Національно-культурна політика

Політика м'якої підтримки українського національно-культурного відродження.

Відкриття нових українських гімназій, введення української мови, історії та географії як обов'язкових предметів. Створені Українські державні університети в Києві і Кам'янець-Подільському, Історико-філологічний факультет у Полтаві, Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український Історичний музей, Українська національна бібліотека, Український Театр драми і опери, Українська Державна Капела, Український Симфонічний Оркестр, Українська академія наук. Видавництво.

Почали роботу Архітектурний, Клінічний (Київ), Політехнічний, Сільськогосподарський (Одеса) інститути. Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 року Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.

Зовнішня політика

Українська держава була визнана 30 державами, в Києві розташовувалися постійні представництва 10-ти з них; Україна мала дипломатичні місії в 23 країнах (на рівні послів Німеччина, Туреччина, Болгарія, Швейцарія, Швеція, Норвегія; дипломатичні представництва Грузії, Азербайджану, Фінляндії).

Основною проблемою зовнішньої політики Української держави було встановлення державних кордонів. Західні і північні кордони були визначені у Брест-Литовських угодах. Питання про північно-східні і східні рубежі було відкрите. Уряд ухвалив вважати державним кордоном демаркаційну лінію між українсько-німецькими та більшовицькими військами. Проте планував приєднання усіх земель, що в етнографічному та історичному плані були пов'язані з Україною. У відносинах з новоутвореними державами українська сторона виходила з факту розпаду Російської імперії і визнавала за окремими її частинами, які самовизначились, право на суверенітет.

• галицьке питання: таємна угода з Австро-Угорщиною про створення коронного краю на землях Східної Галичини, Холмщини і Буковини — анульована в липні 1918 р.;
• поставки продовольства і товарів державам-протекторам;
• інциденти, пов'язані з діями військ Німеччини та Австро-Угорщини в Україні.
• Встановлення політичного, військового і економічного союзів (із подальшим входженням на автономній основі до складу Української Держави) з Всевеликим Військом Донським, Кубанською Радою та Кримською Народною Республікою.
• Спроби встановлення відносин із країнами Антанти через нейтральні країни як і переговори у Яссах успіху не мали. Країни Антанти стояли на позиції усунення «германофільського уряду гетьмана».

• Польща

Згідно з Брест-Литовським миром суверенітет Української Держави поширювався на Холмщину та Підляшшя. На їхній території була утворена Холмська губернія. Входження цих земель до складу України спричинило протести місцевого польського населення^[9]. Оскільки Польща не мала незалежності, офіційні контакти між польською та українською сторонами відбувалися через Австро-Угорщину. Остання сподівалася на утворення Польської держави під своїм протекторатом і діяла неприхильно до України. Через це український уряд покладався на Німеччину, що підтримувала Київ як реальну противагу російському та польському впливові у Східній Європі. Гетьманат ігнорував усі вимоги австрійців провести українсько-польський кордон по річці Буг, східніше від зафіксованої у Брест-Литовському договорі лінії. Після розпаду Австро-Угорщини, польське населення Холмської губернії організувало національне ополчення. 5 листопада гетьман П. Скоропадський звернувся до командування німецьких військ в Україні з проханням ввести на територію губернії українсько-німецькі підрозділи для охорони української адміністрації та населення. Німці погодилися, але повстання Директорії перекреслило усі плани. В грудні 1918 року польські збройні частини новоутрвореної Польської Республіки спільно з польським ополченням окупували Холмщину, Підляшшя та частину західної Волині. Українська адміністрація була інтернована до Калішського табору.

• Румунія

Уряд Української держави прагнув повернути від Румунії українську частину Бессарабії, а саме Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти, де більшість населення становили українці. До часу розв'язання територіальної проблеми Київ не встановлював дипломатичні відносини з Бухарестом на рівні послів. 11 травня гетьманський уряд розпочав «митну війну», заборонивши імпорт товарів до Румунії і Бессарабії. 25 червня була припинена діяльність румунських приватних скупників сировини та продовольства. Одночасно українська влада матеріально і культурно підтримувала українські організації в Бессарабії. Восени 1918 року, користуючись підтримкою Антанти, Румунія остаточно анексувала Бессарабію. Територіальне питання залишилося не вирішеним.

• Росія (більшовики)

У ході переговорів з РРФСР досягнуто прелімінарної мирної угоди. Встановлена так звана «нейтральна зона», що розмежовувала сторони до встановлення державного кордону. Україна приєднала окремі території Мінської, Могилівської, Курської та Воронезької губерній. Велике значення мала боротьба з більшовицькою підривною агітацією і шпигунством.

