Загальна оцінка і відмінні риси сучасної філософії, етапи її становлення.

Неокантіанство, неогегельянство.

 

Прагматизм.

П рагм ат изм — філософська течія, що виникла в Сполучених Штатах Америки на початку 70-х років XIX ст., а згодом значно поширилася в Англії, Італії, Китаї. Центром уваги цього філософського дискурсу стала окрема людина та її діяльність.Репрезентували цю філософську течію Чарльз Пірс (1839— 1914 рр.), Вільям Джеймс (1842— 1910 рр.), Джон Дьюї (1859— 1952 рр.). Учені розробляли філософські ідеї, згідно з якими мислення лю дей необхідно було сприймати як спосіб адаптації до оточуючої дійсності, істину— я к момент самореалізаціїлюдини з відповідним відчуттям життєвого успіху, аналіз філософії— як метод пояснення конкретного мислення та вірувань людини, спрямованих на вирішення її життєвих проблем. Основні праці Ч. Пірса «Визначення віри» (1877 р.), «Як зробити наші ідеї ясними» (1878 р.), «Дослідж ення з логіки» (1883 р.) безпосередньо свідчать про його філософські інтереси. Головною доктриною прагматизму став так званий «принцип П ірса». Усі ідеї, поняття, т еорії є лиш е інструментами, які повинні привести до позитивних практичних результатів. Істина визначається як корисність або практичне використання ідеї, тому в прагматизмі успішність, корисність— це критерій істини, який збігається зі змістом поняття «істина».У зв ’язку з цим Чарльз Пірс наводив відомий євангельський вислів: «За плодами їх ви пізнаєте їх». Для доведення необхідності існування релігійної віри американський філософ і психолог Вільям Джеймс використовував прагматичну теорію істини. Його хрестоматійний вислів про те, що гіпотеза про Бога істинна, коли вона корисна для людей, був розвинутий у працях «Воля до віри» (1904 р.), «Прагматизм» (1907 р.). В. Джеймс уважав, що віра людини в Бога відображає її по требу бути впевненою в позитивному вирішенні своїх проблем, гарантувати конструктивні події в житті. Він говорив, що «віра в той чи той факт може сприяти виникненню останнього». Індивід вірить у соціальні інститути, що віддзеркалюють потреби суспільства й окремої людини, без такої віри суспільство не могло б існувати й нормально функціонувати. Індивідуальність людини, фрагментарність її діяльності та поведінки не дають їй відчуття повноцінного та істинного існування. Тому віра в Бога компенсує почуття неповноцінності існування, власне, вона дає можливість оптимістичного світосприйняття через релігійну віру. Релігійність, на думку В. Джеймса, — це реалізація волі окремої людини бути успішною через Бога та його присутність у людині, тому, на його погляд, існування Бога — це факт, який доводиться наявністю успіху в людській практиці. Сьогодні ідеї прагматизму розвиваються в межах неопрагматизму, які концептуально оформлені в творчості американського філософа Річарда Рорті (1931— 2007 рр.).

 

Персоналізм.

