Кирило–Мефодіївське братство: склад, програмні документи та історичне значення його діяльності.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість.

 

На початку 40-их років 19 ст. студенти й викладачі Київського університету організували таємний гурток «Київська молодь», учасники якого вивчали праці французьких філософів-утопістів, цікавилися національно-визвольною боротьбою поляків, чехів, хорватів та інших словянських народів. Поступово гурток оформився в нелегальне товариство – Кирило-Мефодіївське братство (1846 р.)

 

Оранізатори: професор Київського університету М. Костомаров; студент (згодом викладач Полтавського кадетського корпусу) В. Білозерський; чиновник М. Гулак; викладач гімназії, письменник П. Куліш; поет Т. Шевченко. Учасники – молоді люди віком 19 – 30 років, більшість яких походила з дрібномаєтних дворян.

Мета діяльності: утвердження національної української державності з демократичним ладом у конфедеративному союзі словянських дворян.

 

Програмні документи:

● «Статут Словянського товариства св. Кирила і Мефодія», автор – В. Білозерський;

● «Закон Божий, або Книга буття українського народу», автор – М. Костомаров.

 

 

Практична діяльність:

- поширення програмних документів;

- пропаганда ідей братства в університеті, військових училищах, інших навчальних закладах Києва;

- поширення творів Т. Шевченка;

- розробка проекту створення в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів для всіх верств населення;

- збирання коштів на видання українських книг;

- створення першої української абетки – «кулішівки» (за прізвищем її автора П. Куліша).

 

 

Значення діяльності:

- перша спроба інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу визвольної боротьби.

- Уперше здійснено спробу обєднати українську національну ідею із загальнолюдськими християнськими цінностями та ідеєю словянської єдності;

- Національне звільнення українців розглядалося в контексті загальноєвропейської боротьби поневолених народів.

- За своїми світоглядними принципами братство було схожим на такі європейські організації «Молода Італія», «Молода Ірландія», проте відкидало насильство як засіб досягнення мети.

 

 

Етнонаціональне відродження на західноукраїнських землях у першій половині ХІХ ст.: передумови, напрямки розвитку, особливості та історичне значення.

 

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в західноукраїнських землях почалося національне відродження, на чолі якого стало греко-католицьке духовенство. У 1816 р. у Перемишлі в Галичині священик Іван Могильницький за підтримкою єпископа Михайла Левицького організував перше просвітницьке «Товариство греко-католицьких священиків», яке відкривало школи з українською мовою навчання, видавало українські підручники й брошури для народу.

Особливості етнонаціональне відродження на західноукраїнських землях:

 

- Західні українці майже цілком утратили національну еліту, тому лідерство у національному відродженні перейшло до греко-католицького духовенства, що спричинило консервативний характер українського національного руху.

- Австрійська імперія використовувала український рух як противагу польському та угорському рухам.

- Значний вплив культури Наддніпрянщини.

- Основні етапи національного відродження: фольклорно-етнографічний – до 30 -40-х років 19 ст.; до кінця 40-х років – культурна стадія; починаючи від революції 1848 року – перехід до політичного етапу.

- Із середини 19 ст. національний рух Західної України починає випереджати рух на Наддніпрянщині, який не міг вільно розвиватися через утиски з боку російської влади.

Передумови:

- Покращення становища греко-католицького духовенства внаслідок реформ Марії-Терезії та Йосифа 11;

- Засвоєння західноєвропейських ідей у Львівському університеті.

 

Напрямки розвитку

У 1833—1837 рр. у Львові діяло громадсько-культурне об’єднання «Руська трійця», засновниками якого були студенти Львівського університету й одночасно греко-католицької духовної семінарії Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. У 1837 р. «Руській трійці» вдалося видати в Будапешті альманах «Русалка Дністрова», де були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали побут, культуру й героїчне минуле українського народу. Австрійська влада заборонила видання, конфіскувала й знищила майже весь наклад і притягла його авторів до судової відповідальності. Під час революції 1848—1849 рр. у Австрійській імперії в західноукраїнських землях активізувався національно-визвольний рух, під впливом якого австрійський уряд пішов на скасування кріпосного права (1848 р.), проголошення політичних свобод і запровадження парламентського устрою.

 

Також існував Перемишльський культурно-освітній гурток (20-30-ті роки 19 ст.), який був заснований єпископом М. Левицьким. Його учасники цікавилися вітчизняною історією, фольклором, мовою. Так, І. Могильницький у «Граматиці» доводив, що українська мова є окремою східнослов’янською мовою, поширеною на всіх українських землях.

 

Основні етапи та особливості українського національного руху в

Галичині у другій половині ХІХ ст. Москвофільство та народовство.

Політика національного гноблення сприяла активізації українського суспільно-політичного руху, в якому існували три течії: москвофіли, народовці та радикали.

Течії суспільно-політичного руху

Москвофіли бачили опорою в боротьбі проти полонізації Росію. Отримували фінансову та організаційну допомогу з Москви. У 60-80-х роках ХІХ ст. займали провідне становище в громадському житті Західної України.

Керівники: Я. Головацький, І. Гуталевич, Б. Дідицький.

Програма

- Не визнавали існування українського народу та його мови.

- Вірили у провідну роль Росії серед слов’янських народів.

- Виступали за приєднання західноукраїнських земель до Росії.

Діяльність

1. У 1870р. москвофіли заснували політичну організацію – Руську раду, яку вважали наступницею Головної руської ради.

2. Очолювали громадські та культурні установи Львова – Ставропігійський інститут, Народний дім, Галицько-Руську матицю.

3. Видавали газети в Галичині, Буковині, Закарпатті, науково-літературні збірки, де пропагували свої ідеї. Спекулювали на вірі селян у російського «доброго царя», який вирішить соціально-економічні проблеми.

4. Створили «язичіє» - суміш російської, української, польської та церковнослов’ янської мов, яку подавали як руську мову.

5. Вели боротьбу з пияцтвом, створили братерство трезвості.

Значення діяльності москвофілів

- Сприяли денаціоналізації українців Галичини, Буковини, Закарпаття.

- Відіграли певну роль у підвищенні культурно-освітнього рівня селянства і робітників.

Народовці (українофіли) – національна українська течія, що зародилася в 60-х роках ХІХ ст., представники якої (в основному – молода українська інтелігенція) доводили самостійність українського народу та мови.

Керівники: К. Климкович, Є. Згарський, Ф. Заревич.

Програма

- Єдність усіх українських земель, необхідність їх об’є днання в одній державі;

- Розвиток єдиної української мови;

- Створення української літератури на народній основі.

Народоців підтримували діячі національного руху Наддніпрянської України.

Діяльність

1. Створювали українські громади зі студентів та старшокласників, установили контакти з представниками громадівського руху Наддніпрянщини.

2. Пропагували твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’ яненка та інших.

3. Видавали журнали («Вечорниці», «Русалка», «Правда») та газети (селянська газета «Батьківщина»).

4. Були ініціаторами створення у Львові першого професійного українського театру(1864р.).

5. Створювали товариства, установи, гуртки для пропаганди своїх поглядів:

- Культурно-освітнє товариство «Просвіта» 1868р., яке організовувало читальні у містах і селах; проводило літературні вечори та лекції.

- Літературне товариство імені Т.Г. Шевченка (1873р.), створене з метою розвитку української мови й літератури.