ДИСКУРС ЯК ФОРМА МОВЛЕННЄВОЇ ВЗАЄМОДІЇ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ДИСКУРС ЯК ФОРМА МОВЛЕННЄВОЇ ВЗАЄМОДІЇ



Поняття “дискурс” було вперше введене основоположником трансформаційного та дистрибутивного аналізу Зеллігом Харрісом у 1952 році як надфразова одиниця в контексті інших одиниць та пов’язаної з ними ситуації [Harris Z.S., с. 1-2]. Лінгвісти фокусують увагу на проблемах дискурсивної активності, мовленнєвих дій носіїв мови. При цьому цікаво, що увага до дискурсу як мовленнєвої діяльності та тексту як його результату, “інформаційного сліду” [Сусов И.П., с. 9-14] не обмежилася, власне, лінгвістикою. До цих питань звернулися психологи, філософи, соціологи. Нарешті, становлення когнітивної лінгвістики стало закономірним результатом синтезу як внутрішньолінгвістичних, так і міждисциплінарних тенденцій у вивченні функціонування мовлення.

Популярність поняття “дискурс” у ланцюжку дисциплін, суміжних із теорією мовної комунікації, привела до того, що зміст, вкладений у це поняття, не завжди та не в усьому тотожний. На сьогоднішній день через свою складність та багатоплановість, чіткого та загальновизнаного трактування дискурсу, що охоплює всі випадки його вживання, не існує. Різні тлумачення цього терміна успішно задовольняють понятійні потреби, привносячи дещо нове у традиційне уявлення про мовлення, текст, діалог, стиль та мову. Причину відсутності чіткості у тлумаченні дискурсу можна розгледіти, перш за все, у широті охоплення цим поняттям явищ, а також у тому, що кожна наука виділяє як ядро терміна ту його характерну рису, яка становить найбільший інтерес для даної галузі наукового знання. Більше того, навіть у рамках однієї парадигми знання нове поняття постійно знаходить додаткові характеристики, уточнюється, отримує різноманітні інтерпретації.

Дискурс створюють особистості. Вони беруть на себе ті чи інші комунікативні ролі, обмінюються мовленнєвими ходами і відповідно комунікативними ролями. Як зазначає І.С. Сусов, мовленнєві акти, мовленнєві кроки та мовленнєві ходи є не тільки компонентами дискурсу, а й свідомими та цілеспрямованими актами певної особистості [Сусов И.П., с. 10].

Поняття дискурсу тісно пов’язане з поняттям сучасної лінгвістики тексту. Поняття дискурсу як прагматизованої форми тексту бере свій початок у концепції Е. Бенвеніста, який розмежував план оповідання (recit) та план дискурсу (discours) – мовлення. Під дискурсом Е. Бенвеніст розуміє будь-яке висловлення, яке зумовлює наявність комунікантів: адресанта, адресата, а також наміри адресата певним чином впливати на свого співрозмовника [Бенвенист Э., с. 276-279].

У сучасній лінгвістиці це поняття трактується неоднозначно. Існуючі підходи до вивчення дискурсу можна звести до таких: дискурс визначають через текст або текст – через дискурс [Звегинцев В.А.; Зильберт Б.А.; Ишмуратов А.Т.; Кох В.А.; Красных В.В.; Шинкарук В.Д.; Hodge R., Kress G.], розуміють як когнітивний процес, що регулює мовленнєву поведінку індивідів [Кубрякова Е.С.], як послідовність взаємопов’язаних висловлень, об’єднаних спільністю цільового завдання [Мороховский А.Н.], як одиницю вищого, ніж речення, рівня [Палек Б.], як ритуалізовані бесіду та мислення [Hatin B., Mason I.], як форму мовленнєвого спілкування, яка передбачає взаємозв’язок між мовцем та слухачем, як міжособистісну діяльність [Brünner G., Graefen G.; Leech G., Short M.], як складну комунікативну подію [Арутюнова Н.Д.; ван Дейк Т.А.], як соціолінгвістичну структуру, яка створюється адресантом і адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях [Почепцов Г.Г.], як інтегральний феномен, як мисленнєво-комунікативну діяльність, що є сукупністю процесу та результату, характеризується континуальністю та діалогічністю і містить екстралінгвальний і суто лінгвальний аспекти; в останньому, крім тексту, виділяють пресупозицію й контекст (прагматичний, соціальний, когнітивний) [Л.Р.Безугла, Є.В.Бондаренко, П.М.Донець, А.П.Мартинюк та ін., с. 28; Шевченко И.С., Морозова Е.И., с. 37].

