ТОП 10:

Ігрова і трудова діяльність молодших школярів. Особливості учбової діяльності в молодшому шкільному віці



1. Ігрова і трудова діяльність молодших школярів

Ігрова діяльність. Одним з основних видів діяльності дитини, особливо молодшого віку, та найважливішим засобом її виховання є дитяча гра. Педагоги та психологи розглядають дитячу гру як особливу форму взаємовідносин дитини з оточуючої дійсності. Гра – форма діяльності в умовних ситуаціях, що спрямовані на створення і засвоєння людського досвіду, зафіксованого у соціально закріплених діях, у предметах науки і культури. У грі як у особливому історично започаткованому виді людської практики відтворюються норми людського життя і діяльності, підпорядкування яким забезпечує пізнання та засвоєння предметної і соціальної дійсності, інтелектуальний, емоційний і моральний розвиток особистості.

Характерними ознаками розгортання гри є швидка зміна ситуацій, в яких опиняється об'єкт після дій з ним, і таке ж швидке пристосування дій до нової ситуації. У структуру гри дітей входять: ролі, які взяли на себе гравці; ігрові дії як засіб реалізації цих ролей; ігрове застосування предметів; реальні відносини між гравцями. Важливого значення надавали грі видатні педагоги К.Д.Ушинський, А.С.Макаренко. Так, К.Д.Ушинський відзначав, що в грі формуються всі якості "душі людської, його розум, його серце і його воля, і якщо говорять, що ігри завбачають майбутній характер і майбутню долю дитини, то це треба розуміти двояко: не тільки у грі виявляються нахили дитини і відносна сила його душі, але й сама гра має вплив на розвиток дитячих здібностей і нахилів, а внаслідок цього, і на його майбутню долю". А.С.Макаренко вважав, що гра має дуже великий вплив на розвиток дитини, "яка дитина у грі, майже така вона буде і у роботі, коли зросте. Тому виховання майбутнього діяча відбувається саме у грі…". Отже, гра її організація - ключ в руках дорослих, потужний засіб в організації навчання і виховання дитини.

У грі формуються майже всі особливості і можливості особистості дитини. Гра – це своєрідна школа підготовки до праці. У грі виробляються спритність, допитливість, зацікавленість, кмітливість, воля, активність. Гра – це і школа спілкування для дитини. Гра тільки зовнішньо вбачається безтурботною і легкою розвагою. А насправді вона владно потребує, щоб гравець віддав їй максимум своєї енергії, розуму, винахідливості, витримки, самостійності. Вона підчас стає дуже напруженою працею і через зусилля веде до задоволення. У грі ж як раз дитина сама прагне навчитися того, чого вона ще не вміє.

Первісні (початкові) форми гри виникають вже на першому році життя малюка – це маніпулятивні ігри з предметами, під час яких у дитини на основі інформації чуттєвих органів формуються образи предметів. На другому – третьому році життя з'являються предметні ігри, в процесі яких дитина оволодіває різними способами застосування предметів. Далі ігрова діяльність малюка ускладнюється і в кінці раннього дитинства, з розвитком самостійності дитини в її житті з'являються ролеві або творчі ігри, під час яких гравець бере на себе роль дорослої людини: в спеціально створених ним самим ігрових умовах відтворює діяльність дорослого, його ставлення до предметів і до інших людей. Сюжети ролевих ігор багатобарвні і досить відмінні, вони залежать від конкретного оточення, в якому живуть діти, від суспільних і політичних подій, в яких приймають участь дорослі. У будь-якій ролевій грі є роль, правила та ситуації гри. Правила гри тісно пов'язані з роллю, вони відбуваються у діях дітей. Ігрова ситуація – сукупність предметів, дії з якими дозволяють виконати роль. Як правило, реальні предмети, з якими діють дорослі, заміняються іграшками, які можуть мати лише окрему схожість з реальними речами. При правильній організації і керівництві з боку дорослих ролеві ігри є дієвим засобом виховання. Завдяки ним формуються найважливіші риси особистості дитини: засвоюються правила поведінки, набуваються навички життя в колективі, закладаються уміння підпорядковувати свою поведінку правилам, розвиваються вольові навички і уміння стримувати свої дії. Ролеві ігри мають велике значення для розвитку мови і мислення.

