Хьюго Мюнстерберг: індустріальна, судова, клінічна психологія.

Хьюго Мюнстерберг, типовий професор-німець, певний час займав унікальне місце в американській психології і був широко відомий публіці. Він був частим гостем Білого Будинку під час правління Теодора Рузвельта. Деякий час Мюнстерберг був професором Гарвардського університету, головою Американської психологічної асоціації. Був він і засновником прикладної психології. Його життя – це невпинна робота з самоудосконалення і розвитку своєї науки, з-під його пера вийшло багато книг і статей.

В 20-х роках основна увага індустріальної психології зосереджувалась на процедурі профвідбору. Відомим в цьому напрямку стало дослідження в місті Хоторн, яке розпочиналось звичайним аналізом впливу умов праці (освітлення, температури) на її результат. Висновки здивували не тільки керівників підприємств, але й психологів. Виявилось, що психологічні фактори мають вагоміше значення в трудовій діяльності, ніж фізичні. Дослідники вимушені були зайнятись вивченням таких факторів: вплив стилю керівництва, неформальні групи, взаємини між працівниками, вплив мотивації на виконання діяльності.

Мюнстерберг сприяв розвитку індустріальної психології. У 1909р. ним була написана стаття «Психологія і ринок», в якій вказувались ті сфери виробництва, в яких психологія могла б бути корисною: професійно-технічна підготовка, реклама, управління персоналом, рекомендувалось проводити тести на інтелект, оцінювати рівень мотивації найманих працівників. Вчений провів ряд досліджень, які були описані в книзі «Психологія і ефективність виробництва», і переконався, що найкращий спосіб підвищити ефективність праці – підбирати працівникам посади у відповідності з їх характером і розумовими здібностями.

Ще однією прикладною сферою, до якої звернувся Мюнстерберг, була судова психологія. Його Цікавили такі теми як: попередження злочину, використання гіпнозу при допиті підозрюваних, використання тестів на інтелект для виявлення провини, недостовірність показань свідків. Він провів експеримент, в ході якого свідків допитували негайно після імітації злочину, відмічались значні розходження між відповідями піддослідних і деталями побаченого. У зв’язку з цим Мюнстерберг ставив питання про точність свідчень, якщо злочин і слухання справи в суді розділяє кілька місяців. У 1908р. вийшла його праця «З місця свідка», а наприкінці 70-х років до досліджень Мюнстерберга знову виник інтерес.

У 1909р. вийшла ще одна книга Мюнстерберга «Психотерапія». Своїх пацієнтів він лікував в лабораторії, а не в клініці і ніколи не призначав плату за лікування. Причини психічних захворювань Мюнстерберг вбачав в нездатності людини пристосувати свою поведінку до оточуючого середовища, а не в результаті прихованих конфліктів у підсвідомості, на чому наголошував Фрейд. Він твердив, що підсвідомого не існує, і коли Фрейд у 1909р. на запрошення Холла відвідав університет Кларка, Мюнстерберг покинув Європу. Його терапевтичний метод полягав у тому, щоб позбуватись думок, які турбують пацієнта, шкідливих звичок, заставити пацієнта не забути про негативні емоції. Спочатку Мюнстерберг лікував, застосовуючи гіпноз, але після того як одна пацієнтка пригрозила його застрелити, він відмовився від такого лікування.

 

Біхевіоризм

Біхевіоризм виник у США і був реакцією на структуралізм В.Вундта і Е.Тітченера і на американський функціоналізм. Його основоположником був Джон Уотсон (1878-1958). Предметом біхевіоризму він проголосив вивчення поведінки об'єктивним шляхом, а його метою - служіння практиці. Філософську основу біхевіоризму складає сплав позитивізму і прагматизму. Стверджувалося, що вивчення поведінки має особливе значення і повинне допомогти людині (і суспільству в цілому) у рішенні практичних проблем.

Як наукові передумови Дж.Уотсон називав дослідження з психології тварин, особливо дослідження Е.Торндайка, а також школу об'єктивної психології. Він відзначав також вплив на формування цього напрямку робіт І.П.Павлова і В.М.Бехтєрева.

