське, білоруське та брянсько-жиздринське (російське). Українське Полісся має регіони за назвами областей: Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське, Сумське. Сучасна українська фізична карта районує українську частину Полісся на такі зони: Волинська, Мала, Житомирська, Київська, Чернігівська, Новгород-Сіверська.

За чинним адміністративно-територіальним поділом Полісся охоплює Північну Київщину, Чернігівщину, Житомирщину (окрім південних районів), північні райони Сумської області, Рівненщину та Волинську область (окрім крайнього півдня останніх двох областей). Південну межу Полісся за діалектними ознаками мовознавці визначають умовною лінією Володимир-Волинський — на південь від Луцька — Здолбунів — Житомир — Фастів-Васильків

— Переяслав-Хмельницький — Прилуки — по річці Сейм.

Унікальні місця.

Етнопортрет населення

 

Відомо, що населення Полісся складають представники різних етносів. Зокрема його етнографічну особливість репрезентувала у минулому традиційна культура сільського населення, тоді як міста на території регіону були загалом поліетнічними. Посилення зв'язків села з містом у ході історичного розвитку відповідно позначилося і на культурі та побуті сільського населення, особливо в останні десятиріччя XIX і поч. XX ст.

Згідно з археологічними даними, Полісся ще до V—VI ст. н. е. було зоною взаємодії слов’янської і балтійської культур, орієнтовна межа між якими проходила по лінії Ясельда — Прип’ять — Горинь (за рядом лінгвістичних даних такий поділ зберігся аж до ХІХ — ХХ ст.). У час формування й розвитку східнослов’яських ранньофеодальних об’єднань цей край був контактною зоною дреговичів, волинян, радимичів, деревлян, частково полян, сіверян, а також західнобалтських союзів ятвягів, одне з племен якого, за свідченням давніх польських джерел, мало слов’янізовану назву polexiani («полексяни»).

Видатні особистості

Данило Братковський ( 30-40 рр. ХVІІ ст. - 1702 р ) -відомий український поет і громадський діяч.

 

Данило Романович Галицький (1201-1264) - князь Галицько-Волинської землі, політичний діяч, дипломат і полководець.

 

Єлизавета (Галшка) Гулевичівна (1575-1642) - одна із засновниць Київського братства, культурна і громадська діячка

 

Габріеля Запольська (1857-1921) - польська письменниця і актриса.

 

Адам Кисіль (1600-1653) - державний і політичний діяч та дипломат.

 

Йов Кондзелевич (1677-1740) - український іконописець.

 

Михайло Кравчук (1892-1942) - український вчений-математик, академік АН України

Агатангел Кримський (1971-1942) - український вчений-сходознавець, історик, фольклорист, етнограф, мовознавець, літературознавець, письменник, перекладач.

 

Андроник Лазарчук (1870-1934) - майстер побутових картин, пейзажів та портретів.

 

Олена Пчілка (1849-1930) - українська письменниця, етнограф, фольклорист, перекладач, громадська діячка, мати Лесі Українки.

 

Микола Рокицький (1901-1944) - український художник-живописець.

 

 

Ніл Хасевич (1905-1952) - український митець-графік.

 

Леся Українка (1871-1913) - видатна українська поетеса, драматург, громадська діячка. Писала у жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.

Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903—1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін.

 

Василь Стус (1938-1985) - український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1990), Герой України (2005, посмертно).

 

Література

2. АндрощукО. В. Полісся, Прип'ятське Полісся // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. — К.: Наук. думка, 2011.

3. Енциклопедія українознавства: Словникова частина: [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя; Львів; Київ: Глобус, 1955—2003.

4. Дідух Я.П. Популяційна екологія.-К, 1998.-192с.

5. Проиродно-заповідний фонд України загально-державного значення.-К.,1999.-240с.

6. Історико-культурні заповідники України. Довідник.

7. Богомолець О. «Вікна в позапростір. Історія створення колекції». -К., «Оранта». — 2007

8. Богомолець О. «Домашні обрядові образи України». — К., «Оранта». — 2008

9. Українське народознавство: Навч. Посібник / За ред.. С. П. Павлюка, Г. Й. Горинь, Р. Ф. Кирчіва.— Львів: Фенікс 1994. — 608 с.

 

Природно-географічні особливості регіону

Українське Полісся — це етнографічний регіон, що зі сходу на захід простягається всім північним краєм України і разом із суміжним Білоруським Поліссям, так званим Брянсько-Жиздринським Поліссям у Росії, Люблінським Поліссям у Польщі належить до однієї зі своєрідних географічних та історико-етнографічних областей слов'янського світу — Полісся.

 

Як і Карпати, воно зберегло найдавніші релікти праслов'янської та праукраїнської культури, що є постійними об'єктами вивчення дослідників-археологів, істориків, фольклористів, етнографів. А ще — багатостраждальна земля, яку спіткала ядерна катастрофа Чорнобиля. Можливо, саме останній фактор спричинився до активізації наукових досліджень поліської народної культури, яка зазнала у ХХ столітті нищівного удару.

Історико-етнографічний регіон Полісся приваблює увагу науковців та дослідників-аматорів особливостями традиційно-побутової матеріальної і духовної культури, мови його населення. Полісся відомо своєю давньою іконописною традицією (тло темно-синього або темно-зеленого кольору, нерідко у вигляді пейзажів або лісу; зображення святих статичні, з глибокими очима.). Зібрання поліських ікон є частиною експозиції Музею української домашньої ікони в історико-культурному комплексі «Замок Радомисль». Виразно специфічними є і сучасні етнокультурні процеси цієї території.

 

Загальна характеристика

Українське Полісся поділяється на Правобережне та Лівобережне — залежно від розташування на берегах Дніпра. Відповідно до цього уживаємо також назви Східне й Західне Полісся. Західне Полісся називають також Прип'ятським, східне — Наддеснянським або Чернігівським, розмежовуючи такі номінації тоді, коли йдеться про Поліссяпо обох берегах Дніпра.

В етнографічній літературі дуже часто під Східним Поліссям мають на увазі східну частину правобережного Полісся, приблизно на схід від р. Ясельда, далі — р. Прип'яті, до впадання у неї р. Горині і вниз по цій річці. Землі, що лежать на захід від вказаного кордону аж до р. Західний Буг, складають Західне Полісся. До 20-их рр. XX ст. Полісся ділили за належністю земель до тієї чи іншої губернії й повіту: Волинська, Київська, Чернігівська, Мінська, Могилівська, Гродненська, Брянсько-Жиздринський.

За сучасним адміністративним поділом вирізняємо Полісся українське, білоруське та брянсько-жиздринське (російське). Українське Полісся має регіони за назвами областей: Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське, Сумське. Сучасна українська фізична карта районує українську частину Полісся на такі зони: Волинська, Мала, Житомирська, Київська, Чернігівська, Новгород-Сіверська.

За чинним адміністративно-територіальним поділом Полісся охоплює Північну Київщину, Чернігівщину, Житомирщину (окрім південних районів), північні райони Сумської області, Рівненщину та Волинську область (окрім крайнього півдня останніх двох областей). Південну межу Полісся за діалектними ознаками мовознавці визначають умовною лінією Володимир-Волинський — на південь від Луцька — Здолбунів — Житомир — Фастів-Васильків

— Переяслав-Хмельницький — Прилуки — по річці Сейм.

Унікальні місця.