Культурно-історичні передумови розвитку психології на Україні

Виникнення та розвиток психологічних знань на теренах України мало такі ж закономірності, що й їх поява у світовій цивілізації та культурі. Особливо актуальною для українців була проблема душі людини. Спочатку наші предки вважали, що після смерті душа не розстається з тілом, просто людина переходить в інший світ, тому в могилу клали все необхідне для життя. Потім з'явилася теорія, відповідно до якої після смерті душа відокремлюється від тіла. Душа починає жити своїм безсмертним життям. Українці виводили поняття душі, порівнюючи сон і смерть. Сон розумівся як тимчасовий відхід душі від тіла, завдяки чому душа на короткий час попадає в інший світ. Під час цих зустрічей душа довідується, що буде з людиною. Після сну душа повертається в тіло, але коли душа відлітає від тіла назовсім – настає смерть. Але смерть – це тільки тривалий сон.

Український народ уявляв собі душу у вигляді хмаринки, вітерцю, птаха, метелика, бджоли. Вважалося, що коли людина вмирає, то душа літає недалеко від тіла до закінчення похоронного обряду. Тому перші три дні після смерті на вікні або на столі потрібно залишати посуд з водою, щоб душа могла умитися і попити. Найчастіше вважалося, що душа знаходиться на шиї, у ямці під адамовим яблуком, а також може знаходитися в печінці, на грудях, на животі і навіть у людській крові. Тому кров людини є святою і її потрібно поважати (“людська кров не водиця, проливати не годиться”). У 18 столітті українському народові було відомо про переселення душ. Українці вважали, що душа може переселитися у тварину або рослину.

Філософські і психологічні проблеми того часу розкривалися в роботах Володимира Мономаха, Кирила Туровського, Юрія Дрогобича, Станіслава Ориховського, Касіяна Саковича, Петра Могили, Феофана Прокоповича та інших.

У курсі лекцій, що читався у Києво-Могилянській академії 1706 року, викладеному у праці Феофана Прокоповича «Про риторичне мистецтво», містились спеціальні міркування автора щодо особистості взагалі і творчої зокрема, про міжособистісне спілкування, мову та мислення, пам'ять та інші психічні здатності, а також навчання. Саме красномовство мислитель спочатку досліджував як діяльність, якій людина служить самовіддано, вбачаючи в ній смисл свого життя. Оратор замикає в межах свого слова всі важливі справи: переслідує злочин, дискутує про доброчесність, говорить про мінливість речей, ставить перед очима приклади подвигів героїв. Мотивація даної форми діяльності, що стає силою, якій підкоряється дух з усіма його здатностями – мисленням, пам’яттю, почуттями. Через мову одна людина «входить» в іншу, здійснює в ній великі зрушення, перебудовує психіку в цілому. Слово виступає живим осередком психічного життя людини, активним самодіяльним началом. Змальовуючи особистість оратора Прокопович бере найвищий рівень його обдарування, таланту, щоб мати перед собою вкрай виразну картину вияву психічних здатностей. Красномовство за Прокоповичем реально розкриває ступінь таланту: найкращий, середній і нижчий. Перший виражається у швидкості думки, винахідливості, сприйнятливості, жвавій памяті, фізичній обдарованості. Середній і нижчий ступені виражають таланти у відповідно занижених формах вияву. Здатності до красномовства дуже змістовно відображають людські почуття. Слово, як жодна інша сила дає можливість розгадати, зрозуміти потаємну й мінливу душу людини. Спираючись на досягнення науки в розкритті першоджерел почуттів, Прокопович висловлює думку, що ним є любов, - адже вона є початок усьому. При розгляді почуття любові вирізняються дві її властивості: зичити добра і небажати зла. Перша ґрунтується на прагненні жаданності, друга – на схильності уникати небажаного. Це й пояснює виникнення почуттів. Перша їхня група охоплює любов, прагнення, сподівання, радість від того, що наближає людину до бажаних предметів. Друга група – це відкидання, гнів, обурення, страх, сором, співчуття, біль. Розглядається питання про передумови виникнення почуттів. Перша – це вплив на органи чуття якоїсь речі, характер її сприймання. Друга передумова – викликати в іншої людини якісь почуття можна тільки переживши їх самому (емпатія). Найважливіше в любові, на думку Прокоповича – це насамперед любити іншого. Це безкомпромісна, самовіддана любов-самозречення.

