Порядок формування депозитних ресурсів комерційного банку

Переважна частина ресурсів банку формується за рахунок за­лученого капіталу.

Залучений капітал (кошти) – це кредиторська заборгованість банку, яка має бути погашена у визначений термін.

Залучені кошти банків поділяються на депозитні й недепозитні (запозичені). Банки залучають вільні грошові кошти головним чином шляхом виконання депозитних операцій, у процесі яких використовуються різні види банківських рахунків.

Депозит (вклад) – це грошові кошти в національній та іноземній валюті, що передані їх власником або іншою особою за його дорученням в готівковій або безготівковій формі на рахунок власника для зберігання на певних умовах.

Під час здійснення депозитної операції виконуються такі опе­рації: відкриття та реєстрація депозитного рахунку, залучення грошових коштів на депозит, вилучення коштів з депозиту, нара­хування відсотків за депозитом та їх сплата клієнтам, повернення коштів з депозиту та закриття депозитного рахунку.

Дана операція оформляється договором банківського вкладу (депозиту) у письмовій формі, за яким банк, що прийняв від вкладника або для нього грошову суму, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій І юрмі на умовах та в порядку, встановлених договором.

В депозитній угоді передбачається: дата внесення депозиту, сума депозиту, форма зарахування коштів на депозитний раху­нок, відсоткова ставка за користування депозитом, періодич­ність сплати відсотків, порядок повернення депозиту та відсотки після закінчення строку зберігання коштів, права, зобов’язання та відповідальність сторін тощо. В угоді проставляється номер відкритого особового депозитного рахунку. Датою відкриття депозитного рахунку є дата надходження грошей на рахунок. Форма надходження грошей обумовлюється угодою. Юридичні особи мають право перераховувати кошти на депозитний рахунок тільки з поточного рахунку, а фізичні особи можуть вносити кошти готівкою або перераховувати з поточного рахунку.

Депозити класифікуються за такими ознаками:

за категоріями вкладників

• депозити суб'єктів господарської діяльності;

• депозити фізичних осіб;

• депозити банків;

за строками використання коштів

•депозити до запитання;

•строкові депозити.

За станом на 01.01.2005р. депозити юридичних осіб станови­ли 41 489 млн. грн., фізичних осіб — 41 657 млн. грн. і за рік зро­сли на 41,6 % і 28,5 % відповідно.

Банки мають досить прогресивну структуру вкладів населення з точки зору строковості. Страхові вклади у 2004р. склали 11 203,4 млн. грн. або 80,6 % від загальної суми вкладень, а вклади до запитання — 8002,1 млн. грн. або 19,4 %.

Депозити до запитання – це кошти, що залучені на депозит без ви­значеного строку погашення та поповню­ються і використовуються власниками залежно від потреби в цих коштах.

Депозити до запитання розміщуються у банку на поточних, кореспондентських та бюджетних рахунках клієнтів і використо­вуються ними для здійснення поточних розрахунків.

Оскільки у будь-який час кошти з цих рахунків за вимогою клієнтів можуть бути вилучені шляхом видачі готівки, виконан­ня платіжних доручень, сплати чеків або векселів, то можли­вість їх використання банком для позичкових та інвестиційних операцій обмежена. З іншого боку, клієнти банку не повною мі­рою використовують кошти на депозитних рахунках, в резуль­таті чого на них постійно є стабільний залишок коштів, який комерційні банки використовують для здійснення активних операцій.

За користування залишками коштів на клієнтських рахунках банки нараховують відсотки за низькими ставками або зовсім їх не сплачують. Банк має право змінити розмір процентів, які ви­плачуються на вклади на вимогу.

Щоб залучити більше клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків, банк надає їм додаткові послуги та підвищує якість обслуговування. Це, зокрема, кредитування з поточного рахунку, пільги вкладникам в одержанні кредиту, використан­ня зручних для клієнта форм розрахунків: застосування креди­тних карток, чеків, розрахунково-консультативне обслугову­вання тощо. До вкладів на вимогу належать також кредитові залишки за контокорентним рахунком або поточним рахунком з овердрафтом.

Строкові депозити – це кошти, які розміщені у банку на термін не менше від одного місяця і можуть бути знятими після закінчення цього строку або після попереднього повідомлення банку.