Персоналізм — сучасна релігійно-філософська концепція лю дини, в основі якої лежить ідея активної творчої суб’єктивності людини, що є результатом зв’язку її душі й Бога. С у б ’єктивність людини не м ає ні біологічного, ні соціального підґрунтя, а лише бож ественну природу. Як напрям релігійно-соціальної філософії персоналізм репрезентований французькими інтелігентами-мислителями Етьєном Муньє (1905— 1950 рр.), Габріелем Мадіньє (1895— 1958 рр.), Полем-Луї Ландсбергом (1901— 1944 рр.), Полем Рікером (1913— 2005 рр.) та ін. Згідно з їхніми поглядами, люди живуть у суперечливому й складному світі, де, з одного боку, домінує індивідуальний інтерес, егоїзм, що не дає особі повноцінно розвиватися й реалізувати сенс свого життя, з іншого, — негативним чинником є й колективізм, який нівелює окрему людину, її індивідуальність, призводить до її деперсоналізації. Тому сьогодні головною проблемою є захист суверенітету окремої особи, адекватне розуміння нею самої себе як неповторної істоти. Персоналісти доходять висновку: історія розвивається завдяки особистості.Тому філософія має облишити свої метафізичні пошуки й вирішувати проблеми окремо взятої особи. Саме тому проблема особистості є головною в персоналізмі. Характеризуючи особистість, необхідно враховувати такі моменти її прояву: екстеріоризацію, інтеріоризацію, трансценденцію. Екстеріоризація— це реалізація сутності людини в оточуючому світі.Зовнішні способи самореалізації можуть набувати різних форм — мистецтво, наука, спорт тощо, але найважливішою сферою екстеріоризації особи стає комунікація (комунікація з навколишнім світом, іншими людьми, із самою собою). Загалом істинна комунікація спрямовує рух людини до трансцендентного Бога. Інтеріоризація — це духовне самоспоглядання людиною самої себе, можливість через свободу реалізувати себе як духовну особу. Трансценденція— це рух до найвищих духовних цінностей, Бож их істин, добра, краси.Це повна самореалізація через істинну комунікацію з Богом. Персоналісти вважають, що людина в процесі комунікації, активного діалогу з оточуючим світом і Богом стає особистістю. Завдяки цій комунікації вона реалізує свої моральні якості. На відміну від інших людей, віруюча людина знає власну мету існування, як і мету існування інших (єдність з Богом). Соціально-політичні трансформації мають сприяти істинній комунікації. Персоналізм визначив ідеал побудови такого суспільства, що отримав назву «персональна та комунікативна цивілізація»(суспільство особистостей). Водночас він сформулював глибоко гуманістичну тезу — «свобода особи є критерієм демократичного суспільства». Таким чином, комунікація стає способом залучення людини до трансформації оточуючого світу згідно з її сутнісними (за богоподібністю) інтересами. Сьогодні персоналізм переріс межі християнської філософської думки й став загально-філософським напрямом, який розвиває ідею панування лю дини над людської цивілізацією (як абстракцією). Головними проблемами, якими переймаються протестантські філософи, є питання пізнання Бога й специфіки протестантського віросповідання.Пізнання Бога пов’язується з пізнанням лю дини, тому вчення про Бога за формою є вченням про людину. Згідно з ним, є «справжні» й «несправжні» люди. «Справжні» люди — це віруючі, а «несправжні» — невіруючі. «Несправжня» людина живе в зовнішньому світі, її життя тривожне, сповнене побоювань. На думку протестантських філософів, вивести людину з цього стану може лише релігія. Релігійна віра вчить людину спілкуватися з Богом і гарантує їй оптимістичне світосприйняття й вічне існування.Засадовим завданням неопротестантиз- му є створення теології культури, яка з позицій релігії пояснила б кожній окремій людині всі явища життя як результат існування в світі Бога. Бог не стоїть над світом, а існує в повсякденному житті людини як її буття. Вивчення культури має розкрити людині Бога як першооснову всього сущого, зокрема і її самої. Така позиція найрельєфніше виявилася в творчості німецько-французького філософа А. Швейцера. А льберт Ш вейцер (1875— 1965 рр.)— представник неопро- тестантизму, теолог, лікар, лауреат Нобелівської премії 1952 р., автор численних праць з релігійно-філософської проблематики, серед яких найвідоміші «Релігія в сучасній культурі» (1934 р.), «Світогляд індійських мислителів» (1935 р.), «Філософія і рух на захист тварин» (1950 р.), «Ідеї Царства Божого в епоху перетворення есхатологічної віри в неесхатологічну» (1953 р.), «Проблеми миру в сучасному світі» (1954 р.), «Проблема етичного розвитку людської думки» (1954— 1955 рр.) та ін. У цих працях викристалізувалася головна філософська ідея А. Ш вейцера, згідно з якою лю дина пізнає світ через індивідуальне перелсивання т рагічност і власного існування.Теолог стверджував, що трагічність— це результ ат усвідом лення того, іцо світ сповнений страж данням і перебуває в ст ані духовного занепаду.Таким чином, сенс лю дського існування лежить у площині подолання трагічності буття лю дини шляхом свободи волевиявлення. Лю дина усвідомлю є те, що її індивідуальне життя є умовою життя інших. Головною цінністю життя має бути благоговіння перед життям, що в майбутньому повинно стати основою космічної етики, світогляду нової лю дини й лю дства загалом. Благоговіння перед життям — це водночас християнська та світська цінність і конкретна етична норма, це ліквідація неправильної градації на вище й нижче життя. А. Ш вейцер дійшов висновку, що добро— це те, що сприяє розвит ку життя, а зло — те, що загрож ує йому, переш кодж ає його р уху до Бога. Саме з таких позицій учений аналізував псевдодосягнення сучасної цивілізації, прояви неконтрольованого егоїзму людини. Він уваж ав, що особа м ає уникати деперсоналізуючих чинників з боку суспільства, для цього в неї є механізм свободи волевиявлення, щонайменше в мисленні, яке завжди робить її вільною духовно й допомагає реалізувати свій сенс життя, безперервно самовдосконалюватися з метою поліпшення власної природи. Це витікає із сутності людського духу, освяченого богоподібністю.