Аналізуючи велику кількість багатопланових підходів до встановлення суті дискурсу як лінгвістичного феномена, М.Л. Макаров виокремлює три системи координат, для кожної з яких притаманне специфічне розуміння дискурсу: формальну, функціональну та ситуативну [Макаров М.Л., с. 85-88].

Формально орієнтована лінгвістика визначає дискурс як сукупність утворень вище рівня речення або словосполучення (“language above the sentence or above the clause”) [Schiffrin D., с. 23]. В.О. Звєгінцев суттєво доповнює дане тлумачення та розуміє дискурс як елементарну одиницю тексту, тобто складне ціле або змістовну єдність, що виділяється на рівні мови і, як правило, реалізується у вигляді речень, пов’язаних між собою смисловими відношеннями [Звегинцев В.А., с. 170]. При цьому зв’язність розглядається як одна з найважливіших дискурсивних ознак [Макаров М.Л., с. 86].

Функціональне тлумачення дискурсу як “усякого вживання мови” [Макаров М.Л., с. 86] передбачає аналіз функцій дискурсу шляхом вивчення функцій мови у широкому соціокультурному контексті. У руслі даного напряму виокремлюється два підходи: етичний та емічний. У першому випадку аналіз полягає в апріорному (тобто додискурсивному) виділенні функцій мови та зіставленні мовленнєвих функцій з формами дискурсу (висловлень та їх компонентів) [Якобсон Р.]. У другому випадку виокремлюються різні форми дискурсу з подальшим дослідженням їх функціонального навантаження [Карасик В.И.; Макаров М.Л.; Schiffrin D.].

Ситуативна інтерпретація дискурсу полягає в урахуванні соціально, психологічно та культурно значущих умов та обставин спілкування. По суті, даний підхід є компромісним, що примирює формальний та функціональний підходи. Визначення дискурсу як цілісної сукупності функціонально організованих, контекстуалізованих одиниць вживання мови передбачає наявність системи взаємопов’язаних мовленнєвих одиниць (основне положення функціонального підходу), які перебувають у функціональному відношенні та функціонують у певному контексті.

У ситуативній системі координат виокремлюються два типи досліджень, присвячених дискурсу: когнітивно-дискурсивні та комунікативно-дискурсивні. Підстава для їх виокремлення – існування двох загальнотеоретичних підходів до проблем інформації та комунікації. Різниця цих підходів базується на різному розумінні співвідношення інформації та комунікації у комунікативному процесі. Перший із згаданих підходів головну роль в діаді “інформація – комунікація” відводить інформації, оскільки саме вона репрезентує об’єктивну реальність, дозволяючи індивідам когнітивно випробовувати, освоювати дійсність та реорганізовувати накопичений досвід. Комунікація при цьому, посідаючи субординативне положення стосовно інформації, розглядається як засіб доступу індивідів до інформації, як простий обмінний процес між переробниками інформації.

У рамках другого – комунікативно-дискурсивного підходу – комунікація визначається як “конститутивний фактор поведінки та діяльності людей” [Макаров М.Л., с. 27]. Комунікація при цьому розглядається не як механічний процес обміну повідомленнями, а як простір, в якому існує, структурується та передається досвід. Інформація у рамках даного підходу розуміється як продукт комунікації, який віддзеркалює її організацію [Макаров М.Л.].

