Розвиток філолофсько-психологічної думки Англії

В Англії, де буржуазні відносини затвердилися раніш, ніж у Франції, ідеї Просвітництва розвивалися під впливом вчень І.Ньютона і Дж.Локка.

Ідеї, розроблені ними покладені в основу пояснення психічного світу людини англійським лікарем Девідом Гартлі (1705-1757), що ввійшов в історію в якості одного з засновників англійської асоціативної психології. Концепція Гартлі відображена в його основних працях: “Деякі припущення про рухи відчуття і виникненні ідеї” (1746) і “Міркування про людину, її будову, її борг і сподівання” (1749).

Д.Гартлі відстоював положення про матеріальність і реальність зовнішнього світу, намагався з'єднати теологічне бачення світу з механістичним. Психіка розуміється ним, з одного боку, як результат впливу на людину зовнішнього світу, а з іншого - як продукт роботи організму.

У дусі механістичних поглядів свого часу Д.Гартлі розглядає організм як своєрідну вібраційну машину. Аналізуючи структуру психіки людини Гартлі виділив в ній два кола: велике коло проходить від органів чуття через мозок до м’язів і фактично є рефлекторною дугою, що визначає поведінку людини. На думку вченого, вібрації зовнішнього ефіру за допомогою вібрацій нервів викликають вібрації мозкової речовини, що переходять у вібрації м'язів.

Мале коло розташоване в мозку (біла речовина) і є основою психічного життя, процесів пізнання. Вібрації великого кола залишають сліди в малому колі, а вони є основою пам’яті. Від сили цих слідів залежить ступінь їх усвідомлення. Отже, Гартлі розширює сферу душевного життя людини, включивши в неї не тільки свідомість, але й несвідоме. Психіка одержує в роботах Гартлі детерміністичне пояснення. В основі утворення всіх психічних явищ лежить механізм асоціацій. Психіка складається з певних елементів: відчуттів (є вібрацією органів чуття), уяви (вібрація в білій речовині при відсутності об’єкта), почуття відображають силу вібрації). Його ідеї вплинули на різні галузі знання: етику, естетику, логіку, педагогіку. Гартлі вважав, що вплив на психіку дитини безмежний і все залежить від того який матеріал для асоціацій дитині надає середовище. Тому, якою виросте дитина залежить тільки від дорослих. У роботах Гартлі одержало подальший розвиток рефлекторне вчення. Обґрунтований Гартлі підхід до пояснення психічного світу і поведінки одержав подальший розвиток на наступних етапах розвитку наукової думки і втілився, зокрема, у рефлекторній концепції психіки І.М.Сєченова і його послідовників.

З інших, суб'єктивно-ідеалістичних позицій розглядали принцип асоціації два англійських мислителі XVIII ст. Джордж Берклі (1685-1753) і Девід Юм (1711-1776), які вважали первинним не фізичну реальність, не життєдіяльність організму, а феномени свідомості.

Дж. Берклі - англійський учений першої половини XVIII ст. присвятив усю свою творчу діяльність захисту релігії й ідеалістичної філософії від матеріалізму, атеїзму і вільнодумства. Його теорія пізнання спирається на ідеї номіналізму і феноменалізму. Вихідний постулат Берклі - заперечення реального, незалежного від розуму, буття світу. Відповідно до його вчення, “існувати (esse) значить бути сприйманим (percipe)” і “усе має існування тільки у Свідомості”. Заперечується існування матерії і затверджується, що реально існують тільки душі людей і Бог. Берклі є прихильником дослідного пізнання, сенсуалістом, визнаючи як джерело знання безпосередньо випробовувані суб'єктом відчуття. Уся реальність замикається в сфері свідомості людини і ототожнюється із самими цими відчуттями. У роботі “Трактат про початки людського знання” (1710) Берклі відкидає вчення Локка про первинні (об'єктивні) і вторинні (суб'єктивні) якості. Заперечується Берклі і фізіологічна обумовленість відчуттів і їх асоціацій. Ідеї можуть відноситися тільки до сприймаючого їх розуму. Це абсолютно феноменологічна концепція. Заперечення будь-якого буття, крім власної свідомості, приводить Берклі до соліпсизму (від лат. "solus" - єдиний і "ipse" - сам). Його ідеї одержали подальший розвиток у концепції Е.Маха.

У свою чергу, Д. Юм, з одного боку, абсолютизував ідею емпіризму, довівши її до логічної межі і відкинувши силу людського розуму. З іншого боку, він вважав, що питання про те, чи існують фізичні об'єкти незалежно від нас, є теоретично нерозв'язним оскільки, людина не може пізнати світ, що знаходиться поза її свідомістю. Таким чином, Юм є родоначальником агностицизму, вчення про непізнаваність світу. У роботі “Трактат про людську природу” (1739-1740) Юм говорить про необхідність застосувати експериментальний метод до вивчення людської природи.

Емоції відносяться Юмом до сфери особистості, “Я”. Воля теж розглядається ним як вид враження. Свободу вибору він розуміє як випадковість, антитезу необхідності, а волю - як спонтанність, відсутність примусу ззовні. Воля не підвладна розуму, але залежна від гри пристрастей. Звідси випливає висновок, що розум не є основою морального життя. Її причиною є почуття. Вчення Юма є емпіризмом, доведеним до логічної крайності. Ряд суперечливих тенденцій, вчення Юма (ірраціоналізм, скептицизм) стали предметом осмислення і в працях І.Канта.