Кримська війна. Посилення селянського руху на Україні. Київська козаччина.

Кри́мськавійна́ (1853—1856), або Східна війна — війна між Російською Імперією і союзницькими військами Османської імперії, Великої Британії, Франції та Сардинського Королівства за панування на Близькому Сході і Балканах.Найближчим приводом до війни послужила суперечка між католицьким і православним духовенством про так званих «святих місцях» в Єрусалимі, тобто про те, в чиєму віданні повинен знаходитися «гріб Господній» і кому лагодити купол Вифлеємського храму, де, за переказами, народився Ісус Христос. Оскільки право вирішувати це питання належало султану, Микола I і Наполеон III, обидва шукали приводів для натиску на Туреччину, втрутилися в суперечку: перший, природно, на стороні православної церкви, другий-на боці католицької. Релігійна війна вилилася в дипломатичний конфлікт.

З іншого боку. Кримська війна стала сильним поштовхом до розвалу внутрішньої соціальної бази самодержавства. Царизм, за словами Ф. Енгельса, скомпрометував у цій війні не тільки «Росію перед усім світом», а й«самого себе перед Росією». Війна загострила загальну ненависть росіян до феодально-кріпосницького режиму і поставила на порядок денний питання про знищення кріпосного права. Словом, Кримська війна прискорила назрівання революційної ситуації, яка змусила царизм скасувати кріпосне право.

Таким чином, якщо кріпосницький режим усередині країни призвів до зовнішньополітичного краху царизму у Кримській війні, то зовнішньополітичний крах царизму, у свою чергу, прискорив падіння кріпосницького режиму в Росії.

Київська козаччина — масовий селянський рух у Київській губернії та Чернігівській губернії 1855, спрямований проти національної і соціальної політики російського уряду в Україні.

Приводом до селянських виступів стало опублікування під час Кримської війни 1853—56 роках царського маніфесту, який закликав формувати народне ополчення і вирушати на війну. Серед селян Київщини почали поширюватися чутки про те, що, записавшись в ополчення (в “козаки”), вони будуть звільнені від кріпосної залежності і одержать поміщицькі землі та майно. Селяни склада­ли списки “вільних козаків”, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місцевої адміністрації, створювали власні виборні органи самоврядування (“сільські грома­ди”).

Масовий селянський рух розпочався в лютому 1855 року у Васильківському повіті і незабаром охопив 8 з 12 повітів Київської губернії (понад 500 сіл), а також Конотопський повіт Чернігівської губернії (села Великий та Малий Самбір, Карабутове). Ватажками Київської козаччини були В. Бзенко, І. та М. Бернадські, М. Гайденко, П. Швайка та ін.

На придушення “козаччини” російський уряд кинув регулярні війська. У ряді сіл сталися криваві сутички селян з військами, найбільші з них — у містечках Корсуні й Таганчі (Канівський повіт; зараз село в Канівському районі Черкаської області) та селах Березні (Сквирський повіт), Биковій Греблі (Васильківський повіт), Яблунівці.

Виникнувши на соціальному грунті, Київська козаччина поступово набула і рис національно-визвольно­го руху, що вилилося у бажання відновити козацтво як суспільний стан і військове формування.

 

 

Український суспільно-політичний руху другій половині 19 ст.

На початку XIX ст. український етнос на Лівобережжі здебільшого представляло селянство. Воно зберігало рідну мову і етнічний характер традиційно-побутової культури, виявляло себе і активною суспільною силою, що засвідчували численні виступи проти кріпосницьких повинностей, масові втечі селян, підпали поміщицьких маєтків, селянські заворушення, що не раз спалахували в різних місцевостях і придушувалися царськими військами.

Очевидно, що соціальна активність і антифеодальна спрямованість настроїв народних мас не могла не мати певного впливу на формування суспільної думки, в тому числі й у середовищі тогочасної української дворянської інтелігенції.

