Підсумки розвитку психологічної думки в дореволюційний період (до 1917 року)

Психологія в Росії до початку XX ст. була областю наукового знання, що активно розвивається. Про це свідчили: завершення її оформлення у самостійну наукову дисципліну, організаційне зміцнення, формування розгорнутої наукової структури психологічного знання, представленої різними напрямками і рівнями його розвитку, зростання авторитету психології в науковому співтоваристві і посилення її впливу на всі аспекти культурного життя російського суспільства.

Інтенсивне розгортання різних підходів до дослідження людини (альтернативних по своїм методолого-теоретичним підставам) виступило як прояв природної і нормальної тенденції в розвитку пізнання настільки складного і багатогранного предмета, яким є психічна реальність. Це дозволяло по-різному, на основі реалізації різних стратегій дослідження, і досить повно, з охопленням різних сторін і аспектів, досліджувати психічні явища, створювало сприятливий ґрунт для наукових дискусій. Але в той же час настільки різнопланові і методологічно несумісні течії утрудняли об'єднання і зіставлення накопиченої в них психологічної фактології, робили практично неможливим створення єдиної психологічної теорії. Це усвідомлювалося багатьма відомими російськими психологами початку XX ст. і стимулювало їх до пошуку шляхів подолання зазначених труднощів. У 1917 р. у Росії відбулася соціалістична революція. Почався новий етап у розвитку російської психології, її нова історія.

 

Питання для самоперевірки

1. Розвиток експериментально-психологічних досліджень у Росії.

2. Основні наукові напрямки в російській психології XX ст.

3. Суть дискусій про об'єктивний метод у психології.

4. Особливості російських експериментально-психологічних досліджень.

5. Розуміння принципу єдності теорії й експерименту у вітчизняній психології XX ст.

6. Класифікація психологічних методів А.Ф.Лазурского.

7. Характеристика емпіричної психології в Росії.

8. Особливості російського світогляду як основа богословської психології (Є.Н. Трубецькой).

9. Підсумки розвитку психологічної думки в дореволюційний період.

 

ТЕМА 14. Радянська психологія

План

Розвиток радянської психології в передвоєнний період (наприкінці 30-х рр.)

Розвиток радянської психології в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.

Розвиток радянської психології в післявоєнні роки (50-90-і рр. XX століття)

Література

1. Барабанщиков А.В., Платонов К.К., Феденко Н.Ф. К истории советской военной психологии // Вопросы психологии. 1967. № 6.

2. Бассин Ф.В. О развитии взглядов на предмет психологии // Вопросы психологии. 1971. № 4. С. 101-113.

3. Божович Л.И. Психологические закономерности формирования личности в онтогенезе // Вопр. психол. 1976. № 6. С. 45-53.

4. Брушлинский А.В. Проблемы психологии субъекта. М., 1994. С. 109.

5. Будилова Е.А. Философские проблемы в советской психологии. М., 1972.

6. Генов Ф. О законах психики // Психол. журн. 1984. Т. 5. № 1. С. 99-102.

7. Ждан А.Н. История психологии. От античности до наших дней: Учебник для

вузов. М.2004.

8. Каращан В.А. Военная психология: Указатель отечественной и переводной литературы. М., 1973.

9. Кольцова В.А., Носкова О.Г., Олейник Ю.Н. И.Н. Шпильрейн и совет-ская психотехника // Психол. журн. 1990. Т.11. №2. С. 111-133.

10. Кольцова В.А., Олейник Ю.Н. Деятельность психологов в годы Великой Отечественной войны // Психол. журн. 1990. Т.11. №3. С. 16-24.

11. Кольцова В.А., Олейник Ю.Н. Работа советских психологов в годы Великой Отечественной войны // Психол. журнал. 1995. Т.16. № 3. С. 3-12.

12. Курек Н.С. О причинах и следствиях запрета педологии и психотехники в СССР. М., 1996.

13. Лейбин В. Репрессированный психоанализ: Фрейд, Троцкий, Сталин // Российский психоаналитический вестник. 1991. №1. С. 32-55.

14. Леонтьев А.Н. О путях исследования восприятия // Восприятие и деятельность. М., 1976.

15. Леонтьев А.Н. Понятие отражения и его значение для психологии // Вопр. философии. 1966. № 12. С. 48-56.

16. Логинова Н.А. Об институте мозга В.М. Бехтерева (к 75-летию со дня основания) // Психол. журн. 1993. № 5. С. 110-119.