Далі в арсеналі ігор дитини з'являються рухливі і розумові або дидактичні ігри. Зміст, методика і правила проведення дидактичних ігор спеціально розробляються педагогами і психологами. Основним призначенням таких ігор є розвиток пізнавальної діяльності дітей. У дошкільному і молодшому шкільному віці ці ігри широко використовуються для закріплення знань, що одержані на заняттях. Для будь-якої ігри характерним є почуття задоволення і підвищеного емоційного тонусу гравців. У маніпулятивних іграх задоволення малюків пов'язане з їх реакцією на нові подразники. У ролевих іграх емоції пов'язані з виконанням взятої на себе ролі, відповідно до правил гри, у рухливих іграх – з розвитком мускулатури та моторіки, у дидактичних – з досягненням певних результатів.У молодшій школі використовуються всі перелічені види ігор.

Трудова діяльність. Рішення багатьох питань трудового виховання підростаючого покоління істотно залежить від правильного розуміння функцій, цілей і психологічного змісту дитячої праці.

Праця школяра має свою специфіку. Насамперед праця учнів відрізняється від праці дорослих тим заради чого він організований. Дитяча праця організовується насамперед з виховними цілями.

Праця в суспільстві, як правило, носить колективний характер, тому від кожного учасника потрібно уміння взаємодіяти. Отже, молодші школярі повинні включатися в суспільне виробництво.

Підготувати дитину до праці - це значить сформувати в неї психологічну готовність трудитися. Психологічна готовність до праці означає рівень розвитку особистості, що є достатнім для успішного освоєння будь-яким видом продуктивної праці.

Формування в школяра психологічної готовності до праці відбувається у таких видах діяльності як: гра, навчання, побутова і продуктивна праця, технічна творчість.

Людина розвивається духовно й фізично тільки в праці. Без праці вона деградує. Будь-які спроби уникнути продуктивної праці призводять до негараздів і для особистості, і для суспільства. З цього приводу К. Ушинський писав: «Якби люди винайшли філософський камінь, то біда була б ще невелика: золото перестало б бути монетою. Але якби вони знайшли казковий мішок, з якого вискакує все, чого душа забажає, або винайшли машину, яка цілком заміняє всяку працю людини, то самий розвиток людства припинився б: розбещеність і дикість полонили б суспільство».

У процесі фізичної праці в учнів розвиваються мускулатура різних частин тіла, координація і точність рухів, зграбність, сила, витривалість. Праця сприяє їх розумовому розвиткові. Діти, зайняті різними видами праці, кмітливіші, винахідливіші, вони стикаються з різними знаряддями праці, матеріалами, дізнаються про їх призначення, збагачують свій словниковий запас. Участь школярів у трудових процесах позитивно впливає на їх поведінку, дисциплінує.

Важливий аспект психологічної підготовки підростаючого покоління до праці — формування у нього почуття самовідповідальності, розуміння необхідності самому піклуватися про себе. Як справедливо стверджує О. Вишневський, почуття самовідповідальності сприяє розвитку в характері людини таких необхідних для життя і діяльності рис, як підприємливість, ініціативність, творчість. Коли ці риси «стають характерними для більшості людей, то суспільство має шанс досягнути господарського успіху і добробуту».

Трудове виховання учнів здійснюється в усіх видах праці, передусім у навчальній праці. К. Ушинський наголошував, що навчання є найскладнішим і найважчим видом праці. Для багатьох учнів значно легше попрацювати фізично, ніж розв'язати математичну задачу або написати твір. Навчання формує потрібні трудові якості людини лише за умови, що воно має істотні ознаки праці: свідому постановку мети, осмислення конкретним індивідом своєї ролі в досягненні поставлених завдань, напруження розумових сил, подолання труднощів і перешкод, самоконтроль. Для цього необхідно пробудити в учнів бажання вчитися, розвинути в них пізнавальні інтереси й дати їм можливість пізнати радість успіху в навчанні. Складність розв'язання цього завдання в тому, що школярі не завжди відразу бачать результати навчальної праці.


