Хvі. Україна – незалежна, суверенна держава

Ключові слова: незалежність, референдум, державотворення, демократія, громадянське суспільство, президент, конституція, криза, корупція, олігархи, політична еліта, євроінтеграція.

 

Історія відвела 22 роки для мирного розвитку України як незалежної держави. Очевидно, вже можна визначити основні особливості політичного й економічного розвитку в період, що розпочався, після проголошення державної незалежності України, й закінчився «Революцією гідності» в лютому 2014 р., відколи країна почала жити за правилами т.зв. революційної доцільності й законами воєнного часу. Цей період має особливе значення для України. Він став перехідним періодом від тоталітаризму до демократії, від командної економіки до ринкової. Український народ отримав шанс самостійно розпоряджатися своєю долею, будувати суверенну державу й громадянське суспільство.

16.1. Проголошення державної незалежності України

 

Як уже вказувалося, перші камені у конституційно-правовий фундамент України як незалежної й суверенної держави були закладені ще в останні місяці існування СРСР. 16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет Української РСР. У цьому документі був проголошений пріоритет республіканських законів над союзними, заявлено, що земля, її надра, повітряний простір є власністю українського народу, заявлено про право України на створення власної фінансової й банківської системи, власних збройних сил, проведення зовнішніх стосунків з іншими державами. У липні цього ж року була запроваджена посада Президента Української РСР. Згідно зі спеціальним законом президент визначався як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади.

Процес утворення незалежної Української держави перейшов у вирішальну стадію після невдалої спроби групи найвищих посадових осіб у керівництві СРСР і КПРС усунути від влади Президента СРСР М. Горбачова і зберегти країну від розвалу. Створений ними Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, або ГКЧП – російською абревіатурою), не отримавши підтримки серед більшості громадян, капітулював перед російським республіканським керівництвом на чолі з Б. Єльциним, навколо якого згуртувалися антикомуністичні сили.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України («за» – 346, «проти» – 1). Більшість у Верховній Раді України на той час становили представники радянської партійно-господарської номенклатури, для яких ідея державної незалежності України була чужою. Однак вони були смертельно налякані подіями в Росії, де Б. Єльцин усунув комуністів з високих посад, а тому перехопили гасла української націонал-демократії щодо державної незалежності України.

У незалежність Україна увійшла зі старою політичною елітою, з Президентом України Л. Кравчуком, який зробив кар’єру на керівних посадах в Компартії України. Уряд України і переважна більшість державних структур також були створені у радянські часи. Керівні кадри звикли виконувати вказівки московських органів влади і аж ніяк не проводити самостійну державну політику, захищати національні інтереси незалежної держави. Зазначений чинник значною мірою визначив край суперечливий характер цього процесу.

Дуже характерно, що серед перших кроків на цьому шляху була заборона КПУ, яку здійснили, рятуючи себе, недавні партномеклатурники. Вже 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України видала указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України», а 30 серпня – указ «Про заборону діяльності Компартії України».

І тільки згодом Верховна рада України прийняла низку законів, згідно з якими: 1) замінено назву держави: замість «Української Радянської Соціалістичної Республіки» була встановлена назва «Україна» (17 вересня 1991 р.; 2.) встановлені кордони України, визначений порядок їх охорони й перетинання і прийнята Декларація прав національностей, яка гарантувала всім народам і громадянам, національним групам, громадянам рівні економічні, політичні, соціальні й культурні права (листопад 1991 р.); визначений правовий статус населення України, громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не спростовував це (грудень 1991 р.) тощо.

Самостійний державницький курс України був закріплений 1 грудня 1991 р. на республіканському референдумі щодо підтвердження Акту проголошення незалежності. Понад 90% учасників референдуму ухвалили рішення свого вищого представницького органу влади. Власне, іншого результату референдуму годі було очікувати, адже Радянський Союз на той час, як здавалося, у будь-яку мить міг зануритися у політичний хаос. Центральну владу уособлював М. Горбачов, який втратив і важелі управління країною, і повагу людей. У всіх засобах масової інформації паплюжили радянське минуле і малювали барвисті картини заможного життя наших громадян – «як тільки Україна припинить годувати весь Союз».