Феноменологія Гуссерля.

 

Франкфуртська школа.

 

Структуралізм.

Структуралізм виник як напрям в зв'язку з переходом гуманітарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного методу дослідження: моделювання, формалізації і математизації досягнутих результатів. Суть методу пізнання структуралістів зводиться до наступного:

І/ виділення певної множини об’єктів /масиву/, "корпусу" текстів, в яких можна передбачити наявність єдиної структури, інваріанта.

2/ Розкладання текстів на елементарні частинки, в яких типові відношення зв’язують однорідні пари елементів.

3/ Систематизація відносин і побудова абстрактної структури шляхом моделювання.

4/ Виділення із структури всіх теоретично можливих наслідків і перевірка їх на. практиці.

 

Герменевтика.

Оригінальним напрямом сучасної філософії та гуманітарних наук стала герменевт ика.Саме поняття «герменевтика» означає мистецтво р о з ’яснення,тлумачення тексту, пам ’яток духовної культури. Окремими елементами герменевтики є переклад з іноземних мов, діалог, реконструкція, інтерпретація, реінтерпретація тощо. Першим етапом формування герменевтичного вчення вважають мистецтво тлумачення волі богів у Стародавній Греції. Гер- мес, трактуючи волю богів, винайшов мову й став засновником практики коментування, що ввійшла в християнську теологію. У Середньовіччі герменевтика розвивалась у формі екзегетики як способу трактування Святого Письма. В епоху Відродження (Реформації) герменевтичними прийомами користувалися теоретики протестантизму, які намагалися відокремити Божі істини в тексті від суб’єктивістських інтерпретацій смертних людей. Засновниками герменевтики вважають протестантського філософа Фрідріха Ш лейєрмахера (1768— 1834 рр.), а згодом Едмунда Гуссерля (1859— 1938 рр.), М артіна Гайдеггера (1889— 1976 рр.) і Ганса Ґадамера (1900— 2002 рр.). Ф. Шлейєрмахер характеризував герменевтику як метод р о зуміння історичних п а м ’ят ок і текстів.Він уважав, що людина, крім уміння читати й писати, повинна отримати знання про те, як розуміти текст. Спершу необхідно засвоїти певну систему правил розуміння тексту для їх практичного використання (метод герме- невтичної реконструкції). В основі герменевтичної реконструкції лежить механізм «вживання» у внутрішній світ автора через фіксацію в тексті змістовного й граматичного. Для цього герменевт використовує емпатичні способи «вживання» в текст, відчуття суб’єктивного світу автора, його творчої лабораторії (герменев-тичне коло). Становлення герменевтики як філософської течії пов’язане з іменем М. Гайдеґґера, який головною категорією герменевтики вважав «розуміння», й зокрема говорив про те, що всі знання сучасного світу слід сприймати як текст, який необхідно зрозуміти. Категорія«розуміння» стала основною характеристикою буття філософії герменевтики.На думку послідовників герменевтики, філософія пронизана розумовою активністю, яка спрямована на те, щоб осягнути світ. Людина намагається подолати брак знань про світ через їх повне розуміння, аби визначити своє місце в світі та сенс життя. У такому контексті філософська герменевтика— це тлумачення думки або мови інших, унаслідок якого лю дина м ож е почути «голос буття», а розум іння — це спосіб (уміння) слухати інших.Розуміння оточуючого світу може бути адекватним та неадекватним. Загального розуміння немає, тому кожна людина проходить шлях від неадекватних поглядів на світ до власного адекватного розуміння світу і його тлумачення. Найвідомішим представником герменевтики був також Ганс Ґадамер, який тлумачив розуміння як першооснову людського буття, що дає людині змогу вибудувати адекватне ставлення до світу. Людина спілкується з іншими людьми (оточуючим її світом) за допомогою мови й діалогу. На думку представників герменевтики, діалог є основоположним поняттям герменевтично-го мет оду (й водночас філософії та науки). Діалог передбачає щонайменше текст, інтепретатора й час. Тобто в діалозі є духовні традиції, які лю дина інтерпретує з метою розуміння й пояснення сьогодення. Діалог розпочинається з правильного формування запитання, яке занурює співрозмовника в герменевтичне коло. Отже, герменевтика— це філософські характеристики всіх знань людини про світ і спосіб її існування в ньому. Герменевтика м ає на м ет і не лиш е зрозуміти текст, а насамперед зробити його н о в і «інтерпретації>>.