Такі строкові депозити відкриваються усім клієнтам банку: суб'єктам господарської діяльності, центральним і місцевим ор­ганам влади, бюджетним установам, комерційним банкам і при­ватним особам.

Строкові депозити мають такі особливості:

• чітко встановлений строк зберігання;

• оформляються депозитною угодою;

• не використовуються для здійснення поточних платежів;

• при достроковому вилученні депозиту банк застосовує штрафні санкції;

• особливість нарахування та сплати процентів.

Відсотки підлягають нарахуванню щомісяця, не пізніше, ніж в останній робочий день місяця. Відсотковий дохід виплачується вкладникові на його вимогу зі спливом кожного квар­талу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк про­центні суми збільшують суму депозиту, на яку нараховуються проценти.

Встановлений договором розмір процентів на строковий вклад або на вклад, внесений на умовах його повернення у разі настан­ня визначених договором обставин, не може бути односторонньо зменшений банком.

Якщо відповідно до договору сума депозиту повертається вкладникові на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, проценти за вкладом ви­плачуються у розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо до­говором не встановлений більш високий процент.

У банківській практиці використовується три методи визна­чення кількості днів для розрахунку відсотків:

1. Метод «факт/факт» — при розрахунку суми відсотків береться фактична кількість днів у місяці та році;

2. Метод «факт/360» — при розрахунку суми відсотків береться фактична кількість днів у місяці, але умовно в році — 360 днів.

3. Метод «30/360» — враховується умовна кількість днів у місяці — ЗО та у році — 360.

Незалежно від методу проценти на банківський вклад нарахо­вуються від дня, наступного за днем надходження грошей у банк, до дня, який передує їх поверненню вкладникові.

Комерційні банки можуть здійснювати нарахування процентів вкладникам як за простими, так і складними відсотками. Прості відсотки є традиційним методом нарахування процентного до­ходу і обчислюються за формулою:

К = Р х г х п / Т х 100,

 

де К — сума процентних платежів за період у п днів;

Р — сума номіналу депозиту;

г — річна відсоткова ставка;

п — кількість днів розрахункового періоду;

Т — максимальна кількість днів у році за умовами договору.

Нарощена сума депозиту розраховується таким чином:

ГхЮО

де 5^і — нарощена сума депозиту наприкінці розрахункового пе­ріоду п, тобто номінал депозиту плюс відсотки;

Р — сума номіналу депозиту;

г — річна відсоткова ставка;

п — кількість днів розрахункового періоду;

Т — максимальна кількість днів у році за умовами договору.

Відсотковий дохід за складними відсотками (капіталізація відсотків) визначається таким чином: після закінчення розрахун­кового періоду на суму вкладу нараховується відсоток і отримана величина приєднується до суми вкладу; у наступному розрахунковому періоді відсоткова ставка застосовується до нової вже збільшеної суми. Складні відсотки доцільно застосовувати у тому випадку, коли виплата відсоткового доходу здійснюється по за­кінченні терміну дії депозитної угоди.

Визначити нарощену суму депозиту при застосуванні складних відсотків за період не більше одного року можна за формулою:

тхГхЮО

де 5^і — нарощена сума депозиту наприкінці періоду т, тобто номінал депозиту плюс капіталізовані відсотки;

Р — сума номіналу депозиту;

г — річна відсоткова ставка, %;

п — кількість днів за розрахунковий період;

т — кількість періодів (разів) нарахування складного відсотку;

Т — максимальна кількість днів у році за умовами договору.

Сума складних відсотків за певний розрахунковий період обчислюється за такою формулою:

К = Р(1 +

/ихГхІОО

де К — сума відсотків за розрахунковий період;

Р — сума номіналу депозиту;

г — річна відсоткова ставка, %;

п — кількість днів за розрахунковий період;

т — кількість періодів (разів) нарахування складного відсотку;

Т — максимальна кількість днів у році за умовами договору

Вилучення строкових вкладів юридичних осіб відбувається тільки через перерахування коштів на поточний рахунок, а фізичних — шляхом виплати готівки або перерахування коштів на поточний рахунок. Дострокове закриття депозитного рахунку можливе на підставі заяви або клопотання вкладника.