Одночасно з всеукраїнським референдумом відбулися вибори Президента України. Переконливу перемогу на них здобув Л. Кравчук, за якого віддали голоси близько 62% виборців. Цікаво, що його основний суперник – лідер Руху В. Чорновіл, який принципово відстоював ідею державної незалежності України, відстав від нього більше ніж з двократним відривом (23,3%). Зовсім мало виборців (4,49%) віддали перевагу Л. Лук’яненку, який мав репутацію людини, котра за незалежність України готова пожертвувати життям.

Згодом була введена нова державна символіка: синьо-жовтий державний прапор, тризуб як малий державний герб а також гімн «Ще не вмерла Україна» (автори: тексту – П. Чубинський, музики – М. Вербицький). Утім, час від часу лунають пропозиції щодо написання більш оптимістичного тексту, де не було слів про смерть України. Досі не затверджений великий державний герб.

Однак після проголошення державної незалежності України формально продовжував існувати СРСР, договір про утворення якого Україна підписала 30 грудня 1922 р. разом з Росією, Білорусію, Закавказькою Федерацією. Зазначений документ був денонсований 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі, в садибі Віскулі в Білорусії, де зустрілися Президент Росії Б. Єльцин, Президент України Л. Кравчук, голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич. Відповідно до Біловезької угоди також була створена Співдружність Незалежних Держав (СНД),до якої невдовзі увійшло 12 колишніх республік СРСР: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Тукменістан, Узбекистан, Україна. Проте від самого початку СНД виявив свою нежиттєздатність через глибокі розбіжності між його членами, побоювання з боку деяких держав потрапити в залежність від Росії, а також небажання їх політичних еліт приносити в жертву СНД перспективи європейської інтеграції.

Розпад СРСР і утворення України як незалежної держави – взаємопов’язані події. Вони стали можливими завдяки низці як об’єктивних (зовнішніх і внутрішніх), так і суб’єктивних чинників. Об’єктивні зовнішні чинники: 1) поразка т.зв. соціалістичного табору в «холодній війні» з провідними капіталістичними країнами; 2) погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР; 3) втрата центральною владою контролю за діями на місцях; 4) посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках.

Об’єктивні внутрішні чинники: 1) національно-демократичний рух в республіці; 2) наявність формальних атрибутів української державності (уряд, конституція, державні символи).

Суб’єктивні чинники: 1) бездарна й непопулярна політика союзного центру на чолі з М. Горбачовим; 2) бажання української компартійної верхівки (номенклатури) визволитися від опіки союзного центру й запобігти впливу руйнівних псевдодемократичних процесів у Росії на розвиток подій в Україні, побоювання втратити владу.

 

Політичний розвиток України

 

Ставши на шлях державної незалежності й приступивши до розбудови власної державності, Україна мусила створити правові підвалини формування громадянського суспільства, утвердити засади захисту прав і свобод громадян, існування демократичних інститутів, незалежних засобів масової інформації. Необхідно було привести вітчизняне законодавство у відповідність зі світовими й європейськими нормами, вимогами демократичного суспільства, багатопартійності. Для становлення нової держави знадобилося створити принципово нову структуру державного керівництва, налагодити функціонування тисяч державних інститутів, визначити основні вектори й пріоритети розвитку країни, розробити й прийняти тисячі законів та інших актів, що забезпечували становлення нової держави Особливо величезне значення для розбудови держави мало прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції України. На думку багатьох фахівців у царині конституційного права, Конституція України відповідала всім сучасним вимогам і європейським стандартам.

Україна проголошена в конституції суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, тобто державою, в якій існує верховенство права, де головним джерелом влади є народ і де «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека є вищою соціальною цінністю». За своїм державним устроєм Україна визначена як унітарна держава..

У конституції проголошений широкий спектр політичних, економічних і соціальних прав людини, Конституційно закріплений статус української мови як державної мови. Водночас гарантовано вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Закріплені положення, спрямовані на розвиток етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності всіх національних меншин країни.

Державна влада в країні поділена на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Особливе місце в структурі державних інститутів займає глава держави – Президент України, який є Головнокомандуючим Збройними Силами України, Головою Ради національної безпеки і оброни, визначається як гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Вищий законодавчий представницький орган країни – Верховна Рада України, однопалатний парламент, до якого обираються 450 депутатів. Вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України.

