Причини і основні етапи визвольної війни українського народу проти Польщі.

В жовтні козацько-селянське військо дійшло до Львова та оточило йо­го, проте брак продовольства, смерть від чуми Кривоноса, бездоріжжя, епідемії змусили Хмельницького зняти облогу, задовольнившись викупом

Почавши переговори з посланцями Яна Казимира, Хмельницький при­пинив бойові дії, хоча міг іти на Варшаву.

О.Субтельний вважає, що Хмельницький ще сподівався пристосувати політичну систему Речі Посполитої до потреб українського козацтва. М.Грушевський стверджував, що гетьман не був готовий створити Україн­ську державу. На думку ж І.Крип'якевича, мета походу Хмельницького була тільки політичною -домогтися миру з Польщею.

В грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто ввійшло у Київ. І вже тут, критично переосмисливши ситуацію, що склала­ся, гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї. В переговорах з поляками, які почалися, Хмельницький захищає право укра­їнського народу на створення власної, незалежної від влади польського короля держави. Ця держава розглядалася як спадкоємиця Київської Русі.

Наприкінці червня 1649 р. Хмельницький разом із ханом Ісламом-Гіреєм оточив польські війська під Збаражем, а сам із головною частиною військ вирушив на Зборів, де оточив 30-тисячну польську армію Яна Кази­мира, яка йшла на допомогу обложеним наприкінці липня. Саме тоді, коли перемога козацького війська була близькою, хан Іслам, підкуплений поля­ками, зрадив Хмельницького і змусив його піти на переговори з польським королем. У серпні 1649 р. було укладено Зборівську угоду. Згідно з нею встановлювався реєстр у 40 тис. козаків, на Київщині, Чернігівщині та Бра-цлавщині урядові посади мали право обіймати лише козацька старшина та православна шляхта. Повстанцям було подаровано амністію.

Умови Зборівського договору влаштовували не всі верстви населення. На Запорожжі навіть відбувся виступ проти гетьманської адміністрації, що його придушив сам Хмельницький.

27. Зборівський договір. Утворення козацької державності.

Таким чином, ідею соборності України не було реалізовано, і Хмель­ницький задовольнився козацькою автономією в межах Речі Посполитої. Але разом із тим під час війни формується українська державність - пере­важно військового гатунку. Створюються центральні й місцеві органи вла­ди, запроваджується новий адміністративно-територіальний поділ.

Вищим законодавчим органом була Генеральна рада, але фактично ним стала рада козацької старшини. Виконавчу владу репрезентував геть­ман, який видавав універсали, організовував фінансову та судову системи, керував зовнішньою політикою.

При гетьмані існував уряд - Генеральна канцелярія, що складалася з генеральної старшини - генерального писаря, генерального судді, гене­рального хорунжого, генерального обозного, військового скарбничого,

Територія козацької республіки становила близько 200 тис. кв. км і бу­ла поділена на 16 полків, а ті, в свою чергу, на 272 сотні. Столицею і геть­манською резиденцією було м. Чигирин. На місцях адміністративну владу здійснювали полковники й сотники, а у селах - старости. Починає форму­ватися козацька, селянська і державна власність на землю.

Перед Б. Хмельницьким стояла дуже серйозна проблема - не допус­тити соціального вибуху, оскільки за Зборівською угодою передбачалося принципове збереження старої соціально-економічної системи. Особливо це стосувалося селян, які не потрапили до реєстру. Але тут гетьман про­водив досить гнучку політику. З одного боку, він не допускав безконтроль­них селянських заворушень, а з іншого - всіляко прагнув уникнути понов­лення найжорстокіших форм експлуатації кріпаків.

Велику увагу Б.Хмельницький приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької держави. Було встановлено військово-політачну спілку з Кримським ханством, Трансильваніею, Росією, Туреччиною, Швецією, Венецією.