Поведінка людини як предмет біхевіоризму - це всі вчинки і слова, як набуті, так і вроджені. Поведінка - це реакція у відповідь на зовнішній стимул, за допомогою якої індивід пристосовується до середовища. Основна задача біхевіоризму полягає в нагромадженні спостережень над поведінкою людини з таким розрахунком, щоб у кожному випадку при певному стимулі біхевіорист міг сказати наперед, яка буде реакція, або якою ситуацією ця реакція викликана. Уотсон вважає – практично поведінка є результатом навчання. Тому навички і навчання стають головною проблемою біхевіоризму. Мова, мислення розглядаються як види навичок. Навичка - це індивідуально набута чи заучена дія.

До середини 20-х рр. біхевіоризм одержав широке поширення в Америці. У той же час для дослідників усе більше ставало ясно, що виключення психіки (свідомості, за Уотсоном) приводить до неадекватного трактування поведінки. У Росії представниками біхевіористської психології були В.М.Бехтєрев, який запропонував вивчати поведінку людини в рамках нової науки - рефлексології, і К.Н.Корнілов, який заснував науку про поведінкові реакції людини – реактологію.

Окрему лінію в розвитку біхевіоризму представляє теорія оперантного біхевіоризму Барреса Скінера (1904-1990). Як і Уотсон, він висуває в якості предмета дослідження поведінку організму і, зберігаючи двочленну схему її аналізу (стимул - реакція), вивчає тільки її рухову сторону. Скіннер формулює положення про три види поведінки: безумовно-рефлекторне, умовно-рефлекторне й оперантне. Останнє і складає специфіку вчення Скіннера. На основі аналізу поведінки Скіннер сформулював свою теорію научіння. Головним засобом формування нової поведінки виступає підкріплення.

Едвард Лі Торндайк був одним з піонерів біхевіоризму і авторитетним дослідником зоопсихології. Він розробив об’єктивну, механістичну теорію научіння, в якій основна увага приділялась зовнішній поведінці. Він вважав, що психологія повинна вивчати поведінку, а не психічні елементи чи досвід свідомості. Свої висновки Торндайк виклав у 1898р. у праці «Інтелект тварин. Експериментальне дослідження асоціативних процесів у тварин». Терміни він використовував традиційні, але наповнені вони були іншим змістом. Вперше Торндайком було показано, що природа інтелекту, його функції можуть досліджуватись без звернення до ідей чи інших явищ свідомості. Він створив експериментальний підхід, який назвав коннекціонізмом (від англ. «коннексія» - зв'язок). Він ввів поняття зв’язку між ситуаціями і реакціями. За вихідний елемент рухового акту Торндайк бере не зовнішній імпульс, а проблемну ситуацію, тобто такі зовнішні умови, на які організм немає готової формули рухової відповіді і вимушений побудувати її власними зусиллями. Зв'язок «ситуація-реакція» характеризувався такими ознаками: 1) вихідний пункт – проблемна ситуація; 2) організм протистоїть їй як ціле; 3) він активно діє у пошуках вибору; 4) научується шляхом вправляння. Торндайк проводив експерименти з «проблемним ящиком», в результаті яких був відкритий метод навчання, що отримав назву метод спроб і помилок – навчання, що ґрунтується на повторенні тих реакцій, які ведуть до успіху. Торндайк зауважив, що дії, які не приводять до вирішення проблемної ситуаці, зменшуються і ніби стираються з пам’яті через певний проміжок часу, а дії, що ведуть до успіху, після ряду спроб запам’ятовуються. Принцип запам’ятовування чи забування реакцій був сформульований в закон ефекту – будь- яка дія, що викликає задоволення, асоціюється з даною ситуацією, так що, коли вона виникає знову, поява цієї дії стає більш ймовірною ніж раніше. Супутній закон вправляння твердить, що чим частіше дія чи реакція використовується в даній ситуації, тим міцнішим є асоціативний зв'язок між дією і ситуацією.

Торндайк розширив сферу психології, показавши, що вона шириться далеко за межі свідомості. Вважалось, що психологію за цими межами можуть цікавити тільки несвідомі явища, приховані у «глибинах душі». Вчений показав, що сферою психології є взаємозв’язок між організмом і середовищем.

Роботи Торндайка і Павлова були прикладом одночасного незалежного відкриття у психології. Повлов відкрив свій закон підкріплення у 1902р., а Торндайк – закон ефекту у 1898р. але пройшло ще багато років, перш ніж психологи побачили схожість між ними.