17. Ломов Б.Ф. Категории деятельности и общения в психологии // Вопр. филос. 1979. № 8. С. 34-47.

18. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. М., 1984.

19. Ломов Б.Ф. Об исследовани законов психики // Психол. журн. 1982. Т.З, № 1. С. 18-30.

20. Ломов Б.Ф., Кольцова В.А., Степанова Е.И. Очерк жизни и научной дея-тельности В.М. Бехтерева // Бехтерев В.М. Объективная психология (Памятники психологической мысли). М., 1991. С. 424-444.

21. Лурия А.Р. Психоанализ как система монистической психологии // З. Фрейд, психоанализ и русская мысль. М., 1994. С. 168-194.

22. Методологические и теоретические проблемы психологии. М., 1969.

23. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. История и теория психологии. Рос-тов-на-Дону, 1996. Т.1.

24. Психологическая наука в России XX столетия: проблемы теории и истории / Под ред. А.В. Брушлинского. М., 1997. С.105-126.

25. Репрессированная наука / Под ред. М.Г. Ярошевского. СПб., 1994. Вып.2. С. 317.

26. Роменець В.А. Історія психології ХІХ-початок ХХ ст.. К. «Либідь»2007.

27. Роменець В.А. Маноха І.П.Історія психології ХХст. К.2003.

28. Рубинштейн С.Л. О философских основах психологии // Проблемы об-щей психологии. М., 1973.

29. Рубинштейн С.Л. Советская психология в условиях Великой Отечественной войны // Рубинштейн С.Л. Очерки. Воспоминания. Материалы. М., 1989. С. 374-395.

30. Тенденции развития психологической науки / Под ред. Б.Ф. Ломова, Л. И. Анцыферовой. М., 1989.

31. Теплов Б.М. Ум полководца // Избранные труды: В 2 т. Т. 1. М., 1985. С. 223-305.

32. Ярошевский М.Г. Как предали Ивана Павлова // Репрессированная наука. Вып.2. СПб., 1994. С.76-82.

33. Ярошевский М.Г. Л. Выготский: в поисках новой психологии. СПб., 1993.

34. Ярошевский М.Г. Наука о поведении: русский путь (Сер. "Психологи Отечества"), М.; Воронеж, 1996.

35. Ярошевский М.Г. Павлов и американский бихевиоризм // Психол. журн. 1995. Т.16. № 6. С. 130-134.

14.1. Розвиток радянської психології в передвоєнний період

(наприкінці 30-х рр.)

Незважаючи на істотні інтелектуальні втрати, понесені психологією в результаті репресій, що обрушилися на неї, психологічна наука в СРСР продовжувала розвиватися. У різних учених був свій специфічний шлях до марксизму. Мало місце творче освоєння і розвиток філософії К.Маркса. Саме на шляхах такого підходу до марксизму – не як до пануючої ідеології, а як до системи теоретичних поглядів, радянською психологією були досягнуті значні успіхи, персоніфіковані в діяльності і працях відомих радянських учених - Б.Г.Ананьєва, М.Я.Басова,Л.С.Виготського, А.Н.Леонтьєва, А.Р.Лурії, С.Л.Рубінштейна, А.А.Смирнова, Б.М.Теплова, Д.Н.Узнадзе й ін. Завдяки талантові і творчій ініціативі радянських учених, їм удалося серйозно просунутися в осмисленні психології:

- дослідженні матеріального субстрату психіки і сенсорних процесів (В.М.Бєхтєрев, І.П.Павлов, Б.Г.Ананьев і ін.);

- аналізі процесуально-змістовних характеристик психіки на основі розгляду єдності свідомості і діяльності (школа С.Л.Рубінштейна),

- вивченні процесу формування вищих психічних функцій у руслі культурно-історичної концепції (Л.С.Виготський і його послідовники),

- психологічному дослідженні діяльності і генезису психічного (О.М.Леонтьєва),

- розробці проблеми установки (школа Д.Н.Узнадзе) і психології ставлень (В.Н.Мясіщев),

- вивченні психології пам'яті (А.А.Смирнов, П.И.Зінченко),

- розгляді проблем індивідуальності (Б.Г.Ананьев, Б.М.Теплов),

- формуванні концепції цілісності особистості (М.Я.Басов, П.П.Блонський) і т.д.