Значення Конституції України для подальшого розвитку нашої держави розкрив другий президент України Л. Кучма у доповіді з нагоди першої річниці її прийняття. Зокрема, він зазначив, що віднині державне будівництво здійснюється у більш-менш визначених рамках, діяльність державних інститутів та відносин між ними введено у конституційне русло; у свідомості людей утвердилася ідея держави; народ перетворюється з об’єкта політики у вищий її суб’єкт. Завершено період державного становлення, вибудовано каркас держави і закладено основу для реалізації ключової конституційної формули: людина – сім’я – суспільство – держава.

Сутність і основні напрями політичних реформ, які мали забезпечити перехід України від радянського суспільства до демократичного, відображені в наступній таблиці:

 

Табл. 1. Політичні системи УРСР і України

УРСР	Україна
1). Радянська республіка, влада Рад (насправді - влада КПРС, парт. номенклатури	1). Змішана республіка: парламентсько-президентська / президентсько-парламентська (насправді - влада олігархії)
2). Однопартійна система.	2), Багатопартійність
3). Радянська демократія (в бюлетені – один кандидат «від блоку комуністів і безпартійних»)	3), Демократична система виборів (необмежена кількість кандидатів)
4). Тоталітарний / авторитарний режим.	4). Демократичні свободи
5). Комуністична ідеологія	5) Ідеологічний плюралізм

 

1). Особливе місце в державному будівництві перших років незалежності займали демонтаж радянської моделі держави, за якої фактично врядувала верхівка КПРС, і формування сучасної європейської моделі державного врядування (правління), яка б забезпечувала стабільність політичного режиму, створювала єдину вертикаль влади, а, крім того, сприяла зміцненню панівного становища в суспільстві нової політичної й економічної еліти. З часу проголошення незалежності у нас діє змішана форма державного правління, тобто модель, яка передбачає два центри влади – всенародного обраного президента та обраного парламентом прем'єр-міністра. Проте залежно від того, у кого з них повноважень більше, змішана республіка може іменуватися або президентство-парламентської, або парламентсько-президентської. У1991-1994 рр., коли Президентом України був Л. М. Кравчук у нас була змішана парламентсько-президентська форма правління.

Л. Кучма, який переміг на дострокових президентських перегонів у 1994 р., наполіг на переході до президенткою-парламентської моделі, що було закріплено в Конституції України 1996 р.

В результаті так званої Помаранчевої революції 2004 р. і обрання президентом В. Ющенка відбулося повернення до парламентсько-президентської республіки.

Прийшовши до влади в 2010 р., В. Янукович не тільки повернув, але і збільшив свої президентські повноваження (які, на жаль, використовував переважно для збагачення своєї родини і близьких людей). Після його усунення від влади, й обрання президентом П. Порошенка в 2014 р. Україна знову формально повернулася до парламентсько-президентської моделі. Втім, як показує український досвід, названі відмінності носили вельми умовний характер. Реально першою особою в державі завжди залишався глава держави.

2). Важливою ознакою демократичного суспільства є багатопартійна система, яка дає громадянам право привести до влади ту партію й тих її представників, які на даний час найбільшою мірою відбивають інтереси більшої частини суспільства. Як відомо, в СРСР існувала монополія однієї партії – комуністичної. Ще в останні роки існування СРСР, в період т.зв. перебудови, в Україні виникають інші партії, наприкінці 1990 р. їх уже нараховувалося 30, згодом їх число постійно збільшувалося, у червні 2014 р. в Україні було офіційно зареєстровано 208 партій. Серед них: «Блок П. Порошенка, «Батьківщина», «Партія регіонів», «Народний фронт», «Самопоміч», які нині представлені у Верховній Раді України. Натомість поступово занепали з різних причин Компартія України, Народно-демократична, СДПУ(О), Соціалістична та ін. партії, які були популярними протягом певного часу. Щодо переважної більшості партій, то вони є маловпливовими, частина з них взагалі існує лише на папері. Крім того, соціологічні дослідження постійно констатують низький рівень довіри людей до парій взагалі: 63% опитаних вважають, що політичні партії в Україні є насамперед об’єднаннями людей, які прагнуть до влади, 34% опитаних вважають організаціями, далекими від проблем народу, й тільки 17% –такими, що обстоюють його інтереси.

