Предмет, метод, завдання філософської антропології.

Це філософське вчення про людину.

2 аспекти:

1. Філософське вчення про людину в історії філософії в широкому аспекті. (Філософська антропологія Аристотеля, Сковороди).

2. Філософське вчення про людину в узькому значенні. Формується в 20 р. 20 ст. Антропологічний переворот здійснює Макс Шелер.

 

Філософська антропологія - одне з впливових напрямків суспільної думки XX століття. Світоглядною установкою і стрижнем всіх вишукувань філософської антропології є людина і тільки людина. У цьому сенсі філософська антропологія може бути названа антропоцентриського філософським вченням, оскільки людина в ній - центральна вісь, навколо якої оформляються і всі інші проблеми буття в світі.
Таким чином, для європейської філософської антропології (і в цьому її основна відмінність від інших напрямку філософської думки) центральним, синтезують всю її філософську проблематику, виступає, ставився багатьма філософами, питання про те. що таке людина. Філософська антропологія є вчення про людину з точки зору самого буття людини.

Представники "філософської антропології" висунули програму філософського пізнання людини у всій повноті його буття. Вони запропонували з'єднати онтологічне, природничо і гуманітарне вивчення різних сфер людського буття з цілісним філософським розумінням. Принциповою завданням філософської антропології є розробка проблеми сутності людини. На думку засновників, філософська антропологія - це "базисна наука про сутність і сутнісному будові людини".

Макс Шелер визначає мету, предмет і метод філософської антропології наступним чином: «У наш час немає більш нагальною філософської проблеми, ніж проблема філософської антропології. Під цим терміном я маю на увазі фундаментальну науку про сутність і сутнісної структурі людини, про його стосунки з іншими природними царствами (неорганічним, рослинним, тваринним) і підставою всіх речей; про його метафізичному першооснову, а також про фізичному, психічному і духовному початку у світі; про ті сили, які рухають людиною і рухаються ним; про основні напрямки та законах його біологічного, психічного, історико-духовного і соціального розвитку, а також про його сутнісних можливостях та реальних властивостях. До даної науці відноситься психофізична проблема тіла і душі, а також поетико-вітальна проблема»

 

 

Філософська антропологія М. Шелера

Дуалізм між ідеальним і реальним мирами, що відстоює Ш., знайшов вираження в незавершеній роботі з філософської антропології "Положення людини в космосі" (1928), де дух мислиться не просто як вищий принцип, що визначає сутність людини, але і як вираження надвітального й антивітального призначення людини. Дух, одним із проявів якого виявляється вже саме життя, містить у собі поряд зі спогляданням ідей різноманітні емоційні прояви людини (любов, каяття, благоговіння, розпач, вільне рішення й ін.). Осередком духовних актів, по Ш., є особистість, у якій дух виявляє себе. Одна з найважливіших здатностей духу - об'єктивність, тобто здатність безкорисливого, неупередженого збагнення предметів у їхньому власному бутті. Людина, будучи духовною істотою, вільний від вітальної залежності й відкрита миру. У цьому кардинальну відмінність людини від тварини. Дух з'являється як щось, протилежне життя, як здатність до споглядання вічних, абсолютних цінностей. У людині відбувається протиборство духу й вітальних потягів, життєвих інстинктів. Чим вище піднімається людина у своєму духовному розвитку, тим життєво слабкіше він стає. Що всеосягає, але немічний дух виявляється сутністю людини. Трагічний світогляд Ш. знаходить своє вираження в підкресленні моці духу в царстві ідей і його немочі в реальному житті, у якій панують інстинкт, потяги й спонукання. Лише в тій мірі, у який дух укореняється як у своєму підґрунті в потягах й інстинктах, він може придбати характер творчої історичної сили, але споконвічно в духу немає ніякої енергії. Становлення людини як духовної істоти є одночасно здійснення божественного в людині; акт люблячого споглядання абсолютних сутностей є одночасно прояв акту божественної любові. Тим самим філософська антропологія виявляється релігійною антропологією. Філософська еволюція Ш. досить складна. Будучи учнем Эйкена, Ш. спочатку звертається до вивчення принципів і методів логіки й етики, а також їхніх взаємин між собою. На початку XX в. входить у крутий послідовників Гуссерля. Опираючись на методи феноменології, Ш. намагається обґрунтувати етику й релігію. Це повинне було дозволити перебороти формалізм етики Канта й неокантіанства й осягти царство об'єктивних цінностей, понятих як феноменальні даності, що володіють апріорністі. Початок філософської антропології пов'язано з появою робіт Макса Шелера «Становище людини в космосі» (1928) і Гельмута Плеснером «Сходи органічного і людина» (1928), в центрі уваги яких специфічна відмінність у способі існування людини і тварин. Ця відмінність Шелер бачить у спроможності людини відмовитися від тиску біологічних потреб, в «дистанції» його по відношенню до навколишнього середовища. Принципом існування людини Шелер вважає внежізненний «дух», що гальмує і сублімує органічні потягу.

