Культура України в хіх – на початку ХХ століть

 

 

Ключові слова: русифікація, національно-культурне відродження, національні коріння, громади, просвіти, народовство; парафіяльні школи, гімназії, університети; романтизм, критичний реалізм, модерн, неоренесанс, еклетизм, передвижники, українська опера.

 

4.1.Національно-культурне відродження

 

На початок ХІХ ст. українські землі перебували в межах двох багатонаціональних імперій – Австрійської та Російської. Західна Україна, (Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) знаходилася у складі Австрії. Більша частина України, зокрема Правобережна Україна, Наддніпрянщина, Слобожанщина, були поділені російською владою на 9 губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Миколаївську (Херсонську), Слобідсько-Українську (Харківську). Остаточно зникають особливості полкового адміністративно-територіального устрою, вся виконавча влада в губерніях здійснювалася губернаторами, яких призначав цар, а в повітах – справниками.

За офіційною ідеологією, національну основу Росії становив російський народ, який мав три гілки – великоруську, білоруську та малоруську. До останньої входили українці, яких тоді офіційно прийнято було називати росіянами, а на побутовому рівні – ще малоросами або хохлами. Відповідним було ставлення з боку влади й до української мови. Якщо не існує окремої малоросійської (української) нації, то для чого, мовляв, й окрема малоросійська мова? Через це російська влада, м’яко кажучи, не заохочувала вживання української мови в культурному житті, а часом і забороняла. Зокрема, у 1863 р. був виданий циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва

 

 

(Валуєвський указ) про заборону друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою; в 1876 р. цар підписав Емський акт, який заборонив друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Заборонялися також «різні сценічні вистави й читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музичних нот». Щоправда, з приводу подібних актів сучасники жартували, що «жорсткість російських законів компенсується необов’язковістю їхнього виконання». А тому, певна річ, нікого лише через українську мову за грати не саджали.

Українська шляхта та більшість колишньої козацької старшини, чиновництво, ставши російськими дворянами, повністю або майже повністю русифікувалися, байдуже ставилися до української культури, мови. Негативно до всього українського ставилася буржуазія, більшість якої була неукраїнського походження, особливо у важкій промисловості, - росіяни, німці, англійці, бельгійці, французи тощо. Однак починаючи з кінця ХVІІІ століття проглядає й протилежна тенденція – пробудження інтересу до національного коріння, до української історії, мови, народних звичаїв. Проте, якщо спочатку шанувати все «малоросійське» було даниною моді, що поширювалася серед російської знаті та інтелігенції – нащадків козацьких старшин, то у другій половині ХІХ ст. в умовах зародження української політичної нації з’являються ідеї здобуття культурно-національної автономії України. Виникає національно-визвольний рух, у якому беруть участь представники демократичних верств суспільства, так званих різночинців.

На тлі зазначеної другої тенденції з кінця ХVІІІ ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження, проявом якого стала поява наукових праць у галузі української історії, мовознавства, етнографії, фольклору тощо. Особливо популярними стають такі твори, як «Історія русів» Григорія Полетики, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського та

«Малоросійські пісні» Михайла Максимовича.

«Історія русів» – твір, що з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише в 1846 р.). У книзі намальована картина історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. В основі твору – визнання самобутності України, любов до неї, повага до національних звичаїв і традицій, шанування своїх предків.

Чотирьохтомна «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського побачила світ у 1822 р. у Москві. Вона написана із широким використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів, містить дуже багатий фактичний матеріал, зокрема з історії Київської Русі, козацтва, Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Цінними є біографічні дані з історії козацьких старшинських родин.

«Малоросійські пісні» - це збірник народних пісень, який видав Михайло Максимович, відомий ботанік і філолог, майбутній професор і перший ректор Київського університету. З приводу етнографічних досліджень ученого М.Гоголь так писав у одній зі своїх статей: «Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу…».

 

 

Великим історичним здобутком української культури початку ХІХ ст. було впровадження української літературної мови, заснованої на принципах фіксації усного народного мовлення із залученням певних «книжкових» елементів минулого. 1818 р. у Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, підготовлена О.Павловським.

Вивчення української історії, фольклору, народних призвело до появи низки оригінальних літературних художніх творів І.Котляревського, М.Гоголя, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, про що мова буде далі.