Іван Петрович Павлов працював над трьома основними проблемами: функції сердечних нервів, дослідження органів травлення і вивчення умовних рефлексів. Відкриття умовних рефлексів, на думку вчених. відбулось випадково, коли Павлов досліджував роботу органів травлення. Перший експеримент був зовсім простим. Павлов тримав у руках кусок хліба і показував його собаці, перш ніж дати з’їсти. З часом собака починала виділяти слину, як тільки вона бачила хліб. Виділення слини, коли їжа попадає в рот – природній процес, для якого не потрібне научіння. Такий процес Павлов назвав умовним рефлексом. В лабораторних умовах вчений також досліджував вироблення безумовних рефлексів. Коли одночасно з’являвся умовний і безумовний подразники, через деякий час тварина починала реагувати (виділяти слину) на умовний подразник. Між ними встановлювався асоціативний зв'язок. Такий процес научіння міг відбуватись за умови, коли дія умовного подразника збігалась з дією безумовного. Отже, научіння може відбуватись тільки в тому випадку коли є підкріплення (годування).

Павлов продемонстрував, що вища нервова діяльність може вивчатись в термінах фізіології, без залучення такого поняття, як свідомість. Павлов продовжив традиції механіцизму, в яких із самого початку формувалась нова психологія, на його думку – собаки і люди є механізмами.

Дослідження Павлова надали психології базовий елемент поведінки, конкретну робочу одиницю, до якої можна звести всю складну поведінку людини. Ідеї Павлова найсильніше вплинули на психологію, до якої він не був прихильний, тому що вважав, що вона ще не досягла рівня справжньої науки. Наприкінці життя Павлов змінив своє відношення і навіть став називати себе психологом-експериментатором.

Ще однією важливою фігурою у зоопсихології є Володимир Бехтерєв. Менш відомий, ніж Павлов, цей видатний фізіолог, невропатолог і психіатр став піонером в багатьох сферах досліджень. Він був політичним радикалом, який відкрито критикував царський режим. Він приймав на роботу жінок і євреїв в той час, коли вони масово виключались з університетів Росії. Бехтерєв отримав вчений ступінь у санкт-петербурзькій Військово-медичній академії в 1881р. Він навчався в Лейпцігському університеті разом з Вундтом, прослухав курси в Берліні, Франції. Потім повернувся в Росію, щоб отримати посаду професора кафедри нервових захворювань Казанського університету.

Бехтерєв займався умовними рефлексами в моториці. Основним відкриттям вченого стали сполучні рефлекси. Бехтерєвзауважив, що рефлекторні рухи – наприклад, відсмикування пальців від предмета, що вдаряє струмом, може виникати не тільки під дією безумовних подразників, а й під дією стимулів, які сполучаються з вихідним (звук зумера, що пов’язується з ударом струму скоро також буде викликати рефлекс відсмикування пальця). Вчений вважав, що поведінку вищого рівня можна пояснити, розглядаючи її як накопичення моторних рефлексів вищого рівня. Процесам мислення, на думку вченого, властивий аналогічний характер – вони залежать від внутрішніх дій мовної мускулатури. Ця ідея пізніше була підхоплена Уотсоном.

Бехтерєв і Павлов стали непримиренними противниками після того, як Павлов опублікував негативний відгук на одну з його книг. Вони перебували в стані постійної війни і могли почати сварку навіть на вулиці.

У 1927р., через 10 років після революції, Бехтерєва викликали до Москви лікувати Сталіна, який страждав приступами депресії. Після того, як вчений поставив радянському диктатору діагноз «важка форма параної», він загадково помер в той самий вечір. Розтину для виявлення причин смерті не було, тіло кремували. Існує думка, що Бехтерєва розстріляли за наказом Сталіна, його роботи були припинені, а сина Бехтерєва теж розстріляли.

Джон Уотсон -засновник біхевіоризму боровся за те, щоб психолог завжди обмежувався тільки даними природничих наук, тобто тим, що можна реально спостерігати.Уотсон користувався такими методами:

спостереження – необхідна основа для всіх інших методів;

тестування – при якому оцінювались не психічні якості людини, а її поведінка. Тести не були показником інтелекту чи особистісних якостей, вони демонстрували реакцію піддослідного на певні подразники чи стимульні ситуації;

метод дослівного запису – містивпевні протиріччя. Уотсон до інтроспекції відносився досить вороже, однак він не міг ігнорувати роботи психофізиків, які широко застосовували інтроспекцію. Припускаючи, що якщо мовні реакції є такі, які можна реально спостерігати, для біхевіоризму вони представляють інтерес, як і інші поведінкові реакції. Уотсон говорив: «Говорити – значить робити; значить – це поведінка».