Питання організації навчальної праці, здійснення виховання у процесі навчання розглядалися в розділі дидактики. Варто лише наголосити на важливості для навчальної праці організації самостійного здобування учнями знань, формування у них пізнавальних інтересів, інтелектуальних умінь і навичок в активній пізнавальній діяльності за допомогою відомих методів і форм навчання.

Важлива складова системи трудового виховання — трудове навчання, що здійснюється від першого класу до закінчення школи. Його зміст визначається навчальною програмою з трудового навчання для кожного класу.

На першому етапі (початкові класи) на уроках праці, які нерідко об'єднуються з уроками образотворчого мистецтва і стають уроками художньої праці, учні набувають елементарних навичок роботи з папером, картоном, пластиліном, природними матеріалами. Вони беруть участь у вирощуванні сільськогосподарських рослин на пришкільній ділянці, доглядають домашніх тварин, квіти, ремонтують наочні посібники, виготовляють корисні речі, подарунки й іграшки для підшефного дитячого садка. Така посильна суспільне корисна праця закладає основи любові до праці, вміння й бажання працювати власними руками, сприяє розвитку інтересів і захоплень, організації корисних занять у вільний час.

2. Особливості учбової діяльності в молодшому шкільному віці

З приходом дитини до школи змінюється провідна діяльність. Пригадаємо, що у психології під провідним видом діяльності розуміють таку діяльність, в процесі якої відбувається формування основних психічних процесів і властивостей, з’являються основні новоутворення віку. Провідним типом діяльності молодшого школяра стає учіння, яке суттєво змінює мотиви його поведінки і розкриває нові джерела розвитку пізнавальних і моральних сил. Учбова діяльність – це специфічна самостійна діяльність школярів по засвоєнню наукових понять та зумовлених ними узагальнених способів розв’язання завдань. Основна мета та головний результат полягає в засвоєнні наукових знань та відповідних їм умінь. На початку молодшого шкільного віку діти не можуть самостійно навчатися, у них не сформована учбова діяльність. Тому основне завдання вчителя – до кінця цього вікового періоду сформувати її у дітей. Отже, навчання – це процес керування учінням школярів.