У рамках лінгвістичного дослідження найпростіший шлях вирішити термінологічну проблему дискурсу – зіставити зміст суміжних понять, виявивши на основі порівняння специфічні риси явища, що вивчається. Зміст поняття “дискурс” можна визначити більш повно, зіставляючи його з поняттям “текст” та “мовлення”.

Однією з характерних рис тексту є те, що його інтерпретація здійснюється через речення. Наявність змістовної надбудови, спроможної з’єднати окремі речення в єдине ціле, приводить до утворення зв’язного тексту або дискурсу. Смислова інтерпретація зв’язності дискурсу дає можливість виявити схеми розгортання дискурсу. Підтвердження цьому знаходимо у Б.А. Зільберта, який стверджує, що текст – одиниця мовлення, явище системи комунікації, тобто явище соціально-мовленнєвого рівня. Фактично текст ототожнюється з дискурсом і розглядається як комунікативна одиниця, де мовні елементи і структура використовуються для реалізації певних комунікативних цілей, завдань та настанов [Зильберт Б.А., с. 12].

В.В. Красних робить спробу поглянути на дискурс в аспекті когнітивних структур, які покладені в основу мовної компетенції. На противагу В.О. Звєгінцеву в його розумінні текст є елементарною (базовою, мінімальною та основною) одиницею дискурсу – явищем не тільки лінгвістичним, а й екстралінгвістичним [Красных В.В., с. 53]. Текст є продуктом як мовлення, так і мислення, продуктом, який уперше з’являється в момент породження його автором і може переживати подальші породження при сприйнятті його реципієнтом. На формування концепту тексту впливають два фактори: ситуація та індивідуальний мовний простір автора.

Про мотивованість дискурсу говорить В. Кох, на думку якого, дискурс – це будь-який текст (або частина тексту), в якому є ознаки одного й того ж конкретного мотиву [Кох В.А., с. 163].

О.Т. Ішмуратов ототожнює дискурс із певним видом тексту. Так, дискурс – це текст, який містить міркування, тобто текст, в якому фіксується певний хід думки, а комунікативний дискурс – це текст, що містить взаємозалежні судження деяких суб’єктів [Ишмуратов А.Т., с. 171].

Текст-дискурс ураховує комунікативну спрямованість, мовленнєву ситуацію, авторизацію з боку мовця, різноманітні прагматичні параметри мовлення, взаємозв’язок загального і конкретного, нового й невідомого, об’єктивного і суб’єктивного тощо. Текстовою комунікативною одиницею є дискурсивне висловлення, сегментована комунікативна реалізація простого чи складного речення, кореферентного з відповідним граматичним реченням [Шинкарук В.Д., с. 57].

Зернецький П.В. визначає дискурс як центральну інтегративну одиницю мовленнєвої діяльності, що в прагмалінгвістичному плані передбачає вивчення особливостей взаємодії мовного типу особистості, комунікативних ролей учасників комунікативного акту, а також прийомів, стратегій і тактик у комунікативних ситуаціях різного типу [Зернецкий П.В., с. 75-81].

Дискурс трактується як складне комунікативне явище, що містить соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу продукування й сприйняття текстів. Дискурс, за Т.А.ван Дейком, – це складна комунікативна подія, “суттєва складова соціокультурної взаємодії, характерні риси якої – інтереси, цілі та стилі” [ван Дейк Т.А., с. 53].

Н.Д. Арутюнова визначає дискурс як зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними – соціокультурними, прагматичними, психологічними та іншими факторами; текст, взятий в аспекті подій; мовлення, що розглядається як цілеспрямоване соціальне явище, дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей та механізмів їхньої свідомості (когнітивних процесах) [Арутюнова Н.Д., с. 136-137].