Формуванню національної самосвідомості українського народу, поширенню просвіти, видавничої справи та шкільництва сприяла діяльність Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847 рр.) – нелегальної політичної організації, провідними діячами якої були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Тарас Шевченко. Братство відстоювало ідею єдності всіх слов’янських народів включно до створення об’єднаної демократичної слов’янської держави, про що яскраво написав один із фундаторів організації М.Костомаров у «Книзі буття України»: «І встане Україна зі своєї могили, знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хоруган, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в Союзі слов’янським». Водночас визнавалися рівні права всіх народів на національну самобутність і національно-культурну автономію, вільний розвиток мови та національної культури.

У другій половині ХІХ ст. національно свідома частина української інтелігенції почала об’єднуватися в громади, що займалися національно- культурницькою і громадсько-політичною діяльністю. Перша громада виникла в Петербурзі. До її складу входили М. Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, В. Білозерський. Вона стала фундаментом так званого громадського руху, який в Україні під владою Російської імперії майже до кінця ХІХ ст. становив основу розвитку українського національного відродження.

На рубежі 1850-1860 рр. ХІХ ст. петербурзька громада поповнилася студентською молоддю, зросла майже до 60 осіб. За підтримки поміщиків– українофілів Василя Тарнавського (старшого) й Григорія Галагана було організоване видання творів українських письменників. У Петербурзі вийшли у світ «Записки о Южной Руси» і «Чорна рада» Пантелеймона Куліша, «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Кобзар» Т.Шевченка, альманах «Хата». За ініціативою Петербурзької громади було створено спеціальний фонд з добровільних пожертвувань для видання українських навчальних посібників та науково-популярної літератури.

Громадівці стали засновниками авторитетного суспільно-політичного та художньо-літературного журналу «Основа» – першого щомісячника українською мовою, хоча частина матеріалів друкувалася й російською мовою.

«Основа» виходила в Петербурзі з січня 1861 до жовтня 1862 р. Безпосередню участь у підготовці цього видання брав Т.Шевченко.

 

 

У 1861 р. виникла громада в Києві. Громадівці видавали підручники і твори українських письменників, організовували українські концерти і виставки, поширювали освіту, засновували і працювали в недільних школах.

Навчання в недільних школах проводилися по неділям та у святкові дні. Учнями були спочатку діти, а потім і дорослі. Школи мали благодійний характер, на шкільні витрати жертвували гроші приватні особи. Навчання у цих школах здебільшого велося українською мовою.

У 1873 р. київська громада, діяльність якої відродили після розгрому такі видатні і наукові й культурні діячі, як Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Микола Зібер, Федір Вовк, Павло Чубинський, Сергій Подолинський та ін., стала засновником осередку української думки і науки – Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства. Це була перша легальна організація в галузі українознавства. Її секретарем обрали Павла Чубинського, автора слів українського гімну «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». За кілька років були підготовлені два томи «Записок» цього Товариства, проведено археологічний з’їзд, одноденний перепис населення Києва, створено наукову бібліотеку, етнографічний музей.

Павло Чубинський очолив науково-дослідну екскурсію для збирання етнографічно-статистичних відомостей на території Правобережної України. Зібраний матеріал ліг в основу виданого у Петербурзі семитомника «Труды энографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край». «Труди» здобули міжнародне визнання – були відзначені Золотою медаллю на міжнародному конгресі в Парижі у 1875 р., а також Золотою медаллю Російського Географічного товариства, премією Російської академії наук.

В історії української культури ХІХ ст. чільне місце посідає М.П.Драгоманов – один з лідерів громади. Його перу належить чимало творів:

«Про українських козаків, татар і турків», «Шевченко, українофіли і соціалізм»,

«Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну», «Історична Польща і великоруська демократія»,

«Лібералізм і земство в Росії» тощо.

М.Драгоманов вважається засновником українознавства у світовій науці. Аналіз його наукових та публіцистичних робіт з проблем держави, суспільства, особистості дає підставу назвати Михайла Драгоманова першим українським політологом. За визначенням І.Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов

– «два чільних сини України», які піднесли її культуру до світового рівня. Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка М.Драгоманова – могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця. Як свого часу Т.Шевченко зробив українську культуру європейською за глибиною і новизною вираження естетичного ідеалу українського народу так і М.Драгоманов підняв свої українські студії до європейського рівня за методом наукового мислення, широтою аргументації та глибиною теоретичних узагальнень.