Учбова діяльність має свої специфічні компоненти. Д.Б. Ельконін та Давидов розглядають учбову діяльність у єдності п’яти компонентів: мотивації, учбової задачі, учбових дій, дій самоконтролю, дій самооцінки. • Мотивація. Учбова діяльність спонукається і спрямовується різними учбовими мотивами. Мотиви учбової діяльності можна класифікувати по різному. О.М. Леонтьєв розрізняє мотиви, які розуміють учні і реально діючі. Л. І. Божович виділяє широкі соціальні мотиви і учбово-пізнавальні. Крім того, іноді всі мотиви поділяють на дві великі групи: мотиви, які породжуються самою учбовою діяльністю і мотиви, які лежать за межами учбового процесу і пов’язані лише з результатами учіння. Такі мотиви можуть бути широкими соціальними і вузькоособистими. У високовстигаючих учнів розвивається мотивація досягнення і престижна мотивація. У невстигаючих школярів поступово формується мотивація уникання невдачі і компенсаторна мотивація. Серед мотивів учбової діяльності є такі, які найбільш адекватні учбовим задачам. Якщо вони формуються у школяра, то його учбова діяльність стає осмисленою і адекватною. Д. Б. Ельконін називає їх учбово-пізнавальними мотивами. В їх основі лежать пізнавальна потреба і потреба в саморозвитку. Дитина повинна бути мотивована не лише результатом, а й самим процесом учбової діяльності. Якщо вчитель навчить дітей виконувати всі ці компоненти учбової діяльності, то він сформує у дітей вміння самостійно вчитися – сформує учбову діяльність. • Учбова задача. Учбова задача – це система завдань, при виконанні яких учень засвоює найбільш загальні способи дій. Учбова задача спрямована на удосконалення самого учня. • Учбові дії. Учбові дії необхідні для розв’язання учбової задачі. До їх складу входять ряд учбових операцій. За допомогою учбових дій діти відтворюють і засвоюють взірці загальних способів розв’язання задач і загальні прийоми визначення умов їх використання. Виконуються ці дії як у предметному, так і розумовому плані. Окремим завданням навчального процесу на цьому етапі є спеціальне формування в учнів системи необхідних учбових дій. Без цього засвоєння програмного матеріалу відбуватиметься формально, шляхом механічного запам’ятовування словесних характеристик понять чи прийомів розв’язання завдань. Наприклад, привиаченні будови слова можна повідомити дітей, з яких частин складається слово (будова слова: корінь, префікс, суфікс, закінчення, основа), показати на прикладах, а потім запропонувати ряд завдань на визначення кореня і інших морфологічних частин слова (це традиційне навчання: зразок – результат). А можна озброїти дитину способами, за допомогою яких визначають частини слова. У другому випадку діти виконують спеціальну учбову дію, яка складається з ряду учбових операцій: 1) змінити форму слова (закінчення); 2) знайти спільнокореневі слова (спільна частина споріднених слід – корінь)і т.д. • Дії самоконтролю. Дії самоконтролю – це дії звірки, співставлення учбових дій із зразком, який задається ззовні. Виокремлюють наступні етапи самоконтролю: 1) контроль вчителя; 2) взаємоконтроль; 3) самоконтроль. Розрізняють контроль за: - кінцевим результатом (“Перевір, чи зійшлась відповідь”, “Перевір, чи не зробив помилки в диктанті)”; - покроковий (вищий рівень контролю від попереднього) – це корекція діяльності, слідкування за ходом дій, за тим, як дія виконується в даний момент, які дії виконані, що ще потрібно зробити. Одночасно контролюється і якість виконання дій. Завдання вчителя – навчити учня самоконтролю. - перспективний самоконтроль (ще більш досконалий вид саморегуляції) – це корегування діяльності на кілька операцій вперед, прирівнювання майбутньої діяльності зі своїми потенційними можливостями її виконання. • Дії самооцінки. Дії самооцінки – це оцінювання дитиною своєї діяльності на різних етапах її виконання. Найбільш загальна і важлива функція самооцінки – регулятивна. Виокремлюють два види самооцінки:- ретроспективна, тобто оцінка досягнутих результатів своєї діяльності (?: добре чи погано я зробив);- прогностична, яка являє собою оцінку суб’єктом власних можливостей (?: чи під силу мені це завдання). У цьому випадку дитина повинна співставити умову задачі зі своїм досвідом. Етапи самооцінки: 1) оцінює вчитель; 2) взаємооцінка; 3)самооцінка. Існують певні способи підвищення адекватності самооцінки: 1) можна, щоб діти самі оцінювали свої роботи перед тим, як віддати їх на перевірку вчителю. Далі роботи перевіряє вчитель,оцінює їх, обговорює з учнем випадки неспівпадання. 2) взаємне рецензування робіт дітьми: вказати плюси, недоліки і висловити свою думку щодо оцінки. 3) невстигаючому учневі із заниженою самооцінкою і зниженим мотивом досягнень доручити шефство над слабо встигаючим молодшим школярем

Наприкінці другого та в третьому класі учні поступово починають виконувати окремі компоненти учбової діяльності шляхом саморегуляції. Передусім це стосується розуміння загального способу вирішення завдань і визначення своїх можливостей при розв’язанні тих чи інших конкретно-практичних завдань. Серед різних учбових дій особливої уваги вимагають ті, які спрямовані на виділення і відображення головних, істотних характеристик у предметі, що вивчається. Особливо інтенсивно вони формуються в 1-3 класах, коли учням постійно пропонують переказати оповідання своїми словами, скласти план переказу, коротко записати умову. Вчителю початкових класів при організації процесу формування учбової діяльності потрібно враховувати певні загальні закономірності. Передусім необхідно систематично залучати дітей в учбові ситуації, разом з дітьми знаходити і демонструвати відповідні учбові дії контролю і оцінки. Впродовж молодшого шкільного віку відбувається і певна динаміка ставлення дітей до навчання. Якщо спочатку діти оцінюють його просто як діяльність, до якої схвально ставляться дорослості, то потім їх приваблюють окремі учбові дії, нарешті, вони починають самостійно перетворювати конкретно-практичні завдання на учбово-теоретичні, цікавлячись внутрішнім змістом учбової діяльності.

