Тема 5. Мовленнєве спілкування

 

 

ФОРМИ, У ЯКИХ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ МОВЛЕННЄВЕ СПІЛКУВАННЯ

Спілкування – взаємодія двох або більше суб'єктів, що полягає в обміні між ними повідомленнями, що мають предметний і емоційний аспекти. Спілкування ґрунтується на реалізації особливої потреби в контакті з іншими суб'єктами (афіліація), про задоволення якої свідчить виникнення "радості спілкування". Зазвичай містить у собі чотири складові: предметне повідомлення (про що мова йде), саморозкриття (Я-повідомлення), ставлення до слухача (мотив розповіді), заклик (що треба зробити).

Мова – історично сформована форма спілкування людей за допомогою язикових конструкцій, створюваних на основі певних правил. Правила язикового конструювання мають етноспецифічні особливості, які виражаються у системі фонетичних, лексичних, граматичних і стилістичних засобів і правил спілкування даною мовою.

Фонематичний слух (греч. phoneoma – голос, звук, мова) – форма слуху, що являє собою здатність людини до розпізнавання мовних звуків, представлених фонемами даної мови. Формування фонематичного слуху відбувається в дітей при сприйнятті усного мовлення навколишніх і одночасно при власному проказуванні слів відповідно до сприйманих зразків, за допомогою яких виділяються й узагальнюються диференціальні ознаки фонем.

Нормальне використання мови людиною – це передусім уміння говорити і писати, тобто створювати, породжувати нові тексти.

Мовленнєве спілкування може бути усним або письмовим, активним (експресивним) або пасивним (імпресивним).

Усне мовлення – мова, вимовна за допомогою голосу й сприймана на слух.

За допомогою усного мовлення спілкування і обмін думками відбувається безпосередньо. В усному мовленні вживається побутова й діалектна лексика, слова розмовно-просторічного характеру, своєрідні фразеологізми.

Синтаксична будова усної мови характеризується тим, що в ній здебільшого вживаються прості речення, часто – неповні. У складних реченнях переважає сурядність. Зв’язок речень переважно безсполучниковий. Рідко вживаються дієприкметникові й дієприслівникові звороти. Речення усної мови часто не вкладаються в звичайні синтаксичні рамки.

За характером спілкування усне мовлення – діалогічне, має ряд лексичних особливостей.

В усному мовленні широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, що надають відтінку переконливості та емоційності.

Звичайна сфера застосування усного мовлення – бесіда, розмова.

Усні виступи, доповіді, звіти, лекції являють собою проміжну форму між усною і писемною формами літературної мови. Це складніший вид усного мовлення порівняно з розмовним, бо тут все-таки обмеженіше використовуються допоміжні засоби (жести, інтонація)

Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури. Відомий український педагог В. Сухомлинський писав, що “мовна культура – це живодавній корінь культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності. Щоб правильно розмовляти й писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову й свою справу”.

Письмова мова грунтується на візуально сприйманій стійкій фіксації язикових конструкцій, насамперед у вигляді письмового тексту. За рахунок її виявляється можливим передавати повідомлення зі значним тимчасовим відстроченням.

Експресивна мова (лат. expressіo – вираження) – форма мови, процес породження мовного висловлення, представленого в усній або письмовій формі. Початком цього процесу є формування загального задуму, потім будується внутрішня мова, що перекладається потім у власне зовнішню мову. Експресивна мова будується на основі активного словника, що являє собою якийсь лексичний масив, за допомогою якого людина будує свої висловлення і який за обсягом менше, ніж пасивний словник, що є основою імпресивної мови.

Імпресивна мова (від іmpressіo – враження) – форма мови, що являє собою розуміння усної або письмової мови. Грунтується на використанні пасивного словника, що являє собою лексичний масив, елементи якого більш-менш точно розуміються людиною, яка їх сприймає. За обсягом вона більша, ніж активний словник.