У ХІХ ст. успішно розвивалося українське меценатство. В цей час знайшлися люди – українські патріоти, які власне, відродили, продовжили ті традиції, що започаткували К.Острозький, П.Сагайдачний, П.Могила,

 

 

І.Мазепа. Одним з перших українських меценатів був багатий цукрозаводчик Федір Симиренко. Багатьма добродійними, доброчинними справами уславилися Микола Терещенко, Микола Аркас, Богдан Ханенко, Єлизавета Милорадович-Скороропадська та ін. Матеріальна підтримка ними діячів української культури, багатьох культурних починань є яскравим виявом їхніх патріотичних почуттів, найщирішого ставлення до справ національного відродження України, української культури.

Національно-культурне відродження, що відбувалося на теренах Наддніпрянської (Підросійської) України мало великий вплив на інтелігенцію Галичині, яка знаходитись в імперії Габсбургів. Так, протягом 1833-1837 рр. у Львові діяло демократично–просвітительське літературне угрупування «Руська трійця», керівниками й засновниками якого були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький.

У 1837 р. у Пешті (Угорщина) надруковано українською мовою підготовлений діячами «Руської трійці» збірник «Русалка Дністрова». Збірник містив фольклорний матеріал, забраний у Галичині, і низку власних творів з проблем історії України. У вступному слові, яке написав М.Шашкевич, прозвучав заклик до духовного єднання українців Наддністрянської та Наддніпрянської України:

Вспоминайте, браття милі... Може спомин собі дасть Воскресить в новій силі Руську славу, руську власть!

У 1860-х рр. на Західній Україні почався новий виток національно- культурного руху. Його учасниками стало молоде покоління руської (української) інтелігенції – вчителі, письменники, журналісти, юристи, студенти. Вони започаткували так званий народовський напрям національного руху, який орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.

8 грудня 1868 р. у Львові виникла культурницька організація –

«Просвіта». В подальшому «просвіти» поширюються по всій Галичині. Основна її мета – масове поширення освіти і національної свідомості серед українського народу. Просвіти сприяли, боролися, виступали за соборність та державність України. Вони організовували бібліотеки, народні музеї, читальні, самодіяльні хори, театри, видавали газети, підручники, популяризували твори Т.Шевченка та інших письменників, відкривали школи, курси для неграмотних. У діяльності просвіт брали участь Юрій Федькович, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Микола Аркас, Іван Огієнко, Микола Лисенко, Леся Українка та ін. На Галичині стали традиційними щорічні відзначення Шевченківських днів, які перетворилися на національне свято українців. В цьому краї було споруджено кілька десятків пам’ятників Т.Шевченкові. Представники галицьких українців взяли участь в урочистостях в 1903 р. у Полтаві з нагоди відкриття пам’ятника класику української літератури

 

 

І.П.Котляревському. Відбулося духовне єднання українців, яких розмежував російсько-австрійський кордон.

Наукові дослідження в Галичині проводило літературне товариство ім. Т.Шевченка. У 1892 р. товариство набуло статусу наукової організації. Воно було по суті першою національною академією української науки. У товаристві працювали секції: історико-філософська, філологічна та математико- природничо-медична. До секції входило кілька комісій. Товариство мало друкарню, бібліотеку й музей, разом з науково-дослідницькою займалося культурно-просвітницькою роботою серед населення. За час свого існування товариство видало більше 120 томів «Записок наукового товариства імені Тараса Шевченка» і понад 100 томів інших видань, серед яких і «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури».

Історико-філософську секцію Товариства очолював видатний український історик Михайло Грушевський. Головним науковим доробком ученого була 10-томна монографія «Історія України-Русі», в якій він всебічно відтворив український історичний процес з позицій саме українського, а не російського чи малоросійського вченого, показав, що Україна мала свою, власну, відмінну від російської та польської, багату історію, яку всім українцям потрібно вивчати, знати й любити.