Передова її частина не могла не замислювалася над тим, що зросійщення українського населення, заперечення самобутності його історії, культури, мови — це втрата ґрунту під власними ногами.

На зацікавлення життям народу, його освітою, традиційно-побутовою культурою мали великий вплив пропаговані романтизмом постулати народності, інтенсивне розгортання народознавчої роботи в слов'янських країнах. Значний поштовх демократичним рухам у всіх європейських державах дали події французької революції кінця XVIII ст. Вони сколихнули суспільно-політичну Думку.

Відгомін усіх цих подій досягав і українських земель, так чи інакше позначався на характері мислення і діяльності передової частини інтелігенції. Саме вона й очолила на початку XIX ст. рух за національне відродження.

 

Назрівання революційної кризи в Російській імперії і на Україні на початку 20 ст

на початку XX століття Україну, як й інші частини Російської імперії, охопила економічна криза, яка тривала з 1900-го по 1903 pp. Надвиробництво продукції, погіршення її збуту зумовили скорочення або повну зупинку діяльності багатьох заводів, фабрик і шахт. Зупинилося чимало цукрових заводів, на складах яких накопичилося понад 6 млн пудів нереалізованого цукру. Понад 100 тис. робітників стали безробітними. Становище працюючих залишалось нелегким: довгий робочий день (11,5 год), невисока платня, яка до того нерідко видавалася не грішми, а продуктами, штрафи, антисанітарні умови мешкання в заводських будинках. У нестатках жила значна частина селян. Вони сплачували значні податки на користь держави, великі викупні поміщикам за надані відповідно до реформи 1861 р. земельні ділянки, які були маленькими й не могли задовольнити потреб селянської родини. Тривало національне гноблення українства. На початку XX ст. національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні набув політичного характеру: його учасники усвідомлювали необхідність боротьби за українську державу. Створення: а)1902 р. М. Махновський Українську народну партію (УНП) б)1904 р. частина членів РУПу утворила

Українську соціал-демократичну спілку; в)Українська радикальна партія (УРП), лідерами якої були Б. Грінченко та С. Єфремов.

 

Революція 1905-1907 р.р. на Україні. Активізація національно-визвольного руху.

Події революції стали наслідком загальнодержавної кризи, яка загострилась на початку 20 ст., у зв'язку з економічною кризою 1900—1903 у Росії та поразкою в Російсько-японській війні 1904—1905. Безпосереднім каталізатором революційних протестів стали події Кривавої неділі (1905).

Три етапи революції: I етап (Кривава неділя — жовтень 1905)Страйки;селянські виступи;повстання на броненосці «Потьомкін».II етап (Маніфест Миколи II від 17 жовтня 1905 року — 10 грудня)Робітничі страйки та мітинги;утворення Рад робітничих та селянських депутатів;виступи на флоті, повстання крейсера «Очаків» під проводом лейтенанта Шмідта;повстання саперів (Б. Жаданівський).III етап (січень 1906 — 3 червня 1907)Спад та знищення здобутків революції. Революція 1905—1907 рр., у якій активну участь взяли й трудящі України, незважаючи на поразку, стала важли­вою віхою в історії нашої країни. Вона завдала серйозного удару царському самодержавству. Вона передусім пока­зала силу й міць робітничого класу, активність у революційних виступах селянства й демократичної інтелігенції, характер і роль у суспільному житті різних політичних партій.

Перебіг революції яскраво продемонстрував, що найбільш революційні, радикальні, часом екстремістські позиції займали більшовики та есери. У революції брали участь меншовики, бундівці та інші соціалістичні й демо­кратичні партії.

У роки революції в Україні, як і в інших національних районах Росії, посилився національно-визвольний рух, оформилися й діяли українські політичні партії, на вищий рівень піднеслася національна самосвідомість українсько­го народу. Революція 1905–1907 рр. сприяла також ак­тивізації революційного й національно-визвольного руху в західно-українських землях, які перебували тоді в складі Австро-Угорської імперії.