 

Загальна оцінка і відмінні риси сучасної філософії, етапи її становлення.

Філософію ХХ століття характеризують різноманітні школи, напрямки, течії, що є відображенням складності суспільного життя, його суперечливості. До них відносяться: неокантіанська філософія, неогегельянська, феноменологічна, герменевічна, екзистенціальна, неотомістська, неопозитивістьська тощо.

Основними ж течіями, котрі репрезентують філософську думку ХХ століття, є, принаймні, три напрямки, а саме: екзистенціальна філософія, неотомістська і неопозитивістська.

Загальна оцінка і відмінні риси сучасної філософії, етапи її становлення

Філософія виникла, як відомо, в трьох культурах одночасно — Індійській, китайській і античній, пройшовши тривалий і складний шлях розвитку. Певним результатом її розвитку можна вважати класичну німецьку філософію, в якій майже всі філософські проблеми минулого досягли досконалості — найвищого рівня розвитку. Після її занепаду в Західній філософії з'явилось багато шкіл і напрямів, які ставили і вирішували ті чи інші проблеми. В еволюції Західної філософії (після класичної німецької) виділяють такі періоди її становлення:

І період: з 40-х по 60-ті роки XIX ст. У цей період відбувається розпад класичних форм ідеалізму. Значного поширення набувають ірраціоналізм, неокантіанство, позитивізм, діалектичний та історичний матеріалізм.

ІІ період: з 70-х років XIX ст. по 1914р. До вказаних напрямів приєднуються інтуїтивізм, другий позитивізм — емпіріокритицизм, конвенціоналізм, іманентна школа, філософія життя.

III період: з 1917р. У 20-ті роки виникають неопозитивізм, неореалізм, герменевтика, а згодом — структуралізм, філософська антропологія. Не сліддумати, що нові напрями виникли з нічого, на порожньому місці. Нові школи й напрями розвивали певні сторони попередніх напрямів..

 

Основні риси сучасної світової філософії. Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав “Загальну декларацію прав людини”, прийняту ООН у 1948 році, через 41 рік врешті-решт у 1984 році ратифікував її.

Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може цього не враховувати. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:

1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.п.;

2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;

3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”;

4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них;

5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій;

6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості

Сучасна філософія (друга половина XIX — XX ст.). Її репрезентують такі філософські течії:

— позитивізм (неопозитивізм, постпозитивізм О. Конт, Г. Спенсер, Е. Мах, Р. Авенаріус, К. Поппер, М. Шлік, Р. Карнап тощо);

— екзистенціалізм (М. Гайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, А. Камю та ін.);

— філософія життя (3. Фрейд, Ф. Ніцше, А. Бергсон та ін.);

— філософія науки (Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд та ін.);

— філософська антропологія (М. Шелер, Г. Плесснер, А. Гелен);

— неотомізм (Ж. Марітен, Е. Жільсон, Ю. Бохенський та ін.);

— феноменологія (Е. Гуссерль, Ф. Брентано, П. Рікер та ін.);

— герменевтика (Ф. Шлегель, Ф. Шлейєрмахер, В. Дільтей та ін.);

— структуралізм (К. Леві-Строс, М.-П. Фуко);

— прагматизм (Ч. Пірс, В. Джемс, Дж. Дьюї).

Ознайомлення з філософією науки, структуралізмом, фрейдизмом і герменевтикою дають уявлення про предмет і методи дослідження сучасної західної філософії. За межами перерахованих напрямів залишилось багато інших, які за іншими критеріями виглядають більш важливими, ніж розглянуті. Тим не менш, розглянутого достатньо, щоб оцінити теоретичний рівень і тематичну глибину сучасної західної філософії. У західній філософії XX ст. відображені духовні запити сучасного людства, соціальні і духовно-моральні проблеми становлення і розвитку демократичного постіндустріального суспільства. У цьому відношенні вона являє собою цінний загальнолюдський досвід осмислення реалій сучасного світу. Суттєвою характеристикою західної філософії є її бага-томірність, що знаходить прояв у світоглядній орієнтації і в методологічних настановах.