Іх. Україна в другій половині хіх ст.

 

Ключові слова: буржуазні реформи, «розселянювання селянства», фінанси, земства, суд присяжних, судова палата, сенат, місцеве самоврядування, загальна військова повинність, промисловий переворот, модернізація, іноземний капітал, залізниця, металургія, машинобудування, трудова еміграція, ринок, підприємництво, українська нація, громади, циркуляр, конституція, просвіта, народництво, агітація, терор, страйк, марксизм, політичні партії.

Друга половина ХІХ ст. – це період інтенсивного розвитку капіталістичних відносин в Російській імперії й Україні як найбільш розвиненої в економічному плані її складової частини. Скасовується кріпосне право, здійснюється низка інших реформ, які забезпечують соціально-економічний розвиток країни на буржуазних рейках. Йде процес формування української нації. Однак проведення царизмом буржуазних реформ в інтересах поміщиків призводить до посилення боротьби українських селянства «за землю й волю». Виразниками інтересів селянських мас виступають революціонери народники. Водночас на арену політичної боротьби виходить новий клас – робітники, серед яких поширюються марксистські ідеї. Виникає соціал-демократичний рух, який отримує особливої підтримки в індустріальних центрах України.

 

Кримська війна

 

На початку 1850-х рр. черговий раз загострюється геополітичне протистояння між давніми суперниками – Туреччиною й Росією. Турецький султан будь-що прагнув зберегти свою владу над балканськими країнами. Росія, натомість, прагнула посилити свій вплив на всі слов’янські народи, що сповідували християнську православну віру. У 1853 р. Туреччина оголосила Росії війну, яка тривала до 1856 р. і отримала назву Кримської. Економічна відстала Росія мала достатньо сильні сухопутні й морські збройні сили, щоб нанести поразку ще більш відсталій Туреччині. Однак посилення Росії не бажали правлячі кола низки європейських держав, зокрема Великобританії й Франції. Спочатку вони надавали політичну й воєнну підтримку Туреччині, а коли виявилася воєнна слабкість тієї, самі розпочали воєнні дії проти Росії. У квітні 1854 р. англо-французька ескадра бомбардувала з моря Одесу, на початку вересня англо-французькі війська висадилися в Криму і нанесли поразку російській армії на р. Альма і взяли в облогу Севастополь – базу Російського воєнно-морського флоту. Оборону міста очолювали талановиті й мужні воєначальники – адмірали В. Корнілов, П. Нахімов, В. Істомін. Укріплення міста будувалися під керівництвом видатного інженера генерала Є. Тотлебена. Справжній героїзм і патріотизм виявили захисники міста, солдати й матроси. Серед них росіяни й українці Федір Заїка, Іван Демченко, Дмитро Горленко та ін. Особливу хоробрість й воєнну кмітливість виявив матрос Петро Кошка з Вінниччини. Щиро співчували російській армії передова українська громадськість. В українських містах і губерніях здійснювали збір коштів на потреби армії й допомогу сім’ям хоробрих воїнів, піклувалися про вдів військових і сиріт, працювали в шпиталях тощо.

Однак героїзм і патріотизм народу й талант деяких воєначальників не могли компенсувати економічну й військово-технічну відсталість Росії. Російській парусний флот не міг успішно протидіяти паровим кораблям коаліції. Гладкоствольні російські рушниці й гармати значно поступалися нарізній зброї противника у далекобійності, швидкострільності та прицільності стрільби. Через казнокрадство й недолугість російського чиновництва, військових інтендантів, армія постійно відчувала нестачу зброї, пороху, ядер і навіть лопат для риття окопів. В результаті Росія програла війну й мусила підписати в 1856 р. Паризький мир на умовах, висунутих Англією й Францією. За цим договором, зокрема, Росії заборонялося мати військові кораблі на Чорному морі та будувати на його узбережжі укріплення, що робило її практично беззахисною на Півдні; частина придунайської території я, що була відвойована у Туреччини у ХVІІІ ст., передавалася Молдавському князівству; Молдавія поверталася під протекторат Туреччини. Усе це значно погіршило умови для розвитку зовнішньої торгівлі й загальмувало економічний розвиток південноросійських (українських) губерній.

9.2. Скасування кріпацтва і буржуазні реформи в Україні

 

Ганебна поразка царської Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.) змусила передову частину російських правлячих кіл замислитися над розробкою та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави.

У середині XIX ст. царизм вимушений був стати на шлях ліквідації кріпосницької системи. За словами російського царя Олександра ІІ, краще це було зробити «згори», ніж чекати, коли селяни звільняться «знизу», тобто самостійно. Згідно з селянською реформою 1861 р. було звільнено від кріпацтва 5,3 млн. селян, вони отримали у своє розпорядження земельні наділи.

