Підсвідоме та психоаналіз: З. Фрейд і неофрейдизм (К. Юнг, А. Адлер, Е. Фромм).

Психоаналіз - напрямок у сучасній філософії, що пояснює роль несвідомого, інших психічних процесів в житті людини і суспільства.

Засновником психоаналізу вважається австрійський учений-психіатр Зигмунд Фрейд (1856 - 1939). Початком психоаналізу можна вважати два головних відкриття, зроблених Фрейдом:

• несвідомого - особливої??психічної реальності, яка притаманна кожній людині, існує поряд зі свідомістю і значною мірою контролює свідомість;

• реакція витіснення (зі свідомості в підсвідомості) негативних емоцій, негативного досвіду, всього того, що порушує рівновагу і здоров'я психіки як способу психологічної зашиті.

Негативні емоції, нереалізовані бажання - все, що витіснене у несвідоме, рано чи пізно дає про себе знати у вигляді "випадкових", спонтанних дій, вчинків, застережень, описок, "дивного".

Особлива форма життя несвідомого - сни. По Фрейду, сни - це реалізація прихованих прагнень людини, того, що було нереалізовані в реальній дійсності.

На основі вчення Фрейда виникло філософське протягом неофрейдизму, розроблене його продовжувачами - Альфредом Адлером, Вільгельмом Райхом, Густавом Юнгом, Еріхом Фроммом.

Зокрема, Альфред Адлер (1870 - 1937) висунув концепцію, згідно якої в основі "великих" дій людини, гіперактивності, сверхстремленій, а також психічних хвороб лежить витіснений комплекс неповноцінності, який людина бажає компенсувати, домагаючись успіху в бізнесі, політиці, науках, мистецтві, особисте життя.

Вільгельм Райх (1897 - 1957) вважається засновником так званого фрейдо-марксизму.

Основна ідея його концепції полягає в тому, що в основі нормального життя і діяльності людини лежить сексуальна енергія, що має космічну природу. Товариство нещадно придушує енергію людини, її афекти за допомогою моралі, культури, етикету. Людина змушена жити в "лещатах" культури, пристосовуватися до норм співжиття іншим людям, підкорятися начальству, владі - це призводить до "невротизації" людини, загибелі його істинного "Я", самості.

Єдиний спосіб врятувати людину - повне скинення культури (моралі, заборон, субординації), розкріпачення, сексуальна революція.

Карл Густав Юнг (1875 - 1961) висунув теорію архетипів.

Згідно з Юнгом життєва (а не тільки сексуальна) енергія людини, наштовхуючись на нездоланні перешкоди навколишнього життя, перекладається не в індивідуальне несвідоме, а в загальне несвідоме у вигляді архетипів. Архетипи - універсальні образи, "код" загальнолюдської витісненої життєвої енергії. Ними можуть бути зміст снів, міфи, марення душевнохворого, парапсихологічні ефекти, мрії, галюцинації. Архетипи - "зашифрована" історія людства, вищі істини.

Мета філософії - допомогти людині "розшифрувати" архетипи, зрозуміти їх зміст, а через них - себе і навколишню дійсність.

Еріх Фромм (1900 - 1980) поставив проблему суперечливості людського існування.

Фромм виділяє такі основні протиріччя людського існування:

• патріархат і матріархат;

• гуманістичне і авторитарна свідомість;

• влада і підпорядкування;

• прагнення до володіння і просто життя;

• особисте буття (історія життя) і історичне буття (історія);

• "свобода від" і "свобода для" - негативна і позитивна волі. Мета філософії, за Фроммом, - допомогти людині вирішити ці протиріччя. Головний спосіб їх розв'язання - культивування загальної любові, прагнення зробити світ добрішим, домогтися того, щоб "бажання життя" повсюдно витісняло "бажання смерті", руйнівні істини.

 

Одним з популярних на Заході напрямків неофрейдизму є маркузіанство, близьке по духу і до фрейдо-марксизму. Його засновником є Г. Маркузе (1898 - 1979).

Головний твір Маркузе - "Одновимірна Людина". Суть його в тому, що сучасне "одномірне суспільство" виховує нормального, але "одновимірної людини", що володіє бажаннями, інтересами, захопленнями, але тільки в рамках одного напряму - споживання. Людина-споживач поступово стає "гвинтиком", залежить від суспільства, дрібніє як особистість, пригнічує свої природні бажання, тобто себе. Вихід з цього положення, "прорив" одновимірного суспільства Маркузе бачить у повної сексуальної свободи і розкутості, в сексуальної революції.

 

Персоналізм.