Строкові вклади є для банків кращим видом депозитів, оскіль­ки вони стабільні і зручні в банківському плануванні. За ними сплачується високий процент, рівень якого диференціюється за­лежно від терміну, виду внеску, періоду повідомлення про вилу­чення, загальної динаміки ставок грошового ринку. В Україні на кінець 2004 р. середня процентна ставка за депозитами у націо­нальній та іноземній валюті становила близько 7-8 %.

Процентна ставка за депозитами також може змінюватися за­лежно і від інших умов:

• зовнішні ризики відкриття депозитних рахунків, зважених на рівень капіталізації банку;

• наявність конкуренції за клієнтів-вкладників як джерела по­рівняно дешевих кредитних ресурсів;

• економічна і грошово-фінансова стабільність як фактори обрання пріоритетів між видами депозитних рахунків — до запитання чи строкових — з низькою або відсутньою процентною ставкою, чи високою відповідно;

• зростання цін, пов'язане зі збільшенням грошової маси, інфляцією, зростанням податкового навантаження, що перекладається на ціну товарів і послуг;

• валютна і процентна політика центрального банку.

Процентна політика є формою грошово-кредитної політики,

яку здійснює центральний банк, підвищуючи чи знижуючи про­центні ставки позичкового капіталу. Вплив центрального банку на рівень і структуру процентних ставок відбувається через без­посереднє встановлення ставок по кредитах центрального банку, які є певним орієнтиром для інших ринкових ставок, у тому числі за депозитами.

Чим вища облікова ставка, за інших однакових умов, тим бі­льше зростає ціна запозичених ресурсів на міжбанківському рин­ку. Тому банки повинні змінити свою політику в галузі пасивних операцій шляхом диверсифікації депозитних вкладень, і процен­тну політику — в бік привабливості процентних ставок для вкла­дників. Якщо банк не обере цей альтернативний варіант залучен­ня ресурсів, кредитні вкладення в економіку скоротяться, зро­стання виробництва буде затримано, а ставки за депозитами зно­ву підуть угору. Політика високих процентних ставок також стримує зростання валютного курсу та встановлює певні орієн­тири по кредитних та депозитних ставках;

• регулювання центральним банком ринку іноземних капіталів передбачає встановлення максимальних і мінімальних розмірів процентних ставок за іноземними депозитами у вітчизняних банках;

• підвищена норма резервів робить дорожчими залучені ресурси, що зумовлює банк шукати їх в іншому місці, наприклад на ринку міжбанківських кредитів.

Однією із форм строкових депозитів є сертифікати.

Сертифікат – це цінний папір, що може використовуватися його власником як платіжний засіб і обертатися на вторинному ринку цінних паперів.

Сертифікат (крім іменного) може бути достроково проданий власником іншій особі, при цьому обсяг ресурсів банку не зміню­ється, тоді як дострокове вилучення власником строкового вкла­ду означає для нього втрату прибутку, а для банку — втрату час­тини ресурсів.

Сертифікати можуть класифікуватись і за такими ознаками:

• спосіб випуску (у разовому порядку і серіями);

• спосіб оформлення (іменні і на пред'явника);

• термін обертання (строкові і до запитання);

• умови сплати процентів (авансом, з регулярною сплатою відсотків по закінченні розрахункового періоду та з виплатою відсотків в день погашення сертифіката).

Сертифікати бувають депозитними та ощадними.

Депозитний сертифікат – це письмове свідоцтво банку про внесення юридичною особою грошових коштів на депозит.

Ощадний сертифікат – документ, що використовується фізичною особою для оформлення своїх заощаджень.

Оформлення депозиту супроводжується видачею ощадної книжки, у якій відбиваються усі операції по рахунку.

В ощадній книжці вказуються найменування і місцезнахо­дження банку (його філії), номер рахунка за вкладом, усі грошові суми, зараховані на рахунок та списані з рахунка, а також зали­шок грошових коштів на рахунку на момент пред'явлення ощад­ної книжки у банк.

Видача банківського вкладу, виплата процентів за ним і вико­нання розпоряджень вкладника про перерахування грошових коштів за вкладом іншим особам здійснюються банком у разі пред’явлення ощадної книжки.