метод умовних рефлексів – даний метод описувавсяУотсоном в термінах, пов’язаних з подразниками. Умовний рефлекс виробляється тоді, коли реакція пов’язана з подразником, відмінним від того, який викликав цю реакцію (виділення слини у собак на звук, чи світло) Такий підхід забезпечував об’єктивні методи дослідження і аналізу поведінки – а саме: зведення поведінки до одиничних пар «стимул – реакція» (S-R).

Предметом досліджень для біхевіоризму Уотсона були основні елементи поведінки: м’язові рухи чи секреція залоз. Психологія повинна мати справу тільки з тими фактами, які можна об’єктивно описати. Не дивлячись на зведення поведінки до формули «S-R», Уотсон вивчав поведінку людини в цілому. Реакція може бути як простою, так і більш складною, яку вчений називав актами. Він вважав, що акти реакцій включають приймання їжі, написання книги, побудова будинку. Акти реакцій були досягненням певного результату –впливу на зовнішнє середовище, а не як набір м’язових елементів. Реакції можуть бути явними (зовнішніми і спостерігатись) і внутрішніми, прихованими (скорочення внутрішніх органів, які стають видимими за допомогою приладів). Подразники (стимули), з якими має справу біхевіоризм, можуть бути простими (довжина світлової хвилі) і складними (фізичні стимули, складні ситуації, комбінації специфічних стимулів). Отже, біхевіоризм має справу з організмом в цілому, з усіма його зв’язками, оточуючим середовищем. За допомогою аналізу сукупностей пар «S-R» можна розробити певні закони поведінки.

Уотсон визнавав роль інстинктів в поведінці. Але1925 р. Уотсон змінив думку і відмовився від концепції інстинктів. Відстоюючи точку зору, що научіння є ключовим у поведінці людини, вчений не визнавав спадковості жодних обдарувань. Акцент Уотсона – на вирішальний вплив виховання і оточуючого середовища – а, як наслідок, висновок про те, що з дитини можна «зліпити» все, що бажає вихователь, - став причиною неймовірної популярності вченого.

Емоції, згідно Уотсону, є реакцією організму на спеціальні подразники. Такі подразники, як напад чи агресія, викликають різні реакції в організмі – прискорення серцебиття, а також ті зовнішні реакції, які були набуті шляхом научіння. Така теорія не передбачає свідомого сприйняття емоцій чи внутрішніх відчуттів. Уотсон твердив, що емоція є формою прихованої поведінки, при якій внутрішні реакції виявляються у прискоренні серцебиття, пітливості тощо. Він вважав, що страх, гнів і любов є єдиними емоціями, які виникають не в процесі на учіння, всі інші – тільки шляхом умовних рефлексів.

Мислення Уотсон розглядав як приховану моторну поведінку. На його думку, мислення – це сенсомоторна реакція, яка повинна включати приховану мовну реакцію чи рух. Отже, мислення зводилось до беззвучної, в основі якої лежать такі ж м’язові рухи, які застосовуються для звичної, голосної мови. Уотсон припустив, що проявом таких прихованих поведінкових реакцій є робота м’язів язика і гортані, також враховуються думки, що виражаються жестами. Основним джерелом впевненості Уотсона слугував той факт, що більшість людей цілком усвідомлюють розмову з собою в процесі мислення.

Скіннер Берхауз Фредерік – протягом багатьох років був провідним біхевіористом США. Він розробив програму біхевіорального контролю суспільства і автоматизований дитячий манеж. Написав книгу «По той бік гідності і свободи», яка стала бестселером, а сам Скіннер – популярним персонажем різноманітних ток-шоу.

Оперантна (інструментальна) поведінка, на думку Скіннера, виникає без впливу будь-яких зовнішніх спостережуваних подразників. Реакція організму видається спонтанною в тому значенні, що зовні вона ніяк не зв’язана з якимось спостережуваним подразником, але це зовсім не означає, що такого стимулу не існує; це означає, що при виникненні такої реакції жоден стимул не є спостережуваним.

Скіннер вважав, що оперантна поведінка характерна для щоденного на учіння. Оскільки поведінка, як правило, носить оперантний характер, то найбільш ефективним підходом до науки про поведінку є вивчення обумовлення і згасання оперантної поведінки. Відмінністю між респондентною і оперантною поведінкою є те, що остання виявляє вплив на зовнішнє середовище. Скіннер проводив досліди з так званим «скіннерівським ящиком». Щур, який поміщався в ящик, обов’язково, в процесі дослідження, натискав лапою на педаль, після чого отримував підкріплення у вигляді їжі. Через певний проміжок часу у щура досить швидко сформувався умовний рефлекс.