• Росія (білий рух)

Надання технічної і фінансової допомоги Білому руху на півдні Росії. Створення підлеглого гетьманові Особливого Корпусу із числа російських офіцерів-добровольців для боротьби з більшовизмом. Роботи зі створення Південних, Північних і Астраханської білих армій.

Загибель: Українська держава була ліквідована в результаті антигетьманського повстання Директорії Української Народної Республіки. 15 листопада на стінах київських будинків з'явились листівки Директорії, які закликали до всенародного антигетьманського повстання. Перші військові дії між гетьманськими військами та Директорією розпочались 16 листопада, коли Січові Стрільці в м. Біла Церква, роззброїли сотню Державної Варти.

Хронологія подій:

14 листопада 1918 — «Федеративна Грамота» П. П. Скоропадського;

14 листопада 1918 — Уряд С. Гербеля;

16 листопада 1918 — Початок очолюваного Директорією УНР повстання проти гетьмана;

18 листопада 1918 — Захоплення Харківської губернії військами отамана Болбочана;

18 листопада 1918 — Призначення гр. Келлера командуючим збройними силами Української держави;

27 листопада 1918 — Захоплення Полтавської губернії військами отамана Болбочана;

27 листопада 1918 — Призначення кн. Довгорукого командуючим збройними силами Української Держави;

14 грудня 1918 — Зречення гетьмана П. П. Скоропадського.

Питання № 48: Директорія Української Народної Республіки: виникнення, основні напрямки зовнішньої і внутрішньої політики.

Аспекти актуальності:

- внутрішньополітичний: звільнення чиновників Української Держави. Зараз це питання є актуальним, як ніколи. В сучасній Україні спостерігається майже аналогічна ситуація: прийшовши до влади у 2010 році Президент України Віктор Янукович майже одразу посадив у в’язницю свого головного опонента – колишнього Прем’єр-міністра Юлію Тимошенко;

- зовнішньополітичний: розширення економічних зв’язків з іншими країнами. Зараз це також відбувається, хоч і повільно: вступ України до ВТО та інтеграція до Європейського Союзу;

- економічний: невдоволення народом економічною політикою Директорії – зараз відбувається теж саме. Також була встановлена єдина валюта – гривня, яка існує і зараз.

Виникнення: Директорія Української Народної Республіки виникла внаслідок антигетьманського повстання та падіння Української Держави Скоропадського. Для організації повстання з метою боротьби за відновлення Української Народної Республіки Директорія виїхала до Білої Церкви, де була дислокована основна військова опора повстанців - Окремий загін січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця. 16 листопада 1918 р. розпочалося збройне повстання проти гетьманського режиму виступом січовиків у Білій Церкві, коли їх перша сотня без бою зайняла місто. Того ж дня ще один відділ Окремого загону січових стрільців відправився залізницею та зайняв уночі Фастів - важливий залізничний вузол. Вранці 17 листопада туди перебралися Директорія та решта січовиків, а у Білій Церкві залишилися сотники М. Бісик і А. Домарадський, які мали організовувати новоприбулих повстанців і створювати з них військові відділи. Того ж дня командир Запорізького корпусу полковник Петро Болбочан видав наказ, де сповіщав населення про призначення його С. Петлюрою «головнокомандувачем військами республіки на території Харківщини, Полтавщини та Чернігівщини».18 листопада відбувся бій під Мотовилівкою на залізничному шляху Київ - Фастів. Проти авангарду Січових стрільців (що налічував чотири сотні вояків, до 640 багнетів із бронепоїздом) був висланий загін князя Леоніда Святополка-Мирського – до 600 багнетів 1-ої Офіцерської добровольчої дружини, понад 1000 багнетів сердюцької дивізії, до 200 шабель, бронепоїзд. У підсумку офіцерський загін зазнав нищівної поразки.Серйозний опір гетьманські формування вчинили наступальним силам Директорії на фронті Жуляни - Юровка 19 листопада. Однак у другій половині місяця загони захисників Гетьманату П. Скоропадського вже не складали значної перешкоди повстанським військам. Як згадував Олександр Удовиченко, генерал армії УНР, «по оголошенні універсалу Директорії всі українські військові частини, а саме: Запорізький корпус, Чорноморський кіш, Січові стрільці, старшини й вояки-сірожупанники та інші, всі перейшли на бік Директорії. На її бік перейшли і кадри двох корпусів, сформованих гетьманом у Вінниці й Одесі».А тим часом на допомогу військам Директорії УНР почали прибувати народні маси, щоби взяти участь у протигетьманському повстанні. Член Стрілецької ради січових стрільців Осип Назарук так описував перші дні повстання: «Маси українських повстанців напливали зі всіх боків так скоро, що штаб Директорії втратив уявлення щодо їх числа... Урядовці постачання, від яких найскоріше можна мати більш певну інформацію, відповідали, що зорієнтуватися неможливо, бо різні відділи прохарчовуються самі, одержуючи харчі від селян, а деякі забирають по дорозі гетьманські й німецькі магазини». Про всенародне піднесення свідчать і рядки спогадів українського поета Володимира Сосюри: «З усіх сіл йшли до нас дядьки у свитках і з торбинками, записувалися і спокійно, як до церкви, йшли на смерть». 12 грудня повстанські війська повели наступ на Київ. Після дводенних запеклих боїв російські офіцерські дружини були розбиті, й 14 грудня о 13-й годині гетьманське командування віддало наказ про припинення опору. Павло Скоропадський підписав своє зречення від Влади: «Я, Гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюсь від влади». Після зречення гетьмана легітимна влада Української Держави - Рада міністрів у складі голови ради С. Гербеля, міністра торгівлі й промисловості С. Мерінга, міністра внутрішніх справ I. Кістяківського, міністра фінансів А. Ржепецького, міністра народної освіти В. Науменка, міністра праці Косинського та державного контролера Петрова того ж 14 грудня 1918 р. ухвалила рішення скласти з себе повноваження і передати владу Директорії УНР.