28. Битва під Берестечком. Укладення Білоцерківського договору

Битва під Берестечком (28 червня — 10 липня 1651) — найбільший бій Хмельниччини, який відбувся біля містечка Берестечко між Військом Запорозьким під командуванням Богдана Хмельницького та союзним йому кримськотатарським військом Ісляма III Ґерая з одного боку та армією Речі Посполитої під командуванням Яна Казимира II з іншого. Згідно з польськими історичними джерелами XVII-XVIII століть кількість польської армії була до 300.000 вояків^[9]. Також є свідчення про те, що поляки мобілізували на війну кожного сьомого підданого держави^[9]. Важливим свідченням кількості українського козацького війська є твердження одного з учасників битви з польського боку про стотисячне українсько-козацьке військо^[10]. Сучасні українські академічні дослідження в середньому подають чисельність козацької армії у 100.000, кримсько-татарської у 30.000 (тобто у максимальну її можливу кількість за умови коли в поході бере участь сам хан; хоча в радянській історіографії побутувала думка про те, що чисельність кримсько-татарської орди, навіть на чолі з ханом ніколи не перевищувала 10.000-15.000 вояків, а за повідомленнями турецького мандрівника Евлія Челебі, свідчення якого певно є найбільш обєктивними та неупередженими кількість кримсько-татарської орди на чолі з ханом не могла бути більшою за 8.000-10.000 чоловік^[5]). Чисельність армії Речі Посполитої оцінюється більшістю сучасних українських істориків у 200.000 військових.

Битва закінчилась перемогою польського війська, однак козацька армія не була розгромлена. Загальноприйнятою є думка, що основних своїх втрат козаки зазнали переправляючись через р. Пляшівку, під час виходу з битви. Однак останні наукові дослідження показують, що кількість загиблих козаків в польських історичних джерелах (до 30.000 убитими) є значно перебільшеною. Археологічні розкопки, що проводяться в останні десятиліття на місці битви віднайшли рештки лише близько сотні загиблих під час переправи козаків^[7][8][6]. Іншим свідченням на користь незначних втрат української армії було те, що Богдан Хмельницький вже через два місяці зумів зібрати майже стотисячне військо під Білою Церквою, блокувавши там польсько-литовські війська і змусивши їх укласти мир, що було б неможливим за умов важких втрат українсько-козацької армії під Берестечком. В радянській історіографії (до початку розкопок на місці битви) була поширена цифра у 10.000 загиблих в ході битви козаків. Причиною поразки козацького війська було те, що татари полишили поле бою захопивши з собою Богдана Хмельницького. Битва під Берестечком була найбільшою за усю Визвольну війну.

Однією зі складових успіху королівських військ у битві під Берестечком була тактика побудови й ведення бою, що сильно відрізнялася від застосовуваної поляками раніше. Війська були розставлені цього разу незвичним німецьким способом, і козаки не змогли скористатися досвідом, який вони нагромадили за час попередніх війн. Всі атаки зустрічалися і відбивалися з незвичайною ефективністю.

Білоцеркі́вський ми́рний до́говір 1651 — договір між польським урядом і гетьманом України Богданом Хмельницьким, укладений в Білій Церкві 18 (28) вересня 1651 року після невдалої для селянсько-козацьких військ Берестецької битви. Умови договору були важкими для України. За Білоцерківським договором Україна залишалася під владою шляхетської Польщі.

• Польській шляхті поверталися маєтки у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах;
• територія, підвладна Богдану Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством;
• реєстрове козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тисяч чоловік;
• Україна була позбавлена права вступати у відносини з іноземними державами і повинна була розірвати союз з Кримським ханством.
• гетьман зобов'язувався розірвати союз із Кримом і відіслати з України татарські загони.
• гетьман позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами.

Народні маси України й запорозькі козаки були невдоволені Білоцерківським миром настільки, що Богдану Хмельницькому довелося їх утихомирювати. Боротьба повинна була розгорітися з новою силою. Богдан Хмельницький використав Білоцерківський договір для перепочинку і підготовки нового воєнного виступу проти шляхетської Польщі. Після початку воєнних дій Білоцерківський договір в травні 1652 був анульований Б. Хмельницьким.