Поряд із загальнопсихологічною проблематикою проводилися дослідження в сфері вікової і педагогічної психології праці, порівняльної психології і т.д.

Найважливіші теоретичні досягнення радянської психології 20-30-х рр., що склали згодом теоретико-методологічний фундамент психологічної науки в СРСР:

1. Психіка як функція, властивість високоорганізованої матерії – людського мозку.

У вітчизняній психології ця ідея одержала розвиток ще в роботах відомих росіян учених І.М.Сєченова, І.П.Павлова, В.М.Бехтерєва, А.А.Ухтомского й ін. У радянській психології до неї одним з перших звертається К.Н.Корнілов, який ставить питання про можливості застосування діалектико-матеріалістичної методології в психологічних дослідженнях. Він підкреслив, що, незважаючи на тісний зв'язок психічних процесів з фізіологічними, перші не можуть бути зведені до других і не є тотожними їм. Указувалося, що сутнісною характеристикою психічного є єдність суб'єктивного й об'єктивного, гармонізоване в ході процесу психічного відображення. Важливим моментом було те, що в контексті даної ідеї спеціально підкреслювалася незвідність законів функціонування психіки до яких-небудь інших законів (фізичним, хімічним, біологічним, физиологічним).

2. Еволюційно-стадійний характер розвитку психіки.

Павло Петрович Блонський, одним з перших поставивши задачу розглянути кожне психологічне явище з погляду його динаміки і розвитку на прикладі цілого ряду психічних процесів (уваги, пам'яті, мислення і т.д.), доходить висновку, що тільки у взаємодії із зовнішнім середовищем можуть реалізуватися внутрішньо властиві психіці потенціали розвитку. Більш того, без обліку й аналізу динаміки протікання психічної активності неможливо проникнути в суть психічної реальності. Блонський відкинув трактування психології як науки про душу явища свідомості, міркуючи, що її доступним науковому методу об’єктом є поведінка. Поведінку він розглядав під кутом її розвитку, як особливий історичний процес, що залежить від соціальних впливів. Обґрунтована ним біогенетична концепція розвитку психіки не тільки конституювала ідею розвитку стосовно до внутрішнього світу людини, розкрила розуміння розвитку психіки як зміни якісно різних фаз і обґрунтувала взаємозв'язок різних її стадій, але і показала обмеженість будь-якого іншого підходу до пояснення сутності психічних процесів будь-якого рівня складності. Окрім проблеми біологічного і соціального Блонський досліджував етапи формування особистості дитини, надаючи великого значення питанням обдарованості і важковиховуваності. Важливе значення для дитячої психології мають його дослідження, присвячені пам’яті і мисленню.

3. Визнання людини як активного діяча в навколишньому середовищі (принцип діяльності у психології).

Один з найближчих учнів А.Ф.Лазурського Михайло Якович Басов, розвиваючи його ідеї про важливу роль категорії “ставлення” у розумінні й інтерпретації поведінки людини, прийшов до висновку, що тільки вивчення людини в процесі її діяльності в конкретній життєвій ситуації може пояснити всю складну палітру виникаючих у неї психічних властивостей і станів. Як психолог, Басов примикав до функціонального напрямку, де свідомість розумілась як система взаємозв’язаних психічних функцій. Однак центром цієї системи вчений вважав волю як функцію, що передбачає зусилля особистості для досягнення мети. Особливо його цікавив конфлікт між вольовим імпульсом і мимовільними рухами, що не залежать від свідомості. Оскільки науковий пошук був зосереджений не на зовнішніх рухах (рефлексах), а на їх внутрішньому змісті, Басов, щоб відмежуватись від біхевіористів, запропонував термін «діяльність». Для вирішення конфлікту: що є предметом психології – свідомість чи поведінка, Басов запропонував перейти у зовсім нову площинуі непросто механічно об’єднати ці дві категорії, а включити їх в якісно нову структуру, яку й назвав «діяльність». На думку Басова, діяльність складається з окремих актів і механізмів, зв’язки між якими регулюються задачею. Структура може бути стійкою, стабільною (коли дитина оволодіває якоюсь навичкою), або змінюватись (коли дитина вирішує задачу, яка вимагає від неї винахідливості). В будь- якому випадку діяльність є суб’єктною оскільки за всіма актами і механізмами стоїть конкретний суб’єкт, за висловом Басова, «людина як діяч у середовищі». Запропонований ним структурно-аналітичний метод вивчення діяльності людини мав своєю метою виявити різні структурні елементи діяльності і форми їхнього взаємозв'язку в процесі активного пристосування людини до середовища. Важливою є підкреслена Басовим думка про роль в розвитку людини сформованим нею самою соціального середовища. Згодом думка про роль праці, трудових і класових відносин, “штучного середовища” ввійшла в цілий ряд теорій вітчизняної психології й одержала більш розгорнуту аргументацію.

