Філолофсько-психологічне вчення Бенедикта Спінози

Одним з перших опонентів Декарта був голландський мислитель Барух (Бенедикт) Спіноза (1632-1677). Він народився в Амстердамі, отримав богословську освіту, батьки готували його в равини. Закінчивши школу, Спіноза захопився вивченням точних наук, медицини і філософії. Критика релігійних постулатів привела до того, що Спінозу прокляли і відлучили від єврейської общини Амстердаму.

Джерела формування наукового світогляду Спінози: тексти Старого Завіту; ідеї пізньоантичної, середньовічної європейської філософії, філософії Відродження; вчення Ф.Бекона, Т.Гоббса, Р.Декарта.

Спіноза – прихильник пантеїзму (вчення, що ототожнює Бога і світове ціле чи природу), у розробці якого він спирався на Старозавітну традицію, а також на вчення стоїків, праці середньовічних мислителів. Бог у нього безособний, пов'язаний з поняттям нескінченності; ототожнюється з природою, а тому може бути осягнутий в чуттєвому досвіді.

Так само як і Декарт, Спіноза був представником раціоналістичного підходу в європейській філософії. Достовірне знання, відповідно до Спінози, досягається на основі логічного мислення і виступає у формі “загальних понять”. Тобто понятійним знанням протиставляються дослідні, що є вираженням гносеологічного дуалізму. Вищою формою пізнання є інтелектуальна інтуїція, за допомогою якої душа прилучається до Бога і до істини. Він вважає, що існує єдина, вічна субстанція - природа чи Бог, що характеризується нескінченною безліччю атрибутів (невід'ємних, якісно визначених властивостей). Субстанція нескінченна, незмінна; модуси (речі природи, що виражають стани субстанції, її фрагменти) кінцеві, перебувають у русі. Людському розуму відкриті тільки два основних атрибути природи – довжина (тіло) і мислення (душа). Людина у Спінози – один з кінцевих модусів, цілісна тілесно-духовна істота, яка об’єднує у собі два атрибути субстанції – мислячу і тілесну субстанції. Цілісність людини не тільки повязує її духовну і тілесну суть, але й є основою пізнання навколишнього світу. Як і Декарт, Спіноза наголошував, що саме інтуїтивне знання є провідним, оскільки саме інтуїція відкриває безмежні можливості самопізнання. Пізнаючи себе, людина пізнає світ, тому що закони душі і тіла однакові. Спіноза гостро усвідомив, що дуалізм Декарта криється не в зосередженості на пріоритеті душі, а в поглядах на організм як машину, тому версію про тіло слід переглянути, щоб надати йому відповідної ролі в бутті людини.

Особливий інтерес для психології представляє теорія афектів (пристрастей) Спінози, розглянуті ним як спонукальні сили людської поведінки які він намагався пояснити за допомогою геометрії. Він писав, що почуття слід не переживати (плакати чи сміятись), а розуміти. Виділяються три головні фундаментальні сили, що керують людьми і лежать в основі всього різноманіття почуттів: потяг (чи власне сутність людини), радість і сум. Регулююча роль афектів виявляється в тому, що радість збільшує здатність тіла до дії, сум – зменшує її.

У праці “Етика” Спіноза порушує питання про волю людини, пов'язуючи її з емоціями. Він стверджував, що людина в стані гострого емоційного переживання не може зрозуміти причин своєї поведінки і тому не є вільною. Саме відмова від емоцій відкриває перед людиною межі її можливостей, показуючи, що залежить від її волі, а в чому вона обмежена. Таке розуміння свободи Спіноза вважав вірним, оскільки звільнитись від законів природи людина не може. Воля і необхідність у Спінози органічно пов'язані, а воля і примус розглядаються ним як антагоністичні поняття. Людина, на думку Спінози, прагне до самозбереження, тому добром і злом є те, що відповідно сприяє чи перешкоджає цьому самозбереженню.

Декарт вважав, що наука безсила перед вищими проявами психічного життя особистості. Така дихотомія (поділ надвоє) спричинив появу у ХХ ст. «двох психологій» – пояснювальної, яка звертається до причин, і описової, яка вважає, що тіло ми пояснюємо, а душу – розуміємо. Ядром вчення Спінози було саме те, що в ньому міститься єдність причинного пояснення і життєвого значення емоцій людини, тобто єдність пояснювальної і описової психології.