4.2.Освіта і наука

 

 

ХІХ століття – це період розвитку капіталістичних відносин у Росії й, відповідно, в Україні як найбільш розвинутому регіоні імперії. Попри те, що правлячі кола країни у своїй переважній більшості боялися поширення знань серед широких верств населення, вони мусили вживати певних заходів щодо розвитку мережі навчальних закладів різного рівня. Уряд також змушений був надати можливість отримати середню й навіть вищу освіту представникам недворянських (різночинських) верств населення. Адже капіталізм був пов’язаний з розвитком промисловості й торгівлі, міським будівництвом, ускладненням правових відносин у державі, руйнацією натурального господарства, а це, в свою чергу, збільшувало потребу в освічених і кваліфікованих працівниках.

Найнижчою ланкою освіти залишалися парафіяльні школи, які створювалися при церковних парафіях і були початковими. Навчання в них тривало 4-6 місяців у селах і до одного року у містах. Навчання велося російською мовою, учнів навчали читати, писати, рахувати, основ православної віри.

Трохи більш високий рівень початкової освіти надавали повітові школи, які були спочатку дво-, а згодом – трикласними. Тут навчалися здебільшого діти купців, дворян, чиновників, заможних ремісників. Вони вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, фізику.

Хлопчики з дворянських родин, які зазвичай отримували початкову освіту за допомогою гувернерів, продовжували навчання в гімназії. Для дівчат існували інститути шляхетних дівчат, приватні пансіони. Термін навчання в

 

 

гімназіях спочатку становив 4, згодом – 7 років. Викладалися іноземні мови, зазвичай французька, німецька, грецька, латинська, Закон Божий, література, історія, географія.

Крім того, у першій половині століття на зразок відомого ліцею в Царському селі (під Санкт-Петербургом), де навчався юний О.Пушкін, були відкриті три ліцеї в Україні: Рішельєвський в Одесі, Крем’янецький на Волині, Ніжинський на Чернігівщині. Ліцеї були закритими навчальними закладами для дітей із аристократичних сімей. Освіта, яку вони надавали, формально не була вищою, але фактично була надзвичайно високою. У середині ХІХ ст. ліцеї були перетворені на виші навчальні заклади. Зокрема, на базі Рішельєвського ліцею був відкритий Новоросійський університет.

У 1864 р. було проведено реформу освіти. Згідно з нею парафіяльні та повітові школи були перетворені на початкові народні училища, а гімназії були поділені на два типи: класичні і реальні. В класичних, як і раніше, перевага надавалася вивченню гуманітарних дисциплін, насамперед давніх мов. Їх випускники могли без іспитів поступати до всіх вищих навчальних закладів. У реальних гімназіях (згодом вони стали називатися реальними) вивчалися природознавство, фізика, математика тощо). Їх випускники могли без екзаменів вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Крім того, було створено декілька окремих жіночих гімназій.

Наприкінці ХІХ ст. в українських губерніях Російської імперії було 17 тис. початкових шкіл, 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, якими було охоплено приблизно 30% дітей. Як наслідок в Україні, як і загалом в імперії, письменні становили менше ніж чверть населення.

Одночасно із загальноосвітніми навчальними закладами відкривалися спеціалізовані навчальні заклади. Так, у кадетському корпусі у Полтаві і Києві з дітей дворян виховували офіцерів. У Єлисаветграді працювала медична школа, у Києві – фельдшерське, в Миколаєві – артилерійське і штурманське училища, у Севастополі – морська школа. У біля Харкова відкрилася землеробська школа, яка готувала агрономів. Священнослужителів готували духовні семінарії та Київська академія, яка на початку ХІХ ст. втрачає роль загальнослав’янського освітнього й наукового центру, перетворюється на рядовий духовний заклад.

Глибокі зміни в системі вищої освіти українців пов’язані зі створенням університетів. Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано в 1805 р. Харкові за ініціативою вченого Василя Каразіна. Харківський університет мав чотири факультети, на яких спочатку навчалося

65 студентів, через п’ятдесят років – близько 500. У 1834 р. відкрився Київський університет св. Володимира, в 1865 р. – Новоросійський (в Одесі). Кількість студентів у них збільшилася до 4 тисяч.

Організація навчального процесу в університетах була майже такою, як і в західноєвропейських університетах, однак, на відміну від останніх, в російських і українських університетах не було богословських факультетів. Вони готували чиновників, юристів, науковців, працівників освіти.