Термін “дискурс” має широкий кваліфікативний потенціал. До провідних критеріїв виділення типів дискурсу І.С. Шевченко та О.І. Морозова відносять ті, що пов’язані з категоріями дискурсу (адресатністю, ситуативністю, інформативністю, інтенціональністю, його стратегіями й тактиками, когезією, когерентністю, інтертекстуальністю та ширше – інтердискурсивністю), які можуть бути розрізнені у термінах семіотичної моделі – формальних, функціональних, змістовних критеріїв [Л.Р. Безугла, Є.В. Бондаренко, П.М. Донець, А.П. Мартинюк та ін., с. 235]. Дослідники відзначають, що “застосування формального й змістовного критеріїв у функціонально-стильовому аспекті має результатом виділення різних за жанром типів дискурсу – художнього, публіцистичного, офіційного, неофіційного та інших” [Л.Р. Безугла, Є.В. Бондаренко, П.М. Донець, А.П. Мартинюк та ін., с. 236].

 

ДІАЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС

Згідно з визначенням, запропонованим Р. Комарем, художній дискурс – це “мова всієї художньої літератури, яка в процесі мовленнєвої реалізації постає у вигляді текстів художніх творів” [Комар Р., с. 253]. Компонентами художнього дискурсу є конкретні висловлення діалогічної чи монологічної форми з наявними в них численними кореляціями історичного, соціального, психологічного, культурологічного змісту, які у структурі тексту реалізують часовий аспект інтеракції між партнерами відповідно до типу дискурсу, а також простір, в якому він відбувається, значення, які він експлікує, використовує, репродукує або перетворює [Комар Р., с. 252].

Слід зазначити, що на відміну від реального діалогу художній діалог має певні особливості, а саме: характеризується визначеною протяжністю, яка є факультативною для реального діалогу; є продуманим автором заздалегідь на відміну від реального діалогу, який має спонтанний характер; художньому діалогу властива функція розвитку дії у творі, яка не є обов’язковою для реального діалогу; крім того, художній діалог підпорядкований правилам часу, ритму, темпу, в яких існує весь художній текст [Будагов Р.А., с. 212].

Науковці звертають увагу на той факт, що в художньому діалозі співіснують два рівні комунікації – внутрішній, горизонтальний (комунікація персонаж 1 – персонаж 2, яка будується за законами художнього тексту) та зовнішній, або вертикальний (комунікація автор – читач / глядач, що залежить від багатьох компонентів сприйняття, серед яких найважливішими є соціокультурний, етичний та психологічний) [Безуглая Л.Р., с. 4; Шевченко И.С., с. 29].

Діалогічна мова, діалогічні комплекси, подані у творах художньої літератури [Безуглая Л.Р., с. 6; Шевченко И.С., с. 31], являють собою адекватні зразки усної комунікації, усної розмовної мови та є релевантним джерелом прагмалінгвістичних досліджень.

Діалог є домінуючим типом комунікативної діяльності співрозмовників. Саме в діалозі, як зазначає О.В. Падучева [Падучева Е.В., с. 305], найбільш помітно виявляється мовлення як дія, як знаряддя комунікації. Не всяка комунікація є завершальною. На її основі може будуватися нова комунікація, яка активно спирається на попереднє висловлення. Мовленнєві висловлення в діалозі мають еліптичний характер, характеризуються емоційно експресивним контактом мовців, причому комуніканти впливають один на одного не тільки вербальними засобами, але й невербальними: мімікою та жестами.

Основними компонентами діалогу є наявність адресанта і адресата та їх комунікативних інтенцій, певного контексту, топіка (тематичного суб’єкта, що являє собою предмет думки мовця [Ємельянова О.В., с. 34]), спільного досвіду та індивідуального когнітивного простору.

Специфіка діалогу полягає в тому, що кожен зі співрозмовників має свою стратегію мовленнєвої поведінки. При визначенні робочого поняття мовленнєвої стратегії ми базуємося на тлумаченнях стратегій як властивостей когнітивних планів, які являють собою загальну організацію певної послідовності дій і містять мету або цілі взаємодії [ван Дейк Т.А., с. 272], як ефективних шляхів досягнення комунікативних цілей [Почепцов Г.Г., с. 56], а також на розумінні мовленнєвих стратегій як вираженні системності у використанні мови [Tannen D., с. 15].