29. Переяславська Рада 1654 р. та її рішення. Перея́славська рáда 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою. Проведення У Переяславі відбулася 8 (18) січня 1654 р. старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства.Під час публічної церемонії гетьман і козацька старшина присяглися на тім, «щоб бути їм із землею і городами під царською великою рукою невідступно».Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак Б.Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В.Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковники переяславський П.Тетеря та миргородський Г.Лісницький приходили і просили В.Бутурліна скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що «царское слово переменно не бывает».В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим. Ніякого письмового договору в Переяславі укладено не було.Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склала присягу. Всього у день Переяславської Ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор (хоругву), булаву та шапку.Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялися за вироблення умов договору. Було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького; було написано проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, якого привезли в Москву наприкінці березня 1654 р. переяславський полковник П. Тетеря і військовий суддя Самійло Зарудний.Після Переяславської Ради представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними присягу склали 122 542 особи чоловічої статі. Безумовно, ця цифра була завищена царськими дяками. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський (царських представників там побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С.Косівим. Не присягала Запорізька Січ. Наслідки Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець.

30. Березневі статті 1654 р. Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорізького», «Переяслівські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради. Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою. Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання.

Зміст статей

• Збір податків на користь царської скарбниці доручалося вести українським урядовцям.
• Установлювалася платня у розмірі:
• військовому писарю та підпискам — 1000 польських злотих;
• військовим суддям — 300 польських злотих;
• судовим писарям — 100 польських злотих;
• польським писарям та хорунжим — 50 польських злотих;
• сотенним хорунжим — 30 польських злотих;
• гетьманському бунчужному — 50 злотих.
• козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, усім полковникам і військовим та полковим осавулам надавалися у володіння млини;
• Установлювалася платня генеральному обозному у розмірі 400 злотих і генеральному хорунжому — 50 злотих;
• Заборонялися дипломатичні відносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;
• Підтверджувалося право київського митрополита й усього духовенства на маєтності, якими вони володіли;
• Московський уряд зобов'язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654 року;
• Передбачалося утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;
• Гетьманський уряд просив установити платню:
• полковим у розмірі 100 єфимків талерів;
• полковим осавулам — 200 польських злотих;
• військовим осавулам — 300 польських злотих;
• сотникам — 100 польських злотих;
• кожному козакові у розмірі 30 польських злотих. однак це прохання було відкладене до перепису всіх прибутків, які мали надходити до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків;

• у випадку татарських нападів на Україну передбачалося організовувати проти них спільні походи як з боку України, так і Московської держави;
• Гетьманський уряд просив установити утримання для козацької залоги кількістю 400 осіб у фортеці Кодак та для запорожців, виконання цього прохання також було відкладене до окремого рішення. Тут же містилася вимога до гетьмана негайно почати укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків, і після завершення роботи треба було надіслати його до Москви.

31. Дипломатична діяльність Б.Хмельницького (1648 – 1657 рр.). Хмельни́ччина (Українсько-польська війна, Козацько-польська війна, Козацька революція, Національно-визвольна війна українського народу, Повстання Хмельницького) — назва історичного періоду 1648—1657 років, коли під час повстання під проводом Богдана Хмельницького Річ Посполита втратила контроль над центральною частиною українських етнічних земель, на базі яких постала козацька держава «Військо Запорозьке» на чолі з гетьманом, що проіснувала до 1760-их років. Концепції державного устрою України

В українських політичних колах того часу були різні концепції нового державного устрою України. Серед православної шляхти й вищого духовенства досить популярною була ідея двоєвладдя: митрополіта київського й гетьмана Війська Запорзського, відносини яких з Польщею були б подібні до Бранденбургу (Пруссії). Але військові перемоги Хмельницького 1648—1649 і тріумфальний прийом гетьмана в Києві 1648, де його всі вітали, як «Мойсея, спасителя, збавителя і свободителя народу руського з неволі ляцької … пресвітлого володаря й княжої Руси», були рішучою перемогою «козацького панства».