4. Визнання культурно-історичної обумовленості процесу розвитку психіки.

Один з авторів культурно-історичної теорії, Лев Семенович Виготський підкреслював, що психічні закономірності життєдіяльності сучасних людей можна правильно зрозуміти лише при врахуванні, що їх поведінка є результатом двох злитих в онтогенезі процесів: біологічної еволюції людини як представника органічного світу і культурного розвитку людства як носія розуму на Землі. Таке розуміння процесу становлення і розвитку сучасної людини дозволило Виготському дати власне трактування генезису вищих психічних функцій. Останні розглядаються ним як засвоєні і перенесені ззовні, із соціокультурного середовища, усередину форми поведінки, соціальної взаємодії і відносин. Виготський критикував рефлексологію за те, що вона, ігноруючи свідомість, виносила її за межі тілесної поведінки. Марксизм стверджував, що людина – природна істота, але природа її соціальна, тому земне буття людини розглядалось як результат культурно-історичного розвитку. Розрив між природним і культурним привів у вченні про людину до появи двох психологій. Для природничої психології свідомість і її функції належать до таких же явищ, що й тілесні дії організму. Для іншої психології предметом є духовне життя людини. Виготський намагався покінчити з версією про «дві психології», яка розщеплювала людину. Розуміючи слово як дію (спочатку мовний комплекс, потім – мовну реакцію) Виготський вбачав уньому певного соціокультурного посередника між індивідом і світом. Особливого значення він надавав знаковій природі слова. Трактуючи знаки мови як психічне знаряддя, яке, на відміну від знаряддя праці, змінює не фізичний світ, а свідомість оперуючого ним суб’єкта, Виготський запропонував експериментальну програму дослідження, як завдяки цим структурам розвиваються вищі психічні функції. Теоретичні узагальнення цього дослідження відобразились у праці «Розвиток вищих психічних функцій» (1931). Мовний знак (слово) – це «психологічне знаряддя», що спрямоване не на зовнішній, а на внутрішній світ людини і змінює його. Перш ніж людина починає оперувати словами, у неї вже є дословесний психічний зміст, отриманий від більш ранніх рівнів психічного розвитку. Цьому психічному змісту психологічне знаряддя надає якісно нової структури. Тоді виникають вищі психічні функції, а з ними вступають у взаємодію закони культурного розвитку свідомості. Виготський вводить поняття психічної системи, компонентами якої є взаємозв’язані функції. Розвивається не окремо взята функція (пам'ять, мислення), а цілісна система функцій і в різний віковий період співвідношення цих функцій змінюється (у дошкільника провідною є пам'ять, а у школяра – мислення). Основною узагальнюючою працею Виготського є «Мислення і мова» (1934) в якій він прослідковує розвиток понять у дітей. Історія мови свідчить, як змінюється значення слова від епохи до епохи. Виготським був відкритий розвиток значень слів в онтогенезі, зміна їх структури при переході від однієї стадії розумового розвитку до іншої. Слова, з якими дорослі звертаються до дітей, можуть мати для них інше значення, оскільки дитяча думка знаходиться на іншій стадії розвитку. На основі цього відкриття Виготський обґрунтував ідею, згідно якої «тільки те навчання є хорошим, яке забігає наперед розвитку». У звязку з цим пропонується поняття «зона наближеного розвитку» під якою мається на увазі розходження між рівнями задач, які дитина здатна розв’язати самостійно чи під керівництвом дорослого. Розумовий розвиток Виготський тісно повязував з мотиваційним (за його термінологією афективним), тому у своїх дослідженнях стверджував принцип єдності «афекту та інтелекту». Обєднуючим для цих двох вимірів є переживання як особлива цілісність. Рання смерть не дала змоги Виготському реалізувати всі перспективні програми, однак його ідеї отримали широкий резонанс в багатьох науках і намітили принципово нові підходи до питань формування особистості.