Персоналізм — сучасна релігійно-філософська концепція лю дини, в основі якої лежить ідея активної творчої суб’єктивності людини, що є результатом зв’язку її душі й Бога. С у б ’єктивність людини не м ає ні біологічного, ні соціального підґрунтя, а лише бож ественну природу. Як напрям релігійно-соціальної філософії персоналізм репрезентований французькими інтелігентами-мислителями Етьєном Муньє (1905— 1950 рр.), Габріелем Мадіньє (1895— 1958 рр.), Полем-Луї Ландсбергом (1901— 1944 рр.), Полем Рікером (1913— 2005 рр.) та ін. Згідно з їхніми поглядами, люди живуть у суперечливому й складному світі, де, з одного боку, домінує індивідуальний інтерес, егоїзм, що не дає особі повноцінно розвиватися й реалізувати сенс свого життя, з іншого, — негативним чинником є й колективізм, який нівелює окрему людину, її індивідуальність, призводить до її деперсоналізації. Тому сьогодні головною проблемою є захист суверенітету окремої особи, адекватне розуміння нею самої себе як неповторної істоти. Персоналісти доходять висновку: історія розвивається завдяки особистості.Тому філософія має облишити свої метафізичні пошуки й вирішувати проблеми окремо взятої особи. Саме тому проблема особистості є головною в персоналізмі. Характеризуючи особистість, необхідно враховувати такі моменти її прояву: екстеріоризацію, інтеріоризацію, трансценденцію. Екстеріоризація— це реалізація сутності людини в оточуючому світі.Зовнішні способи самореалізації можуть набувати різних форм — мистецтво, наука, спорт тощо, але найважливішою сферою екстеріоризації особи стає комунікація (комунікація з навколишнім світом, іншими людьми, із самою собою). Загалом істинна комунікація спрямовує рух людини до трансцендентного Бога. Інтеріоризація — це духовне самоспоглядання людиною самої себе, можливість через свободу реалізувати себе як духовну особу. Трансценденція— це рух до найвищих духовних цінностей, Бож их істин, добра, краси.Це повна самореалізація через істинну комунікацію з Богом. Персоналісти вважають, що людина в процесі комунікації, активного діалогу з оточуючим світом і Богом стає особистістю. Завдяки цій комунікації вона реалізує свої моральні якості. На відміну від інших людей, віруюча людина знає власну мету існування, як і мету існування інших (єдність з Богом). Соціально-політичні трансформації мають сприяти істинній комунікації. Персоналізм визначив ідеал побудови такого суспільства, що отримав назву «персональна та комунікативна цивілізація»(суспільство особистостей). Водночас він сформулював глибоко гуманістичну тезу — «свобода особи є критерієм демократичного суспільства». Таким чином, комунікація стає способом залучення людини до трансформації оточуючого світу згідно з її сутнісними (за богоподібністю) інтересами. Сьогодні персоналізм переріс межі християнської філософської думки й став загально-філософським напрямом, який розвиває ідею панування лю дини над людської цивілізацією (як абстракцією). Головними проблемами, якими переймаються протестантські філософи, є питання пізнання Бога й специфіки протестантського віросповідання.Пізнання Бога пов’язується з пізнанням лю дини, тому вчення про Бога за формою є вченням про людину. Згідно з ним, є «справжні» й «несправжні» люди. «Справжні» люди — це віруючі, а «несправжні» — невіруючі. «Несправжня» людина живе в зовнішньому світі, її життя тривожне, сповнене побоювань. На думку протестантських філософів, вивести людину з цього стану може лише релігія. Релігійна віра вчить людину спілкуватися з Богом і гарантує їй оптимістичне світосприйняття й вічне існування.Засадовим завданням неопротестантиз- му є створення теології культури, яка з позицій релігії пояснила б кожній окремій людині всі явища життя як результат існування в світі Бога. Бог не стоїть над світом, а існує в повсякденному житті людини як її буття. Вивчення культури має розкрити людині Бога як першооснову всього сущого, зокрема і її самої. Така позиція найрельєфніше виявилася в творчості німецько-французького філософа А. Швейцера. А льберт Ш вейцер (1875— 1965 рр.)— представник неопро- тестантизму, теолог, лікар, лауреат Нобелівської премії 1952 р., автор численних праць з релігійно-філософської проблематики, серед яких найвідоміші «Релігія в сучасній культурі» (1934 р.), «Світогляд індійських мислителів» (1935 р.), «Філософія і рух на захист тварин» (1950 р.), «Ідеї Царства Божого в епоху перетворення есхатологічної віри в неесхатологічну» (1953 р.), «Проблеми миру в сучасному світі» (1954 р.), «Проблема етичного розвитку людської думки» (1954— 1955 рр.) та ін. У цих працях викристалізувалася головна філософська ідея А. Ш вейцера, згідно з якою лю дина пізнає світ через індивідуальне перелсивання т рагічност і власного існування.Теолог стверджував, що трагічність— це результ ат усвідом лення того, іцо світ сповнений страж данням і перебуває в ст ані духовного занепаду.Таким чином, сенс лю дського існування лежить у площині подолання трагічності буття лю дини шляхом свободи волевиявлення. Лю дина усвідомлю є те, що її індивідуальне життя є умовою життя інших. Головною цінністю життя має бути благоговіння перед життям, що в майбутньому повинно стати основою космічної етики, світогляду нової лю дини й лю дства загалом. Благоговіння перед життям — це водночас християнська та світська цінність і конкретна етична норма, це ліквідація неправильної градації на вище й нижче життя. А. Ш вейцер дійшов висновку, що добро— це те, що сприяє розвит ку життя, а зло — те, що загрож ує йому, переш кодж ає його р уху до Бога. Саме з таких позицій учений аналізував псевдодосягнення сучасної цивілізації, прояви неконтрольованого егоїзму людини. Він уваж ав, що особа м ає уникати деперсоналізуючих чинників з боку суспільства, для цього в неї є механізм свободи волевиявлення, щонайменше в мисленні, яке завжди робить її вільною духовно й допомагає реалізувати свій сенс життя, безперервно самовдосконалюватися з метою поліпшення власної природи. Це витікає із сутності людського духу, освяченого богоподібністю.

Феноменологія Гуссерля.