На основі такого експерименту Скіннер сформулював закон набування. Закон твердив, що сила оперантної поведінки зростає, якщо поведінка супроводжується підкріплюючим стимулом. Оперантна поведінка людини може виявлятись в такому аспекті, як розв’язання задач, підкріплене похвалою, чи усвідомленням того, що була дана правильна відповідь.

Скіннер наголошував на тому, що підкріплюючі характеристики поведінки і діяльності майже завжди є перервними, оскільки немає змісту контролювати підкріпленням кожну реакцію. Ним було запроваджене поняття схеми підкріплення – умови, за яких поєднуються різні види підкріплень. В результаті досліджень Скіннер відкрив схему підкріплення з фіксованим інтервалом (коли підкріплення отримується через певний часовий проміжок, наприклад, понедільна оплата праці) і схему підкріплення з фіксованою частотою (коли підкріплення отримується не через певний час, а після певної кількості умовних реакцій, наприклад, оплата праці залежно від виробітку). За останньої схеми поведінка буде більш інтенсивною, але рівень обумовленої реакції має бути реальним, а отримане підкріплення повинно виправдовувати затрачені зусилля.

Позитивне підкріплення лежало в основі модифікації поведінки і було найпопулярнішою методикою в психіатричних клініках, школах, на фабриках, у виправних закладах, де воно використовувалось з метою змінити ненормальну, чи небажану поведінку на більш прийнятну.

На думку Скіннера мова також є вербальною поведінкою, а тому може підпорядковуватись підкріпленню, прогнозуванню і керуванню. Дитина вчиться говорити, вимовляючи різні звуки і слова. Якщо слово викликає позитивну реакцію, то збільшується ймовірність того, що воно буде вимовлятись частіше, і навпаки, якщо реакція негативна – дитина уникатиме вживання таких слів.

Погляди Скіннера критикувались за вузький діапазон досліджень, наголошувалось, що такий підхід ігнорує різноманітні аспекти поведінки. Позиція Скіннера в питаннях вербальної поведінки критикувалась на тій основі, що певні види поведінки засвоюються спадково. Критики твердили, що дитина не вивчає окремі слова завдяки підкріпленню, яке отримується за кожне правильне слово, а засвоює граматичні правила, щоб будувати речення, а потенціал для формування правил є спадковим.

 

Гештальтпсихолгія

В той час, коли в США, на противагу психології Вундта, виникали один за одним функціоналізм і біхевіоризм, у Німеччині виникла нова течія - гештальтпсихологія, яка мала революційне значення. Вона також була виявом протесту проти психології Вундта, але й показала важливість його ідей, які надихнули на пошук і розробку нових концепцій. У своїй критиці гештальтисти зосередили увагу на такому аспекті системи Вундта, як атоміз – ідея, що всі психічні явища складаються з незв’язаних між собою атомів, а фактором, що об’єднує ці атоми і вводить дії, є асоціації.

Між гештальтистами і біхевіористами існували явні розбіжності. Перші визнавали самостійну цінність свідомості і критикували спроби розкласти її на складові елементи, другі відмовлялись навіть припускати існування проблем свідомості у психології. Прихильники гештальтпсихології називали підхід Вундта психологією «цегли і розчину», де цеглинами були елементи свідомості, а розчином – процеси асоціацій. В докір прихильникам Вундта ставилось те, що вони трактують сприймання як набір елементів, коли гештальтисти заявляли, що коли сенсорні елементи об’єднуються, вони утворюють нову структуру (ноти дають мелодію, якої не існує в жодній окремій ноті). Отже, зміст тверджень гештальтпсихологів можна виразити так: ціле не рівне сумі його окремих елементів.

Як і в будь-якого наукового напрямку, у гештальтпсихології також були свої історичні попередники. Відображення її основного принципу, заснованого на цілісності сприймання, можна віднайти у працях Канта. Він стверджував, що коли люди сприймають те, що називають об’єктами, значить, маємо справу з психічними процесами, які можуть видатись складеними з окремих чуттєвих елементів. Ці елементи, якими оперують асоціаністи, організуються апріорно, але їх об’єднання відбувається не за допомогою механічного процесу асоціацій – а навпаки, саме свідомість (розум) в процесі сприймання формує єдиний досвід.