Біологічна антропологія

Біологічний напрям філософської антропології розглядає людину тільки як специфічну тварину. Людина - це біологічно недосконала тварина, непристосована до існування в сьогоденні, і тому виникає соціальне напруження.
Людина є біологічно недостатньою, бо вона захищена інстинктами, "не завершена" і "незакріплена" в своїй тваринно-біологічній організації. Звичайно, що це складне науково-світоглядне питання, розв'язання якого залежить від рівня розвитку науки - аналізу великого масиву фактичного матеріалу, що підтвердить або спростує уявлення про еволюцію людини. Достовірно стосовно цього можна сказати, що завдяки успіхам медицини, соціальної гігієни, прогресу взагалі адаптичні потенції людини значно знизились, а деякі з них зовсім не функціонують.

Одним з найбільш авторитетних прихильників біологічного підходу був відомий німецький філософ Арнольд Гелен (1904-l976) Л Гелен у своїй філософії виходить з положення, що людина - це тварина біологічна неспеціалізірованность якого робить його "збитковим істотою тому що він (на відміну від інших тварин) погано оснащений інстинктами і не може вести чисто природне існування а нею інтелект і образ життя обумовлені тілесно-анатомічно.

Ущербність оголошується джерелом людської активності діяльності, яка є компенсація початкової біологічної неповноцінності неспеціалізірованность людини. Людина може проявити свою активність (жізнесіісоіность) всюди на екваторі на полюсі у воді на суші під землею в космосі. Межею життя для тварин є eго сеpеда проживання, а в людини це - культура. Саме культура компенсує-вважає А. Гелен - природні недоліки людини.
Специфічна людська біологія робить людину відкритою до світу. Щоб вижити, людина, по Гелену, повинен діяти, створювати різні соціальні інститути, організації, норми і моделі поведінки. Мотиви ж людської поведінки впираються в біологічні механізми Найважливішу роль в них, на думку Гелена, грають інстинкти агресивності і взаємності. Оскільки людина в силу своєї збитковості є нестабільною істотою, то за природою він незмінно ворожий іншій людині. Культура (держава та інші соціальні інститути) знімає надлишок спонукань людини, почасти нейтралізуючи цю ворожість людини до інших людей.

Важливе місце в антропологічної теорії А. Гелена зводиться до питання про те, як виживає особа. З його точки зору життя людських спільнот регулюється кількома основними інстинктами. (Він називає їх також соціальними peгyляторами). Ці інстинкти є і у тварин і у людей і вони піддаються біологічному об'єктивно опису. А. Гелен виділяє три основних регулятора-інстинкту:
- Інстинкт турботи про потомство;
- Інстинкт захоплення перед квітучим життям і співчуття перед життям гине;
- Інстинкт безпеки.

 

В результаті дії цих інстинктів у людини формується три етосу біологічного походження які зумовлюють солідарність або конфліктність суспільного життя людей Так, наприклад, з інстинкту турботи про потомство (дитинча) виростає ідеологія гуманізму, а з інстинкту захоплення і співчуття - ці споживацтва. З інстинкту (потреби) безпеки виникає держава, формується етика "закону і порядку".

