Українські землі у складі іноземниї держав 14-16ст

Під владою Польщі:

З 1340 року єдності галицько-волинського князівства настав кінець. У 14 ст галичина і частина волині увійшли до складу польського королівства. У 1340 р польща захопила галичину, але галицькі бояри встановили свою владу – дмитра детька. Після його смерті 1344р правив казимир 3. 1364 р галичина отримала автономію. Після смерті казимира 3 1370р королем став угорський король людовик. У 1385р польською королевою стала ядвіга (дочка людовика).

Провадилася полонізація укр. земель, окатоличення, край було поділено на воєводства. Польські королі запровадили в містах самоврядування – так зване магдебурзьке право. Тільки шляхта вважалася привілейованим класом.

Під владою Великого Князівства Литовсткого:

У 14 ст до складу великого князівства литовського увійшли князівства:

- київське

- переяславське

- сх. Волинь

- чернігово-сіверське

- поділля

Литовці приймали укр. адміністративний устрій, військову організацію, систему господарювання, органи влади. Зберігалися звичаї, традиції, мова українців, часткова незалежність.

Міндовг (1230 – 1263)

1)очолив обєднання литовських племен

2)у 1252р вихрестився і коронувався як король литви

3)захоплював сусідні землі

Гедимін (1316 – 1341)

1)боротьба з тевтонським орденом.

2)заснував столицю литви вільно. Його влада розповсюджувалась на частину київщини. В галицько-волинське князівство поставив сина любарта

3)намагався відібрати псков і новгород у московської держави

4)дружні відносини з польщею

Ольгерд (1345 – 1377)

1)приєднав лівобережжя

2)в битві під синіми водами розбив монголо-татар в 1363р

3)на поділля призначав своїх племінників, синів Коріана

4)за його правління князівство являло собою велику європейську державу. 90% території становили словянські землі.

5)боротьба з тевтонським орденом

Кревська унія

Ольгерд призначив своїм спадкоємцем молодшого сина ягайла. Його шлюб з польською королевою ядвігою мав посилити позиції обох держав у боротьбі зі спільним ворогом – тевтонським орденом. Наслідком стало укладення 1385 року кревської унії між польщею і литвою. Згідно з нею ягайло мав прийняти католицизм, хрестити литовське населення і приєднати до польщі всі землі. Ягайло перейняв імя владислава 3, король польщі одночасно вважався і великим князем литви.

Вітовт (1382 – 1440)

1)угода в острозі 1392р згідно з якою вітовт фактично став великим князем литовським.

2)у 1399р втрутився в міжусобну боротьбу ханів золотої орди, внаслідок чого у битві на ворсклі цього ж року зазнав цілковитої поразки.

3)у 1401р з польщею укладено компромісну унію, за якою вітовт став довічним привителем литви. Після його смерті всі землі поверталися до польщі.

 

13.політичний лад і економічний розвиток українських земель за литовської доби Главою тут був великий князь Однак наприкінці XV ст. влада господаря значною мірою обмежувалася сеймом.

Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спочатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністративний устрій. Продовжували існувати великі феодальні об'єднання — Київська і Волинська землі, кордони яких збігалися з політичними кордонами удільних князівств. Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. Водночас ці землі зберігали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї.

На початку XVI ст. уряд Великого князівства Литовського здійснює реформи, які певною мірою уніфікують його адміністративно-територіальний устрій. Основною територіальною одиницею визнавалося воєводство, яке поділялося на повіти і волості. Відтепер головною фігурою в системі управління стає воєвода. В кожному повітовому місті був виборний земський суд, який спирався на «Литовський Статут».

Із заходу через Польщу і Литву на Україну почала поширюватися система станової організації суспільства. Найвищим станом вважалася шляхта. Шляхтичів, які належали до найвищої верстви, називали магнатами. Дрібна шляхта складалася з підданих. Багато міст мали Магдебурзьке право. Середні городяни складалися з купців і торгівців. Жителі міста належали до стану міщан. Майже 80 % населення України становили селяни, які були по суті повністю безправними.У 1447 р. селян було позбавлено права на суд, тобто феодали могли втручатися в особисте життя селян. Наступним обмеженням прав селян була заборона на їх переселення. В Україні інтенсивно розвивалося велике феодальне землеволодіння. Селяни повинні були працювати на панському полі. В економіці України важливу роль відігравав видобуток солі. Високого рівня досягла обробка дерева. Здебільшого на привізному металі працювали ковалі, слюсарі, мечники, зброярі.