У своїх розділах про любов Прокопович поєднує її натуралістичну, психологічну, філософську сторону, приходить до культурологічного її розуміння. Культорологічний підхід дає змогу мислителеві органічно поєднати багато рис людської психіки в теоретико-практичну цілісність, яка сприяє становленню психологічного знання.

Оригінальні і конструктивні психологічні ідеї висловлювалися і таким видатним українським просвітителем XVIII ст. як Григорій Савович Сковорода (1722-1794). В основі світогляду просвітителя лежить ідея трьох “світів”: макрокосму, чи Вселеної, мікрокосму, чи людини, і третьої, “символічної” реальності, що пов’язує великий і малий світи. Кожний з цих світів складається з “двох натур”: видимої - зовнішньої, матеріальної і невидимої - внутрішньої, духовної. Тим самим проголошується ідея про те, що людина має як матеріальну, так і духовну основу і не може бути зведена тільки до якоїсь однієї з цих основ. Цікаві для свого часу погляди висловлює Сковорода і щодо природних задатків людини і їх ролі в розвитку особистості. Він розвиває вчення про “сродну”, “споріднену працю”. Під останнім він розуміє працю, що збігається з природними задатками людини. Мова йде про комплексне вивчення людини як індивідуальності, особистості і суб'єкта діяльності і про головну мету життя людини, що полягає в пошуку свого покликання, що відповідає природним схильностям.

Неоціненний внесок у розвиток психологічної думки 19 століття внесли:

Михайло Олександрович Максимович (1804-1873) – перший ректор Київського університету, вчений, що бачив людину і світ насаперед через мову і цим підійшов до побудови наукового і водночас поетичного світогляду. Він походить із старовинного українського дворянського роду, здобув багатогранну освіту з природничих наук і словесності. З 1832 року – професор ботаніки у Московському університеті, проте туга за батьківщиною спонукала до переїзду до Києва, де він й очолов новостворений університет. Однак через хворобу у 1835 році Максимович залишив посаду ректора і оселився у своїй садибі в Полтавській губернії.

Максимович говорив, що людину піднесено над усіма земними істотами завдяки її розумній безсмертній душі. Нею вона вирізняється, адже у тварин душа жива – чуттєва й земноводна, а у людини самим Богом натхнена. Вчений вважав, що душа наділена вільною творчою діяльністю і їй необхідно знайти своє вираження. По-перше, вона виражає себе в образах, що мають просторове значення. Образи двох видів: тілесні, що мають опуклості і западини для зору і дотику; такими є твори архітектурного, різьбярського мистецтва; або ж безтілесні (оптичні), видимі у просторі, якими є твори живопису. Другий спосіб виражати душу – це звуки, якими володіє музика. Однак ці способи однобічні і не можуть виражати душі сповна. Третім, найповнішим і найближчим способом вираження людської душі є слово. Слово є звуком, але воно не полягає у простій зміні тонів, діючи на душу як звук музичний, воно водночас уявляється як певний образ. Злиття звуку та образу у слові вчений уподібнює до злиття тепла й світла у вогні. І як вогонь світить і гріє, так і слово здатне виражати теплоту почуття і світлість думки, збуджувати їх в іншій людині і тим самим бути істинним полум’ям переконання. Через слово ми підносимось до того, хто дав нам його разом із життям і світлом. Із чистого, могутнього первородного слова й було породжено світ з його образами й звуками. З усіх істот, що постали у світі, Бог обдарував словом тільки людину як образ і подобу свою на землі, як істоту, котрій даровано душу безсмертну й розумну. Душа й слово живуть разом, являючи в людині божественні властивості.