Під час переговорів з польським посольством на чолі з А. Киселем у Переяславі (лютий 1649) Хмельницький сказав, що він «єдиновладний самодержець руський» і «досить має сил в Україні, Поділлі і Волині … в землі й князівстві моїм по Львів, Холм і Галич». Для польських послів стало ясно, що Хмельницький «Україну і всю Русь виповів ляхам. Свідомість божественного походження своєї влади з'являється в Хмельницького ще раніше. В листі до московського воєводи 29 липня 1648 він титулує себе так: «Богдан Хмельницький, Божією милостію Гетьман з Військом Запорозьким». Ця формула відтоді повторюється в усіх офіційних козацьких документах того часу: «Божією милостію Великого Государя нашего, пана Богдана Хмельницького, Пана Гетьмана всего Войска Запорозького» (лист глухівського сотника Сахна Вейчика до Севського воєводи князя Т. Щербатова 22 квітня 1651). У зверненнях чужинці Хмельницького титулували: «Illustrissimus Princeps» (або: «Dux»). Грецькі митрополити, що були в Україні 1650, поминали його під час служби Божої, як «Государя і Гетьмана Великої Росії». Князем і монархом титулував Хмельницького турецький султан, «світлішим князем» («Illustrissimus dux») називали його інші чужоземні володарі.

Переяславська угода 1654 не змінила державного статусу України, титулу і влади її гетьмана. «Військо Запорозьке» й далі залишилося окремою самостійною державою, «Руською державою» («Государство Російське», як називав її Богдан Хмельницький в листі до московського царя 17 лютого 1654: «Малоросійское Государство», як писали тоді і пізніше в Москві), з власним головою держави — гетьманом Війська Запорозького, обираним довічно; навіть з виразними тенденціями спадковости та династичности його титулу та влади, з власним урядом, власним військом, власною зовнішньою політикою (обмеження зносин з Польщею й Туреччиною не було запроваджене в життя), власним суспільним та економічним устроєм, власним законодавством і судівництвом, власними фінансами (обов'язок доходи з міст передавати в «государеву казну» залишився тільки на папері), нарешті, з власним церковно-культурним життям. Єдиною ознакою, скорше символом зверхности московського царя був його новий, український титул («царь Малой России, великий князь Киевский й Черниговский») і наявність московської залоги у Києві.

У руках Богдана Хмельницького залишилася вся повнота державної влади і щодо внутрішніх справ країни і щодо її зовнішньої політики, яку він провадив самостійно й незалежно. Гетьман і далі був «государем і гетьманом» української держави, «зверхнілшим владцею і государем отчизни нашої», як його називають офіційні українські документи, «нашей земли начальником і повелителем» (митрополіт Сильвестр Косів, 1654) «господарем усієї Руської землі» (сам Богдан Хмельницький, 1655), «dementia. divina Generalis Dux Exercituum Zaporoviensium» (лист до господаря Валахії К. Шербана, 1657). «Як цар у своїй землі цар, так гетьман в своїм краю князь або король» (слова гетьманського писаря Івана Виговського семигородському послові 1657). Державний статус України за Хмельниччини здобув собі міжнародного визнання. Корсунський союзний договір зі Швецією 6 жовтня 1657 визнавав Україну за «народ вільний і нікому не підлеглий»

 

32. Україна за часів руїни. По смерті Б. Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний гетьманом, за рішенням старшинської ради був замінений І. Виговським і посланий у Київ завершувати навчання. Тим самим династію Хмельницьких було відсторонено від влади. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації тодішньої української державності.

У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету.

Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені, і 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права католицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії.

Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання - під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.

У вересні 1659 р. на Білоцерківській раді гетьманом знову проголошується Ю. Хмельницький. Він підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659 р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки. Московські воєводи сіли в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Київська православна митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.

Переяславські статті та взаємини з Москвою викликали крайнє невдоволення правобережної старшини, що врешті-решт і зумовило розкол України за територіальною ознакою.

Але вже у 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Ю. Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу, і Україна фактично розділилася на дві частини - Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії.

У 1663 р. Ю. Хмельницький зрікається гетьманства, його місце посідає переяславський полковник П. Тетеря. Того ж року на «Чорній раді» у Ніжині лівобережним гетьманом обирають кошового Запорізької Січі І. Брюховецького. У 1665 р. він підписує з Росією Московські статті, котрі ще більше обмежували права українського народу. Це призвело до повстання, під час якого І. Брюховецького було вбито (1668 р.).

У цей час на Правобережній Україні вибухає антифеодальне повстання, яке зумовило крах гетьманства П. Тетері, який провадив пропольську політику. На гетьмана обирають черкаського полковника П. Дорошенка (1665- 1676 рр.). Головною його метою було звільнення та об'єднання України. Для цього він проголошує спілку з Кримом і Туреччиною.

У 1667 р. Росія і Польща укладають за спиною України Андрусівське перемир'я, яке, порушуючи Березневі статті 1654 р., поділило Україну. У складі Росії залишилася Лівобережна Україна з Києвом, їй поверталися Смоленськ і Сіверська земля. Правобережна Україна переходила до Польщі. Запоріжжя перебувало під владою обох держав.

Аби зміцнити свої позиції всередині країни й забезпечити народну підтримку, Дорошенко систематично збирає військову раду. Незалежність від козацької старшини мала забезпечуватися найманим військом, так званими сердюцькими полками. Починається заселення країв Правобережжя, які перед тим були пусткою.

Спираючись на підтримку татар, Дорошенко намагається витиснути поляків із Правобережжя. Восени 1667 р. перед лицем об'єднаних козацько-турецьких військ польський король визнає суверенітет гетьманату на Правобережній Україні

Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко готує похід на Лівобережжя, де у 1668 р. проголошує себе гетьманом всієї України. Але в цей час поновлюється військова активність Польщі. Відтак, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, Дорошенко повертається на Правобережжя.

У березні 1669 р. на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманом і водночас затверджуються Глухівські статті, згідно з якими в Україні зменшувалася чисельність російських воєвод, а українські делегати могли брати участь у дипломатичних справах Москви. Многогрішний і частина козацької старшини переходять на бік Росії.

А на Правобережжі, окрім зіткнень з польськими військами, у Дорошенка з'явилися додаткові проблеми - нові претенденти на гетьманську булаву: Я. Суховій, який спирався на запорожців, і М. Ханенко - ставленик Речі Посполитої.

У цій ситуації П. Дорошенко змушений був посилити протурецьку орієнтацію, офіційно прийнявши у 1669 р. протекторат Стамбула.

1672 року Туреччина починає війну проти Польщі й за допомогою козаків здобуває перемогу. Підписана того ж року Бучацька мирна угода означала входження Правобережної України до складу Туреччини. П. Дорошенко проголошувався правителем України в межах Брацлавщини та Київщини. В цей час міняється влада на Лівобережній Україні. Замість засланого до Сибіру Д. Многогрішного у 1672 р. гетьманом обраний І. Самойлович.

Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. В 1674 р. до І. Самойловича перейшло 10 правобережних полків.

За таких обставин у вересні 1676 р. П. Дорошенко скидає гетьманські повноваження і піддається Росії. На раді у Переяславі І. Самойлович проголошується гетьманом обох боків Дніпра.

Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Україною, знову обирає на гетьмана Ю. Хмельницького (1677- 1681 рр.). Але його гетьманство закінчилось трагічно: він був скараний на смерть самими ж турками.

