Французька соціологічна школа

У психологічній науці питання про соціальну природу людської свідомості розроблялося французькою соціологічною школою. Засновником школи був Еміль Дюркгейм (1858-1917), юрист, що створив концепцію первісного мислення, вивчаючи побутове право у відсталих народів. Його ідеї розвив Л.Леві-Брюль. До цієї школи примикав якийсь час і Ж.Піаже. До неї ж належали М.Гальбвакс, Ш.Блондель.

Дюркгейм говорить про існування соціальних факторів поза індивідами. Способи думок, дій і почувань мають ті специфічні властивості, що вони існують поза індивідуальними свідомостями. Вчений робить наголос на навіюванні як такій соціальній здатності, що приводить до вироблення ідей і прагнень у кожного члена суспільства. Він висуває ідею про «колективну душу», яка дає існування віруванням, схильностям, звичаям. Колективне почуття тлумачиться як результат загального життя, як продукт дії і протидії, що виникають між індивідуальними свідомостями. Дюркгейм визначає соціальний факт як будь-який спосіб дій, що здатний чинити на індивіда зовнішній примус (вплив). Соціальний факр поширюється протягом усього існування певного суспільства і, одночасно, він має своє власне існування, незалежне від його індивідуальних проявів. Дюркгейм твердив, що коли людина чинить як брат, чоловік або громадянин, вона виконує обов’язки, встановлені поза нею та її діями. Навіть тоді, коли вони збігаються з її почуттями і коли визнається їхнє існування, вони залишаються об’єктивними: адже не сама людина створила ці обв’язки, а вони навіяні їй вихованням. Суспільство, для Дюркгейма, виступає незалежним від волі окремих людей, як те, що протиставляє себе людям. Хоч вчений й говорить про колективну свідомість, вона, у його визначенні, перетворюється на колективне несвідоме, пануючи над індивідуальною свідомістю.

У французькій соціологічній школі індивідуальне ототожнюється з біологічним, індивід розглядається як організм; проблема суспільного й індивідуального ототожнюється з проблемою соціального і біологічного. Соціальна ж істота в людині формується суспільством. Йому відповідає соціально обумовлена частина психіки. Визнання впливу на людину колективних уявлень змінює розуміння людини як джерела найбільш високих форм духу, що пояснюються до цього чи з індивідуального досвіду, чи шляхом допущення апріорних природжених форм (емпіризм чи апріоризм).

Ще один представник французької соціологічної школи Люсьєн Леві-Брюль (1857-1939) філософ, соціолог, етнограф, психолог. Він досліджував примітивні суспільства і зібрав величезний емпіричний матеріал народів Африки, Австралії та Океанії,який поклав в основу своєї теорії про колективні уявлення, що визначають відношення первісної людини до світу. Він виступив з тезою про два типи, людського мислення і про специфічні особливості первісного мислення. Відповідно до його теорії, у процесі розвитку людського суспільства відбувається не тільки нагромадження знань про світ, але і зміна типів мислення. Сучасний тип – логічний – прийшов на зміну первісному мисленню, що Л. Леві-Брюль називає дологічним. За Леві-Брюлем, вплив суспільства на свідомість людини здійснюється тільки через систему колективних уявлень, причому головним чином релігійно-містичного характеру (вірування, магічні обряди). Різниця між типами мислення полягає в ролі, яку відіграють у свідомості та поведінці людини колективні уявлення. Вони виробляються не окремою людиною, а суспільством, і людина отримує їх в готовому вигляді. Такі дологічні уявлення є імперативні, нав’язуються людині з раннього дитинства, не піддаються критиці й передаються від покоління до покоління через вірування, звичаї та мову. Логічні ж уявлення, за Леві-Брюлем, – інтелектуальні, диференційовані і дають змогу здійснювати складні операції абстрагування, узагальнення і логічної класифікації.

Мислення первісної людини – містичне за змістом уявлень і дологічне за характером їх сполучень і сплетінь. Воно має свою ірраціональну логіку, цілком відмінну від встановлених цивілізацією логічних категорій. Первісна людина розглядає порядок речей у природі як нестійкий, що ґрунтується на дотриманні правил, котрі можна було б назвати моральними або соціальними. У разі їх порушення цей порядок розладнується, і існування людини стає неможливим.

Дологічне мислення, на думку вченого, представляє особливу структуру, що функціонує разом з логічною думкою і не переростає в логічне: з розвитком суспільства сектор логічного мислення лише збільшується.

До представників французької психологічної школи відносяться також Моріс Гальбвакс (1877-1945) і Шарль Блондель (1876-1939). Перший з них на матеріалі пам'яті, а другий – стосовно до афективно-вольової сфери затверджували соціальний характер усієї психіки людини.

Значення французької соціологічної школи полягає не стільки в ідеях про типи мислення, скільки у висуванні нового - історичного - підходу до дослідження людської психіки. Проблема перетворення людської психіки в ході історичного розвитку суспільства одержала наступний розвиток як у Франції (К.Леві-Строс, А.Валлон, історична психологія І.Мейерсона), так і в інших країнах.