Олександр Опанасович Потебня (1835-1891) – засновник психологічного напрямку у вітчизняному мовознавстві. Як учений-енциклопедист Потебня відкриває широкі обрії для погляду на людську психіку, його вчення виходить далеко за межі суто лінгвістичних питань. У книзі «Думка і мова» Потебня критикує «теорії навмисного створення мови», її «божественного створення». Особливо гострій критиці було піддано теорію несвідомого виникнення мови, побудовано на порівнянні мови з фізіологічними функціями організму. Найгрунтовніше Потебня аналізує теорію мови, створену засновником мовознавства В. Гумбольдтом. Посилаючись на його праці, Потебня формулює низку вихідних положень своєї психолінгвістичної концепції: мова – діяльність, а не мертвий продукт; вона є також твором; мова є орган, що утворює думку; мова є суспільне явище; через мову формується суб’єкт, і він робить мову дійсним, реальним процесом. Розуміння – це не просто передавання змісту, воно має розвиватись з власної внутрішньої сили індивіда, тобто воно є активним творчим процесом.

Мова, на думку Потебні, визначається також об’єктивними чинниками, адже кожна людина відчуває себе тільки еманацією всього людського роду. Єдність народу і окремого індивіда через мову приводить до тієї основи, на якій виробляється справжня індивідуальність. Через проблеми психології мови Потебня розвиває ідеї монадології, використовуючи при цьому творчість: тільки через велику й сповнену інтимності індивідуальність людина входить в загальнолюдське. У широкому розумінні «мовою» може стати будь-який рух організму. Ось чому мова як позначення комунікації присутня й на рівні тварин. Однак вона повинна мати всі свої елементи (вираз, позначення, повідомлення), якщо бракує хоч одного, мова зникає як дійсний акт, а не як писемний знак.Саме на творчому акті мови Потебня робить основний наголос і це можна назвати його школою, основною ідеєю якої є підхід до мови і до психіки в цілому як до творчого процесу. Потебня бачить у звуці й катарсичний ефект: поданий при перлякові звук слугує засобом урівноваження психічних потрясінь, звільнення від їх пригнічуючої сили. Потебня аналізує важливий аспект мови – її соціальний бік. Мова створюється тільки спільними зусиллями багатьох людей, а суспільство передує початкові мови, темними для людини залишаються ті особливості душевного життя, які неможливо виразити жодними засобами і яких не видно ні в кого, крім себе.

Стрижень учення Потебні міститься у міркуваннях про внутрішню форму слова. Саме вона є тією ознакою, яка відрізняє слово від вигуку. Слово виражає одну ознаку думки, а не всю її. Так образ столу може мати багато ознак, але слово «стіл» означає тільки « простелене» (корінь стл), тому воно може однаково означати будь-які столи – незалежно які в них форми, величини, матеріал. У слові Потебня вирізняє суб’єктивний і об’єктивний зміст. Перший – найближче етимологічне значення, що містить у собі тільки одну ознаку (первинне значення), другий може містити безліч ознак. Звук становить зовнішню форму, етимологічне значення – внутрішню форму, яка є відношенням змісту думки до свідомості і показує, як уявляється людині її власна думка.

Костянтин Дмитрович Ушинский (1824-1870) – основоположник української і російської педагогічної психології. У своїх поглядах виходив з ідеї народності навчання, спрямованого на всебічний розвиток і удосконалювання людини. Педагогічна антропологія Ушинського не виступає як наука, хоч і ґрунтується на даних ряду наук у тому числі психології. Ушинський вважає педагогіку мистецтвом, якими є також політика, медицина, бо пов’язані з практичною діяльністю людини. Такий підхід великою мірою визначає ставлення до психології, яка водночас є мистецтвом і наукою, адже мистецтво педагогіки спрямоване на перетворення людської психіки. Ушинський засуджував однобічний підхід у пізнанні людини. Пізнати людину треба такою, якою вона є, з усіма її слабостями і в її величі – в сім’ї, суспільстві, серед народу, наодинці із своєю совістю. Ушинський показує необхідність осягнути мотиви вчинків людини, як найогидніших, так і найвеличніших, дослідити ставлення людини до цінностей, їхньої ієрархії, без чого розуміння людської психології неможливе. Вчений прив’язує предмет психологічних досліджень до конкретних ситуацій, накреслює шляхи розгляду всіх важливих психологічних проблем – пам’яті, мислення, волі. Реалізуючи свій підхід, дослідник виводить поняття педагогічного і психологічного такту. Саме такт потрібен тим, хто впливає на душі інших людей (літераторам, політикам, проповідникам, акторам). Природа психологічного такту є малоусвідомленим зібранням спогадів про різноманітні психічні явища, які людина сама пережила. У понятті психологічного такту можна бачити основний осередок і вияв психічного, що дає можливість збагнути поведінку людини у будь-якій сфері діяльності.