По ощадних вкладах банки нараховують відсотки. Такі вклади можуть не мати чітко встановленого строку зберігання і передбачають тривале перебування на рахунках стабільних залишків коштів, що використовується банками для розширення активних операцій.

Важливою умовою нарощування депозитної бази банку є врахування зовнішніх макроекономічних факторів. Стабільність депозитних вкладень визначається рівнем процентної ставки, доходів і ступенем довіри населення до банківської системи, що, у свою чергу, залежить від показника фінансової стійкості банку та інших зовнішніх для нього факторів.

В межах процесів реальної економіки лежать фактори поточних і сукупних доходів банківських вкладників – не тільки фізичних осіб, але й держави і підприємств. Забезпечення їх відповідного рівня покладається на державу, особливо відповідальна її роль з підвищення дієздатності суб’єктів господарювання та захисту їх інтересів, у регулюванні відносин власності. Цьому сприяє досконалість правової основи становлення приватно-колективної форми власності, наповнення бюджету та якості життя населення, захищеності прав й інтересів суб’єктів виробництва на законодавчому рівні, наявність обґрунтованих соціальних і структурних програм.

У підсумку маємо зростання доходів не тільки підприємств, а й населення, а отже, збільшення накопиченого капіталу і заощаджень, тобто ресурсів банківської системи для подальшого розвитку економіки, адже у довгостроковому періоді нагромадження (заощадження) на рахунках фізичних і юридичних осіб у комерційних банках є надійним джерелом видачі кредитів.

Стан виробництва, його рентабельність є одним з найголовніших факторів зростання доходів людей. Це не тільки індикатор структурних реформ, а й показник рівня доходів населення, у тому числі доходів від експорту, а також стану платіжного балансу і курсу національної валюти.

В умовах низької зайнятості населення та відсутності необхідних робочих місць з’являється тенденція до падіння національного доходу, та, навіть, масового збіднення населення.

Чинником доходів населення є також стан податкової системи і податкова політика держави. Застосування абсолютних і відносних показників дають можливість оцінити результати податкової діяльності держави, рівень та можливості забезпечення податковими надходженнями обсягу фінансових ресурсів, необхідних для соціально-економічного розвитку країни.

Поширення тіньового сектора позначається на зростанні го­тівки в грошовому обігу і відповідно — зменшення вкладів до запитання. Тому основне завдання податкової політики — забез­печення реальних фінансових можливостей суб'єктів ринку, сти­мулювання й регулювання схильності до заощаджень.

Стан платіжного балансу, що відображає співвідношення між валютними платежами і надходженнями по зовнішньоекономіч­ній діяльності (імпорт — експорт), і характеризує ступінь забез­печеності країни товарами та послугами власного виробництва, здатен впливати на ресурси банківської системи. Так, якщо пото­чний платіжний баланс дефіцитний (платежі за імпорт переви­щують надходження за експорт), країні потрібна валюта для його погашення. Для цього існує два джерела стримування дефіциту: надходження від іноземних інвестицій і позики держави за кор­доном. Застосування останнього інструменту може викликати зростання дефіциту державного бюджету, а значить, зменшення доходів бюджетників, кризу неплатежів, тісно пов'язані з ними затримки із виплатою заробітної плати.

Погашення дефіциту бюджету за рахунок зовнішніх чи внут­рішніх запозичень впливає на розвиток реальної економіки й со­ціальний стан суспільства. Збільшення внутрішніх кредитів дер­жаві через банківську систему спричиняє зростання процентних ставок і зменшення приватних інвестицій (відомий «ефект витіс­нення»), а тому — падіння обсягів виробництва і доходів.

Засоби регулювання дефіциту платіжного балансу також мо­жуть визначати залучені ресурси банківської системи: протекціо­ністські заходи, що направлені на підтримку вітчизняного вироб­ництва сприяють зростанню національного доходу; деструктивна економічна політика, що обмежує споживання, розширює мож­ливості для заощаджень; зниження курсу національної валюти пов'язано зі зменшенням попиту на гроші для заощаджень.