 

 

Потреби економічного й соціального розвитку країни обумовлювали необхідність створення технічних, педагогічних, медичних та інших спеціалізованих вищих навчальних закладів. У 1850-1880-ті рр. відкриваються інститути: Київський політехнічний, Південноросійський (Харківський), Ніжинський історико-філологічний, Глухівський учительський та ін. У 1899 р. у Катеринославі відкрито Вище гірниче училище, яке започаткувало вищу освіту в Придніпров’ї й відіграло величезну роль у розвитку гірничої й металургійної промисловості регіону. Усього на початку ХХ ст. в українських містах Російської імперії було 29 вищих навчальних закладів, у яких нараховувалося 35 тис. студентів. Ще декілька вищих навчальних закладів виникло в 1918 р. у період Гетьманату Павла Скоропадського. Зокрема, був відкритий університет у Січеславі (Катеринославі).

У Західній Україні на початку ХХ ст. діяло 4 вищі навчальні заклади: Львівський університет (1784 р.), Львівський політехнічний інститут (1844 р.), Львівська ветеринарна академія (1855 р.), Чернівецький університет (1875 р.). Проте контингент студентів у цих навчальних закладах здебільшого формувався не з українців, а поляків, австрійців, румунів тощо. Викладання теж в основному здійснювалося польською або німецькою мовами, тож зазначені навчальні заклади мало впливали на формування української інтелігенції.

Радикальні зміні в економіці, позитивні зрушення в освіті зумовили інтенсивний розвиток науки. Основними осередками, які продукували та популяризували наукові знання, були університети. Водночас з метою концентрації інтелектуального потенціалу, координації досліджень, організації ефективного обміну науковою інформацією було створено низку наукових товариств – Харківське, Київське, Одеське товариства дослідників природи; Харківське математичне, Київське фізико-математичне товариства; Історичне товариство Нестора Літописця в Києві, історико-філологічні товариства в Харкові, Ніжині, наукове товариство ім.Шевченка у Львові та ін.

У ХІХ ст. особливого розвитку набули природничі науки. Ціла плеяда науковців, які працювали в Україні, здобули світове визнання. Зокрема, математик О.Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Став одним із засновників нової науки – фізичної хімії М.Бекетова. Зоолог І.Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. В 1886 р. він разом з мікробіологом М.Гамалією у Одесі заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. За наукові розробки в галузі мікробіології в 1908 р. І. Мечніков отримав Нобелівську премію. Засновником російської фізіологічної школи став Іван Сєченов. Його вчення про рефлекси головного мозку започаткувало науково-експериментальні дослідження вищої нервової діяльності людини. Видатним ученим у галузі електромеханіки був І. Пулюй. Він сконструював трубку для Х–променів, чим потім скористався німецький вчений Рентген, ім’ям якого й були названі промені, що зараз так широко використовуються в медицині та техніці. Феноменальним у ті часи явищем була наукова діяльність однієї з перших

 

 

жінок-математиків Софії Ковалевської (у дівоцтві Корвін-Круковської), яка походила зі старовинної української старшинської родини.

Суттєві зрушення відбулися в гуманітарних науках. Зокрема, в історичній науці особливо відзначилися Д.М. Бантиш-Каменський, М.А. Маркевич, М.І. Костомаров, О.М. Лазаревський, В.Б. Антонович, а також О.Я. Єфименко, перша жінка – доктор історичних наук. Дмитро Яворницький здійснив ґрунтовні дослідження з історії запорозького козацтва. Костянтин Ушинський заснував педагогічну систему яка базувалася на двох основних принципах – повага до учнів та використання мови як найкращого виховного засобу. «Мова народу, - писав К. Ушинський, - найкращий квіт усього духовного життя, що починається далеко за межами історії; цей квіт ніколи не в’яне і вічно розвивається. У мові одухотворюється весь народ і його батьківщина…». Видатним мовознавцем світового рівня був професор Харківського університету О. Потебня.

Таким чином, освіта і наука в Україні в ХІХ – на початку ХХ ст. розвивалися в руслі загальноросійських тенденцій і за багатьма напрямами відповідали європейському й світовому рівню. Однак дедалі сильніше виявлялося відставання Росії від розвинених європейських країн за рівнем загальної писемності і освіти серед селянських і робітничих мас. Попри певні позитивні зрушення, вітчизняна система освіта значною мірою зберігала свій становий і класовий характер.