Однією з основних умов діалогу є постійна зміна ролей мовця і слухача. Неписаним правилом ведення бесіди є те, що лише одна людина говорить у визначений момент часу [Sacks H.]. У будь-якому діалозі діє певний механізм, згідно з яким мовець може вибирати свого послідовника, тобто вибір наступного мовця є прерогативою мовця. Г. Сакс виділяє різні системи переходу мовленнєвого ходу згідно з організацією зміни мовця, відзначаючи те, що в окремих системах (дебати та юридичні позови) існує високий відсоток передбачуваності зміни мовця [Sacks H., Schegloff E.A., Jefferson G.]. Різні системи переходу мовленнєвого ходу продукують мовленнєві ходи з різною структурою.

Репліки в діалогічному дискурсі характеризуються формальною співвіднесеністю. Кожна наступна репліка за своєю синтаксичною формою ніби вписується в попередню, що забезпечує її адекватне розуміння. Взаємодія реплік може бути обумовлена змістом предмета мовлення, пресупозиційно-інференційними зв’язками або емоційною реакцією комунікантів. Усі репліки адресанта / адресата складають його мовленнєву партію. Визначимо, у чому полягає ця особливість. Відмінними ознаками діалогу є:

а) наявність безпосереднього міжособистісного спілкування, щонайменше між одним мовцем та одним адресатом, зорієнтованого на вирішення конкретних практичних завдань;

б) наявність спільного для співрозмовників каналу зв’язку, володіння спільним кодом, що передбачає не лише знання граматики та лексики даної мови, але й правил вербально-символічної поведінки;

в) специфічна взаємодія мовця та слухача в мовленнєвій ситуації, що обумовлює реплікований характер спілкування з поперемінною адресацією мовлення;

г) спрямованість комунікантів одночасно на сприйняття та породження мовлення;

ґ) орієнтація висловлень партнерів з комунікації на попередні, передбачувані, подальші зустрічі [Комина Н.А., с. 105-106].

Структуру дискурсу розглядаємо як ієрархію одиниць різних рівнів. Мінімальною структурно-функціональною одиницею дискурсу є мовленнєвий акт, який услід за Дж. Юлем розуміємо як дію-висловлення [Yule G., с. 47], або мовленнєвий крок, під яким, як правило, розуміють вербальну або невербальну дію одного з комунікантів, елемент, що сприяє розвитку інтеракції [Coulthard M.].

Один або декілька мовленнєвих кроків конституюють репліку – відрізок мовлення, який належить мовцю до зміни його комунікативної ролі. Більшість дослідників за мінімальну одиницю спілкування визнають двобічну одиницю обміну – інтерактивний блок, або просту інтеракцію [Сусов И.П., с. 7], корелятом якої є діалогічна єдність типу “питання-відповідь” та ін. [Макаров М.Л.]. Під діалогічною єдністю розуміють елементарні двокрокові обміни та складні багатокрокові обміни, які можуть складатися із трьох та більше реплік (стимул – реакція – підтвердження і т. ін.) [Заикин Г.С.]. Інтерактивні блоки забезпечують досягнення поставленої мети при спілкуванні. Інтерактивні блоки утворюють трансакцію, яка відповідає поняттю мікродіалог як тематичний або змістовний, позначений певними структурно-семантичними та комунікативно-функціональними якостями [Зернецкий П.В.]. Найбільшою одиницею дискурсу вважаємо мовленнєву подію (speech event) [ван Дейк Т.А.], яка визначається як закінчене мовне спілкування, макродіалог або мікротекст, розмова, складна ситуація.

Одним із невід’ємних компонентів структури дискурсу є комунікативний контекст. Дійсно, будь-який дискурс контекстуальний, тобто відбувається у певних умовах, які впливають на характер його проходження. Аналіз дискурсу у відриві від контексту буде неповним, адже лінгвістика, яка вириває текст із реальної ситуації спілкування, не може адекватно аналізувати його зміст, оскільки сам сенс формується у процесі взаємодії знань адресата, інформації, яку він здобуває з контексту та лінгвістичного значення тексту як такого [Макаров М.Л., с. 22].