Чи не найсуттєвішим чинником привабливості для вкладника національної валюти як засобу заощаджень є стабільність грошо­вої одиниці й передбачуваність валютного курсу, що виражається у відносній незмінності вартості, яку представляє грошова оди­ниця в обігу, і яка виражається в купівельній спроможності гро­шей та передбачає стабільність цін на товари й послуги, цін на кредитні ресурси, а також стабільність обмінного курсу націона­льної валюти. Між цими показниками існує тісний зв'язок. Так, якщо знецінення національної валюти відбувається повільніше за темпи інфляції, купівельна спроможність іноземної валюти па­дає, і навпаки.

Інфляція, впливаючи на купівельну спроможність грошової одиниці, впливає не тільки на доходи населення і суб'єктів під­приємницької діяльності, а й визначає взагалі бажання вкладати кошти в банк, побоюючись їхнього знецінення. В умовах зрос­тання інфляції та її очікування відносна питома вага депозитів до запитання і валютних вкладів збільшується, що збільшує кіль­кість короткострокових та кредитів в інвалюті. Тоді як частка строкових у структурі запозичених коштів банку, що стимулює середньо — і довгострокове кредитування, відчутно зменшується.

Валютний курс несе в собі інформацію щодо стабільності на­ціональної грошової одиниці, яка дає підстави сподіватись на приріст національних заощаджень. Валютно-курсова політика впливає на розмір депозитів:

— через рівень валютних резервів: більший рівень резервів за інших однакових умов у довгостроковій перспективі не тільки є засобом розширення грошової маси, а й гарантом стабільності національної валюти, що змушує населення заощаджувати;

— через проведення інтервенцій на валютному ринку, стримуючи попит на іноземну валюту, в тому числі як засіб заощаджень в іноземній валюті.

Рівень довіри визначається наявністю законодавче обґрунто­ваної системи страхування депозитів, що здійснює не тільки ре­гулюючий вплив на ліквідність банку, а й підвищує його репу­тацію в очах вкладників. Слід також відмітити важливість розвитку рейтингової системи оцінювання діяльності банків, доступності і можливості отримання реальної інформації про їх фінансовий стан, як фактора формування довіри до всієї банківської системи.

Безпосередній вплив на обсяги депозитної бази банку справ­ляє застосування досить поширеного в країнах з ринковою еко­номікою інструменту грошово-кредитної політики — операцій на відкритому ринку. За своєю суттю цей вид регулювання зводить­ся до купівлі-продажу центральним банком цінних паперів за ра­ніше встановленим курсом, переважно зобов'язань казначейства, депозитних сертифікатів центрального банку, інших цінних паперів (облігацій промислових фірм і банків, комерційних вексе­лів). Дія цього інструменту полягає в наступному: якщо центра­льний банк скуповує державні цінні папери на відкритому ринку, то кількість грошей в економіці зростає, і навпаки, коли він про­дає ці фінансові інструменти, кількість грошей зменшується.

Центральний банк може реалізувати цінні папери безпосеред­ньо комерційним банкам, впливаючи на їхні резерви, або небанківським учасникам. У другому випадку, якщо центральний банк продає цінні папери дилерам фондового ринку, то в такому разі зменшуються резерви комерційних банків, які обслуговують небанківських дилерів, і одночасно зменшується депозитна база цих банків. Це пов'язано з тим, що для розрахунків із централь­ним банком за куплені цінні папери небанківські дилери викори­стовують свої банківські депозити. Відбувається скорочення грошової маси через мультиплікативне скорочення депозитів.

Пряме регулювання обсягів депозитів банку можливе шляхом встановлення центральним банком нормативів обов'язкового ре­зервування залучених коштів, розміщених на депозитних, поточ­них, бюджетних рахунках юридичних і фізичних осіб.

Теоретично існує можливість зростання пропозиції грошей у процесі депозитної експансії комерційних банків. Тобто кредити одних комерційних банків стають депозитами інших банків, у яких утворюється можливість додаткового кредитування. Тому на практиці така можливість стримується проведенням політики встановлення обов'язкових резервів. Зміст цього механізму поля­гає в регулюванні грошової маси в обігу й ґрунтується на дії му­льтиплікатора: співвідношення грошової пропозиції (готівка + депозити) і грошової бази (готівка + резерви). Грошовий мульти­плікатор — обернено пропорційний до нормативу обов'язкового резервування, тому його збільшення, за інших однакових умові, зменшує грошову масу в обігу і обсяг депозитів банківської сис­теми на коефіцієнт мультиплікації, і навпаки.

