Україна в умовах тоталітарного режиму (1920- 1930-ті рр.)

 

1. Входження України до складу СРСР.

2. Економічна політика.

3. Політичні репресії.

 

1. При вивченні першого питання студентам насамперед слід уяснити передумови й причини входження України до складу СРСР. Передумови: поразка української національної революції, післявоєнна розруха, встановлення радянської (більшовицької) влади на більшій частині України – на схід від р. Збруч, включаючи всю Наддніпрянщину. (Щодо Галичини і Волині, то ці землі опинилася в межах Польщі, Буковина – Румунії, Закарпаття – Чехословаччини). Причини, що спонукали Україну до об’єднання з Росією та іншими радянськими республіками в одній державі): прагнення частини компартійної верхівки й населення (зокрема, в Україні) побудувати радянську державу в кордонах колишньої Російської імперії; доцільність об’єднання зусиль заради економічної відбудови; необхідність упорядкувати взаємовідносини між республіками.

Слід звернути увагу на те, що формально УСРР виникла як самостійна держава, що знаходилася з РСФРР лише у договірних відносинах, однак фактично, починаючи з 1919 р., вона була у повній залежності від останньої, адже керівники УСРР були членами КПУ, що була не самостійною партією, а однією з організацій РКП(б). Тому вони були зобов’язані керуватися вказівками з Москви. Російські керівники не зважали на незалежний статус України і час від часу втручаласяв її внутрішні справи.

З цього приводу українське керівництво звернулося в березні 1922 р. до Центрального Комітету РКП(б) з пропозицією упорядкувативідносини між РСФРР і УСРР, маючи на увазі утворення конфедерації радянських республік, тобто збереження їх суверенітету. Враховуючи, що подібні пропозиції були висунуті й у інших республіках, Політбюро ЦК Російської компартії створило спеціальну комісію під головуванням В. Куйбишева. Спочатку комісія схилилася до пропозиції Й. Сталіна про входження республік до складу РСФРР на правах автономії (план «автономізації»). Однак після гострої критики плану «автономізації» з боку В. Леніна комісія ухвалила план створення федерації радянських республік. Саме цей план був покладений в основу установчих документів, Декларації про утворення СРСР і Союзного Договору, що були прийняті 30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з’їзді Рад, і першій Конституції СРСР, що була прийнята в січні 1924 р.

По-друге, слід з’ясувати, на яких формальних засадах утворився Союз РСР, тобто який державний устрій був створений 30 грудня 1922 р., і чи насправді СРСР залишився федерацію, а УРСР зберегла у складі Союзу свій суверенітет. Тобто слід навчитися відрізняти поняття «формально» і «фактично». Формально СРСР від утворення й до свого кінця був федеративною державою. Союз заснували: Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка, Українська Соціалістична радянська Республіка, Білоруська Соціалістична Радянська Республіка, Закавказька Соціалістична Федеративна Республіка, що складалася з трьох автономій (Грузії, Вірменії, Азербайджану). Формально УСРР (з 1936 р. – УРСР), як і інші союзні республіки мала всі державні атрибути: власну законодавчу й виконавчу владу, конституцію, герб, прапор тощо, але фактично українська влада мусила лише виконувати рішення, що приймалися центром, а вся державна атрибутика мала лише декоративний характер. Одним із свідчень унітарного характеру новоствореної багатона­ціональної держави є той факт, що більшість республіканськихкерівників України призначалися з Москви: у 1923 р. – П. Постишев, у 1925 р. – Л. Каганович, у 1938 р. – М. Хрущов.

Відтак Союз РСР фактично став унітарною державою, тобто державою, яка складається не з суверенних держав (республік, земель, штатів), а адміністративно-територіальних одиниць. Україна фактично була не державою, а адміністративною територією, хоча і зберігали деякі атрибути державності.

Водночас варто звернути увагу, що в 1920-ті рр. радянське керівництво ще не наважувалося відверто ігнорувати національні інтереси України, більше того – проводило політику українізації в кадровій політиці (коренізацію) й культурно-освітній сфері. Однак з 1930-х рр., після встановлення сталінської диктатури й тоталітарного режиму, відбулося «згортання» зазначеної політики, адже вона, на думку більшовицького керівництва, почала виходити з-під їхнього контролю суперечила «пролетарському інтернаціоналізму» й заважала будувати соціалістичне суспільство. На зміну політики українізації прийшла політика уніфікації, радянізації, русифікації з метою перетворення всіх народів СРСР у єдину спільноту – радянський народ. Збільшилося й число союзних радянських республік – до кінця 1930-х рр. їх стало 15.