 

 

Вікові кризи: причини, сутність
Криза першого року життя — криза, яка обумовлена руйнуванням необхідності емоційної взаємодії дитини з дорослим і проявляється в плаксивості, похмурості, інколи в порушенні сну, втраті апетиту тощо.
Головною ознакою кризи першого року є різке зростання незалежності дитини від дорослих: вона опановує ходьбу і предметні дії, стає активнішою, з нею не можна не рахуватися. За такої ситуації загострюються переживання, чутливість до різноманітних впливів. Протягом цього періоду розвитку важливим є встановлення соціальних зв'язків дитини з усіма членами сім'ї (дорослими та іншими дітьми). Усе це зумовлює появу в результаті кризових переживань почуття довіри немовляти до об'єктів навколишнього світу. Усвідомлюючи значущість кризового періоду в житті дитини, дорослі повинні вчасно перебудувати стосунки з нею, надати їй більше свободи і самостійності.
У річному віці соціальна ситуація розвитку різко змінюється. Ще недавно безпорадна дитина, будь-яка потреба якої опредмечувалася дорослим, тепер уже багато чого навчилася. Здатність самостійно пересуватись відкрила для неї загадковий світ предметів. Якщо раніше дорослий був центром її світу, то тепер вона мовби заворожена предметами. З'являються перші афективні реакції — сильні короткочасні нервово-психічні збудження, пов'язані переважно з невдачами, які виникають у процесі засвоєння предметних дій. Зв'язок між дитиною і дорослим опосередковується предметом.
Нормальне подолання кризи першого року життя спричинює роз'єднання предметної і соціальної складових безпосереднього оточення дитини, розпад пра-Ми, становлення першої форми Я як основи для розвитку предметної маніпуляції, в результаті якої пізніше виникає Я-діюче.
Загалом, головними надбаннями віку немовляти є пізнавальний розвиток, взаємодія з неживими предметами і людьми, які його оточують, ходьба, поява мовлення. Подолання кризи першого року життя зумовлює подальший розвиток дитини. На цьому етапі відбуваються перехід від біологічного до соціального типу розвитку, оволодіння «діалогом» із дорослим, значні зрушення у пізнавальному розвитку (розпізнавання інформації на основі оперативних одиниць сприймання і сенсорних еталонів, розвиток упізнавання та оперативної пам'яті), формування мовлення, структур взаємодії з предметами та оточуючими людьми, розширення соціальної ситуації розвитку завдяки оволодінню ходьбою, проявляються перші афективні реакції.
Криза трьох років — криза соціальних відносин, яка зумовлена становленням самосвідомості дитини і проявляється в негативізмі, впертості, непокірності, свавіллі, протесті, деспотизмі.
Особливості цієї кризи вперше описано Ейзою Келер у праці «Про особистість трирічної дитини». Найважливішими ознаками цієї кризи є:
негативізм. Проявляється він як негативна реакція дитини, передусім як відмова підкорятися вимогам до неї. Негативізм не слід плутати з неслухняністю, яка буває і в більш ранньому віці;
впертість. Вона є реакцією дитини на власне рішення і проявляється у наполяганнях на своїх вимогах, рішеннях. Дитина хоче, щоб з нею рахувалися, що свідчить про становлення її як особистості. Впертість не слід ототожнювати з наполегливістю — завзятістю, стійкістю, непохитністю в досягненні мети;
непокірність. За своїми зовнішніми ознаками вона є близькою до негативізму та впертості, однак має більш генералізований і більш безособовий характер. Найчастіше вона постає як протест проти порядків, заборон, звичаїв, що панують удома;
свавілля. Проявляється як прагнення звільнитися від опіки дорослого, намагання діяти самостійно. Частково воно нагадує кризу першого року, але тоді немовля прагнуло фізичної самостійності. Тепер його метою є досягнення самостійності у здійсненні намірів, задумів;
знецінення дорослих. Дитина починає сприймати їхні слова, вчинки не безумовно, а крізь призму своїх інтересів;
протест. Формами його є бунт проти батьків, налаштованість на суперечку з ними;