Безпосередній вплив на виникнення гештальтпсихології здійснила книга фізика Ернста Маха «Аналіз відчуттів». Мах розглядав процес сприймання просторових об’єктів (геомеричних фігур) і часових процесів (музичних мелодій). Сприймання таких процесів виявилось незалежним від їх складових елементів (стіл буде сприйматися як стіл, незалежно від того, з якого боку на нього дивитись). Ідеї Маха отримали свій розвиток в ідеях Крістіана Еренфельса, який припустив наявність таких якостей об’єктів, які неможливо пояснити простою комбінацією елементарних відчуттів. Він назвав їх якостями форми (gestalt qulitaten) – тобто якості, що ґрунтуються на чомусь, що не сприймається індивідуальними (окремими) відчуттями. Для Еренфельса форма сама по собі сприймається як новий елемент, що створюється нашим розумом.

Ще однією науковою течією, що плинула на гештальтпсихологію, стала феноменологія, яка виникла в німецькій філософії і психології. Феноменологія вивчає невикривлений опис досвіду в тому вигляді, в якому він відбувається, тобто, вона використовує невідкоректоване спостереження, при якому досвід не розбивається на окремі частини. Вона досліджує прості переживання людей, що керуються тільки здоровим глуздом, протиставлячи їх переживанням підготовлених спостерігачів, що мають певну внутрішню орієнтацію.

Серед інших факторів, що вплинули на виникнення гештальтпсихології, неможна не відмітити й ті зміни, які відбулися в самому «дусі часу». І, в першу чергу, вони стосувались інтелектуального клімату фізики. В останнє десятиліття 19 ст. ця наука все менше використовувала принципи атомістики, надаючи первагу ідеї існування силового поля (ділянки простору, що перетинаються силовими лініями, які виникають при протіканні струму чи дії постійного магніту). Класичним прикладом цього є магнетизм, явище, яке важко пояснити за допомогою принципів, розроблених Ньютоном і Галілеєм. Отже, ідея атомізму, що мала сильний вплив на створення нової науки – психології, почала активно переглядатися у фізиці. Вольфган Керел, навчаючись з Максом Планком, одним зі засновників квантової механіки, вказував, що саме завдяки впливу Планка він усвідомив взаємозв’язок між теорією поля і проблемою цілісності сприймання в психології.

Формально гештальтпсихологія сформувалась після опублікування у 1910р. Максом Вертгеймером результатів свого дослідження. Експеримент Вертгеймера стосувався вивчення сприйняття руху об’єктів, який насправді не відбувався. Він пропускав світло через два вузенькі прорізи, один з яких був вертикальним, а інший – нахилений під кутом 20-30 градусів відносно вертикального. Якщо промінь світла пропускався через один проріз, а потім через інший за відносно тривалий проміжок часу (60 мілісекунд), то створювалось враження, що промінь світла безперервно переміщується від одного прорізу до іншого. Це відкриття могло здатися банальним, оскільки про подібні явища вченим було давно відомо. Загадкою стало те, як таке сприйняття руху, якого насправді не існує, пояснити сукупністю окремих елементів, якими були дві нерухомі полоски світла. Виходячи з поглядів Вундта, явище не піддавалось поясненню. Він назвав його фі-феноменом – ілюзія переміщення з місця на місце двох джерел світла, які почергово вмикаються. Пояснення цього явища було, на думку Вертгеймера, таким простим, як і воно саме. Це явище взагалі не потрібно пояснювати. Воно існує в тому вигляді, в якому сприймається і не може бути розділене на складові.

Гештальт-ідеї знаходились в прямій опозиції до класичної німецької психології. Подібно багатьом бунтівникам, гештальтисти вимагали повної ревізії наукових поглядів і виступали в ролі «інтелектуальних місіонерів, що ширять нову віру». Після досліду з фі-феноменом, вони почали досліджувати інше перцептивне явище, константність сприймання, що дало змогу їм закріпити свої наукові позиції.Суть досліду полягала в порівнянні результатів сприймання об’єкта при зміні його положення. Дослідження показали, що сприймання об’єктів може залишатись постійним, незважаючи на те, що сенсорні дані органів чуття (образ, що проектується на сітківку), змінюються. Отже, на думку гештальтистів, перцептивний досвід має властивість цілісності, чи завершеності, якої не мають його складові. Існує різниця між характером сенсорної стимуляції і характером сприймання, тому перцепція не може бути пояснена як набір сенсорних елементів, а є цілісним поняттям, тобто гештальтом.