Одним із найважливіших факторів зростання депозитної бази банківської системи є підтримання її фінансової стабільності. У свою чергу, фінансова стійкість банку як чинник забезпечення довіри вкладників і прибуткової діяльності безпосередньо бан­ківської установи знаходиться в залежності від цілої групи умов макроекономічної системи:

— загальний економічний стан, що може впливати на вирі­шальні компоненти фінансової стійкості — доходи і витрати, особливо, за кредитними операціями. Це обсяги і капіталізація виробництва, ділова активність і фінансовий стан позичальників, стан платіжного балансу країни, інвестиційної сфери, масштаби тіньової економіки, ступінь бартеризації господарських зв'язків, залежність економіки та всієї фінансової системи від зовнішніх запозичень фінансових ресурсів. Так, спад виробництва виступає фактором неплатоспроможності підприємств І кризи ліквідності банківських установ, що, у свою чергу, породжує неможливість І «гримання кредитів і знову — подальше падіння виробництва;

— рівень соціально-політичної стабільності в країні, курс державної політики, у тому числі в соціальній сфері;

— ступінь розвитку банківського законодавства, особливо щодо питань повернення кредитів, сплати відсотків, процедури банкрутства та правового забезпечення кредитного процесу;

— стан фінансового ринку, що включає кон'юнктуру на грошовому ринку, тісно пов'язану з темпами інфляції та інфляційними очікуваннями, витратами на обслуговування державного боргу, рівнем доходності цінних паперів і наявністю чи відсутністю тиску з боку владних структур щодо здійснення кредитної емісії для погашення державного боргу або посилення податкового пресу, курсом національної валюти, а також ступенем податкового навантаження на банки і регулюванням та контролем з боку центрального банку.

Останнє являє собою комплекс заходів, за допомогою яких держава через центральний банк займається забезпеченням ста­більного, безпечного функціонування банків, запобігання деста­білізуючих впливів. Воно включає встановлення правових норм для банківської діяльності, інструменти грошово-кредитної полі­тики з управління ліквідністю та контроль за дотриманням певних економічних нормативів.

 

Запозичений капітал банку

Запозичені кошти – кошти, які банк залучає шляхом випуску та продажу боргових зобов'язань (облігацій та векселів) або міжбанківських кредитів.

Облігація – це цінний папір, що емітується банком для залучення коштів, і свідчить про надання власниками облігацій у розпорядження емітента довгостроко­вої позики.

З настанням терміну погашення облігації банк повертає влас­нику номінальну вартість цього цінного паперу. У разі погашен­ня старої заборгованості шляхом випуску нових позик, головним чином заміною короткострокових зобов'язань довгостроковими цінними паперами, має місце рефінансування.

Облігації, якщо це передбачено умовами емісії, можуть бути конвертовані в прості акції. Тоді залучені з їх допомогою кошти переходять у власний капітал комерційного банку. Конвертованість облігацій дає змогу підвищити їх привабливість у колі по­купців, оскільки останні можуть придбати акції банку в най­більш вигідний момент. Власники облігацій ризикують менше, ніж власники акцій, бо у разі банкрутства комерційного банку кредиторам кошти повертаються раніше, ніж звичайним акціо­нерам.

До банків, що випускають облігації, застосовуються такі ж самі вимоги, як і під час випуску акцій. Емісія облігацій регламе­нтується законами України «Про господарські товариства», «Про цінні папери та фондову біржу».

Комерційний банк може випускати облігації для залучення позикових коштів лише за умови повної реалізації усіх випуще­них ним акцій. Реалізація облігацій може відбуватися або на ос­нові їх продажу за договорами з покупцями, або шляхом обміну на раніше випущені облігації та цінні папери. Погашаються облі­гаційні позики комерційними банками після закінчення терміну обігу облігацій за їх номінальною вартістю.