В основі цих теоретичних положень лежали традиції вітчизняної і усієї світової психології і сукупні зусилля багатьох вчених у СРСР і за кордоном. Теоретичні узагальнення спиралися на ті серйозні методологічні ідеї, що були розроблені в радянській психології в передвоєнні роки. Психологи в різних формах намагалися знайти шляхи використання і розвитку філософії Маркса в методології психології. Часто при цьому допускалася вульгаризація марксистських положень, їх чисто механічне перенесення. Однак у цей період було досягнуто і продуктивне застосування марксизму в психологічній теорії.

Найбільш глибокий теоретико-методологічний аналіз філософії Маркса в розумінні людини і шляхів конструктивного і творчого його використання і застосування для побудови системи психологічного знання містяться в працях Сергія Леонідовича Рубінштейна (1889-1960), одного з лідерів і найбільшого методолога і теоретика психологичної науки в СРСР. Підхід Рубінштейна до предмету психології полягав в тому, щоб поєднати свідомість з процесом діяльності і пояснити, яким чином вона формується в даному процесі. Ідея того, що спілкування людинини із світом не є прямим і безпосереднім, а здійснюється за рахунок його реальних дій з об’єктами цього світу, змінила всю систему попередніх поглядів на свідомість. Залежність свідомості від предметних дій, а не від зовнішніх предметів, стає важливою проблемою психології. Свідомість, ставлячи мету, проектує активність суб’єкта і відображє реальність в чуттєвих і розумових образах. В центрі інтересів Рубінштейна виступають проблеми детермінації психічних явищ, у зв’язку з чим вчений розробляє нову концепцію детермінації, спрямовану проти механістичних поглядів.Згідно цієї концепції зовнішні чинники впливають на об’єкт під впливом внутрішніх умов, які в свою чергу формуються в процесі взаємодії людини зі світом.

Дослідження Рубінштейна проводились на кафедрі психології Педагогічного інституту в тодішньому Ленінграді. В період Великої Вітчизняної війни вчений очолив роботу і, в подальшому, евакуацію Педагогічного інституту.

Творчий шлях Рубінштейна свідчить про те, що уявлення про нібито насильницьке впровадження марксизму в психологію в СРСР спрощено відбиває реальну картину. У дійсності був і інший, зустрічний потік – від психології до марксизму. Формування теоретичної концепції Рубінштейна було пов'язано з заглибленим освоєнням марксизму про першорядну роль діяльності в процесі антропо- філо- і онтогенезу людини і її психіки. Визначаючи шляхи виходу психології з кризи, Рубінштейн вказує на необхідність нового розуміння ключових категорій психології – свідомості і діяльності. Діалектичний зв'язок у концепції С.Л. Рубинштейна здобуває вигляд принципу єдності свідомості і діяльності, що стали однієї з головних методологічних основ радянської психології.

Ідеї Маркса про історичний характер свідомості, його суспільну природу враховувалися Рубінштейном при осмисленні й обґрунтуванні принципу розвитку й історизму як базисних опорних точок розгляду психіки. Опора на марксистські ідеї допомогла вченому в 30-40-і рр. сформулювати й інші принципові положення методології:

- по-новому визначити предмет психології;

- дати діалектико-матеріалістичне трактування принципів детермінізму й особистісного опосередкування;

- обґрунтувати розуміння людини як біосоціальної істоти;

- виявити специфіку психічного як процесу і діяльності т.д.

Вихід у світ основної праці С.Л.Рубінштейна “Основи загальної психології” (1940) стало важливою подією в науковому житті і засвідчило про знаходження радянською психологією власного методологічного фундаменту.

Саме творче освоєння марксистської теорії і цілої системи наукового знання стало тією важливою умовою, яка дозволила радянській психології знайти методологічний фундамент і стати цільним вченням. У цьому змісті методологічна криза була переборена.

Внутрішня єдність і спільність базових основ, що склалися в радянській психології, дозволяють розглядати її як цілісну наукову психологічну школу, контури якої вже були в основному окреслені до кінця 30-х рр., коли завершується обґрунтування основних принципів і категорій психології, шляхів і стратегій дослідження психічної реальності.