 

Література, театр, музика

 

Засновником нової художньої української літератури став Іван Котляревський, поема якого «Енеїда» була надрукована в 1798 р. З формального погляду поему І. Котляревського можна було б назвати пародією на відомий твір античного римського поета Вергілія, якби не такі яскраві образи козацької минувшини, не жива народна українська мова, не надзвичайно соковитий гумор. «Енеїда» І.Котляревського засвідчила факт перетворення української мови на літературну. Пізніше Котляревський написав п’єси

«Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», які мали великий читацький успіх не тільки в Україні, але й у Росії. З іншого боку, великий вплив на формування літературної творчості на українських землях мала російська література, насамперед творчість О. Пушкіна і М. Лермонтова.

У розвитку української художньої літератури визначне місце належить Г.Ф. Квітці-Основ’яненку, Є.П. Гребінці. Григорій Квітка-Основ’яненко довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Найвідомішими прозаїчними творами Г.Квітки-Основ’яненка є повісті «Пан Халявський», «Маруся», «Конотопська відьма», а також та п’єси «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик».

Досить різноманітна творча спадщина Євгена Гребінки – вірші, історичні поеми, повісті, байки, переклади. Талант Євген Гребінки виявився й у ліричних віршах, які він писав українською та російською мовами і які стали піснями, серед них відомі «Очи черные, очи жгучие» та «Помню, я еще

 

 

молодушкой была». Але найбільшої слави здобув письменник завдяки байкам, які стали окрасою української літератури.

Полтавщина – мала батьківщина геніального письменника Миколи Гоголя, який завжди пишався своїм «малоросійським» походженням. Перший літературний успіх М. Гоголю приніс цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки». В них змальовано поетичний образ України, овіяний народними повір’ями і легендами. Українській тематиці присвячені його збірка

«Миргород» і передусім повість-епопея «Тарас Бульба», що присвячена героїчній визвольній боротьбі українського (руського – у Гоголя) народу проти польських поневолювачів. Вершиною творчості М. Гоголя вважаються поема

«Мертвые души» та комедія «Ревизор».

Одним з найбільш видатних синів українського народу по праву вважається Тарас Григорович Шевченко (1814-1861 рр.). Т. Шевченко збагатив українську культуру такими високохудожніми творами, як поетична збірка

«Кобзар», поеми «Гайдамаки», «Катерина», «Сон», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим, і не ненародженим землякам…», дев’ять повістей, написаних російською мовою, яку він до речі шанував не менше, ніж українську. Справжнім гімном визвольної боротьби народних мас став Шевченків

«Заповіт». Шевченко разом з такими видатними російськими літераторами, як Некрасов, Чернишевський, Добролюбов, Салтиков-Щедрин та ін., започаткував критично-реалістичний напрям у художній літературі, змістом якого стала допомога народу в пошуках відповідей на питання «хто винен?» і

«що робити?». У своїх чисельних творах Т. Шевченко висловлював глибоке співчуття і палку любов до свого народу, викривав і засуджував самодержавство і кріпосництво. Шевченкові належить провідна роль у формуванні національної самосвідомості українців, духовних засад визвольного руху в Україні, в історії української культури ХІХ ст. Іван Франко писав, що Т. Шевченко «був сином мужика – і став володарем у царстві Духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим... Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду...».

Подальший розвиток літератури критичного реалізму й демократичної спрямованості пов’язаний з поколінням українських письменників, творчість яких припадає на другу половину ХІХ і початок ХХ ст. Зокрема, до класики української й світової літератури увійшли байки Леоніда Глібова, «Народні оповідання» Марка Вовчка (Марії Вілінської), соціально-побутові повісті

«Микола Джеря» та «Кайдашева сім’я» Івана Нечуй-Левицького. Суттєвим був внесок у розвиток української літератури також багатьох письменників ліберально-буржуазної течії, передусім Пантелеймона Куліша, який створив перший класичний український історичний роман «Чорна рада». Одним із засновників і кращим представником неоромантичного напряму в українській літературі була Леся Українка – автор драми-феєрії «Лісова пісня», поеми

«Осіння казка», багатьох ліричних віршів тощо.