деспотизм. Дитина різноманітними способами та засобами демонструє деспотичну владу щодо всього оточуючого. Часто це відбувається у сім'ях з єдиною дитиною.
Кризі трьох років властиве руйнування попередніх стосунків дитини з дорослими, яких вона починає сприймати як носіїв зразків дій і стосунків у навколишньому світі. Дитинство зі світу, обмеженого предметами, у цей період перетворюється на світ людей. У дитини з'являється прагнення до самостійної діяльності, самостійного задоволення своїх потреб (“Я сам”). Однак дорослий за звичкою зберігає попередній тип стосунків і цим обмежує її активність. Тому вона чинить цьому опір усіма наявними у неї засобами, стає капризною, робить усе навпаки, демонструє негативне ставлення до вимог дорослого. Якщо батьки заохочують самостійність дитини, то труднощі у взаєминах з нею швидко минають. Отже, феномен «Я сам» означає не тільки виникнення самостійності, а й відокремлення малюка від дорослого.
У результаті подолання кризи трьох років виникають такі важливі психічні новоутворення, як порівняння себе з іншими людьми, прагнення до самостійної діяльності, подібної на діяльність дорослих. Тенденція жити спільним життям із дорослими, діяти, як вони, властива всьому періоду дитинства: малюк, відокремлюючись від дорослого, одночасно встановлює з ним значно глибші взаємини.
Прагнення бути як дорослий може знайти найповніше втілення тільки у формі гри (лише в грі дитина може зварити обід, зробити укол, піти в магазин тощо). Тому криза трьох років розв'язується завдяки переходу дитини до ігрової діяльності. Ця криза є скороминущим явищем, але пов'язані з нею новоутворення (прагнення самостійності, відокремлення себе від дорослих, бажання наслідувати їхні дії) є важливим кроком у психічному розвитку дитини.
Отже, на етапі раннього дитинства головним у соціальній ситуації розвитку є ситуативно-дійове спілкування дитини з дорослим, провідною стає предметна діяльність. Цей період сприятливий для оволодіння мовою, виникнення символічної гри, здатності до наслідування, розвитку самосвідомості.
Криза семи років. Діти 6-7-річного віку у зв'язку із загальним (психічним та особистісним) розвитком виявляють виразне прагнення посісти нове, значущіше становище у житті, виконувати нову, важливу не лише для них, а й для оточення роботу. Реалізуючи це прагнення, вони вступають у суперечність зі стилем свого життя, їх перестає тішити гра. Дошкільний період закінчується кризою семи років. Вона проявляється у втраті дитячої безпосередності, замкнутості, дещо штучній поведінці дитини, клоунаді, кривлянні й маніженні. Дитина починає диференціювати внутрішню і зовнішню сторони своєї особистості, усвідомлювати зміст своїх переживань (сердита дитина розуміє, що вона сердита), узагальнювати їх. Ще однією ознакою кризи семи років є симптом «гірка цукерка», коли дитині погано, але вона цього не показує. Дорослі опиняються перед новими труднощами у вихованні, бо малюк стає важкокерованим, а часом і взагалі некерованим.
Основою цих проявів є узагальнення переживань. Це означає, що у дитини сформувалося нове внутрішнє життя — життя переживань, яке прямо і безпосередньо не накладається на її зовнішнє життя. Але внутрішнє життя не нейтральне до зовнішнього, воно на нього впливає. Надалі спрямування поведінки здійснюватиметься саме у внутрішньому житті.
Майже всі діти 6-7-річного віку готові до навчання і хочуть іти до школи, у багатьох, однак переважає зовнішня мотивація: «В мене буде портфель», «Я піду з букетом квітів» та ін. Саме в цьому прагненні закорінені можливості подолання кризи семи років, адже вступ до школи засвідчує перехід до нової, суспільно значущої та суспільно оцінюваної діяльності — навчання. Дуже важливо, щоб ці зміни у житті дитини узгоджувалися з її внутрішньою потребою.
Криза підліткового віку проходить три фази: негативну (передкритичну) - фаза ломки старих поглядів, стереотипів, структур, апогей кризи (як правило - це тринадцять років), посткритична фаза - період формування нових стереотипів і побудови нових структур.