Водночас реформа була проведена у такий спосіб, щоб поміщики не тільки не зазнали втрат, а, навпаки, виграли. Їх землю відразу викупила держава по завищеній ціні. Тож селяни мусили сплачувати гроші не окремим поміщикам, а державі впродовж 49-ти років. А для того, щоб ці гроші сплачувалися своєчасно і в повному обсязі, держава встановила відповідальність селянської общини за це. Крім того, внаслідок реформи селяни втратили понад 15% загальної площі землі, яка раніше перебувала в їх користуванні. В Катеринославській та Полтавській губерніях відрізані у селян землі доходили до 40%, в Харківській і Чернігівській – до 30%. 220 тис. селян взагалі були звільнені без землі, 100 тис. отримали наділ до 1 десятини, 1 млн. 600 тис. (в загальній кількості близько 3-х млн. селян, що жили на Україні) отримали від однієї до трьох десятин.

Визначальним фактором капіталістичного розвитку сільського господарства стало дрібнотоварне селянське господарство, яке поступово розорялося. Соціальні суперечності загострювали і чисельні залишки феодальних відносин. Капіталістичні відносини руйнували і дворянські латифундії, землю яких скуповували зростаюче куркульство та купці.

Слідом за селянською царизм провів ще низка реформ, які охоплювали різні сторони економічного і суспільного життя країни і мали на меті прискорити капіталістичні перетворення. У 1862 р. була проведена фінансова реформа, яка вводила золоте забезпечення карбованця, що надало йому стійкість і централізувала управління грошима в руках міністерства фінансів. Наступного року запровадженням нового університетського статуту було відкрито доступ до освіти нижчим станам населення. В січні 1864 р. вийшло положення про організацію земств, а в 1870 р. про створення міських дум. – органів місцевого самоврядування. Обрані до цихорганів так звані гласні займались питаннями благоустрою, відкриттям лікарень, шкіл, притулків, будівництвом і утриманням шляхів, колодязів та ін. В листопаді 1864 р. була введена судова реформа, що призвела до встановлення відкритого некастового суду присяжних. Проведена у 1862-1874 рр. військова реформа скасувала рекрутські набори. Були проведені й інші реформи: цензурна, поліцейська тощо.

Проведені царизмом у 1860-1870-х рр. реформи, попри свою обмеженість, дали значний поштовх перетворенню феодальної країни в буржуазну монархію, розвитку капіталістичних відносин, економічному зростанню країни. По-перше, з ліквідацією кріпацтва економіка отримала ринок найманої робочої сили, якої їй не вистачало раніше. По-друге, внаслідок розширення за рахунок частини селянства такої соціальної верстви, як купецтво, збільшилися капітали, що направлялися у виробництво й торгівлю. По-третє, в суспільному житті дедалі більше зростає роль промислової, фінансової й торговельної буржуазії. Міста починають виконувати роль не тільки адміністративних, а передусім індустріальних центрів, а тому дуже швидко розвиваються.

Поштовхом до промислового підйому стало будівництво мережі залізниць, що з’єднала на кінець століття всі великі міста (Харків, Київ, Катеринослав, Одеса, Миколаїв, Херсон, Маріуполь, Полтава, Севастополь та інші). В Україні починає швидко розвиватись капіталістична промисловість. З 1861 по 1900 рр. в Україні більш як у 115 разів зріс видобуток кам’яного вугілля, у 158 разів – залізної руди. Наприкінці XIXст. Україна давала понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн. пудів), трохи менше половини заліза і сталі (59 млн. пудів). Тут було зосереджено понад 30% всіх машинобудівних заводів імперії. Україна стала основним районом виробництва сільськогосподарської техніки і цукру в країні. Тож, на відміну від Західної України, яка залишалася відсталою окраїною Австро-Угорщини, Підросійська Україна дедалі ставала усе більш розвиненою в економічному відношенні частиною імперії.

Нові копалини і заводи (особливо металургійні і механічні) будувались переважно на кошти іноземних капіталістів (бельгійських, французьких, англійських, німецьких). Іноземний капітал в кам'яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості України зайняв ключові позиції. На багатьох заводах адміністративно-технічний персонал, інженерно-технічні працівники майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були теж іноземцями. Багато було і робітників, що прибули з Курської, Орловської, Тульської, Воронезької та інших губерній Росії. Тож, і частина буржуазії, насамперед, власники великих промислових підприємств, і найбільш соціально активна частина робітничого класу не сприймали суто національні українські інтереси. Крім того, економіка українських регіонів, наприклад, Криворіжжя та Донбасу, була більшою мірою пов’язана з російськими губерніями, ніж між собою. Зазначені обставини не могли повністю зупинити процес формування української нації, але дуже гальмували цей процес.