Для заміни слова «гешталь» використовувались слова «форма», «образ», «структура». Воно вживається у двох значеннях: 1) як форма, чи контури предмета («трикутність» геометричних фігур); 2) означає цілісний об’єкт, якому, серед інших властивостей, притаманна певна форма (відноситься до поняття «трикутник» більше ніж до трикутності).

Вертгеймер виклав принципи організації сприймання в роботі, опублікованій у 1923р. Базовою передумовою цих принципів є те, що організація сприймання відбувається миттєво, в той момент, коли людина бачить або чує різні форми і образи. Згідно гештальт-теорії первинна діяльність мозку при візуальному сприйманні полягає не в нагромадженні їх окремих проявів. Мозок є динамічною системою, в якій всі елементи є активними. Елементи, які є однаковими, чи близькими один до одного, мають тенденцію до об’єднання, а ті, які є різними – не об’єднуються.

Принципи організації сприймання:

1. Близькості. Елементи,які близькі один до одного в просторі і часі, здаються об’єднаними в групи, і ми намагаємось сприймати їх сукупно.

2. Безперервності. У сприйманні є тенденція рухатись в напрямку, що дає можливість пов’язувати спостережувані елементи в неперервну послідовність, чи надавати їм відповідну орієнтацію (колонки з кружочків сприймаються зверху вниз).

3. Схожості. Подібні елементи сприймаються сукупно, утворюючи замкнуту групу(круги і крапки об’єднуються з собі подібними і сприймаються як ряди кругів і крапок, а не як колонки).

4. Замкнутості. У сприйманні існує тенденція завершення незавершених предметів і заповнення порожніх проміжків.

5. Простоти. В будь-яких умовах ми намагаємось бачити фігури настільки завершиними, наскільки це можливо. В гештальті така властивість отримала назву «прегнантна форма», «прегнантний гештальт». Квадрат є прегнантним гештальтом, оскільки сприймається завершиною, цілісною фігурою.

6. Фігура - фон. Сприймання організовується таким чином, щоб бачити фігуру і фон, на якому вона проявляється. При цьому фігура є більш помітною і ясніше виділяється на загальному фоні.

Наступним представником гештальтпсихології був Вольфганг Керел в працях якого викладено багато різних аспектів даного наукового напрямку. Він стверджував, що людина не має прямого доступу до фізичного світу, оскільки феноменальний світ утримує весь матеріал, який йому даний. Таким чином, дослідження фізичного світу буде складатись із визначень які робляться на основі спостереження. У своїй роботі «Психологічні проблеми» Керел вказує, що людина ніколи не буде мати змогу стверджувати про фізичне явище як таке, оскільки її уявлення про це явище будуються на основі попередніх досвідів. На думку Керела, людина може сприймати лише свої сприйняття і уявлення, а не фізичний світ. Керел оперує поняттями «наочна річ», «наочний предмет», але ними він позначає не реальні предмети, а сприйняття та уявлення. Таке положеня означає: єдиною реальністю для людини є її сприймання.

Розвиваючи ідею психофізичного паралелізму, Керел стверджує, що психічні явища та фізичні процеси є ізоморфними (від грецького ізос – однаковий, морфе – форма).Сприймання предмета певної форми чи сприймання послідовності подій у часі – будь-який подібний вид сприймання корелює з такими ж процесами в корі головного мозку. При дослідженні ілюзійного руху Вертгеймер висунув припущення, що діяльність мозку є формоутворюючим цілісним процесом. Оскільки ілюзійний і справжній рух сприймаються однаково, то вони повинні викликати подібні процеси в корі головного мозку. Тобто, при поясненні фі-феномену слід враховувати відповідність між гештальтами в переживанні того, що споглядається і в процесах, які відбуваються при цьому в корі головного мозку.

Велику увагу гештальтисти приділяли явищу транспозиції яке полягало в тому, що зміна абсолютних характеристик елементів, які входять у будь-яку конфігурацію, не змінюють сприйняття цієї конфігурації, якщо відношення між елементами залишаються незмінними.

Для актуалізації гештальтів, на думку ще одного співзасновника гештальтпсихології Курта Коффки, існують специфічні стимули. Вони знаходяться в центральній нервовій системі, функціонування якої і детермінує виникнення сприймання конфігурації у відповідності до ізоморфізму психічних та фізичних процесів. Аналізуючи здобутки експериментальної психології, Коффка вважає, що основною її проблемою була відірваність від життя. Замість опису даного цілого за допомогою запропонованих елементів, на які воно може бути розділене, слід ствердити такий принцип: ціле повинно розглядатися як ціле в його специфічному характері. Частини цілого є не окремими частинами конгломерату, а істинними органічними членами. Закономірності цілісного сприймання слід розкривати, користуючись позицією «наївного спостерігача»: слід описувати те, що є насправді, тобто безпосередньо-реально сприймається.