Внутрішня політика Директорії: за дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР (у тому числі закону УНР про національно-персональну автономію), ухвалив нові законодавчі акти - про передачу поміщицької землі селянам без викупу, закон про автокефалію Української православної церкви (1 січня 1919 p.), закон про скликання Трудового конгресу України (5 січня 1919 р.) та ін.Директорія прийняла постанову про негайне звільнення всіх призначених за гетьманату чиновників. Запроваджувався державний контроль над виробництвом і розподілом продукції. Відновлювалися 8-годиний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок. Нова влада заявила про запровадження демократичних свобод.Після проголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві Акта Злуки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і УНР до складу Директорії УНР увійшов Є. Петрушевич. 23 січня 1919 р. в Києві було скликано Трудовий конгрес народу (400 делегатів), який висловив довіру Директорії. Сесія Трудового конгресу, який виконував роль передпарламенту об'єднаної України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави.

Зовнішня політика Директорії: Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею. 31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

 

 

49. Західноукраїнська народна республіка (ЗУНР). Виникнення. Основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики.

 

Актуальність даного питання полягає в тому, що розвиток української державності в сьогоднішній період може бути більш ефективним при врахуванні власної практики державотворення, розвитку та становлення правоохоронних органів, суду і судочинства ЗУНР як важливого етапу державотворення України.

До 8 листопада Українська Національна рада призначила перший уряд

Української держави - Тимчасовий Державний секретаріат. Головою секретаріату та секретарем фінансів став Кость Левицький. 10 листопада уряд склав присягу. Тоді ж було прийнято назву нової держави —Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

На відміну від УНР, у Західноукраїнській Народній Республіці було за короткий час створене досить ефективну систему управління. 22-26 листопада відбулися вибори депутатів Української Народної ради, наділеної представницькими і законодавчими функціями. Більшість депутатів стояла на національно-ліберальних позиціях, була не схильна до радикальних соціально-економічних перетворень, у своїй діяльності віддавала перевагу розбудові держави. Президентом ЗУНР став голова Української Народної ради Євген Петрушевич, який багато років був членом австрійського парламенту. Центральні органи спиралися на розгалужену і добре організовану систему місцевого управління, авторитетну серед українського населення.

Внутрішня політика:

1. Організація держави:

Українська Народна Рада – законодавчий орган; президент – Євген Петрушевич;

Розгалужена система місцевого самоврядування;

Створення УГА та жандармерії;

Утворення державності української мови, оголошення приватних гімназій державними;

Забезпечення широких прав національним меншинам (надання 30% місць у парламенті).

2. Соціально-економічна політика:

Аграрна реформа (квітень 1919р.) – ліквідація поміщицького землеволодіння і розподілення землі між безземельними і малоземельними селянами;

Введення в обіг власної валюти – гривні та карбованця;

8-ми годинний робочий день

встановлення державної монополії на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкур, свиней, заборонено вивезення нафти;

заходи щодо відновлення роботи залізниць.

Зовнішня політика:

1. Злука (об’єднання УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року) й перетворення ЗУНР у ЗО УНР;

2. Війна з Польщею в умовах безуспішних спроб подолати зовнішньополітичну ізоляцію.