Читання – специфічна форма язикового спілкування людей за допомогою друкованих або рукописних текстів, одна з основних форм опосередкованої комунікації. Читання – не однобічний вплив добутків на читача, що виражається в пасивному сприйнятті, засвоєнні змісту тексту, а активна взаємодія між комунікаторами (творцями тексту) і реципієнтами (читачами). У ході читання відбувається процес "співтворчості" автора й читача. Читання істотно відрізняється від інших видів комунікації. Це зв'язано зі специфікою тексту як знакової системи, елементи якої існують у нерухомій просторовій формі, що передбачає їх подальше зорове сприйняття, і з можливістю фіксування, зберігання, тиражування інформації в такому вигляді, при якому процеси споживання не збігаються за часом з їхнім виробництвом, а можуть тривати протягом століть. Ця особливість перетворює читання у досить раціональний спосіб передачі й засвоєння знань і цінностей, вироблених людством.

МОДЕЛІ ПОРОДЖЕННЯ МОВЛЕННЯ

 

Продукування, або породження мовлення (ПМ), – один із двох найголовніших процесів мовної діяльності (разом зі сприйняттям та розуміння мови), що полягає в плануванні та реалізації мови в звуках або графічних знаках.

У лінгвістичній літературі поряд з терміном “породження мовлення” вживають термін “вербалізація”. У контекстах, де йдеться про втілення мислення в мовній формі, їх можна використовувати як синонімічні.

ПМ безпосередньо пов'язане з мисленням, мовою та розумінням. Про зв’язок ПМ і мислення В.Ф. Гумбольдт писав: “Мова, відповідно до безмежних можливостей її вживання, які ніколи не можна точно виміряти, вимагає відповідних цим можливостям елементів, і потреба ця інтенсивно й екстенсивно зростає у міру підвищення ступеня, на який вона сходить, бо на найвищому ступені вона сама стає чинником порождуючої ідеї та втіленням розвитку думки. Весь розвиток людської мови, незважаючи на численні перешкоди, йде до цієї кінцевої мети. Тому вона завжди прагне знайти такі мовні елементи, які забезпечили б оптимальне вираження розумових форм”. Крім того, ми аналізуємо природу за лініями, прокладеними для нас нашими рідними мовами. Ці "лінії" і виявляються при ПМ. Втім ПМ не обмежується простим використанням структур мови, а спирається на породження якісно нового, хоча у процесах мовлення ми часто просто повторюємо те, що почули чи сказали раніше в аналогічних умовах, проте це не поширюється абсолютно на все, що ми кажемо. Поза сумнівом, у міжособистому спілкуванні ми часто вживаємо форми слів, яких ніколи не чули, творимо нові слова, не передбачені ніякими словниками, поєднуємо слова хоч і за певними законами їх поєднання, але часто дуже несподіваним способом.

ПМ характеризується зворотним зв'язком з розумінням мовлення. Головна мета ПМ – пояснити щось адресату, і для цього використовуються мовні засоби. Тільки якщо мовець адаптує свою мову з тим, що адресат думає в даний момент, спілкування можна вважати таким, що відбулося. Звідси й те, як вибираються семантичний, синтаксичний, лексичний матеріал і навіть спосіб артикуляції в мовленні. Ця адаптація і оцінюється як логічність, самосуперечливість мови.

Зазвичай виділяються дві стадії ПМ, що проходять паралельно: планування (впорядкування концептуального змісту) і власне генерація тексту (трансформація семантичної або прагматичної репрезентації в природно-мовну). ПМ є рекурсивним, тобто складається з циклів, що містять такі підзавдання, як додавання, видалення і переупорядковування. Розпочинаючи генерування мови, зазвичай мають тільки смутну ідею. Тільки після цього виникає проблема "вибору" слова. Іноді тематизується саме утруднення у вираженні відчуттів; у деяких стилях нарочита неохайність виразу подається як ознака глибини, а в інших (напр., у Флобера) – як вирішення складного інтелектуального завдання, в якому непомітно присутній адресат. Найзвичайніший же випадок – поповнювальне ПМ, коли час артикулювання початкових частин використовується для обробки подальшої інформації, яка потім і впроваджується у вислів. Є безліч стилів редагування по-різному доречних у різних риторичних ситуаціях: за одних умов ми щось недоговорюємо, а в інших – додаємо від себе. При такій "конденсації" і ускладненні тексту ПМ також проходить декілька стадій. Чинники, що перешкоджають повному втіленню авторського задуму, не обмежуються дефіцитом часу, сили й пам'яті: повний контроль автора над ПМ неможливий у принципі. Тому зазвичай основні зусилля автори зосереджують на поточному фокусуванні уваги.