Основні положення, висунуті при дослідженні сприймання гештальтисти спробували перенести на мислення, доводячи, що воно підпорядковується загальним законам утворення форм або гештальтів. З такої установки випливає, що мислення, як і сприймання, є пасивним процесом поєднання елементів зорового поля в цілісні гештальти. Людина постає лише як носій психічних процесів, що відбуваються в її мозку, а не як реально діючий індивід. З точки зору гештальтпсихологів, людина, або вищі тварини здатні до несподіваного, не підготовленого попередньою аналітичною діяльністю розуміння суттєвих відносин у проблемній ситуації. Для позначення схоплювання, розуміння суттєвих відносин між предметами в гештальтпсихології був введений термін «інсайт», тобто несподіване розуміння чи осягнення невідомих раніше взаємозв’язків.

Спостерігаючи за поведінкою людиноподібних мавп у проблемних ситуаціях, що вимагали від тварин використання знарядь праці, Керел зробив висновок, що антропоїди володіють розумною поведінкою «того ж виду, що й людина». Для неї є характерний спрямований, замкнутий у собі процес, різко віддалений від усього, що йому передує, завдяки раптовому виникненню. Стверджується, що розумні рішення задач виникають незалежно від попередньої діяльності тварини. Механізм розумного рішення, за Керелом, полягає в тому, що в оптичному полі тварини суттєві елементи ситуації утворюють єдине ціле, гештальт. Елементи ситуації отримують нове значення, що залежить від місця, яке вони займають в гештальті, як звук, що входить в мелодію, визначається тим місцем, яке він в ній займає.

У своїх дослідженнях мислення Вертгеймер пропонує своїм піддослідним (дітям і дорослим) задачу на обчислення площі паралелограма. Вона пропонувалась після пояснення, як обчислювати площу прямокутника. Вертгеймер вказує, що суть вирішення цієї залачі полягає у розчленуванні паралелограма на три частини – прямокутник і два трикутники, які, з’єднуючись, утворюють прямокутник. Таким чином, вирішення полягає у зведенні паралелограма до прямокутника.

Вертгеймер стверджує, що процес рішення виникає як гештальт, кожна ланка якого визначається тим місцем, яке вона займає в гештальті. Наприклад, піддослідний зауважує, що у паралелограма зміщені основи, потім відокремлює трикутник з однієї сторони і прикладає до другої. Тобто рішення виникає як цілісне утворення, що визначає певні послідовні кроки. Роль самої людини при цьому зводиться до мінімум. Проте, Вертгеймер досліджує процес рішення, коли піддослідні зрозуміли принцип рішення, а етапи, які передували цьому, просто опускаються. Але саме цей період є найважливішим у прийнятті рішення, оскільки, саме в цей час відбувається аналіз проблемної ситуації, в процесі чого відбувається вичленування та зіставлення елементів даної фігури.

Загалом дослідження мислення гештальтпсихологами базується на тих засадах, що й дослідження сприйманя, перш за все положення про те, що будь-яка операція мислення являє собою акт переструктурування проблемної ситуації. Кінцевий продукт процесу мислення, на думку гештальтистів, полягає у створенні нової структури, нового гештальту. А отже, можна констатувати факт продукування нового, факт творчого відображення світу.

Курт Левін: психологічна «теорія поля». Теорія фізичних полів привела Левіна до думки про те, що психологічна діяльність людини здійснюється в умовах впливу так званого психологічного поля, яке вчений назвав годологічним простором (від грец. годос – шлях). Годологічний простір включає в себе всі події минулого, теперішнього і майбутнього, які впливають на життя людини. Годологічний простір формується особистісними потребами людини у взаємодії з психологічним оточенням. Левін у зв’язку з цим вводить ряд понять, які мають пояснити поведінку: позитивна, або негативна валентність; вектор, як напрямок руху в бік об’єкта, або від нього; локомоція, як рух в певному напрямку; бар’єри, що затримують, або блокують локомоції; фрустрація, що виникає перед бар’єром, а при зростанні напруження завершується не спрямованою дією.