2. Студентам уже відомо, що в умовах громадянської на всій території, що була під контролем більшовиків, проводилася політика воєнного комунізму. За цієї політики селяни були зобов’язані сплачувати так звану продрозкладку. На практиці така політика означала, що селяни безкоштовно віддавали державі майже весь хліб, який зібрали. А держава потім розподіляла продукцію, передусім на користь армії й промислових робітників. Через ліквідацію товарно-грошових відносин мінімальні соціальні послуги (транспорт, житло тощо) стали безкоштовними, а замість торгівлі здійснювався прямий товарообмін.

Політика воєнного комунізму дозволила більшовицькій владі зосередити в своїх руках всі край обмежені ресурси підконтрольної їй території й створити економічне підґрунтя для своєї перемоги. Однак у мирний час така політика призвела до економічного краху, масових протестів і навіть збройного опору більшовикам, зокрема з боку українського селянства під проводом Н. Махна. Через це більшовицьке керівництво мусило відмовитися від політики воєнного комунізму й перейти до нової економічної політики (непу). Основні риси непу: заміна продрозкладки продовольчим податком; денаціоналізація частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх; допуск приватного капіталу; заохочення іноземних концесій; нормалізація фінансової системи (відновлено в повному обсязі грошовий обіг, банки, кредитні установи, проведено грошову реформу 1922-1924 рр., яка зупинила інфляцію); децентралізація керівництва промисловістю (введення галузевих госпрозрахункових трестів).

Можна відмітити позитивні результати впровадження непу, серед яких: виведення економіки України з кризи; відбудова й подальший розвиток народного господарства, відновлення промислового виробництва, налагодження роботи транспорту, усунення наслідків голоду 1922 р., подолання інфляції, проведення грошової реформи і введення твердої грошової одиниці – червонця, ліквідація бандитизму, досягнення певної політичної стабільності.

Для України, яка була раніше переважно аграрною республікою, особливо важливими були аграрні перетворення. Дрібні селянські господарства збільшилися за рахунок поміщицьких та церковних земель, а також наділів. До селян перейшло понад 30 млн. десятин землі, тобто 92% земельного фонду республіки. Селянські господарства швидко відновили своє виробництво, підняли продуктивність у землеробстві й тваринництві. Виробництво зерна в Україні майже досягло довоєнного рівня. Успішно розвивався в республіці кооперативний рух. Кооперативні товариства експортували свою продукцію, яка успішно конкурувала на європейському ринку.

Водночас не можна ідеалізувати неп, адже подальше проведення непу не могло призвести до значного відставання радянської економіки від західних країн, які мали потужну індустрію. Необхідно було в найкоротший час провести власну індустріалізацію. Для цього, на думку більшовицького керівництва, були потрібні: по-перше, планова економіка що й було реалізовано у формі п’ятирічних планів; по-друге, великі капіталовкладення. У зв’язку з цим постало питання: де взяти гроші? З’ясувалося, що гроші може дати тільки село: посіяли зерно, зібрали врожай, продали його за кордон – отримали валюту. Далі постало й друге питання: яким чином хліб (гроші) вилучити у селянина? Спочатку була невдала спроба використати метод «ножиць цін», тобто в наказному порядку встановити низькі ціни на хліб і одночасно різко підняти ціни на промислову продукцію. Проте селяни відмовилися продавати хліб і купувати промислову продукцію (реманент, одяг, взуття тощо). Тоді влада зробила спробу відібрати у селян хліб примусово. Знову не вийшло: селяни або обмежували виробництво власними потребами, або ховали врожай. Відтак у Й. Сталіна виникла ідея використати ідею В. Леніна про кооперацію для примусового об’єднання селянських господарств у колгоспи, оскільки вилучити хліб з колгоспів було набагато легше, ніж у мільйонів окремих селянських господарств.

Студенти можуть навести багато прикладів зловживань при проведенні масової колективізації, що розпочалася наприкінці 1920-х рр., показати її наслідки. Серед них – голодомор 1932-33 рр., який призвів до загибелі мільйонів селян. У 2006 р. Верховна Рада України визнала голод 1932-1933 рр. геноцидом українського народу. Слід усвідомити причини того, що голодомор був особливо жахливим в Україні, що стало підставою називати його геноцидом проти українського селянства. По-перше, Україна була основною житницею СРСР. По-друге, волелюбні українські селяни-хлібороби чинили найбільш відчайдушний опір політиці колективізації й були здатні зірвати цю політику.

