Православний культурно-національний рух XVI-ХVІІ ст.Діяльність братств. Життя та ідеї Івана Вишенського.

 

Впарі з тим, як на степовому півдні України росте й могутніє козаччина, в старих, культурних центрах краю зароджується культурно-національний рух, що згодом, подавши руку козаччині, призвів до відродження Української Держави.

 

Започатковують цей рух старі, магнатські роди України й Білорусі, переймають його українські міщани, а завершує козацтво й створена з нього аристократична верхівка Гетьманщини.

 

Тяжке було положення українського живла на землях, що ще до люблинської унії ввійшли в склад польської держави. Нащадки старих княжих боярських родів, оскільки не були винищені фізично, позбавлені маєтностей і впливів, або розплилися в безправній народній масі, або спольщилися. Українське міщанство, коли придержувалося прадідівської віри, було відсунене магдебурським правом на сірий кінець громадського життя. Не краща доля зустріла духовенство, а вже на самому дні життя опинилося закріпощене селянство. Здавалося, що на все українство того часу прийшла хвиля національно-політичної смерти й заглади.

 

В куди кращому положенню найшлися ті українські землі, що від розвалу Української Державности до 1569 р. входили у звязок з Литвою; тут довго іще не переводилася стара українська аристократія, що хоч і відсунута від участи в політичному життю держави, всеж таки не визбувалася своїх маєтностей й не випускала з рук посад і достоїнств місцевої адміністрації. Перед польською кольонізацією й переходом маєтностей українських князів і бояр у руки польської шляхти, боронив її Литовський Статут, що в парі з тим стояв на сторожі української мови в урядуванню й української церкви, як керівного, культурного чинника тих земель. Тай безпосереднє по злуці земель Українсько-Литовської Держави з Польщею, місцева аристократія не зразу втратила своє упривілейоване становище. Українські й білоруські вельможі стають воєводами, каштелянами, сенаторами, депутатами на сойми й трибунали; в такому характері вони доволі довго мають змогу обороняти перед чужинецьким заливом права української мови, церкви, устрою й взагалі культури. Але те, чого не змогла доконати політична перемога Польщі, доконало само життя. Східньо-українське панство доволі скоро зрозуміло, що його культурно-національний консерватизм, виходить йому на шкоду. Томуто воно, ніби й ніким не примушуване, з власної волі, полячиться. Починається від модної в ті часи латини в слові й письмі, від ноші й звичаїв, а кінчається на самій вірі й національности. Де далі, навіть ті вельможі, що скрізь і завсігди маніфестуються, як українці, підчеркують свою приналежність і відданість «руській вірі», в дійсности стають поляками під культурним і політичним оглядом, їх найблизші нащадки кидають врешті й цю одиноку признаку національности — «руську віру» й уже без решти винародовлюються.

 

«Представники книжности, літературности, помітивши, як життя їх обминає, безнадійно опустили руки, навіть не стараючись приноровитися самим і приноровити свою книжність, літературу, до тих нових потреб і вимог життя; в почуттю своєї безсильности й непридатности для громадянства, вони замикалися в свої келії й церкви». (М. Грушівський.)

Єзуїти, спроваджені до Польщі 1560-их рр. на рятунок загрожених позицій католицької єрархії, дуже скоро сталися панами положення. Проповіддю й школою завоювали вони уми польського громадянства. Залишивши шляхті вільну руку в експльоатації дочасних дібр, вони обняли всевладу в справах церкви й релігії. Польща, що за Жигмонта Августа вважала себе найбільш вільнодумною країною під сонцем, по приході єзуїтів сталася заборолом назадництва й безпримірної, релігійної нетерпимости. В умовах ідеальної гармонії польської шляхти з єзуїтами, в добу найвищого зросту культурно-політичної експанзії Польщі, прийшло до пропамятньої «інкорпорації» східньо-українських земель. Здавалося, що для українства вибила остання година. А всеж таки... «власне в той рішаючий момент, коли мала на віки рішитися доля України, коли національна смерть уже віяла своїм крилом над нею», сталося неждане чудо — відродження Нації.