У січні 1681 р. Росія, Туреччина і Крим підписують Бахчисарайську мирну угоду, за якою Лівобережна Україна з Києвом входила до складу Росії, Поділля і частина Київщини залишалися за Туреччиною, а територія між Дніпром і Південним Бугом мала бути нейтральною.

Але у 1686 р. Польща і Росія підписують так званий «Вічний мир», згідно з яким до складу Московської держави входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а до Речі Посполитої - Правобережжя, Галичина, Північна Київщина і Волинь. Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина і Брацлавщина залишалися нейтральними.

Отже, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, невпинна боротьба за гетьманську булаву руйнували державність України.

Національно-визвольна війна українського народу закінчилася фактичною поразкою. Основними її причинами були:

боротьба між окремими старшинськими групами за владу, пріоритет особистих або групових інтересів над державними;

зародковий стан національної державної ідеї;

слабкість центральної влади;

слабкість соціально-економічної політики українських урядів, що врешті-решт зумовило громадянську війну.

Не можна не враховувати й зовнішній фактор - постійні агресії, скеровані на ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української держави.

Але разом із тим національно-визвольна війна другої половини XVII ст. зумовила створення національної Української держави, зміцнивши традиції боротьби проти іноземного, соціального, національного і релігійного гніту, розвинувши в українському народові почуття національної самосвідомості.

33. Соціально-економічна та політична ситуація на Правобережній та
Лівобережній Україні. Лівобережжя – складова частина Москв. держави. Верховна влада належала цареві і здійснювалася через спеціально створений 1662 Малоросійський приказ. Однак зберігались і залишки автономії, головою був гетьман, підпорядкований царю. При ньому старшинська рада. Зберігся полковий адміністративний устрій. У системі управління Лівобережжям головна роль належала козацькій старшині і українській шляхті.

Після визвольної війна кріпацтво було скасоване, багато селян і міщан перейшли в козацький стан. Але з часом право такого переходу було обмежене.

Відбувся процес захоплення старшиною земель, разом з цим поступово відновлювалась і феодальна експлуатація селянства новими панами. Погіршувалося становище рядових козаків. Селяни і міщани мали також утримувати власним коштом царські війська. Але панщина ще не була поширена, а більшість повинностей становили різні податки. У другій половині 17 ст відбувся процес заселення Слобідської України. 1686 Запоріжжя перейшло під контроль Москви. Тут знаходилися загони російських військ. На Запоріжжі не було кріпацьких порядків. Запорожці продовжували свої походи проти турків і татар.

Землі Правобережжя, на яких тривалий час точилися воєнні дії, були спустошені і знелюднені. Тому поляки заселяли їх заново. Для цього козакам було дозволено знову селитися на правобережжі. Сюди почали повертатися біженці, а з подальшим заселенням краю і польська шляхта, яка відновила кріпацькі порядки. Панщина становила 4-6 днів на тиждень. Посилювалися утиски православного населення. Одночасно занепадали братства, що активізувало роль уніатської церкви.

Українці Північної Буковини перебували під подвійним гнітом – з боку Молдавії та Туреччини. Окрім панщини і податків на користь молдавських феоді лав, вона сплачували податки на користь турецького султану. Релігійні утиски чинилися у формі переслідування християн з боку мусульманського духовенство. Така сама ситуація була на Закарпатті, яка входила до складу Трансільванії, також підвладній Туреччині.Ще ширша була антифеодальна боротьба на Правобережжі. Вона супроводжувалася відмовою населення від повинностей, втечами селян, нападами на панські маєтки. Цю боротьбу очолив Палій.