Однак попри великі жертви й складнощі, основна мета колективізації була досягнута: ціною мільйонів людських життів Радянська держава отримала хліб, перетворила його у валюту, створила фінансову основу для проведення індустріалізації. В процесі індустріалізації в Україні було побудовано сотні тисяч великих промислових об’єктів, серед яких: Дніпрогес, Запоріжсталь, Криворіжсталь, Харківський тракторний завод, Краматорський завод важкого будування, Луганський паровозобудівний завод тощо. На кінець другої п’ятирічки (1933 – 1938 рр.) вартість валової продукції України порівняно з 1913 р. збільшилася в 7 разів, промислова продукція України перевищувала продукцію всієї промисловості дореволюційної Росії. По видобутку вугілля Україна зайняла четверте, а по виробництву чавуну – третє місце у світі. Машинобудівна промисловість України в 1940 р. перевищила рівень 1913 р. в 50 разів. Тож наприкінці 1930-х рр. Україна перетворилася з аграрно-індустріальної республіки на індустріально-аграрну.

Варто також відмітити, що політика індустріалізації була б неможливою без масового ентузіазму, самовідданості, трудової звитяги мільйонів людей, чим зловживала більшовицька влада, всіляко експлуатувала найкращі людські якості. Особливо слід відмітити так званий стаханівський рух, який виник на Донбасі, названий на честь шахтаря О. Стаханова. Варто також знати й про ударну працю інших засновників цього руху, зокрема на залізничному транспорті – машиніста тепловозу П. Кривоноса.

 

3. Студентам важливо усвідомити, що економічний розвиток в Україні, як і в СРСР загалом, відбувався в умовах формування тоталітарного режиму, встановлення сталінської диктатури. Слід знати про об’єктивні й суб’єктивні причини тоталітаризму. Об’єктивні: слабкий економічний розвиток країни, зруйноване господарство, низька загальна й політична культура більшості населення, відсутність демократичних традицій, постійне перебування країни фактично у воєнному стані тощо. Головними суб’єктивними чинниками, очевидно, були більшовицькі вожді, передусім Й. Сталін, людина край честолюбна, енергійна, вольова, жорстока, підступна. Для Сталіна вище за все були інтереси держави й влади, а люди з їхніми інтересами, потребами, національними та іншими почуттями були «гвинтиками» державної машини.

Вірогідно, студентам буде цікаво дізнатися про шлях й. Сталіна до вершини влади. На посаду Генерального секретаря ЦК РКП(б) Й. Сталін був обраний у 1922 р., згодом В. Ленін усвідомив, яку небезпеку створює діяльність Й. Сталіна. Він запропонував (у листі до з’їзду партії)усунути Сталіна з цієї посади. Однак виконання цієї рекомендації було заблоковано впливовими партійними діячами Л. Каменєвим і Г. Зинов’євим, бо головну небезпеку встановлення авторитарного режиму вони бачили в особі Л. Троцького, а не Й. Сталіна. Й. Сталін разом з Г. Зинов’євим і Л. Каменєвим усунули Л.Троцького, потім виступив проти своїх союзників разом з М. Бухаріним та О. Риковим, а потім (у 1929 р.) усунув з ключових керівних посад і останніх.

Слід засвоїти основні риси тоталітарного режиму в СРСР: 1) тотальне відчуження народу від власності й політичної влади; 2) монополія на владу комуністичної партії; 2) неосяжний контроль держави над усіма сферами життя радянського суспільства; 4) наявність формальних ознак соціалістичного народовладдя; 5) підпорядкування усього громадського життя одній комуністичній ідеології, надмірна ідеологізація суспільства; 6) соціальна демагогія, проголошення життя в країні втіленням добра, справедливості, матеріального благополуччя людей.

Здається цілком природним, що такий режим не міг обійтися без насилля, без застосування в управлінні й внутрішній політиці терору, без придушення будь-якого інакодумства, недопущення будь-якої критику режиму. Тому починаючи з середини 1920-х рр. у системі державної влади дедалі більше, а згодом ключове місце посідають репресивно-каральні органи. Для виправдання репресій Й. Сталін також висуває теорію, за якою нібито чим більшими є успіхи в соціалістичному будівництві, тим гострішою стає класова боротьба.