Комерційні банки можуть залучати вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою банківського векселя. Банківсь­кий вексель має депозитну природу, і цим він схожий на сер­тифікат. Проте, на відміну від сертифіката, банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб за товари і послуги, причому новий власник векселя може переда­вати його третій особі шляхом індосаменту. Щоб придбати бан­ківський вексель, покупець має перерахувати гроші на рахунок банку-продавця, після чого останній виписує банківський век­сель на ім'я покупця і позначає дату зарахування грошей. По­гашення банківських векселів відбувається шляхом їх викупу банком після закінчення терміну обертання або ж дострокового викупу. Власник векселя отримує прибуток у вигляді процента до номіналу (різниця між ціною покупки і ціною продажу век­селя).

Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку є міжбанківський кредит.

Міжбанківський кредит – це позичковий капітал комерційного банку, що передається іншому банку у тимчасове корис­тування на умовах повернення і платності.

Комерційні банки залучають міжбанківські кредити для:

• розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами;

• отримання прибутку від купівлі-продажу ресурсів;

• регулювання банківської ліквідності та виконання вимог щодо обов'язкового резервування;

• встановлення більш тісних ділових стосунків між банками.

Для одержання міжбанківського кредиту комерційний банк

надає іншому банку такі документи:

— клопотання на одержання кредиту;

— заяву;

— гарантію на повернення кредиту;

— строкове зобов'язання;

— баланс банку на останню дату.

Після перевірки вказаних документів між комерційними бан­ками укладається кредитна угода, в якій обумовлюється сума кредиту, термін, рівень відсоткової ставки, порядок погашення та інші умови. При розгляді питання про надання міжбанківського кредиту банк-кредитор робить оцінку фінансового стану банку-позичальника, яка здійснюється на підставі: дотримання обо­в'язкових економічних нормативів діяльності комерційного банку, наявності прибутку та збитків, аналізу якості активів та пасивів, створення резервів під певні ризики, виконання зобов'язань комер­ційним банком у минулому, якість банківського менеджменту.

Міжбанківські кредити мають як правило короткостроковий характер терміном від 1 дня (ночі) до 3-6 місяців. Плата за кори­стування міжбанківським кредитом встановлюється на рівні об­лікової ставки, або ставки рефінансування. Останніми роками облікова ставка НБУ значно змінювалася. Найбільшою вона була у 1994 р. — 225,9 %, на кінець 2004 року — 7,5 %.

Загальний розмір отримання комерційним банком міжбанківських ресурсів обмежується розміром власного капіталу банку. Забороняється їх надання та отримання банківськими установами (філіями, управліннями, відділеннями тощо), які не є юридични­ми особами, крім випадків, коли це здійснюється за дорученням юридичної особи. Банківські установи можуть купувати та про­давати ресурси тільки в системі одного банку, який має філійну мережу.

Комерційні банки позичають кошти у Національного банку України шляхом одержання кредитів через:

закриті кредитні аукціони;

Кредитний аукціон проводиться в приміщенні НБУ шляхом за­доволення поданих заявок від комерційних банків про надання кредиту до Аукціонного комітету НБУ та в Управлін­ня кредитного регулювання НБУ. Заявки комерційних І банків задовольняються на аукціоні у міру зниження запропонова­ної в них процентної ставки, починаючи з найвищої, і далі, посту­пово до вичерпання запропонованого обсягу продажу кредитів або І досягнення встановленої початкової ставки чи задоволення всіх заявок. Купівля кредитів на закритому Кредитному аукціоні НБУ оформлюється договором спеціальної форми.

Результати аукціону затверджує Голова Правління НБУ або його заступник не пізніше двох днів з дня проведення аукціону.

Порядок його проведення зображений на рис. 2.5.

Кредитний аукціон НБУ	1. Заявки ко­мерційних бан­ків на участь в аукціоні
2. Повідомлення про проведення кредитного аукціону ТУ НБУ (не пі­зніше як за 10 днів до йо­го проведення)
3. Повідомлення про результати кредитного аук­ціону	Територіальні управління НБУ Комерційні банки, які брали участь у кредитному аукціоні
4. Свідоцтво ко­мерційному бан­ку про купівлю кредитів

Рис. 2.5. Схема проведення кредитного аукціону НБУ

У ході аукціону дотримуються таких правил:

• один банк не може отримати більше 50% запропонованого обсягу кредиту на кредитному аукціоні;

• сума заборгованості за кредитами НБУ, у т.ч. за аукціонним кредитами з урахуванням поданої заявки на купівлю кредиту, неповинна перевищувати п'ятикратну величину власного капіталу банку.