Розгляд поняття комунікативного контексту для нас є вельми валідним у зв’язку із ступенем впливу його факторів на вибір мовленнєвих засобів, які конституюють реплікові кроки учасників дискурсу. Комунікативний контекст – частина комунікативної ситуації, її компоненти, які мають неопосередковане значення для породження та інтерпретації висловлення [ван Дейк Т.А.; Макаров М.Л. та ін.] і який детермінується соціальними чинниками: влада, статус, вік та стать комунікантів. Залежно від соціально-прагматичного набору комунікативного контексту різним бувають комунікативна ситуація та відповідний йому дискурс.

Необхідною складовою діалогічного дискурсу єкомунікативний контакт, без якого спілкування, яке розуміється як продуктивна комунікативна взаємодія між мовленнєвими особами, було б неможливим. Дослідники відзначають, що від того, як вирішуються завдання встановлення, підтримання та розмикання комунікативного контакту, залежить успіх конкретного акту спілкування [Войскунский А.Е.; Почепцов Г.Г.; Сорокин Ю.А., Тарасов Е.Ф., Шахнарович А.М.; та ін.]. З формальної точки зору комунікативний контакт розглядається як сукупність елементів інтеракції, які сприяють організації комунікативного зв’язку між тими, хто спілкується. При цьому до сфери комунікативного контакту залучаються потенційні учасники інтеракції, загальний код та канал комунікації між ними [Почепцов Г.Г.]. Друге, ширше трактування комунікативного контакту подане у працях, які розвивають когнітивний погляд на комунікативний контакт, який трактується як мисленнєва готовність суб’єктів вступити в інтеракцію [Goffman E.].

Виокремлюються такі різновиди комунікативного контакту за характером зв’язку між комунікантами: а) акустичний зв’язок – фізичний контакт; б) психологічний зв’язок – контакт уваги, контакт розуміння, емоційний контакт та в) соціальний зв’язок – соціальний етикетний контакт.

Регуляція фізичного контакту полягає у забезпеченні безперервної подачі та сприйняття сигналів адресатом. Встановлення та підтримання фізичного контакту припускає вибір просодичних параметрів повідомлення (гучність, чіткість і т.ін), які найповніше задовольняють потреби партнера з комунікації.

Регуляція контакту уваги полягає в утримуванні уваги адресата до мовця до останніх хвилин спілкування, щоб запобігти комунікативним невдачам. Найважливішою умовою реалізації діалогу є атрактація уваги співрозмовника. Регуляція контакту розуміння передбачає апелювання до спільних ідей, думок партнерів зі спілкування.

Виходячи з функціональної призначеності дискурсу, макросистему мовленнєвої взаємодії у цілому можна подати у вигляді єдності систем дискурсу та метадискурсу, який складається, у свою чергу, з фатичної та інших підсистем, що віддзеркалюють код, регістр спілкування, етикетність мови. Фатичний метакомунікативний дискурс супроводжує змістовно-фактуальний дискурс різних типів та являє собою підсистему, яка складається з мікросистем – дискурсивних подій, що відповідають різним стадіям дискурсу: встановленню, підтриманню та розмиканню мовленнєвого контакту.

СПИСОК ОСНОВНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Арутюнова Н.Д. Дискурс // ЛЭС. – М., 1990. – С. 136-137.

2. Безуглая Л.Р. К вопросу об исследовательском корпусе в прагмалингвистике // Вісник Харків. нац. ун-ту ім. В.Н.Каразіна. – 2004. – № 635. – С. 3-7.

3. Бенвенист Э. Общая лингвистика / Пер. с фр. – М.: Прогресс, 1974. – 447 с.

4. Будагов Р.А. Писатели о языке и язык писателей. – М.: Изд-во Москов. гос. ун-та, 1984. – 280 с.