Положення про те, що здійснюване в психіці людини відображається в її діяльності, розробляв також Олексій Миколайович Леонтьєв. Він підкреслював, що діяльність – це особлива цілісність, яка включає різноманітні компоненти: мотиви, мета, дії. Їх не можна розглядати нарізно, оскільки вони утворюють систему. Різницю між діяльністю і дією вчений пояснює, даючи психологічний аналіз ситуації навчання дитини. Школяр читає книгу, щоб здати іспит. Мотивом такої діяльності може бути бажання скласти іспит, отримати оцінку, а дією – засвоєння змісту книги. Можлива також ситуація, коли зміст книги сам може стати мотивом: зацікавивши учня, він зосередиться на ньому незалежно від іспиту чи оцінки. В даному випадку мова йде про «зсув мотиву (здача іспиту) на мету (вирішення навчального завдання). Таким чином зявиться новий мотив, а попередня дія (засвоєння змісту) перетвориться на самостійну діяльність. Звернення до діяльності як до властивої людині форми буття дозволяє включити широкий соціальний контекст вивчення основних психологічних категорій: образ, дія, мотив, ставлення, особистість, які утворюють внутрішньо цілісну систему.

 

14.2 Розвиток радянської психології в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.

Після початку Великої Вітчизняної війни перед психологією виникає цілий ряд нових проблем:

1) змінити тематику наукових досліджень, відмовитися від ряду традиційних напрямків, розвивати нові предметні області психології;

2) здійснити перетворення в організаційній структурі, переглянути питання, пов'язані з науковою координацією і розвитком науки;

3) якісно змінити форми взаємодії психології з практикою, сприяти росту прикладних практичних розробок.

Необхідність підвищення ефективності науково-дослідної роботи обумовила як одну з основних вимог - прикладну орієнтованість теоретичних і експериментальних розробок на рішення актуальних практичних задач. Як провідний критерій оцінки результатів і основного орієнтира при плануванні науково-дослідної роботи використовувалися її прикладна значимість і практична ефективність.

Іншою важливою вимогою до наукових розробок стало істотне скорочення термінів досліджень. Умови воєнного часу обумовили і ряд особливостей проведення науково-дослідної роботи в області психології.

По-перше, як правило, більшість робіт виконувалося психологами у взаємодії з фахівцями інших професій. Це дозволяло не тільки комплексно вирішувати всі аспекти проблеми, але і використовувати для цього дані з інших областей знання.

По-друге, значна частина досліджень стала включати повний, завершений цикл розробки: від теоретичного обґрунтування - через експериментальну перевірку - до практичного впровадження.

По-третє, не теоретичні викладення і положення визначали програму, процедуру і методи дослідження, а конкретна практична задача і реальні можливості її рішень. Найбільшою мірою це було типово для розробок по відновленню боєздатності і працездатності поранених бійців.

Таким чином, основними особливостями організації і проведення психологічних розробок і досліджень у період війни стали:

- чітко виражена прикладна спрямованість;

- єдність науково-дослідної і науково-практичної роботи;

- скорочені терміни проведення;

- відкритість результатів широкому колу фахівців;

- міждисциплінарний характер;

- завершеність дослідного циклу;

- практичність і комплексність як основні критерії ефективності і цінності результатів.

Основними задачами, які були поставлені перед психологією, були:

- активне, масштабне застосування психологічних розробок і результатів досліджень у вирішенні найважливіших прикладних задач, обумовлених нестатками воєнного часу;

- вивчення негативних психологічних феноменів, викликаних війною, і розробка рекомендацій з їх нейтралізації;

Загальпсихологічні і психолого-педагогічні проблеми в структурі наукових досліджень у роки війни.

Незважаючи на те, що в роки війни пріоритетне місце в структурі наукової діяльності займали безпосередньо військові розробки: дослідження, виконані в інтересах фронту, на військових об'єктах, що відбивають психологічні аспекти військової практики і, що відповідають запитам часу, - значна увага приділялася і так званій «мирній тематиці». Остання була представлена насамперед загальнопсихологічними і психолого-педагогічними роботами. “Мирна” спрямованість досліджень носила відносний характер, тому що й у ній чітко відбивали і простежувалися віяння воєнного часу, що, зокрема, виявлялося у визначенні і формулюванні дослідницьких задач, у доборі використовуваного для їх рішення матеріалу. Сам факт звертання учених у роки війни до загальнопсихологічної і психолого-педагогічної проблематики симптоматичний і свідчить про перспективну орієнтованість наукових розробок військового років.