Соціальний стан людини у А. Гелена багато в чому визначається роллю того чи іншого інстинкту, його розвитком. Так, наприклад, породжена інстинктом захоплення, етика споживання спочатку була властива лише буржуазії, тепер же її прийняли практично всі інші соціальні групи, а з синтезу ідеології гуманізму - поглядів інтелектуалів та етики споживацтва - виникає ідея соціалізму.

К. Лоренц виходить з біологічної природи людини, яка визначається його інстинктами. Система інстинктів являє собою більш-менш цілісну систему взаємодії між безліччю незалежних змінних - харчування, розмноження, статевий інстинкт і т. п. Будучи незмінними за формою кожен інстинкт має свою особливу владу над усім організмом і в своїх діях не залежить від цілого.

К. Лоренц вважає, що справжнім первинним, спрямованим на збереження виду, інстинктом є агресія (напад, застосування сили, злість) - природне генетично вроджена властивість, яке притаманне і тваринам, і людині Цікаво, що, по Лоренцу, агресія корениться і проявляється в соціальних зв'язках людей, бо будь-який суспільний ритуал - це переорієнтовано, що зберігає їх вигляд, інстинкт агресії За Лоренцу, будь-яке відхилення від прийнятих форм спілкування викликає агресію і тому члени групи змушені виконувати встановлені соціальні норми.

Він стверджує, що в порівнянні з тваринами у сучасної людини має місце фатальне зростання агресивних інстинктів його, оскільки соціальні умови, в яких зараз живе людина все більше провокують його на неї І хоча агресивність пригнічується, проте вона постійно вимагає виходу, прояви

Головна небезпека інстинкту, у тому числі й інстинкту агресії, з точки зору Лоренца, полягає в його спонтанності Якби інстинкт, вказує Лоренц, був лише реакцією на певні зовнішні умови, то становище людини не було б так небезпечно, як насправді. Однак агресія - це не тільки реакція на певні (конкретні) зовнішні умови (об'єкти Найбільш серйозну небезпеку загрожує людству в сучасних умовах культурно-історичного та технологічного розвитку являє собою, по Лоренцу, його внутрішньовидова агресія. Остання пов'язана ще і з тим, що людина володіє коштами, які багаторазово можуть посилювати міць проявів агресивного інстинкту. Так, наприклад, корінь проблеми війни і миру, по Лоренцу, лежить в генотипі людини Наявність атомної зброї і схильність до агресії назавжди позбавило суспільство точки опори. Дуже велика ймовірність того, що людство покінчить із собою. І, якщо це буде не атомна смерть, то повільна смерть внаслідок отруєння навколишнього середовища і її знищення всякими недалекоглядними діями людини.

Культурна антропологія

КУЛЬТУРНА АНТРОПОЛОГІЯ, в широкому сенсі наука, що вивчає обумовлений культурою функціонування суспільства у різних народів. Культурна антропологія відрізняється, з одного боку, від фізичного опису рас, яким займається фізична антропологія, з іншого боку, від філософської антропології, яка вивчає особливості людського життя, які визначаються самою природою людини. До культурної антропології близька соціальна антропологія, що вивчає соціальні інститути різних народів.

Культурна антропологія користується методами таких наук, як етнографія, археологія, історія, структурна лінгвістика, фольклористика, соціологія, філософія культури, психологія, а для статистичної обробки даних - сучасним математичним апаратом, крім того, були розроблені спеціальні методики (кінозйомка, особливі прийоми інтерв'ю та т. п.).

Завдання, які стоять перед цією наукою, - опис існуючих культур (їх мови, звичаїв, соціальних норм, поведінки та психології тощо), культурної взаємодії, динаміки культури, походження культур, поглиблення розуміння власної культури Заходу; в комплексі з соціологією - вивчення суспільних інститутів та їх культурних функцій з точки зору динаміки цілого і частин, його самоорганізації та адаптації (функціоналізм); спроби виокремити якусь структуру, яка лежить в основі широкого спектра соціальних явищ (структуралізм), а також вирішення таких філософських питань, як вплив мови на мислення, культури на систему цінностей індивіда. Порівняльна культурологія, даючи опис, наприклад, систем спорідненості чи владних структур різних товариств, виробляє і поглиблює розуміння природи соціальних зв'язків і влади взагалі; те саме стосується релігії, економіки та ін