Виділяються два типи актів ПМ: головні (вираз фактичної сторони) і допоміжні (функція яких – передбачити реакції адресата). Оскільки адресант у ході ПМ може оцінювати реакцію слухача, планування мови і реалізація плану проходять майже паралельно. Людина не завжди знає заздалегідь, що скаже далі: одна фраза чи одне слово безпосередньо змушує сказати інше і т.д. При цьому допустимо й використання заготівок – фраз або окремих словосполучень, навіть стратегій номінації, що дозволяють уникнути неоднозначної реакції в рамках епізоду мовлення. Планування може торкатися мовлення, що вже пройшло процедуру морфемної організації (про що свідчить невдале вимовлення скоромовок). Спонтанність усної мови залишає сліди продукування, от чому так важко сприймати транскрипцію непідготовленої мови. Про відмінності між підготовленим, "запланованим" продукуванням мови і непідготовленим: одні й ті ж самі елементи мови можуть одночасно виконувати декілька пунктів плану, на декількох комунікативних рівнях. Загальний задум мови також коректується у ході ПМ. При реалізації плану змінюються й ресурси автора, пов'язані з темою, обсягом мови, характеристиками потенційних і реальних адресатів, метою, стилем подачі, часом, наявним у його розпорядженні. Оскільки ПМ керується наявною культурою, виділяють різні семіотичні стилі ПМ з різними стратегіями, що їх реалізовують. Залежно від вибору комунікативної стратегії одна і та ж інформація подається по-різному в різних обставинах. У ході ПМ вирішують, що хочуть сказати або написати і як це подати найефективніше, відмовившись, де необхідно, від надмірностей, щоб інтегрувати інформацію, яка найбільшою мірою стосується справи, в зв'язне ціле. У різних людей свої улюблені схеми викладу. Впорядкованість інформації в нашій пам'яті і при нашій подачі в тексті може радикально розрізнятися.

Інтенціональність відіграє ключову роль в теорії ПМ, хоч і є слабкою ланкою в моделюванні ПМ. В основі вислову лежить план адресанта досягти деяких цілей доступними засобами (мовними чи іншими). Зокрема, компонування тексту полягає в мобілізації засобів, що впливають на план; у когнітивістиці трактування стадій породження, перетворенні ідеї, продукуванні й редагуванні тексту. Автор має комунікативні наміри: передати певні події, описати певний стан речей, аргументувати свою позицію і т.п., розраховуючи на певну реакцію з боку адресата. Мовець може бути просто "озвучувачем", може лише компонувати і структурувати елементи вислову, а може бути й справжнім автором мови, тим центром, з яким співвідносяться слова. Усе це входить у формат ПМ.

До модулів ПМ належать генератори і артикулятори повідомлення. У роботі модулів немає ніякого внутрішнього повідомлення. Але є ще "наглядацький" компонент, що виявляє недоречний і помилковий матеріал, що бере участь в анафоричних процесах, тощо. Лінеаризація мови (встановлення того, що і коли сказати) не тільки грунтується на утриманні повідомлення, але й залежить від культурної традиції ("природна послідовність" викладу змінюється від культури до культури і пов'язана зі знанням комунікантів у суспільстві) і від вимог до складних інформаційних структур, що ставляться обробкою створюваного тексту (мовець повинен стежити за тим, що говорить і що йому ще треба сказати). З експериментів отримані певні принципи лінеаризації: нові одиниці за необхідності вводяться на основі вже встановленого зв'язку з останньою згаданою одиницею; чим пізніше щось згадане, тим краще це пам'ятають; навантаження на пам'ять повинне бути мінімальним.

ПМ, особливо тексту, підпорядковуються не тільки семантичним, морфологічним і граматичним законам, але й правилам викладу. Схеми викладу подій досить різні. Текст розвивається відповідно до очікувань про зв'язок подій. Те, що в очікуваннях не передбачено, у кращому разі сприймається як коментар.

Різні моделі породження мовлення пропонувалися представниками різних наук – лінгвістами, психолінгвістами та спеціалістами зі штучного інтелекту.

Перші моделі ПМ, розроблені вітчизняними вченими, з’явилися наприкінці 60-х років 20-го ст. Дослідники цього періоду розробили спочатку психологічні та психолінгвістичні моделі, а вже в 70-х роках з’явилися лінгвістичні, передумовами яких були дослідження закордонних учених. Однак, усі вітчизняні моделі так чи інакше спиралися на ідеї Л.С. Виготського, тобто всі так чи інакше використовували поняття внутрішньої мови. Взагалі шлях до слова зображували як шлях від внутрішньої до зовнішньої мови через декілька фаз.