У своїй психологічній системі Ушинський акцентує увагу на свідомості, почуттях і волі. Почуття розглядаються як основа психічного життя людини. Свідомість має в своїй основі відчуття схожості та відмінності, за Ушинським – це звернення до зовнішнього світу, розвиток почуття ж передує розвиткові дії і розвиткові свідомості. Тому в центр душевних явищ автор ставить почуття, які стають необхідним посередником у розвитку свідомості та волі. Вони зумовлюють рух психічного, ними починається і завершується будь-яка дія.

Особлива увага приділялась автором моральним почуттям, зокрема почуттю правди й справедливості, його ролі в досягненні рівності людей перед законом. Релігійні почуття Ушинський розуміє як притаманні кожній душі, в них коріняться психологічні основи потягу до Бога, формування і виховання людської духовності.

На зламі 19-20ст. істотного значення набули питання психології творчості, оскільки мали вказати на провідні риси особистості у вищих рівнях її проявів. Постала проблема творчої особистості і українські психологи зайняли перше місце у світі щодо кількості та якості опублікованих праць на цю тему. Започаткував психологію творчості Іван Якович Франко своєю працею «Із секретів поетичної творчості». Таємниці психології творчості Франко розкрив в галузі художньої літератури. За взірець він взяв поетичну спадщину Т. Шевченка і на цьому матеріалі підсумував важливі досягнення світової психології творчості. І. Франко звертається до психології у розв’язанні проблем художньої, наукової та критичної творчості. Він кваліфікує естетику як частину психології і викладає загально психологічні основи, які розкривають процес поетичної творчості, звертаючись до питання ролі в ній свідомості. Франко підкреслює важливу тенденцію відношення психології до інших наук, вважаючи її панівною дисципліною, зокрема у філософських науках.

Існувало переконання, що поети творять несвідомо, переймають боже натхнення. В цілому поетичне натхнення протиставлялось свідомому мистецтву. Від Арістотеля пішла традиція тлумачити поезію як свідоме перетвореня міфів. Наприкінці 18 ст. поезія знову виступила як божевілля, на чому особливо наголошували романтики. Психологія має зібрати свідчення поетів і з’ясувати факти. Вони показують, що поетична творчість має головний елемент – несвідомий.

Франко підкреслює еруптивність (раптовий вибух) нижньої свідомості, її здатність підіймати цілі комплекси давно забутих вражень, несвідомо скомбінованих на «денне світло верхньої свідомості». Проте автор проти однобічного визнання дійовим тільки несвідоме, він проголошує необхідність повної гармонії ефективної сили натхнення з холодною силою розумового обмірковування. Механізми натхнення автор намагається тлумачити законом асоціації ідей. Він визначає якість та точність репродуктивності ідей як основу наукової здібності і прикмету поетичної фантазії, адже саме в цьому основа виникнення образів. Інший закон Франко називає поетичною градацією – коли поет частина за частиною охоплює враження від світу і будує широкий кругозір. Аналізуючи роль асоціацій у художній творчості, Франко по суті показує творчий механізм бісоціації з його протиставлянням асоціації. Проста асоціація («Садок вишневий коло хати») є асоціацією творчою і набір образів є геніальною простотою сполучення з акцентом на найколоритніших рисах предмета.

Розробляючи закони поетичної фантазії, Франко порівнює її з фантазією, що виявляється у снах. Згодом Фрейд покаже у своїх працях спільні структури образів сновидінь та образів художніх. Франко зупиняється на символіці слів, що стане предметом спеціального розгляду психоаналітиків. Здатність до символізації Франко вважає найкращим свідченням великого поетичного таланту. Розкриваючи роль органів чуття у поетичній творчості, Франко торкається проблеми розвитку психіки – від простих відчуттів до складних її форм.

Отже, Франко починає своє дослідження повноти зображення людини в художніх творах із найпростіших елементів – відчуттів – і завершує особистістю та її характером. Його психологія поетичної творчості є водночас психологією особистості взагалі, творчої особистості зокрема.