Виділяють два головні шляхи проходження вікових криз (подібне відмічав і Р. Берн).
криза незалежності. Симптоми: норовистість, упертість, негативізм, примхливість, знецінювання дорослих, заперечення їхніх вимог, протест-бунт, ревнощі до власності тощо.
криза залежності. Симптоми: надмірна слухняність, регрес до старих інтересів, смаків, форм поведінки.
Криза юнацького віку. Юність - всього лише початок дорослого життя. Відчуття того, що все життя попереду, дає можливість пробувати, помилятися і шукати з легкою душею. Тут дитинство залишається у минулому. Всі психічні функції в основному сформовані і почалася стабілізація особистості, рамки окремих віків носять все більш умовний характер. Криза 17 років - рубіж звичного шкільного і нового дорослого життя.
Покидаючи стіни школи після 9-го класу, підлітки йдуть в технічні коледжі або працювати. Відбувається зсув кризи 17 років у бік кризи 15 років. Криза 15 років характерна в основному для тих, хто має сильну установку гедонізму. Під час кризи такі підлітки бувають цинічні і достатньо відверті, ясно формулюють своє життєве кредо. Період юності для них - час проб і помилок.
Одинадцять класів кінчають благополучніші діти. Але в 17 років криза протікає не менш гостро, ніж в 15 років. Д.Б. Ельконін відзначав це як найважчий кризовий період разом з кризою 3 років.
Більшість 17-річних орієнтується на продовження освіти, небагато - на пошук роботи, на який не зважилися після 9 класу. Вища освіта їм необхідна, щоб одержати професію, що дозволяє «жити гідно», «багато заробляти», «забезпечувати себе і сім'ю».
Існують дві категорії випускників школи: перші сподіваються на допомогу батьків (платний ВУЗ) і не втрачають душевної рівноваги; другі розраховують на свої сили - найбільш схильні до пов'язаних зі вступом до ВУЗу стресів.
Для важко переживаючих кризу 17 років характерні різні страхи. Відповідальність за зроблений вибір, реальні досягнення в цей час - вже великий вантаж. Сюди ще додаються страхи перед новим життям, перед можливістю помилки, перед невдачею під час вступу до ВУЗу, у хлопців - перед армією. Висока тривожність і виражений страх можуть привести до виникнення невротичних реакцій (загостренню гастриту, нейродерміту, головних болів, тиску) і ін. хронічних захворювань.
Але якщо навіть випускник мало тривожний, і все складається вдало, різка зміна способу життя, включення в нові види діяльності, спілкування з іншими людьми викликають значну напруженість. Нова життєва ситуація вимагає адаптації до неї. Допомагають в цьому впевненість в собі, відчуття компетентності, підтримка сім'ї і інше.
Вік - категорія конкретно-історична. 19-20-річні хлопці основні труднощі свого життя пов'язують з появою відповідальності, якої не було раніше. Цінують свій вік, який разом з проблемами приніс і ширші можливості.
У віці порядку 30 більшість людей переживає кризовий стан. У людей змінюється уявлення про своє життя, часто навіть руйнується колишній спосіб життя.
І.С. Кон: «Ніхто не може реалізувати себе повністю», і самоаналіз виявляє цю нереалізованість.
А.В. Товстих: «У людини на межі третього десятиліття свого життя самоаналіз має особливе значення. Відбувається переоцінка цінностей, що спричиняє самоаналіз і критичний перегляд власної особистості».
Людину сковують сім'я, професія, звичний спосіб життя. Знайшовши себе і затвердившись в дорослому житті, вона раптом усвідомлює, що стоїть фактично перед тією ж задачею - знайти себе в нових обставинах життя, виміряючи в даному випадку масштаб своєї особистості з новими перспективами і новими обмеженнями, які вона побачила тільки тепер.
Отже, криза 30 років виникає внаслідок нереалізованості життєвого задуму. Якщо ж при цьому ще і переосмислюються цінності, то йдеться про те, що життєвий задум взагалі виявився невірним.