Брацтва

Організаційними комірками українського міщанства, що їм було під силу не тільки снувати, але й виконувати сміливі пляни й важкі завдання, були церковні брацтва. Міщанська верства, що втративши державну організацію й незалежність, опинилася по містах серед чужинецького засилля і ніби відірвалася від рідньої маси, призабуваючи на рідню мову й звичаї, всеж таки не кидалася рідньої церкви й гуртуючись довкола неї, доволі скоро попала на властивий шлях культурно-національного, а там і політичного відродження.

 

Про одно з наймогутніших брацтв на Україні, Успенське у Львові, говорить польський історик Лозінський: «дивна річ — львівські українські міщани, що (в XVI—XVII ст.) здебільша говорили й писали по польськи, одягалися по польськи, навіть в головній фортеці своєї окремішности — Ставропігії — радили й списували протоколи по польськи, на портретах і вотах, на домовинах і гробницях в підземеллях Успенської церкви ставили польські, або латинські написи, ця назверх ополячена Русь не переставала ані на хвилю бути собою й почувала себе наче державою в державі»...

 

Брацька організація мала за собою глибоку історію й традицію. Первопочини її сягали ще в старі, поганські часи, коли то великі рокові свята й похорони зібрали довкола усвячених місць споріднені з собою (братні) роди на богослужби й ігрища. Звичай цих «храмових» пирів перейшов відтак у христіянські звичаї, набравши тільки інших форм і глибшого змісту. Самі пири, сталися тільки назверхньою маніфестацією обєднання «братчиків во Христі», що взяли на себе опіку над церквою, над власною освітою та фізичним і моральним здоровлям. З церкви було близько до школи, зі школи до книжки й взагалі до книж-нього діла, а там уже до братських шпиталів, захистів і т. д.

 

Великий вплив на устрій і організацію наших церковних брацтв мали ремісничі цехи, що в них почало організуватися населення міст з хвилею поширення т. зв. магдебурського права. Подібно як у цехах так і по брацтвах почали обовязувати строгі організаційні статути, що окреслювали брацькі права й обовязки. Але коли до цехів могли належати тільки кваліфіковані ремісники-католики даного міста, а вся цехова організація спіралася на професійній виключности й змагала до вдержання означеного числа тих, що могли користати з цехових привілеїв, то українські церковні брацтва, хоч і міщанські в своїй основі, радо приймали до себе й позамісцеву шляхту й духовенство, тобто гуртували у собі все, непозбавлене ще прав, українське громадянство.

 

Формально, статутові справи і обовязки брацтва зводилися до опіки над церквою, взаїмної брацької допомоги та вдержання, так би сказати, товариського життя. Фактично, в таких брацтвах, як львівське, луцьке, а потім київське, ці права й обовязки були куди ширші. Вони не обмежувалися до самого церковного будинку але до церкви, як установи, та як одинокого заборола української, національної окремішности. Так було, в першу чергу у Львові. Львівське Успенське брацтво, разом з брацтвами цілої низки передміських церков, не спочило, поки не досягло такого, якби здавалося, неможливого в ті часи подвигу, як відновлення галицького владицтва.

 

Іван Вишенський

На чоло консервативних елєментів висунувся найславніший український письменник і публіцист тих часів Іван з Вишні. Пробувши багато літ на Атосі й пройнявшися духом аскетизму, він старався поборювати всякі новости, що поневолі втискалися в українську культуру й картаючи «світське» життя українського духовенства не спочував він і львівським братчикам, за їх нібито загрозливе для українського життя й старої культури новаторство. Та хоч як братчики поважали Івана Вишенського, хоч як подивляли його відданість справі, всежтаки не далися збити з раз обраної дороги. В славній «Пересторозі» написаній Юрієм Рогатинцем, вони дали ясну й вичерпуючу відповідь на всі закиди того роду. На їх думку українська школа, бажаючи видержати конкуренцію з анальогічними установами єзуїтів, мусить наближуватися до їх рівня й не обмежуватися єдино до пережовування непридатної вже до життя, хоча й поважаної старовини.