ломбардний кредит (кредитування під забезпечення держаних цінних паперів);

Право на одержання ломбардного кредиту мають банки, які:

• отримали ліцензію на здійснення банківської діяльності, занесені до Державного реєстру банків, які працюють не менше 1 року;

• дотримуються встановлених НБУ економічних нормативів. При цьому загальна сума заборгованості за отриманими ломбард­ними кредитами також має бути в межах відповідних нормативів;

• дотримуються встановлених НБУ правил ведення бухгалтерського обліку, своєчасно і в повному обсязі надають звітність до ТУ НБУ;

• дотримуються встановленого нормативу обов'язкового рефінансування;

• не мають простроченої заборгованості за кредитами НБУ, за процентами цих кредитів на момент надання кредиту.

Для одержання ломбардного кредиту комерційний банк повинен надати такі документи:

- нотаріально засвідчену картку комерційного банку із зразками підписів осіб, які уповноважені підписувати документи на оформлення ломбардного кредиту;

- заяву про надання комерційному банку ломбардного кре­диту за формою;

- доручення на право реалізації НБУ цінних паперів, які прийняті під забезпечення ломбардного кредиту за формою.

ТУ НБУ приймають як забезпечення ломбардного кредиту ЦП, що відповідають таким вимогам:

1) державні ЦП, що занесено до ломбардного списку НБУ;

2) державні ЦП, що обліковуються на балансі комерційного банку і до яких немає претензій;

3) строк погашення державних цінних паперів не припадає на термін користування ломбардним кредитом (строк погашення настає не раніше 15 днів з моменту їх переказу на рахунок ДЕПО в НБУ).

У разі прийняття рішення про надання ломбардного кредиту ТУ НБУ укладає кредитний договір з комерційним банком та повідомляє електронною поштою емісійно-кре­дитний департамент НБУ.

Отримавши підтвердження від ТУ НБУ про надання ломбард­ного кредиту:

— комерційний банк переказує портфель ЦП, що надається в забезпечення ломбардного кредиту, із свого рахунку ДЕПО на рахунок ДЕПО в НБУ;

— емісійно-кредитний департамент (ЕКД) НБУ блокує перелік державних цінних паперів на рахунку ДЕПО в НБУ в тій кількості і сумі, що зазначені у повідомленні регіонального управління і перераховують кошти в рахунок наданого ломбардного кредиту комерційного банку.

Після настання строку погашення ломбардного кредиту тери­торіальне управління НБУ стягує його суму і проценти з корес­пондентського рахунку комерційного банку в порядку, встанов­леному кредитним договором і чинним законодавством і наступного робочого дня повідомляє про це ЕКД НБУ для здійс­нення розблокування рахунків ДЕПО комерційного банку і на­дання права вільного обігу цінних паперів.

операції РЕПО;

Це операції з цінними паперами, які скла­даються з двох частин і при яких укладається єдина генеральна угодаміж учасниками ринку (НБУ та комерційними банками) про продаж-купівлю державних цінних паперів на пев­ний строк із зобов'язанням зворотного продажу-купівлі у визна­чений термін або на вимогу однієї із сторін за заздалегідь обумо­вленою ціною.

Використання НБУ державних цінних паперів для операцій РЕПО здійснюється через «пряме РЕПО» — купівлю у комерцій­ного банку державних цінних паперів та «зворотне РЕПО» — обов'язковий продаж державних цінних паперів. У ситуації, коли в межах визначених основних монетарних параметрів існує по­треба підвищення ліквідності комерційних банків, НБУ здійснює операції «прямого РЕПО» і на підставі генеральної угоди купує у комерційного банку державні цінні папери на відповідний період з обов'язковою умовою зворотного їх викупу цим комерційним банком у встановлений строк. У разі накопичення надлишкової ліквідності в банківській системі, зростання грошової маси знач­но вищими темпами, ніж передбачалося, НБУ може продати ко­мерційним банкам через механізм «зворотного РЕПО» державні цінні папери, які є в його портфелі, на певний період, за умови викупу їх у комерційного банку в установлений строк.

Національний банк може здійснюват