Духовне життя, культура України за литовської доби. Становище церкви

Церковне життя. У Великому Князівстві Литовському складалося не так, як за
Княжої доби. Тоді князі були протекторами Церкви, і опіка над Церквою була
справою їх чести. Кожен князь по змозі будував храм, в усякому разі офірував для
нього ікони, хрести, сосуди, гроші, землі. Таких князів мало було у Великому
Князівстві Литовському, хоч деякі з них литовського походження залишили по
собі добру пам'ять: Любарт збудував собор св. Івана в Луцьку, Володимир
Ольгердович підтримував Києво-Печерський манастир, його син Олелько та унук
Семен уславилися щедрими пожертвами на церкви. Українське велике панство
робило щедрі подарунки церквам; князі — Ходкевичі, Дашкевичі, Голь-іданські,
Острозькі, Глинські та інші — обдаровували церкви та манастирі. Дехто з панів, як,
наприклад, Загоровський, влаштовували при церквах шпиталі для старих, хворих, а
дехто — школи.
У Великому Князівстві Литовському найбагатшими церквами були Луцька та
Володимирська, які володіли кількома містечками та селами; за ними йшла катедра
Перемиська, 3 монастирів найбагатшими були Києво-Печерський, Михайлівський
Золотоверхий та Унівський.
Добродійство п анів у користь церков та манастирів виродилося в форму
патронатів чи «подавань». Було чимало осіб, які дійсно були патронами церкви, як
князі Острозькі, Олельковичі, Слуцькі, Ходкевичі та інші, але з XV ст. патронат
перетворюється на звичайне володіння церквою або манастирем нарівні з селами,
угіддями тощо. Патрони розпоряджалися ними на основі маєткового права:
заставляли, давали в посаг, у спадщину, обмінювали на прибуткові села, здавали в
оренду, продавали. Вони побирали гроші з церков, насамперед — за поставлення
ігумена, священика, єпископа; з дібр, належних манастиреві чи церкві за час, коли
був не обсаджений пост єпископа або ігумена. Самі королі подавали цьому
приклад: Сігізмунд 1 віддав церкви в Києві Дягилевичеві на сплату боргу.
Діставали манастирі світські особи: вдова великого князя Олександра, Олена,
дістала Троїцький Віденський манастир від Сі-гізмунда 1 «доживотно». Бували
випадки «подавання» манастирів не тільки світським особам, а навіть
неправославним. Проти цих «патронатів» уперто, але без наслідків, боролася
Церква. У Галичині церковні справи мали інший характер. Протягом 150 років Галицька
катедра не була обсаджена, і нею керували намісники Київського митрополита. В
1509 р. Сігізмунд 1 наказав католицьким арцибіскупам львівським поставляти
намісників православної Львівської єпархії, «щоб схизматиків легше було
приводити до католицької віри». З XV ст. з'явився орден бернардинців, який спочатку діяв у Галичині, а пізніше й на
Волині. 1481 року бернардинці одержали від папи Сікста IV привілей, що його
надавано тільки орденам у Святій Землі. В XV ст. бернардинці мали в Польщі вже
понад ЗО осель. Значення цього ордену для Польщі показує вже те, що трьох
польських бернардинців проголошено святими. Бернардинці мали добре поставлені
школи, з допомогою яких впливали на українську інтелі-ґенцію, головно шляхту.
Однак ненависть православних до бернардинців була така велика, що вони спалили
їх манастир у Львові.

Кревська унія.

У XIV ст. українські землі, роздроблені на окремі князівства й ослабле­ні золотоординським ігом, підпали під владу кількох феодальних держав. Після смерті 1340 р. галицько-волинського князя Юрія II Польща й Угор­щина напали на Галичину, яка внаслідок довгої та виснажливої боротьби остаточно перейшла 1387 р. до Польщі, Молдавське князівство захопило Буковину.

Проте найбільшу частину українських земель було приєднано до Ли­товського князівства, що утворилося у XIII ст. За князя Гедиміна в першій половині XIV ст. литовці приєднали Берестейщину.

1340 р. волинським князем став Любарт Гедимінович Він оволодів Холиською і Белзькою землями. У 1350-х роках за князювання Ольгерда литва приєднала до своїх володінь чернігово-сіверські землі, 1362 р. -Наддніпрянщину разом з Києвом, а 1363-го - Поділля. Населення цих те­риторій майже не чинило опору литовським князям, які прихильно стави­шся до українських звичаїв та системи управління. Місцева знать зберег­ла свої володіння та привілеї, руська мова була визнана державною, нею писали угоди, літературні твори. Не втратила значення й навіть поширила сай вплив православна церква. Населення українських земель сподівало­ся що Литовська держава захистить їх від монголо-татар. І справді, 1362 р. литовське військо за підтримки українського населення розгромило на Синіх Водах татарське військо. Ця перемога поклала початок звільненню учраїнських земель від монголо-татарського ярма 1399 р. у битві на р. Ворскла війська литовського князя зазнали поразки. Однак в Золотій Орді точилися міжусобиці, й вона не змогла скористатися з цього повною мірою.

Польща прагнула приєднати до своїх володінь ще й Велике князівство Литовське. У 80-х роках, коли посилився тиск на Литовську державу з боку Тевтонського ордену (з 1340-го по 1410 р. він здійснив понад 100 великих походів на слов'янські землі), для цього склалися сприятливі умови. До то­го ж пролольська орієнтація литовського князя Ягайла посилилася у зв'язку зі зміцненням Московського князівства після Куликовської битви 1380 р.

1385 р. у замку Крево (нині на території Білорусі) було укладено угоду (Кревська унія) між Польщею і Великим князівством Литовським, яка пе­редбачала об'єднання Литви і Польщі в одну державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. На литовських зем­лях запроваджувалося католицтво як державна релігія.

Однак значна частина литовської знаті виступила проти унії. Боротьбу за незалежність Литви від Польщі очолив князь Вітовт. За угодою 1392 р. з Яга-лом Вітовта було визнано довічним «великим князем Литви й Русі». Тати чином Литві вдалося зберегти свою автономію.

Водночас Кревська унія відіграла важливу роль у припиненні експансії Тевтонського ордену на Схід 15 липня 1410 р. під час «великої війни» по­близу с.Грюнвальд відбулася вирішальна битва між польсько-питовською ар-єю під командуванням Ягайла та Вітовта і військами Тевтонського ор­дену У складі польсько-литовської армії були українські, білоруські, моє-ювсьи. чеські полки, а також угорські й татарські загони. Битва розпоча­лася атакою першої лінії литовських військ на лівий фланг хрестоносців, але вони відбили наступ і перейшли в контратаку. Тим часом польська армія, прорвавши оборону противника на правому фланзі, оточила значні си­ли тевтонських лицарів. Понад половину армії було знищено. Загинув і сам великий магістр тевтонців Юнгінен.

Перемога союзників у Грюнвальдській битві призвела до занепаду Тевтонського ордену. 1466 р. він визнав себе васалом Польщі. Посилення позицій останньої віддзеркалилося в Городельській унії, укладеній 1413 р. між Ягайлом і Вітовтом, за якою • литовські бояри-католики зрівнюва­лися в правах з польською шляхтою, • в Литві запроваджувався поль­ський адміністративний поділ, • зростав вплив католицької церкви, • ли­товські князі мали коритися польському королю.

З цим не могла змиритися литовська православна знать. Рух опору очолив брат Ягайла Свидригайло. Війна, що спалахнула в 1430-1431 рр. за українські землі, закінчилася угодою, за якою Поділля було поділено на західне і східне. Західне відійшло до Польщі, а східне - до Литви. Але По­льща не бажала поступатися багатими землями, й невдовзі боротьба спа­лахнула з новою силою. Щоб заручитися підтримкою православної україн­ської знаті, Ягайло навіть погодився скасувати деякі статті Городельсько'ї унії, які надавали переваги католикам. У 1435 р. Свидригайло зазнав по­разки і змушений був припинити боротьбу.

Польським королем і великим князем литовським у другій половині XV ст. став син Ягайла Казимир. Він ліквідував удільні князівства, що залиши­лися в українських землях. А 1471 р. перетворив Київське князівство на литовську провінцію.

Польська експансія спонукала українських князів Одоєвських, Воро-тинських, Бельських, Олельковичів перейти на бік Москви. Наприкінці XV -у першій чверті XVI ст. Московська держава приєднала до своїх володінь землі Чернігівщини, Сіверщини, Смоленщини. Прагнучи утворити окрему державу з українських, російських, білоруських земель, що перебували під владою феодальної Литви, український магнат князь М.Глинський підняв 1508 р. повстання. Але воно зазнало поразки. Глинський утік до Москви, де згодом був ув'язнений і помер.

16. Укр. землі в складі Речі Посполитої.

Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності - адже у Польщі домінувало наймане військо.

Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське гребувало значної військової та фінансової допомоги.

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує українські землі - Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови - спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств - Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами.

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

Основою економіки українських земель й надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний характер, тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку. Але поступово з'являються фільварки - феодальні господарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов'язувалися з ринком. Окрім землеробства і тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла - млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.

Розвиваються міста - і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права - виборного місцевого самоврядування, - з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ'я виступили братства - міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгортається релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга («Про єдність церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини - уніатську та православну.

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади.

Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької.

Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Після Берестейського собору починається наступ на інтереси православ'я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов'язані між собою.