Найбільш видатні вчені, що займалися дослідженням моделей породження мовлення, - це А.Р. Лурія, Н.І. Жинкін, А.Н. Леонтьєв, Л.С. Виготський, Т. Рябова, І.А. Зимня, Е.С. Кубрякова, А.Е. Кібик, Б. Норман, С.Д. Канцельстон, Г.В. Кольшанський, М. Бергельсон.

У наукових дослідженнях створено значну кількість моделей ПМ. Їх можна розглядати через призму того, як саме у них наведений породжувальний процес і якій стратифікації він підлягає у певній моделі. Виокремлюють такі основні типи моделей породження мовлення:

- рівневі;

- стохастичні;

- циклічні;

- інтегративна;

- трансформаційна;

- модель безпосередніх складових.

Рівневі моделі. Серед них моделі Б. Нормана, Л. Виготського, О. Леонтьєва та Т. Рябової, Т. Ахутіної (Рябової), О. Лурії, С. Кацнельсона. Отримали назву рівневих, оскільки їх автори, досліджуючи процеси вербалізації, “утілеснення” думки в мові, орієнтувалися на поняття рівнів мовної системи.

Модель Б. Нормана. У цій моделі послідовність процесу ПМ співвіднесена із системою рівнів мови.

На денотативному (предметному) рівні в правій півкулі головного мозку формується цілісне уявлення щодо явища, про яке хоче розповісти мовець: починається створення суб’єктивного смислу висловлювання. У внутрішньому мовленні виформовується десигнат, тобто означуване, змістовий бік мовного знака, і з'являється “протопредикат” з аргументами, у яких ще не уточнено рольову структуру. Цей “протопредикат” задає сценарій, у межах якого “розігрується дія” майбутнього висловлювання. Пізніше, на вербально-синтагматичному рівні, відбувається лінеаризація (лінійне розгортання) понятійно-рольової структури (перетворення її на завершений синтагматичний ланцюжок). На цій сходинці вводяться три підрівні – синтаксичний, лексико-морфологічний і фонетичний (графічний), кожен із яких характеризується своїм набором структур, одиниць і співвідношень між ними, а також механізмом перетворення цих структур на структури наступних підрівнів.

Однак процес мислення, зокрема процес ПМ, характеризується й особливостями, які не залежать від рівневої організації мови. Водночас незаперечним залишається положення, згідно з яким специфіка системно-струк­турної будови мови більшою чи меншою мірою впливає на процеси породження і сприйняття мовлення.

У цих моделях людська думка тлумачиться як авто­номна, така, що перебуває у свідомості людини сама по собі. У деяких із них уже простежується зародження циклічного бачення ПМ, хоча загальна рівнева природа ще зберігається.

Стохастичні моделі припускають, що адресант використовує при породженні мови виключно ймовірнісні характеристики мовних елементів: сам факт та ймовірність появи чергового елемента зумовлені попередніми елементами. Проте експерименти доводять, що вибір граматичної форми набагато менше залежить від впливу контексту, ніж від вибору окремого слова.

Виникає проблема – чи можна взагалі застосовувати стохастичні моделі до моделювання саме граматичної структури. Обмежимося лише одним аргументом з цього приводу, що належить Дж. Міллеру. “Для того, щоб дитина навчалася всім правилам послідовності, побудованій за принципом “зліва направо”, які необхідні для творення абсолютно прийнятних речень з двадцяти слів чи менше, він повинен вислухати приблизно 1030 речень. Щоб оцінити по гідності, наскільки ця умова безглузда, пригадаємо той факт, що в сторіччі тільки 3,15 x 10 9 секунд”.

Циклічні моделі. Помітною рисою всіх моделей цього типу є орієнтація не на рівні мови та притаманні їм одиниці, а на цикли процесу розгортання думки, реалізації програм мовлення, задіяння принципу поєднання рівнів, коли ланцюжок одного рівня стає ком­понентом іншого. До циклічних моделей відносять модель I. Зимньої та модель М. Бергельсона і Л. Юбрика.