Дослідження пізнавальної діяльності і проблем психічного розвитку. Загальнопсихологічна проблематика була представлена дослідженнями, що охоплюють практично всі рівні пізнавальної діяльності: сенсорно-перцептивні, мнемічні, мовно-мислинєві процеси. У роботах, виконаних у цей період, предметом вивчення були різні види відчуттів: слухові, шкірні, зорові. Особлива увага приділялася вивченню психогенезису розвитку відчуття (Ананьев Б.Г., 1945), пов'язаних з цим функціональних станів сенсорних систем і явищ передчуття (Макаров П.О., 1945), а також розглядові співвідношення між подразненням, порушенням і відчуттям (Васильєв Л.Л., 1945). Великий інтерес у цьому контексті представляють роботи О.М.Леонтьєва, що продовжував почате в передвоєнні роки вивчення виникнення відчуття у філогенезі. Предметом дослідження були також відчуття болю. Однак, найбільша кількість досліджень в області сенсорики була присвячена аналізові зорових відчуттів.

Вивчалося сприйняття складних процесів і явищ. Так, при дослідженні особливостей сприйняття дитиною просторових відносин установлено, що розвиток зазначеного процесу здійснюється поетапно, детермінується власною активною діяльністю суб'єкта (Люблинськая А.А., 1945).

Активно проводилися дослідження і процесу пам'яті. Hайбільщ фундаментальні праці в цій області в роки війни належать Л.В.Занкову. З позиції діяльнісного підходу процеси мимовільного запам'ятовування розглядалися П.І.Зінченко.

В роки війни продовжувалася розробка Н.О.Бернштейном оригінальної концепції рівневої будови рухів, що включає психофізіологічні характеристики їх автоматизації і координації (Бернштейн Н.А., 1945).

Продовжувалася робота С.Л.Рубінштейна над основами загальнопсихологічної теорії. Автором висувається ідея про об'єктивну опосредкованість свідомості на основі розкриття зв'язку з діяльністю й особливостями особистості як суб'єкта свідомості і діяльності. Причому цей зв'язок, на думку Рубінштейна, не зовнішній, а внутрішній, сутнісний. Свідомість, психіка розглядаються ним не як щось пасивне, споглядальне, рецептивне, а як процес, як діяльність суб'єкта, реального індивіда.

У роботах О.М.Леонтьєва цього періоду особлива увага приділялася розробці генетичного аспекту свідомості, його розвитку в процесі філо- і онтогенезу. Розкриваючи психологічну структуру діяльності, Леонтьєв вводить такі поняття, як “діяльність”, “дія”, “ціль”, “мотив”. Леонтьєв порушує питання про рушійні сили розвитку психіки дитини, у якості яких їм виділяються різні види діяльності, здійснюваної суб'єктом, як зовнішньої, так і внутрішньої, залежні, у свою чергу, від реальних конкретних життєвих умов і обставин (Леонтьев О.М., 1945).

Оригінальним напрямком, що також одержав глибокий розвиток у післявоєнні роки, було дослідження проблеми психології ставлень, представлене працями В.М.Мясіщева, у рамках якої ставлення розумілося як одна з найважливіших умов і передумова розвитку особистості в нормі і патології. В роки війни зазначена проблема розглядається автором стосовно до психології індивідуальних розходжень.

Таким чином, у роки війни в області вивчення пізнавальних процесів і розробки загальнопсихологічної теорії було висловлено й обґрунтовано багато фундаментальних ідей і положень, які склали основу розвитку радянської психології в післявоєнні роки.

Розробка проблем психології виховання.

Проблема виховання розглядалася в психологічній літературі воєнних років у двох площинах: 1) у плані її теоретико-методологічного аналізу; 2) у вигляді постановки конкретних психолого-педагогічних питань формування особистості дитини.

Аналіз тематики виконаних у цьому руслі досліджень дозволяє згрупувати їх у три великі блоки проблем:

1. Сприйняття і розуміння дітьми особливостей військової обстановки, її відображення в їх свідомості і поведінці, вплив воєнного часу на формування особистості дитини.

2. Аналіз і узагальнення конкретного матеріалу, що характеризує різні форми соціальної активності дітей, їх участі у боротьбі з ворогом.

3. Обґрунтування шляхів і форм удосконалення системи виховної і навчальної роботи школи на основі врахування досвіду воєнних років. Слід зазначити, що об'єктом вивчення були не тільки учні, але і діти дошкільного віку (Менчинская H.А., 1943).