 

Описова (розуміюча) психологія

У період відкритої кризи про новий підхід до вивчення духовного світу людини заявив німецький філософ Вільгельм Дільтей (1833-1911), засновник “філософії життя”. Він виступив із критикою академічних філософських шкіл і з домаганнями на новий світогляд, заснований на самому житті, цієї єдиної реальності, що осягається за допомогою творчих інстинктів і геніальної інтуїції. Свої психологічні погляди учений виклав у роботі “Описова психологія” (1894). Протиставлення розуміння і пояснення - центральний методологічний принцип описової психології. Розуміння як метод розуміючої психології принципово відмінно від інтроспекції. Інтроспекція обмежує свідомість, закриваючи вихід у сферу об'єктивного. Розуміння не тотожне і раціональному пізнанню в поняттях. Зрозуміти - значить оцінити суб'єктивні переживання як осмислені, включити суб'єктивні переживання в більш широкі значеннєві зв'язки, що визначають їх. Ці зв'язки знаходяться поза суб'єктом, у духовній культурі, втіленій в мистецтві, релігії, моралі, праві. Спроба Дільтея піти в психології по лінії співвіднесення структури окремої особистості з духовними цінностями суспільства не створювала адекватних методичних і методологічних засобів для вивчення психіки людини. Його думки про те, що всякий період життя має самостійну цінність, співзвучні сучасним уявленням про якісну своєрідність і неминучу цінність окремих періодів дитинства, унікальних можливостей, створюваних ними для формування відповідних психічних процесів і якостей. За оцінкою С.Л.Рубінштейна, на противагу глибинній психології Фрейда, психологія Дільтея може бути охарактеризована як вершинна психологія. Ідеї В.Дільтея одержали розвиток у духовно-науковій психології Е.Шпрангера (1882-1963). Її задачею є дослідження відносин індивідуальної духовної структури суб'єкта до структури об'єктивного духу.

Описова (розуміюча) психологія відкрито протиставляє себе природничим наукам і носить умоглядний характер. Її висновок про неможливість природно-наукового пояснення в психології звучить поверненням до старої ідеалістичної психології як науки про душу.

Таким чином, період відкритої кризи привів до досить широкого розвитку варіантів інтерпретації сутності і задач психологічного пізнання. Багато напрямків психології згодом змінили свої вихідні підстави, трансформувавшись в наукові теорії з префіксом нео-: неофрейдизм, необіхевіоризм і т.д. У той же час, наприклад гештальтпсихологія, ще один з важливих напрямків психологічної думки першої третини XX сторіччя, що сформувалася в рамках вивчення проблем мислення, згодом трансформувалася в теорію особистості, зберігши і розширивши вихідні постулати.

Питання для самоперевірки

1. Періодизація кризи психології.

2. Структуралізм Е. Тітченера.

3. Вюрцбургська школа.

4. Функціоналізм Ч. Дарвіна.

5. Вплив поглядів Дарвіна на розвиток психології.

6. Ф. Гальтон: індивідуальні відмінності.

7. Вільям Джеймс: новий погляд на свідомість.

8. Теорія рекапітуляції С. Холла.

9. Альфред Біне: діагностика інтелекту.

10. Джеймс Кеттел: тести розумових здібностей.

11. Індустріальна психологія Х. Мюнстерберга.

12. Судова та клінічна психологія Х. Мюнстерберга.

13. Виникнення біхевіоризму.

14. Коннекціонізм Е. Торндайка.

15. Дослідження І.П. Павлова.

16. Дослідження В. Бехтерєва.

17. Методи і предмет дослідження Дж. Уотсона.

18. Дослідження емоцій і мислення Дж. Уотсоном.

19. Теорія оперантної поведінки Скіннера.

20. Схема підкріплення Скіннера.

21. Наукові погляди Альберта Бандури.

22. Загальна характеристика розвитку гештальтпсихології.

23. Дослідження М.Вертгеймера.

24. Принципи організації сприймання в гештальттерапії.

25. Психологічні погляди В. Керела.

26. Психологічні погляди Курта Кофки.

27. Психологічна «теорія поля» Курта Левіна.

28. Дослідження мотивації людської поведінки Курта Левіна.

29. Періоди становлення класичного психоаналізу.

30. Фактори, що лягли в основу формування психоаналізу,основні поняття психоаналізу.

31. Психоаналіз як метод лікування.

32. Психоаналіз як теорія особистості.

33. Рівні тривоги та стадії розвитку особистості за Фрейдом.

34. Індивідуальна психологія Адлера.

35. Почуття неповноцінності та стиль життя за Адлером.

36. Аналітична психологія Карла Юнга.

37. Особистісне і колективне несвідоме в теорії Юнга.

38. Поняття архетипу в теорії Юнга.

39. Еміль Дюркгейм – засновник французької соціологічної школи.

40. Типи мислення за Леві-Брюлем.

41. Описова психологія Дільтея.