Модель I. Зимньої (психологічна). Основними “циклами” ПМ є спонукальний, формувальний і реалізуючий. На кожному з них наявні свої “блоки” операцій. Так, у межах спонукального циклу є блок, що об’єднує комунікативний намір мовця, задум мовлення і його мотив; у межах формувального циклу є блок, що об'єднує просторово-понятійну схему майбутнього висловлювання зі схемою часового розгортання висловлювання на смислотвірній фазі з блоком словесно-граматичного структурування на фазі формувальній та ін. У ме­жах реалізуючого циклу важливу роль відіграють закони сполучуваності елементів мовного коду з урахуванням їх специфіки на кожному рівні (фонологічному, морфологічному, лексико-семантичному і синтаксичному).

У цій моделі передбачені процеси паралельного, а не послідовного характеру, контроль мовця за всіма процесами на всіх етапах.

Модель М. Бергельсона і А. Кібрика. Вона доповнена даними спостережень над девіаціями мовлення Ф. Бацевича. У цій моделі виділяються домовленнєві етапи з притаманними їм специфічними когнітивними процесами: членування початкового задуму, категоризація, пропозиціювання, побудова поверхневої структури повідомлення.

1.Членування початкового задуму. На цьому етапі діяльність мислення полягає в тому, що мовець оперує специфічними даними свого попереднього досвіду – енграмами (“слідами”, “записами”), передусім образа­ми речей і предметів, людей та інших живих істот, уявленнями тощо. Це прототиповий рівень пам'яті, у ме­жах якого виявляються узагальнені результати досвіду носіїв мови – уявлення про предмети, ознаки, знання сценаріїв тощо. Ще О. Потебня писав, що “на дословесному етапі мови могли бути об'єднані відомі низки вражень..., але сам зміст цих вражень не був розкладений, розчленований. Крім того, існувала маса не пов'язаних, але об'єднаних у такі низки вражень”.

У мозку людини є декілька систем: нейрофізіологічна як складна мережа енграм двох різних типів (предметно-образних і мовних), а також системи їх співвідношення і поєднання. Для реалізації мовлення необхідне поєднання елементів невербальної і вербальної пам'яті, взаємне їх перекодування. Це перекодування пов'язане з роботою різних півкуль мозку та їхнім об'єднанням в єдину функціональну систему зв'язків. Правій півкулі властиве цілісне й одномоментне сприйняття світу; лівій – здатність до послідовного, ступеневого пізнання, аналізу, членування. Енграми як оперативні одиниці свідомості й мислення, народжені в правій півкулі, пов'язуються з їхніми мовними корелятами в лівій. Зв'язок півкуль – це перехід від цілісного сприйняття ситуації до її членування, від фрейму – до його складових. Лінгвістично це можна уявити як трансформацію багатовимірних структур багатозначного контексту в лінійно організовані.

2. Категоризація. Виділення аспектів (складових) у межах початкового задуму не є тією ланкою вербалізації, з якої починається власне ословлення або породження поверхневої структури. Це неможливо через абстрактність цих аспектів. Обов'язковим є процес категоризації, або їхнього віднесення до певного узагальненого типу ситуації (у широкому сенсі слова). Цей процес є наближенням виділених абстрактних аспектів до достатньо стандартизованих (узуальних) лексичних і граматичних структур, які є в кожній ідіоетнічній мові. В. Чейф пов'язує ці процедури з підведенням аспектів або під категорії подій, ситуацій, або предметів, уявлень про них, М. Бергельсон і А. Кібрик – з уявленням про деяку узагальнену ситуацію. При цьому дані афазії свідчать про специфіку категоризації подій (типу Пес гавкав) і відношень (типу Сократ – людина) (О. Лурія). У концепції авторів моделі “Смисл – Текст” цей етап (модуль) вербалізації відповідає “семантичному представленню”.

3. Пропозиціювання. Цей етап отримав таку назву з огляду на те, що його результати – пропозиції – є основою семантичного представлення будь-якого повідомлення. У процесах вербалізації важливе значення для мовця має усвідомлення ієрархії та структури ролей, які виконуватимуть учасники комунікації. 3 лінгвістичної точки зору – це вибір конкретної “протосхеми” майбутнього висловлювання як чогось цілого, формування його “матриці”.