Студенти можуть на фактичному матеріалі показати, що у 1934-1938 рр. відбулося фізичне знищення більшої частини «ленінської партійної гвардії», провідних воєначальників, діячів науки та культури. Зокрема, загинули: перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор, другий секретар ЦК П. Постишев, Голова Раднаркому УРСР П. Любченко, колишній голова Раднаркому України В. Чубар, нарком освіти В. Затонський, командуючий Київським військовим округом І. Якір і безліч інших. Також можна відмітити, що політичний терор вийшов за межі Радянської України. Зокрема, здійснювався проти Організації українських націоналістів (ОУН), що була створена у 1929 р. Е. Коновальцем та ін. у Відні, мала в основному антипольський характер, поширювала свою діяльність лише на Західну Україну.

Говорячи про наслідки встановлення сталінської диктатури, варто відмітити дві речі. По-перше, вона значною мірою вплинула на характер соціально-економічного й політичного розвитку країни. По-друге, переважна більшість людей в Україні, як і в інших республіках, мало що знала про репресії, повністю довіряла партійному керівництву, обожнювала «генія всіх часів і народів Сталіна», була щиро переконана у неперевершеності радянського суспільства, його соціалістичній сутності, яка була відображена в «сталінській» Конституції СРСР 1936 р. і Конституції УРСР 1937 р.

 

Хронологія

 

1921-1929	НЕП
1922, 30 грудня	Створення СРСР (РРФСР, УСРР, БРСР, ЗРФСР)   І Конституція СРСР   Конституція УСРР
1928/29-1932/33	Виконання І п’ятирічного плану Створення ОУН
1929-1934	Проведення колективізації
1932-1933	Голод
1933-1937	Виконання ІІ п’ятирічного плану
	Початок стаханівського руху   ІІ Конституція СРСР («сталінська»)
	Конституція УРСР

 

 

Словник

 

1. П’ятирічка (п’ятирічний план) – основна форма державного економічного планування в СРСР, починаючи з 1929 р. до розпаду країнив 1991 р.

2. Перша п’ятирічка – єдиний державний перспективний план розвитку всіх галузей економіки і культури СРСР (відповідно – УРСР) на 1928/29 – 1932/33 рр. Його основні завдання: створення власної передової технічної бази для реконструкції всього народного господарства внаслідок швидких темпів індустріалізації країни; проведення колективізації сільського господарства; забезпечення систематичного підвищення питомої ваги соціалістичного сектора в народному господарстві СРСР.

3. Тоталітарний режим (тоталітаризм) – політичний режим, за яким здійснюється повний (тотальний) контроль держави над усіма аспектами життя суспільства й окремої людини.

4. Унітарна держава – це цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень і не володіють суверенним правом.

5. Федеративна держава (федерація) – форма державного устрою, за якою союзна держава складається з кількох держав (республік, штатів, земель) або державних утворень.

 

Тести

 

1. У 1922 р. комісію зі створення союзної держави очолив:

А В. Куйбишев

Б Й. Сталін

В В. Ленін

Г М. Фрунзе

 

2. Нова економна політика проводилася в:

А 1922-1939 рр.

Б 1924-1941 рр.

В 1922-1928 рр.

Г 1920-1928 рр.

 

3. У 1929 р. Організацію українських націоналістів (ОУН) очолив:

А С. Бандера

Б Є. Коновалець

В Ю. Шухевич

Г С. Петлюра

 

4. Політика колективізації в Україні була запроваджена в Україні з метою:

А фізичного знищення українського народу

Б організації голодомору

В викачування з села ресурсів задля проведення індустріалізації

Г ліквідації селянства як класу

 

5. Сформований у 1930-х рр. у СРСР політичний режим є:

А авторитарним

Б демократичним

В соціалістичним

Г тоталітарним

 

Колоквіум

1. Яким було політичне й соціально-економічне становище УСРР після встановлення радянської влади?

2. На яких засадах був утворений СРСР? Чи можна вважати СРСР справжньою федерацією? Якою була роль України в утворенні СРСР?

3. Що таке політика «українізації», у чому причини її згортання?

4. Якими були причини й передумови встановлення сталінської диктатури?

5. Які завдання мала розв’язати політика індустріалізації?

6. Що означало на практиці проведення суцільної колективізації? Якими методами вона здійснювалася?

7. У чому причини голодомору 1932-33 рр.? Якими були його наслідки в Україні?

8. Що ви знаєте про політичні репресії 1930-х рр. в Україні?

9. Якими були результати політики індустріалізації й колективізації, політичного й соціально-економічного розвитку України в умовах тоталітарного режиму й планової економіки?

 

Заняття 7.