5. Ван Дейк Т.А. Язык. Познание. Коммуникация: пер. с англ. – М.: Прогресс, 1989. – 312 с. – Библиогр.: С. 302-305.

6. Войскунский А.Е. Коммуникативный контакт и средства его установления // Оптимизация речевого воздействия: сб. науч. ст. – М.: Наука, 1990. – С. 128-152.

7. Дискурс як когнітивно-комунікативний феномен: (монографія) / Л.Р. Безугла, Є.В. Бондаренко, П.М. Донець, А.П. Мартинюк та ін. / за заг. ред. І.С. Шевченко. – Харків: Константа, 2005. – 356 с.: ил., табл. – Библиогр.: С. 319-356.

8. Ємельянова О.В. Мовленнєве вираження статусу адресата в англомовному художньому дискурсі закоханих: дис. … канд. філол. наук: 10.02.04; захищена 7.06.2006. – Суми, 2006. – 221 с.: іл. – Бібліогр.: С. 189-218.

9. Заикин Г.С. Семантика и прагматика диалогического единства “общий вопрос – ответ” в современном английском языке: автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.02.04 / Киев. гос. пед. ин-т иностр. языков. – К., 1988. – 18 с.

10. Звегинцев В.А. Предложение и его отношение к языку и речи. – М.: Изд-во Моск. гос. ун-та, 1976. – 307 с.

11. Зернецкий П.В. Динамические аспекты семантики и прагматики дискурса // Личностные аспекты языкового общения. – Калинин: Изд-во Калинин. ун-та, 1989. – С. 75-81.

12. Зернецкий П.В. Единицы речевой деятельности в диалогическом дискурсе // Языковое общение: Единицы и регулятивы. – Калинин: КГУ, 1997. – С. 89-95.

13. Зильберт Б.А. Социопсихологическое исследование текстов радио, телевидения, газеты / под ред. В.Г. Костомарова. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1986. – 211 с.

14. Ишмуратов А.Т. Логико-когнитивный анализ онтологии дискурса // Раціональність та семіотика дискурсу. – К.: Наукова думка, 1994. – С. 171-182.

15. Карасик В.И. Язык социального статуса. – М.: ИТДГК “Гнозис”, 2002. – 333 с.

16. Комар Р. Авторська ремарка як засіб психологізації зображення в художньому дискурсі // Дискурс іноземномовної комунікації (колективна монографія). – Львів: Вид-во Львівськ. нац. ун-ту ім. І. Франка, 2001. – С. 252-261.

17. Комина Н.А. Прагматическая структура сложной реплики // Прагматика и семантика синтаксических единиц. – Калинин: Изд-во Калин. гос. ун-та, 1984. – С. 103-110.

18. Кох В.А. Предварительный набросок дискурсивного анализа семантического типа // Новое в зарубежной лингвистике. – М.: Прогресс, 1978. – Вып. 8. – С. 149-172.

19. Красных В.В. От концепта к тексту и обратно (к вопросу о психолингвистике текста) // Вестник Московского ун-та. – Сер. 9. Филология. – 1998. – № 1. – С. 53-70.

20. Кубрякова Е.С., Александрова О.В. Виды пространства и дискурса // Категоризация мира: пространство и время: материалы науч. конф. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1997. – С. 15-26.

21. Макаров М.Л. Основы теории дискурса. – М.: ИТДГК “Гнозис”, 2003. – 280 с.

22. Мороховский А.Н. К проблеме текста и его категориальных признаков // Текст и его категориальные признаки. – К.: Киев. гос. пед. ин-т, 1989. – С. 3-7.

23. Падучева Е.В. Прагматические аспекты связности диалога // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. – 1982. – Т. 41, № 4. – С. 305-313.

24. Палек Б. Кросс-референция: к вопросу о гиперсинтаксисе // Новое в зарубежной лингвистике. – М.: Прогресс, 1978. – Вып. 18. – С. 243-258.