34. Відновлення козаччини на Правобережній Україні в середині 80-х років XVII
століття. С.Палій. Після поразки Української революції подальшу долю українських земель визначали сусідні держави - Поль­ща, Росія та Туреччина. Згідно з умовами Бахчисарайсь­кого договору (1681) територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Це означало перетворення на пустелю тих земель, які були своєрідною базою національно-визвольного руху за часів Хмельниччини. «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, - писав козацький літописець Са-мійло Величко, - бачив я багато городів і замків безлюд­них, і пусті вали., що стали пристанищем і житлом тіль­ки для диких звірів. Бачив я там. багато кісток люд­ських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали». Проте, зважаючи на родючість ґрунтів, сприятливі клі­матичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща по­рушують Бахчисарайську угоду і розпочинають процес активного заселення пустуючих земель Правобережжя. Новий колонізаційний рух стає особливо масовим після того, як Ян Собеський видав 1684 р. універсал, що дозво­ляв козацькі поселення на південь від Росі. Наступним кроком Польщі стала ухвала сейму (1685) про поновлення на території колишніх українських полків козацьких прав та вольностей, внаслідок якої відродилися Богуслав-ський, Брацлавський, Корсунський та Білоцерківський полки. Після завершення війни між Польщею та Туреччи­ною (1699) потреба у козацькому війську відпала, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію право­бережного козацтва. Спроба силою реалізувати цей план призвела спочатку до поразки польських військ під Фас­товом 1700 р., а потім і до вибуху повстання під прово­дом С. Палія (1702-1704).

Палій (справжнє прізвище Гурко) Семен Пилипович (?-1710) - козацький полководець, фастівський і білоцерківський полковник (1684-1704, 1709-1710). Народився в містечку Борзна (Чер­нігівщина). Навчався в Київській колегії. У 1684 р. отримав «при-повідний лист» (дозвіл) польського короля на формування козаць­кого полку у Фастові й заселення вільних земель на Київщині. На полковій території встановилося козацьке самоврядування. Спро­би польських військ привести козаків до покори (1691, 1693, 1700) зазнали відсічі. Протягом 1688-1704 рр. Палій вів пере­говори з гетьманом І. Мазепою про возз'єднання Правобережної України з Лівобережною, але уряд Московщини, пов'язаний з Річ­чю Посполитою «Вічним миром» (1686), не давав згоди на цю акцію. У 1702-1704 рр. Палій очолював козацькі повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині. В 1704 р. на Правобе­режжя вступили лівобережні козацькі полки під проводом Мазе­пи. За його наказом Палія було заарештовано, а повстання при­душено. Царський уряд відправив Палія у заслання до Тобольська (1705-1708), а в 1709 р. у зв'язку з війною зі шведами повер­нув в Україну. В 1709 р. Палій очолює Білоцерківський полк і за­лишається його полковником до смерті. Ситуацією скористався І. Мазепа, який, приєднавши до Гетьманщини правобережні полки, незабаром усунув С. Палія від влади. Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711-1714 рр. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобе­режжям. Починається активне відновлення польсько-шляхет­ських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Поділь­ське воєводства. Відновивши свою владу над землями Пра­вобережжя, магнати зрозуміли, що умовою їхнього зба­гачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх воло­дінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги раном, протягом року контролювали землі Брацлавщи-ни, Київщини, Східного Поділля. Їм вдалося навіть захо­пити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зу­силлями польських та російських військ було придушено. Своєрідним піком гайдамацького руху стало селянсь­ко-козацьке повстання 1768 р., що отримало назву «Ко­ліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Цей на­родний виступ був зумовлений взаємодією низки причин. Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон'юнктури: перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Нечіткість перспектив розвитку, що запанува­ла у господарстві Польщі, безумовно, позначилася на вза­єминах українських селян і польських панів, посиливши соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші со­ціальні утиски, збільшення панщинних тягарів сприйма­лися як насильство і викликало бурхливу реакцію. Це пояснюється тим, що в цьому регіоні, заселеному пізні­ше від інших земель Правобережжя, селяни тривалий час були звільнені від панщинних повинностей. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого насе­лення у власні сили. Загострилася й релігійна ситуація.

35. Розвиток кул