У більш вузькому сенсі, термін «культурна антропологія» застосовується для позначення провідної школи західноєвропейської і особливо американської антропології початку і середини 20-го століття (іноді пишуть про «культуралізме», «історичної школи»). Витоки цього наукового напрямку були закладені Фр. Боаса. Найбільш відомі представники культурної антропології: Е. Сапір, А. Кребер, Р. Бенедикт, М. Мід, М. Херсковіц. На її формування вплинули психологія (психоаналіз), філософія історії і, перш за все, емпіричні дослідження Боаса і його учнів. Боас уявляв собі цю дисципліну як описову, порівняльне вивчення культур народів, перш за все не мають писемності. Поступово в ній намітилося підрозділ на специфічні області: етнолінгвістика, проблема акультурації (сприйняття культури), вивчення питання про базової особистості, етномузіологія, вивчення примітивного мистецтва і т. п. У рамках культурної антропології культура розглядається в її цілісності, як набір характерних рис будь-якого суспільства, що дозволяють відрізнити його від інших, які можуть перебувати на подібній ступені розвитку, існувати в схожих природних умовах, мати ту саму релігію або такі ж політичні інститути. Культурні особливості як би упорядковуються, групуються навколо остова, що складається з системи цінностей і переважаючих домінант. Порівнянні та подібні один одному елементи культури формують патерни (конфігурації, моделі), які визначають поведінку і мислення. Цей поведінковий комплекс передається з покоління в покоління за допомогою освіти, наслідування і пристосування до існування в певному соціальному оточенні. Таким чином, культура постає як сама основа функціонування суспільства. Вивчаючи різні аспекти культури, починаючи з моторики (організації рухів) і закінчуючи ідеями, нормами поведінки і звичаями, які засвоюються шляхом навчання, культурна антропологія ставить перед собою завдання інтерпретації соціо-культурних відмінностей, визначення тієї особливої ​​забарвлення, яка характеризує поведінку і життєві орієнтири кожного суспільства.

Однією з основних рис, що характеризують філософську основу культурної антропології, є заперечення еволюціонізму (партикуляризм). В антропології 19 століття переважало сформоване ще Просвітництвом переконання в поступальному русі прогресу, в тому, що кожне суспільство в своєму розвитку має проходити певні щаблі (фази). Різні філософські системи виділяли такі ступені, як дикість-варварство-цивілізованість; суспільство; язичництво-монотеїзм і ін Починаючи з робіт Фр. Боаса, це подання почало відступати на користь визнання унікального шляху кожної культури та бачення кожної культури як вже має все властиве їй розвиток. (Цей підхід не виключає розподілу товариств на «примітивні» і складні).

Друга характерна риса культурної антропології - яскраво виражений культурний релятивізм, тобто випливає з вимоги наукової об'єктивності прагнення звільнитися від етноцентризму, утримуватися від оцінок, від суб'єктивних інтерпретацій, розглядати явища чужій культури з точки зору її самої, «вживатися» в досліджувану культуру і т. п.

Третя характеристика культурної антропології - особливу увагу, яке надається дослідженню питання про взаємини між культурою і особистістю. У формуванні індивідуальної особистості визначальна роль відводиться соціальному середовищі, при цьому «виносяться за дужки» всі інші фактори індивідуального існування: біологічна схильність кожної конкретної людини, вільний вибір індивіда, загальнолюдські структури свідомості і цінності і т.п. Таким чином, структура особистості залежить від тієї системи цінностей, яка переважає у суспільстві; будь-який індивідуум володіє поведінковими моделями та розумовими схемами свого суспільства. Е. Сапір, загострюючи увагу на символічному сенсі культурної поведінки, розглядає його як якогось мови. Усі члени цього товариства розуміють (частіше несвідомо) знакову сутність культурних вчинків. Культуру Сапір визначає як стиль взаємодії між індивідуумами.