У межах цього етапу значно чіткіше “вимальовуються” типи співвідношень і синтаксичні ролі знайденого позначення або позначення; внутрішнє слово сприймається або як функція, що вимагає свого аргументу, або як аргумент, який повинен відповідати “своїй” функції. Відбувається семантичне узгодження одного з іншим, розподіл позначень за синтаксичними позиціями тощо. Цей етап вважають глибинно-синтаксичним, оскільки на ньому відбувається взаємне, значно глибше, ніж на попередніх етапах, узгодження когнітивного і лінгвального, вибір лексико-синтаксичних засобів, які найповніше відповідають початковому задуму.

4. Побудова поверхневої структури повідомлення. У сучасних концепціях мовленнєвої діяльності лексикон мовця постає як організована єдність слів, що відіграє істотну роль у процесах породження і сприйняття мов­лення, у взаємозв'язках концептуальних і мовних структур. Лексикон – це не “склад” одиниць, організований для пошуку і знаходження потрібної одиниці, а діюча система, в які кожна одиниця “записана” разом із інструкцією для її використання з даними про її оперативні можливості, причому за всіма можливими напрямами її вживання – прагматичним, власне формальним, семантичним. 3 когнітивних позицій структура лексикону мовця постає як сукупність різноманітних взаємозв'язків, найпоширенішими з яких є пропозитивні, що виявляються як стійкі валентні моделі, закріплені в пам'яті носіїв мови у вигляді глибинних предикацій. Будь-яке порушення таких зв'язків стає причиною мов­леннєвих девіацій.

Отже, циклічні моделі ПМ порівняно з рівневими – гнучкіші, здатні пояснити механізми виникнення мов­них помилок у спілкуванні, “вписавши” їх у коло мисленнєво-мовленнєвих процесів вербалізації. Однак із 61-го року ці моделі стали доповнюватись і уточнюватись моделями інтегративними.

Інтегративна модель породження мовлення. ЇЇ авторами є американські, німецькі та російські лінгвісти, психолінгвісти і теоретики мовленнєвої діяльності, зокрема Н. Хомський, Е. Ланг, Дж. Соммерс, О. Кубрякова та інші. Згідно з нею процес вербалізації здійснюється не поетапно, а з порушеннями порядку стадій у різних типах мовлення; про фази чи етапи породження мовлення можна говорити лише умовно, маючи на увазі можливість їх паралельної реалізації. Ще Н. Хомський зауважував, що було б нелогічно вважати, ніби спочатку мовець добирає синтаксичну структуру речення, а згодом наповнює її лексикою. Насправді ж мовлення планується і реалізується не послідовно, речення за реченням, а іншим чином. Процеси породження мовлення залежать від багатьох чинників, серед яких найважливішими є мовна здатність людини, її інтелект, оперативне мислення, база знань, що міститься в лексиконі, а також психіка, емоції, почуття мовця тощо.

Модель безпосередніх складових (БС) є найсильнішою моделлю породження мови. Її основна ідея полягає в застосуванні правил деривації, наприклад: “замість Х підставити У”. Так, породження речення: “Талановитий художник малює цікаву картину” буде здійснюватися за правилами моделі НС у такому порядку: пропозиція група підмета + група присудка; група підмета з означенням + означуване слово до того часу, поки ми дійдемо до кінцевого (“термінального”) ланцюжка слів. У моделі НС породження йде в двох напрямках: за рахунок послідовної появи компонентів і за рахунок їх так званого “розширення”. Те, що першим кроком породження має бути виділення групи підмета, тобто поєднання “талановитий художник”, визначається нашим знанням структури речення в цілому і ніяк не виводиться стохастичним шляхом. Найбільш відома модель породження мови на основі граматики БС належить Ч. Осгуду. Осгуд розглядає процес породження мови так: стохастичні закономірності, на його думку, діють на кожному з послідовних рівнів деривації, причому вибір одиниць на “вищих” рівнях частково зумовлює вибір одиниць на подальших рівнях деривації. На цю модель спирався у своїх експериментах Н. Джонсон, що дослідив імовірність помилок при запам'ятовуванні речень з різними синтаксичними структурами; виявилося, що така імовірність різко підвищується на межі сегментів, що виділяються в ході аналізу за НС (типу групи підмета); усередині ж таких сегментів імовірність помилки зменшується за звичайних закономірностей такого процесу. Пізніше Джонсон поставив ще декілька дуже вдалих експериментів на підтвердження моделі Осгуда.