Кризу 30 років нерідко називають кризою сутності життя. З цим періодом пов'язані пошуки сутності існування. Ці пошуки, як і вся криза в цілому, знаменують перехід від молодості до зрілості.
Криза сорока років. Частина людей проживає ще одну позапланову кризу 40 років (буває раніше і пізніше). Це як би повторення кризи 30 років, кризи сутності життя, якщо криза 30 років не привела до належного рішення проблем. Криза 40 років нерідко викликається і загостренням сімейних відносин. Діти, як правило, підростають і починають жити своїм життям, помирають деякі близькі родичі і родичі старшого покоління. Втрата безпосередньої участі в житті дітей сприяє остаточному усвідомленню характеру подружніх відносин. У разі виникнення кризи 40 років, людині знов доводиться перебудовувати свій життєвий задум, виробляти нову «Я – концепцію». Ця криза може серйозно змінити життя людини аж до зміни професії і створення нової сім'ї.
Якщо в молодості центральним віковим новоутворенням є сімейні відносини, включаючи материнство і батьківство і професійну компетентність, то в зрілості на їх основі виникає вже об'єднана освіта. Воно інтегрує результати розвитку обох новоутворень попереднього періоду і називається продуктивністю.
Кризу 40 років говорить ще про одне важливе новоутворення зрілості: корективах життєвого задуму і пов'язаних з ними змінах «Я – концепції».
Швейцарський психолог Е. Клапаред вважав, що досягаючи в зрілості свого розквіту і піку професійної продуктивності, людина припиняє свій розвиток, зупиняється в підвищенні своєї професійної майстерності, творчого потенціалу і т.д. Потім наступає спад, поступове зниження професійної продуктивності: все краще, що людина могла зробити в своєму житті, залишається позаду, на вже пройденому відрізку шляху. Так вважав не тільки Е. Клапаред, але і ще ряд дослідників
Висновок
Отже, можна зробити такі висновки:
Вікова криза - особливі, відносно нетривалі (до року) періоди онтогенезу, характерні різкими психологічними змінами. На відміну від криз невротичного або травматичного характеру, відносяться до нормативних процесів, необхідних для нормального, поступального ходу особистісного розвитку. Можуть виникати під час переходу людини від одного вікового ступеня до іншого.
У дитячому віці звичайно виділяють: кризу першого року життя; кризу трьох років; кризу шести-семи років; підліткову кризу (10-11 років). Вказані хронологічні межі вікових криз достатньо умовні. Форма, тривалість і гострота протікання криз може помітно розрізнятися залежно від індивідуально-типологічних особливостей дитини, соціальних і мікросоціальних умов, особливостей виховання в сім'ї, від педагогічної системи в цілому. Для періодів вікових криз в дитинстві характерні процеси переходу до нового типу взаємостосунків дітей з дорослими, при яких враховуються нові, збільшені можливості дитини, зміна соціальної ситуації розвитку, зміна діяльності, перебудова всієї структури свідомості дитини.
Криза 30 років виникає внаслідок нереалізованості життєвого задуму. Якщо ж при цьому ще і переосмислюються цінності, то йдеться про те, що життєвий задум взагалі виявився невірним. Кризу 30 років нерідко називають кризою сутності життя. З цим періодом пов'язані пошуки сутності існування. Ці пошуки, як і вся криза в цілому, знаменують перехід від молодості до зрілості.
Криза 40 років нерідко викликається загостренням сімейних відносин. Діти, як правило, підростають і починають жити своїм життям, помирають деякі близькі родичі і родичі старшого покоління. Втрата безпосередньої участі в житті дітей сприяє остаточному усвідомленню характеру подружніх відносин. У разі виникнення кризи 40 років, людині знов доводиться перебудовувати свій життєвий задум, виробляти нову «Я – концепцію». Ця криза може серйозно змінити життя людини аж до зміни професії і створення нової сім'ї.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-17; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.160.19.155 (0.011 с.)