25. Почепцов Г.Г. Теорія комунікації. – К.: Спілка рекламістів України, Українська асоціація паблік рилейшнз, 1996. – 175 с.

26. Сусов И.П. Коммуникативно-прагматическая лингвистика и её единицы // Прагматика и семантика синтаксических единиц. – Калинин: КГУ, 1984. – С. 3-12.

27. Сусов И.П. Лингвистика между двумя берегами // Языковое общение: Единицы и регулятивы. – Калинин: КГУ, 1987. – С. 9-14.

28. Сорокин Ю.А. Теоретические и прикладные проблемы речевого общения / Ю.А. Сорокин, Е.Ф. Тарасов, А.М. Шахнарович. – М.: Наука, 1979. – 327 с.

29. Шинкарук В.Д. Дискурсивні висловлювання в сучасній українській мові // Мовознавство. – 1996. – № 6. – С. 56-61.

30. Шевченко И.С. Дискурс как мыслекоммуникативное образование / И.С. Шевченко, Е.И. Морозова // Вісник Харків. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. – 2003. – № 586. – С. 33-37.

31. Шевченко И.С. Историческая динамика прагматики предложения: английского вопросительного предложения 16-20 вв. – Харьков: Константа, 1998. – 167 с.

32. Якобсон Р. Речевая коммуникация: Язык в отношении к другим системам коммуникации // Избранные работы. – М.: Прогресс, 1985. – С. 306-318.

33. Brünner G., Graefen G. Zur Konzeption der Funktionalen Pragmatik // Texte und Diskurse. Methoden und Forschungs Ergebnisse der Funktionalen Pragmatik. – Opladen: Westdeutscher Verlag, 1994. – 439 p.

34. Coulthard M. An Introduction to Discourse Analysis. – New York: Longman, 1992. – 212 p.

35. Goffman E. Interaction Ritual: Essays on Face-to-face Behaviour. – L.: Penguin, 1972. – 270 p.

36. Harris Z.S. Discourse Analysis // Language. – 1952. – Vol. 28. – P. 1-30; 474-494.

37. Hatin B., Mason I. Discourse and the Translator. – London, New York: Longman, 1990. – 258 p.

38. Hodge R., Kress G. Social Semiotics. – Cambridge: Cambridge University Press, 1988. – 258 p.

39. Leech G., Short M. Style in Function: A Linguistic Approach to English Fictional Prose. – London: Longman, 1981. – 402 p.

40. Sacks H. On the Analyzability of Stories by Children // Directions in Sociolinguistics. – New York: Holt, Rinehart and Winston. – 1972. – P. 329-345.

41. Sacks H., Schegloff E.A., Jefferson G. A Simplest Systematics for the Organization of Turn-Taking in Conversation // Language, 1974. – Vol. 50, N. 4. – P. 696-735.

42. Schiffrin D. Approaches to Discourse. – Oxford: Cambridge, MA, 1994. – 232 p.

43. Tannen D. You just don’t understand: Women and Men in Conversation. – N.Y.: Ballantine Books, 1990. – 330 p.

44. Yule G. Pragmatics. – Oxford, New York: Oxford University Press, 1996. – 138 p.

ЗАПИТАННЯ ДО ТЕМИ 8(1)

1. До яких існуючих підходів можнА звести вивчення дискурсу?

2. Які три системи координат виокремлює М.Л. Макаров?

3. Як розуміють дискурс у сучасній лінгвістиці?

4. Які типи дискурсу за жанром можна виділити?

5. Як ви розумієте художній дискурс?

6. Що є основними компонентами діалогу?

7. Що є відмінними ознаками діалогу?

8. Що є мінімальною структурно-функціональною одиницею дискурсу?

9. Що розуміють під діалогічною єдністю?

10. Що є найбільшою одиницею дискурсу?

11. Чому комунікативний контекст є одним з невід’ємних компонентів структури дискурсу?

12. Без чого спілкування було б неможливим?

13. Які різновиди комунікативного контакту виокремлюються?



Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.173.35.159 (0.018 с.)