Незважаючи на успішні експерименти Джонсона та інших лінгвістів, що спиралися на граматику БС, вона виявилася малопридатною для моделювання деяких типів речень і поступилася місцем трансформаційній моделі породження мовлення. Головна ідея цієї моделі полягає в тому, що для отримання деяких типів речень необхідно здійснити певну операцію над деревом БС у цілому або над його термінальним ланцюжком. Наприклад, “породивши” наведене вище речення “Талановитий художник малює цікаву картину” за правилами БС, ми можемо згідно з трансформаційною граматикою, здійснюючи операції над термінальним ланцюжком породження, отримати з даного активного, стверджувального, розповідного речення його пасивний, заперечний, питальний варіанти в різних поєднаннях. Інакше кажучи, передбачається, що породжує пропозицію типу чи “Чи не малюється цікава картина талановитим художником?”, ми спочатку будуємо наведене вище початкове речення, а потім перетворюємо його в трьох “вимірах”. Дж. Міллер зі своїми учнями і послідовниками здійснив цілий ряд експериментів, спрямованих на доведення застосовності трансформаційної теорії в психолінгвістичному моделюванні. Результатом цих експериментів була констатація того, що операції з активними стверджувальними реченнями завжди вимагають менше додаткового часу, ніж операції, що не містять таких речень. Це, по суті, і є те, про що стверджує трансформаційна теорія: пасивні, заперечні і пасивно-заперечні речення мають такі ж самі синтаксичні правила, що й активні стверджувальні, плюс одне – два, що ускладнюють їх і вимагають більше часу для породження.

Серед недоліків трансформаційної моделі можна виділити такі, як, наприклад, незалучення чинника мотивації та предметно-логічного змісту висловлювання, принципова необов'язковість психологічного породження лінгвістично однакових висловлювань однаковим способом і залежність цього способу від характеру експериментальної ситуації і т.д. Ці та інші недоліки трансформаційної моделі викликали реакцію подвійного характеру. По-перше, було проведено низку експериментальних досліджень, які в тій чи іншій формі прагнули спростувати дані міллерівських та аналогічних їм експериментів. По-друге, усередині самого табору прихильників трансформаційної моделі з'явилися роботи, що відходять від традиційної інтерпретації цієї моделі. Певні роботи першого типу (Мартін і Робертc, Танненбаум, Івенс і Вільямc, Лущихіна і ін.) привели до висновку, що Міллер має рацію лише частково: хоча ускладнення речення і збільшення часу, необхідного для здійснення операції над цим реченням, взаємозв‘язані, але ніяких переконливих даних з цього приводу отримати неможливо. Ті експерименти, автори яких доводили придатність трансформаційної теорії для психолінгвістичного моделювання, при уважному вивченні виявляються не зовсім коректними; більш чіткі експерименти не підтверджують модель ґрунтовним чином і зазвичай дозволяють лише протиставити один одному ядерні й неядерні речення. Є і роботи, результати яких ставлять під сумнів взагалі адекватність трансформаційної моделі. Серед робіт другого типу виділяється дослідження Д. Слобіна. Він був вимушений припустити, що люди, які беруть участь в експерименті, по-різному оперують з реченнями залежно від того, чи є ці речення “зворотними” (автомобіль наздоганяє потяг, але потяг теж може наздоганяти автомобіль) або “незворотними” (людина їсть диню; диня не може їсти людину). Це означає, що в породженні речення є якийсь “дограматичний” етап, на якому той, хто говорить (або сприймає мову), орієнтується на загальний зміст речення, ніби висловлює думку про характер зображуваної ситуації, що важливо для подальших операції з реченням. Врешті-решт, така ідея рівнозначна ідеї внутрішнього програмування мовного вислову в суб'єктивному коді. Допущення подібної ланки в породженні мови дозволяє найкращим чином інтерпретувати деякі отримані раніше експериментальні факти. Так, можна припустити, що саме ланка програмування є психофізіологічним субстратом феномену актуального розчленовування висловлювання. Трансформаційна модель хоч і дуже зручна для моделювання мови (і трансформаційний принцип, без сумніву, в якійсь формі дійсно використовується в породженні), але вона не є єдино можливою та допустимою, а найімовірніше входить в загальну схему породження мови на правах факультативної ланки.

СПИСОК ОСНОВНОЇ ЛІТЕРАТУРИ