 

 

У духовному житті Галичини, що була австро-угорською колонією, особливо значне місце посідав Іван Франко, видатний письменник, учений, громадський діяч, автор близько 5 тисяч наукових і літературних творів. Серед них: історичний роман «Захар Беркут» та соціально-побутові повісті «Борислав сміється» і «Boa сonstrictor», «Бориславські оповідання», в яких відтворюється реалістична картина важкої праці й злиденного життя галичан. Поетичні твори І. Франка «Смерть Каїна», «Мойсей», збірки ліричних віршів «Зів’яле листя», «З вершин і низин», «Мій ізмарагд», «Із днів журби» явили чудовий взірець глибокої філософської думки і ніжної інтимної лірики.

Наприкінці ХVІІІ ст. поряд з чисельними аматорськими музично- драматичними колективами утворюється професійний український театр. Першим постійний театр був заснований у 1797 р. Харківський театр, директором, режисером і актором якого згодом став Г.Квітка-Основ’яненко. Згодом утворюються театри в Полтаві та Києві. На сценах трьох названих театрів блистав геніальний російський актор Михайло Щепкін. Його, як і Т. Шевченка, викупили з кріпацтва представники російської та української громадськості.

У другій половині ХІХ ст. в ураїнській драматургії і театрі виділяються три постаті – драматурги, режисери, актори Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), Михайло Старицький. М. Кропивницький написав і поставив близько 40 так званих «етнографічних драм», серед яких

«Доки сонце вийде, роса очі виїсть». І. Карпенко-Карий створив гостро соціальні драми «Безталанна», «Мартин Боруля», «Сто тисяч» тощо. М.Старицький є автором п’єс «Циганка Аза», «За двома зайцями», «Ой не ходи, Грицю», «Не судилося» тощо. Перу Старицького також належать історичні драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші».

Серед чудової плеяди видатних українських акторів виділялася Марія Заньковецька, яка була не тільки блискучою актрисою, але й прекрасною співачкою. Вона мала чудовий голос – драматичне сопрано й незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Пісня допомагала актрисі розкрити глибину створеного нею образу, а слухачам – пізнати душу українського народу. Для неї спів був одним з найдійовіших на глядачів.

З тріумфом виступала М.Заньковецька на сценах театрів Петербурга і Москви, куди приїжджали на гастролі група українського професіонального театру на чолі з М.Кропивницьким. Захопленню московської публіки не було меж. Актриса страждала на сцені, а люди плакали у залі. Вони підходили до каси і питали: «Сегодня Заньковецкая будет плакать?» Якщо відповідали:

«Будет», то квитки брали.

Оцінюючи творчість майстрів української сцени ХІХ ст., один із засновників Московського художнього академічного театру, всесвітньо відомий режисер Костянтин Станіславський – писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійшли золотими літерами на скрижалі світового мистецтва… Той хто бачив гру українських акторів, зберіг світлу пам’ять про них на все життя».

 

 

Невід’ємною складовою українського театру було музика. В її розвитку переламне значення мали дві наступні події: постановка у 1863 р. у Петербурзькому Маріїнському театрі першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яку створив відомий оперний співак Семен Гулак-Артемовський, та відкриття в 1867 р. у Києві оперного театру (тепер – Національна опера України ім. Т.Г.Шевченка). Однак справжній підйом оперного й загалом музичного мистецтва пов’язаний з творчістю великого українського композитора Миколи Лисенка. Він досконало опанував багатий український народний мелос і на його основі створив опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», «Пан Коцький», оперу для дітей «Коза-Дереза», низку музичних творів на теми з «Кобзаря» Т.Шевченка. Всього він написав музику до близько 600 пісень. У 1862 р. композитор М.Вербицький, написавши музику до віршу П.Чубинського «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», створив національний український гімн.

Україна завжди славилася своїми музичними талантами. Українські родові коріння мало чимало видатних музикантів, співаків, композиторів. Особливе місце серед них належить геніальному композитору Петру Чайковському, який написав багато творів практично в усіх музичних жанрах (фортеп’янна музика, симфонія, соната, опера, балет, романс тощо). При цьому опери

«Мазепа» та «Черевички» (за творами О.Пушкіна і М.Гоголя) він написав на українську тематику, присвятив їх батьківщині своїх предків з козацького роду Чайків.