Вивченню впливу війни на психічний стан і формування характеру дитини, її вольових і моральних якостей присвячені дослідження Е.П.Єресь, Г.П.Іванова, H.Д.Левітова, І.В.Страхова, М.П.Феофанова, Г.А.Фортунатова й інших. Автори обґрунтовують ідею про те, що героїчний час формує і героїчний характер.

Крім зазначених, увага психологів була зосереджена на вирішенні таких проблем:

- шляхи і методи дослідження психічного розвитку дитини і формування її особистості (С.Л.Рубінштейн);

- проблема формування характеру дитини (Н.Д.Левітів);

- роль і значення самовиховання і власної психічної активності дитини в її особистісному розвитку, формуванні таких якостей, як патріотизм, мужність, любов до Батьківщини (H.Д.Левітів, З.В.Столиця, М.П.Феофанов, Г.А.Фортунатов і ін.);

- взаємозв'язок фізичного і психічного розвитку і виховання дитини. (Миpський Л.М., Шифpін А.H., 1941; Hевський А.А., 1941; Рудик П.А., 1946; Яблоновський И.М., 1946);

- збереження і підтримка нормального психофізичного стану дитини і проблема стомлюваності школярів (Єфімов В.В., 1945; Кекчеєв К.Х., Шваpц Л.А., 1945; Цузмеp М.Я., 1941).

Проблеми історії психології в науковій літературі воєнних років.

Серйозна увага в роки війни в психологічній літературі приділялася висвітленню питань історії психології. При цьому на перший план виступає історія вітчизняної психологічної думки. Апеляція до історичного минулого науки була покликана консолідувати наукове співтовариство. Підтвердженням високої значимості зазначеної області досліджень і її пропагандистсько-виховної ролі був той факт, що розробкою проблем історії психології в цей час займаються багато відомих учених: Б.Г.Ананьєв, Г.С.Костюк, Н.А.Рибніков, А.А.Смирнов, Б.Н.Теплов.

У тематиці робіт провідне місце займав аналіз наукової творчості російських учених - філософів, педагогів, психологів, а також суспільних діячів. У ході цього аналізу, по-перше, реконструювалися психологічні погляди досліджуваної історичної особистості, по-друге, виявлялися можливості їх застосування в сучасній психологічній теорії і практиці. Чимале значення надавалося також використанню історичного матеріалу в пропагандистській і виховній роботі.

Поряд з дослідженнями історії вітчизняної психологічної думки, зберігався інтерес і до історії закордонної психології. Особливо актуальним представлявся критичний розгляд праць психологів фашистської Німеччини. Предметом аналізу виступили расистські, за своїм змістом, ідеї Еріха Ієнша – “фюрера німецької психології” (Теплов Б.М., 1941. С. 66), В.Фішеля, Бутерзака, Кро, Ленца й інших (Шемякін Ф.Н., 1941).

Завершуючи огляд стану і розвитку вітчизняної психології в роки Великої Вітчизняної війни, варто зробити ряд узагальнюючих висновків.

По-перше, саме в період 1941-1945 р. психологи одержали великий емпіричний матеріал і дані, що дозволили відразу після війни підготувати ряд фундаментальних робіт узагальнюючого характеру, на багато років випередили розвиток окремих психологічних галузей (нейропсихології, військової психології, психофізіології, психології здоров'я).

По-друге, істотно зріс статус психології в суспільстві, що виразилося не тільки в створенні і фінансуванні державою нових психологічних центрів, інститутів, навчальних підрозділів, збільшенні загального числа психологів, введенні психології як обов'язкового для вивчення предмета в середній загальноосвітній школі, присудженні ряду психологів і психофізіологів урядових нагород і премій, але й у негласному знятті заборони на використання психодіагностичних, у тому числі і тестових методик, і розробці окремих проблем в психотерапії, індивідуальній психології, соціальній психології, психології праці і педагогічній психології. Можна сказати, психологія була реабілітована в очах громадськості після війни.

По-третє, були закладені основи нових напрямків радянської психології, таких як нейропсихологія, військова психологія, психологія праці, психологія пізнання, почасти соціальна психологія, що істотно розширило галузеву структуру психології, а відповідно і зміцнило її позиції в структурі наукових дисциплін у цілому.

По-четверте, завдяки діяльності евакуйованих наукових і навчальних психологічних центрів у периферійних і провінційних центрах Радянського Союзу, у післявоєнний час відзначається бурхливий ріст регіональних психологічних лабораторій, навчальних кафедр і формування психологічного співтовариства в регіонах, де до війни психологія не була розвинута.