3). У радянські часи Ради народних депутатів усіх рівнів фактично не обиралися, а призначалися, адже громадяни обирали депутатів лише з однієї кандидатури, що була визначена керівними партійними органами. Крім того, навіть такі призначені Ради нічого самостійно не вирішували, вони лише дублювали рішення й вказівки партійних органів, мали декоративний характер. Певна річ, такий порядок необхідно було змінювати, оскільки в демократичному суспільстві єдиним джерелом влади є народ, що було й закріплено в Конституції України, що була прийнята в 1996 р. Водночас в світі існують різні системи виборів: 1) мажоритарна, за якою депутатом стає той, хто випередив на своєму окрузі усіх своїх суперників; 2) пропорційна, за якої виборці віддають свої голоси не за окремого кандидата, а за партію чи блок партій; 3) змішана, за якої одна частина депутатів обирається в мажоритарних округах, інша проходить по партійним списками, як за пропорційною системою. Кожна з виборчих систем має як певні переваги, так і недоліки. В пошуках оптимальної виборчої системи Україна випробувала всі три моделі. Зокрема, в 1994 р. вибори до Верховної Ради України відбувалися на засадах мажоритарної системи. Парламентські вибори 1998 та 2002 рр. проходили за змішаною системою. На чергових парламентських виборах 2006 р. і позачергових виборах 2007 р. Верховна Рада України формувалася за пропорційною системою. Відповідно до Закону про вибори народних депутатів від 17 листопада 2011 р. парламентські вибори 2012 і 2014 рр. відбулися знову за змішаною системою. Так само часто змінювалися правила й для регіональних виборів. Виборчі системи в Україні змінювалися заради підвищення професіоналізму депутатського корпусу, однак, як виявилося, не заважало обранню до вищого законодавчого органу держави надто великого числа олігархів, їхніх ставлеників та родичів. За неофіційними даними, серед 450-ти депутатів Верховної Ради, що були обрані в жовтні 2012 р., близько трьохсот – доларові мільйонери та мільярдери. Демократія фактично перетворилася у владу олігархії.

4). Характер і спосіб державного правління значною мірою характеризуються політичним режимом, який запроваджує в країні влада. Як уже відзначалося, в 1930-ті рр. в Україні сформувався тоталітарний режим, «хрущовська відлига» означала його еволюцію в бік режиму авторитарного, тобто такого, що не передбачав використання державою масових репресій в управлінні суспільством. Проголосивши державну незалежність, Україна стала на шлях побудови демократичного суспільства. Держава зобов’язалася забезпечувати права і свободи людини й громадянина, що було закріплено в 1996 р. у Конституції України. У Конституції проголошений широкий спектр прав людини, серед яких: право на життя, право на вільний розвиток своєї особистості, право на повагу до людської гідності, право на свободу й особисту недоторканість, право на таємницю листування й телефонних розмов, на невтручання в особисте і сімейне життя, право а свободу пересування і вільний вибір місця проживання, право на свободу думки, слова, віросповідання тощо. Отже, Українська держава формально зберігала свої обов’язки перед громадянами щодо забезпечення їх соціальних, економічних і політичних прав, гарантувало достойне життя, соціальний захист.

Держава гарантує свободу політичної діяльності. За громадянами закріплено право на об’єднання у політичні партії та громадські організації, право брати участь в управлінні державними справами, право на мирні збори і маніфестації, право на звернення до органів державної влади і місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів.

До економічних, соціальних і культурних прав людини і громадянина Конституція відносить право кожного володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право на працю, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень тощо.

Конституційно закріплений статус української мови як державної мови. Водночас гарантовано вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Закріплені положення, спрямовані на розвиток етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності усіх національних меншин країни.

5). Якщо в УРСР поширювалася лише одна – комуністична ідеологія, то в незалежній Україні конституційно закріплено ідеологічну багатоманітність. У ст. 15 конституції України сказано, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова.