Особливості макроекономічного аналізу .

Особливості макроекономічного аналізу.

При макроекономічному аналізі в національному господарстві виділяють лише чотири економічних суб'єкта: сектор домашніх господарств, підприємницький сектор, державний сектор і решта світу (закордон). Кожен з цих секторів являє собою сукупність реальних господарських суб'єктів.
Сектор домашніх господарств включає всі приватні господарські осередки всередині країни, діяльність яких спрямована на задоволення власних потреб.
Підприємницький сектор являє собою сукупність усіх фірм, що функціонують всередині країни. Їх діяльність зводиться до закупівлі факторів виробництва, продажу виробленої продукції і послуг, підтримки та розвитку виробничої бази Державний сектор - це всі державні інститути та установи. Держава займається виробництвом громадських благ, які на відміну від благ, вироблених в підприємницькому секторі, дістаються споживачеві безкоштовно, тобто без безпосередньої оплати кожної споживаної їх одиниці.

Сектор закордон включає в себе економічних суб'єктів, що мають постійне місцезнаходження за межами даної країни, а також іноземні державні інститути. Вплив закордону на вітчизняну економіку відбувається через взаємний обмін товарами, капіталом і національними валютами.

 

Предмет макроекономіки, її об'єкти та суб'єкти.

Макроекономіка — галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого з метою забезпечення умов сталого економічного зростання, повної зайнятості ресурсів, мінімізації рівня інфляції і рівноваги платіжного балансу.

Об'єктом макроекономіки є економічна система, що являє собою сукупність економічних суб'єктів, діяльність яких спирається на історично визначені форми виробничих відносин та адекватні їм механізми регулювання економічної діяльності.

Предметом макроекономіки є причинно-наслідковий механізм функціонування економіки, який являє собою сукупність зв'язків між окремими макроекономічними процесами та явищами.

Суб'єкти макроекономіки:

1. Сектор домашніх господарств.

2. Підприємницький сектор.

3. Держава (встановлює інституційні зв`язки).

4. Зовнішній економічний сектор.

 

 

Методи та функції макроекономіки.

Широке застосування в макроекономіці знаходять кількісні методи, які допомагають йти від відомих фактів до невідомих. При цьому використання цих методів опирається на моделювання макроекономічних процесів.

Аналіз макроекономічної системи на основі моделей проходить із застосуванням генетичного і функціонального підходів:

• національне рахівництво;
• прогностичне моделювання.

(генетичний) аналіз базується на визначенні макроекономічних параметрів минулого періоду з метою отримання інформації про те, як національна економіка функціонувала і які результати досягла. На основі результатів ex post аналізу робиться корегування макроекономічних концепцій та розробка нових.

Аналіз (функціональний) - це прогнозне моделювання економічних явищ та процесів на основі певних теоретичних концепцій. Мета ex ante аналізу визначити, які фактори і яким чином будуть впливати на значення макроекономічних показників у майбутньому.

М. використовує діалектико-матеріалістичні методи, а саме: аналіз, синтез, індукцію, дедукцію, абстракцію та інші.

Основним методом макроекономічного дослідження є економіко-математичне моделювання.

Функціональне призначення М. випливає із її предмету. До основних функцій М. слід віднести:

• теоретичну або пізнавальну (дослідження економічної системи та її агрегатів, побудова моделей цих процесів);
• виховну (виховання макроекономічного мислення);
• прогностичну (прогнозування розвитку економічної системи);
• практичну (розробку рекомендацій для державної політики і створення конкретних макроекономічних моделей);
• методологічну (М. як складова економічної теорії є теоретичним фундаментом для цілого ряду економічних наук і навчальних дисциплін).

 

Історія розвитку макродосліджень.

Меркантилі́зм (фр. mercantile — торговець, від лат. mercari — торгувати) — в широкому розумінні — переважання матеріальних, фінансових інтересів над усіма іншими. В більш вузькому, конкретному значенні — торгова та фінансова політика абсолютистських держав 16-18 ст. та відповідна ідеологія.

Фізіокра́ти (грец. Φυσιοκράτες) — течія серед французьких економістів другої половини XVIII ст. — часів першої буржуазної революції у Франції.

Головною заслугою фізіократів є те, що на відміну від меркантилістів джерелом багатства вони вважали не торгівлю, а виробництво. Тож вони досліджували не сферу обігу, а сферу виробництва, обмежившись лише сільським господарством. У Франції до останньої треті XVIII століття зберігався феодальний лад, що, можливо, вплинуло на погляди школи

Класична політична економія - економічне протягом кінця XVIII - початку XIX століття, покликане для вирішення проблем вільного приватного підприємництва.

Класична політична економія надала економічній теорії справді науковий характер. По-перше, вона відкрила реальне джерело багатства суспільства - процес виробництва. По-друге, політична економія стала досліджувати господарську діяльність як систему, що охоплює виробництво, розподіл, обмін і споживання послуг і благ. По-третє, ця наука не обмежилася описом явищ (наприклад, обміну товарів на гроші) і перейшла до виявлення їхньої сутності та законів розвитку.

Пролетарская политическая экономия

Спираючись на вищі досягнення класичної школи політичної економії, німецький мислитель-енциклопедист К. Маркс (1818-1883) створив теорію наукового комунізму. З його ім'ям пов'язана спроба побудувати суспільство без приватної власності на засоби виробництва, спираючись на економіку державного типу, регульовану з центру. Головна праця К. Маркса - «Капітал» (1868), який зробив його одним з найвидатніших економістів світу. Ф. Енгельс називав «Капітал» «біблією робітничого класу». Незважаючи на складну мову і деякі невідповідності окремих положень теорії життя (на які вказував ще і Ф. Енгельс), цей твір можна віднести до шедеврів німецької науки. Головні досягнення К. Маркса: він відкрив закони розвитку капіталізму, створив вчення про двоїстий характер праці,. Вчення про додаткової вартості, показав історично минущий характер капіталізму, сутність абсолютної ренти.азвітія.

 

 

Розвиток систем національного рахівництва.

Три етапи розвитку систем макроекономічних показників.

1-й етап	30-і - початок 50-х рр.	У колишньому СРСР склалась і закріпилася система статистичного обліку у формі БНГ
2-й етап	50-60-і роки.	У міжнародній статистиці фактично і офіційно функціонують дві різні за змістом і формою системи макроекономічних показників: o СНР - в капіталістичних країнах, o БНГ - в соціалістичних країнах
3-й етап	70-і роки. - до ц.ч.	Практично всі країни світу переходять до використання СНР

 

 

Принципи та елементи СНР.

До основних принципів побудови Системи національних рахунків належать такі:

• будь-яка праця, що приносить дохід, вважається продуктивною. Тобто в межах Системи національних рахунків враховується валовий продукт країни, що створюється у в сфері матеріального виробництва і в сфері послуг:

• економіка розглядається як складний механізм взаємозв'язаних грошових і товарних потоків, представлених доходами та видатками країни. Вартість товарів і послуг створюється факторами виробництва, зокрема працею, землею, природними ресурсами, капіталом і підприємницькою діяльністю, що виступають як витрати.

• рівність між доходами та витратами, що пояснює найважливіші аспекти економічного розвитку — виробництво і споживання продукції, розподіл і перерозподіл доходів, формування національного багатства країни.

СНР структурно складається з логічно послідовної інтегрованої сукупності макроекономічних рахунків, балансових відомостей і таблиць, стандартизованих щодо концепцій, визначень, конвенцій і правил обліку.

Рівновага моделі AS- AD.

Внутрішньою властивістю ринкової економіки є постійне тяжіння до рівноваги між сукупним попитом і пропозицією. Тому модель «сукупний попит — сукупна пропозиція» є базовою моделлю економічної рівноваги. Між сукупним попитом і сукупною пропозицією постійно виникає розбіжність, яка також постійно усувається ринком.

Найбільш нестабільним компонентом економічної рівноваги є сукупний попит. Якщо рівновага порушується падінням сукупного попиту відносно потенційного ВВП, то це викликає зниження цін, яке скорочує сукупну пропозицію до сукупного попиту. У такий спосіб забезпечується рівновага в короткостроковому періоді на умовах неповної зайнятості. Але довгострокова рівновага, яка відповідає умовам повної зайнятості, не буде досягнута. Вона може відновитися лише з часом, якщо зарплата відреагує на падіння сукупного попиту і, як наслідок, зменшення попиту на ринку праці. Це зменшить середні витрати і збільшить прибутковість виробництва, що стимулюватиме зростання сукупної пропозиції до рівня потенційного ВВП. Одночасно збільшення сукупної пропозиції викликає зниження цін, що збільшить сукупний попит до рівня потенційного ВВП і урівноважить його з сукупною пропозицією на умовах повної зайнятості.

Економічна рівновага може порушуватися і сукупною пропозицією. Якщо вона порушується падінням сукупної пропозиції відносно потенційного ВВП, то ціни зростуть, а сукупний попит під їх впливом зменшиться до рівноваги з сукупною пропозицією в умовах неповної зайнятості. Це — короткострокова рівновага на умовах стагфляції. У довгостроковому періоді рівновага на умовах повної зайнятості може відновитися, якщо адекватно скороченню попиту на ринку праці зменшиться зарплата. Це збільшить прибутковість виробництва і стимулюватиме зростання сукупної пропозиції до рівня потенційного ВВП. Одночасно зменшаться ціни, що збільшить сукупний попит до рівня потен­ційного ВВП, унаслідок чого економічна рівновага відновиться на умовах повної зайнятості.

Спроможність ринкового механізму до відновлення економічної рівноваги на умовах повної зайнятості не піддається часовому визначенню. Тому шлях до неї лише з допомогою ринкового ме­ханізму може бути невизначено тривалим і супроводжуватися великими економічними і соціальними втратами. Щоб скоротити його тривалість і зменшити втрати, необхідне державне втручання в економіку.

 

 

Ефект храповика.

Наша модель передбачає, що зі зростанням сукупного попиту на горизонтальному відрізкові кривої сукупної пропозиції реальний внутрішній обсяг виробництва збільшиться, а рівень цін залишиться незмінним. На вертикальному відрізкові ціни зростуть, а реальний обсяг виробництва залишиться на рівні повної зайнятості. На проміжному відрізкові модель показує, що і реальний внутрішній обсяг виробництва, і рівень цін збільшиться.

Зі зниженням сукупного попиту на горизонтальному відрізкові реальний внутрішній обсяг виробництва зменшиться, а рівень цін залишиться незмінним. Однак на вертикальному і висхідному відрізках існує надзвичайно важливий чинник, який ускладнює ситуацію. Ця складність полягає в тому, що ціни на товари і ресурси стають негнучкими і не мають тенденції до зниження, принаймні у короткостроковому періоді часу (кілька місяців чи рік-два). Економічні показники, що раз зросли, необов'язково знижуються. Деякі економісти вбачають у такій тенденції ефект храповика (храповик — це механізм, який дозволяє крутити колесо тільки вперед).

Дію ефекту храпового механізму показано на рис. 6.6, де для спрощення пропущений висхідний відрізок кривої сукупної пропозиції. Якщо сукупний попит збільшується від СП1 до СП2, економіка рухається від рівноваги Ц1 Об1 у точці е. на горизонтальному відрізкові до нової рівноваги Ц2 Об2 в точці е2 на вертикальному відрізкові. Але ціни не знижуються так легко, як підвищуються, принаймні так швидко. Тому, якщо сукупний попит буде рухатися у зворотному напрямку і зменшиться від СП2 до СП1 то економіка не повернеться до свого первісного рівноважного стану в точці е1.

Скоріше залишиться новий, вищий рівень цін Ц2 і тому збереження сукупного попиту зрушить економіку до стану рівноваги в точці е3. Рівень цін залишиться в точці Ц2, а реальний обсяг виробництва знизиться до Об1.

Отже, існує асиметрія у графіку сукупної пропозиції, яка полягає в тому, що коли обсяг сукупного попиту розширюється, горизонтальний відрізок відхиляється вгору легко і швидко, але коли сукупний попит зменшується, вниз відхиляється повільно, або й взагалі не відхиляється.

Причина нееластичності цін у бік зниження передусім обумовлена заробітною платою, яка здебільшого складає близько 75 % загальних видатків фірми, яка не має тенденції до зниження, принаймні протягом певного часу. Ця нееластичність пояснюється також тим, що у багатьох галузях фірми володіють достатньою монопольною владою, щоб протидіяти зниженню цін у період спаду попиту.

Ці напрямки передбачають:аналіз і прогноз розвитку макроекономічної ситуації в Україні;основні завдання грошово-кредитної політики;цільові орієнтири грошово-кредитної політики;інструменти регулювання грошово-кредитного ринку.

Інструменти грошово-кредитної політики можна також класифікувати, використовуючи такий критерій, як спрямованість впливу, і виділити інструменти загальної спрямованості, тобто ті, що впливають в цілому на весь грошово-кредитний ринок, і селективні інструменти, вплив яких обмежується окремими сегментами грошово-кредитного ринку, окремими суб'єктами ринку або окремими операціями банків тощо. Слід додати, що селективні інструменти, як правило, використовуються для адміністративного впливу на ринок. До таких інструментів відносять:селективну політику адресного рефінансування комерційних банків;встановлення для комерційних банків кредитних і депозитних стель;регламентацію процентної політики комерційних банків у вигляді встановлення обмежень по кредитних і депозитних ставках, по маржі;обмеження по обсягу і по умовах надання комерційними банками окремих позичок;залучення коштів комерційних банків на депозити в центральний банк тощо.

Види монетарних політик

• Жорстка - спрямована на підтримку певного розміру грошової маси.
• Гнучка - спрямована на регулювання процентної ставки.

Розрізняють види монетарної політики:

1. Стимулююча - проводиться в період спаду і має на меті "підбадьорення" економіки, стимулювання зростання ділової активності в цілях боротьби з безробіттям.

2. Стримуюча - проводиться в період буму і спрямована на зниження ділової активності в цілях боротьби з інфляцією.

Стимулююча монетарна політика полягає в проведенні центральним банком заходів зі збільшення пропозиції грошей. Її інструментами є:

• зниження норми резервних вимог
• зниження облікової ставки відсотка
• покупка центральним банком державних цінних паперів.

Стримуюча (обмежувальна) монетарна політика полягає у використанні центральним банком заходів щодо зменшення пропозиції грошей. До них відносяться:

• підвищення норми резервних вимог
• підвищення облікової ставки відсотка
• продаж центральним банком державних цінних паперів.

Сутність і види інфляції

Термін «інфляція» (від лат. inflаtio) буквально означає «здуття». Дійсно, фінансування державних видатків (наприклад, у періоди екстремального розвитку економіки в часи війн, революцій) за допомогою паперово-грошової емісії з припиненням розміну банкнот призводило до розширення грошового обігу та знецінення паперових грошей.

Інфляція була характерна для грошового обігу:

Росії з 1769 по 1895 р. (за винятком 1843–1853 рр.);

США — у період війни за незалежність 1775–1783 рр. та гро-мадянської війни 1861–1865 рр.;

Англії — під час війни з Наполеоном на початку XIX ст.;

Франції — у період Французької революції 1789–1791 рр.

Особливо високих темпів інфляція набула в Німеччині після Пер-шої світової війни, коли восени 1923 р. грошова маса в обігу досягла 396 квінтильйонів марок, а грошова одиниця знецінилась у трильйон разів.

Наведені історичні приклади доводять, що інфляція не є пород-женням сучасності, а мала місце і в минулому.

Сучасній інфляції притаманний ряд відмінних особливостей. Якщо раніше інфляція була локальною, то зараз — всеосяжна; раніше вона охоплювала певний період, тобто була періодичною, а зараз вона хронічна; сучасна інфляція перебуває під впливом не тільки грошо-вих, а й негрошових факторів.

Таким чином, сучасна інфляція є наслідком дії багатьох факто-рів.

Отже, інфляція як багатофакторний процес — це прояв диспро-порційності в розвитку суспільного відтворення, що зумовлено по-рушенням закону грошового обігу. Таким чином, глибинні причини

Тема 5. Інфляція та грошові реформи

інфляції знаходяться як у сфері обігу, так і в сфері виробництва, і дуже часто зумовлюються економічними й політичними відносина-ми в країні.

В економіці України інфляція виникла ще в період існування СРСР в 50–60-х роках XX ст. і була пов’язана з різким падінням ефек-тивності суспільного виробництва. Однак вона носила прихований характер і проявлялася в товарному дефіциті та великій різниці в цінах: низьких на кінцеву продукцію і високих на всі види сировини.

Уже в 1991 р. Україну охопила глибока інфляція, з якої вона ви-ходила більше ніж 10 років.

Відкритий вибух інфляції відбувся в січні 1992 р., коли були «від-пущені» всі ціни. З цього моменту інфляційний процес став швидко розвиватися.

З0.Антиінфляшйна політика.

Антиінфляці́йна полі́тика — комплекс взаємопов'язаних заходів і важелів держави й центрального банку країни з метою запобігання високим темпам інфляції та управління нею на незагрозливому для стабільності економічної системи рівні. Негативні соціальні й економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн проводити певну економічну політику. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика нараховує багаті асортименти найрізноманітніших грошово-кредитних, бюджетних мір, податкових заходів, програм стабілізації й дій по регулюванню й розподілу доходів. Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальних підходи. У рамках першого (пропонованого прихильниками сучасного кейнсіанства) передбачається активна бюджетна політика — маневрування державними витратами й податками з метою впливу на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати й підвищує податки. У результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Однак, одночасно може відбутися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою й навіть до явищ, зворотним до спочатку поставлених цілей, розвитися безробіття. Бюджетна політика проводитися й для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Уважається, що в такий спосіб розширюється попит на споживчі товари й послуги. Однак стимулювання попиту бюджетними засобами, як показавши досвід багатьох країн в 60-70ті роки, може підсилювати інфляцію. До того ж більші бюджетні дефіцити обмежують урядові можливості маневрувати податками й витратами. Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, побічно й гнучко впливає на економічну ситуацію. Цей вид регулювання проводиться непідконтрольним уряду національним банком, що визначає емісію, змінює кількість грошей в обігу й ставки позичкового відсотка. Прихильники цього підходу вважають, що держава повинна проводити дефляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного росту й штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією. Намагаючись приборкати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так називану політику цін і доходів, головне завдання якої власне кажучи зводиться до обмеження заробітної плати — третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.

 

Модель витрати - випуск.

Модель “витрати-випуск” є кейнсіанською моделлю товарного ринку. Визначальним у цій моделі є сукупний попит, який знаходить своє відображення через сукупні витрати, і сукупна пропозиція, яка представлена реальним ВВП. В її основі лежить пряма залежність між ВВП і сукупними витратами, тобто чим більші сукупні витрати, тим більший ВВП.

Слід розрізняти фактичні і заплановані сукупні витрати. Економічна рівновага – це рівновага між запланованими СуВ і ВВП. Тому в моделі “витрати-випуск” під сукупними витратами слід розуміти заплановані сукупні витрати. Оскільки згідно з нашим припущенням сукупні витрати дорівнюють СВ+ВІ, то для моделі “витрати-випуск” базовим є таке рівняння:

СуВ = СВ+ВІ = ВВП. (1)

Згідно з цим рівнянням, ВВП – вироблений продукт, а СВ+ВІ – сукупні витрати. Співвідношення між ними може мати три варіанти: 1) вся сума доходу, отриманого від реалізації виробленого ВВП, спрямовується на його закупку, тобто СВ+ВІ = ВВП. Цей варіант відповідає закону Сея, згідно з яким виробництво створює адекватний за величиною попит; 2) не вся сума доходу, отриманого від реалізації виробленого ВВП, спрямовується на закупку, тобто СВ+ВІ менше ВВП; 3) на закупку ВВП спрямовується більша сума доходу порівняно з його величиною, отриманою від реалізації ВВП, виробленого в поточному періоді, тобто СВ+ВІ більше ВВП. Останні два варіанти відповідають кейнсіанській теорії, згідно з якою доходи, отримані від реалізації поточного ВВП, не обов’язково перетворюються в адекватну величину сукупних витрат.

Співвідношення між СуВ і ВВП – це співвідношення між планами покупців і продавців, які, як правило, не збігаються. Якщо вони не збігаються, то виникають незаплановані зміни в товарних запасах. Так, коли СуВ менше ВВП, виникає перевиробництво, яке супроводжується незапланованим збільшенням товарних запасів, і навпаки.

 

 

Модель витікання - ін'єкції

Витікання (leakage) – це будь-яке вилучення доходу з прямого споживання продукції (товарів і послуг), що її вироблено у своїй країні. Наприклад – заощадження, імпорт, податки.

Витікання веде до зменшення обсягу ВВП. А значить – до меньшої зайнятості ресурсів, безробіття та інших проблем.

 

Ін’єкції (injection) – додавання (“вприскування”) до обсягу сукупних витрат. Наприклад – інвестиції, експорт, державні закупівлі.

 

Будь-яке додаткове “вливання” або додавання до сукупних витрат сприяє підвищенню зайнятості. В той же час, збільшує кількість грошей. І тепер буде багато що залежати від того, скільки продукту виробляється додатково за рахунок збільшення сукупних видатків.

В нашому випадку єдиним видом витікання є заощадження. А єдиним видом ін’єкцій є інвестиції.

 

Рівновага досягається в тому випадку, коли витікання дорівнюють ін’єкціям. В нашому випадку – коли виконується така умова:

 

S=I

 

У розширеному вигляді: S+M+T=I+E+G

 

Якщо ця умова виконується, то скільки грошей вийшло із сукупних видатків (витікання), стільки ж в них і прийшло (ін’єкція). А значить – грошей вистачить на те, щоб “очистити” ринок за кожним рівноважним ВВП.

 

Модель мультиплікатора.

МОДЕЛЬ МУЛЬТІПЛІКАТОРА–АКСЕЛЕРАТОРА (multiplier-accelerator model) Модель, що пов'язує економічні коливання з взаємодією мультиплікатора і акселератора. Мультиплікатор приводить до зростання обсягу виробництва в результаті збільшення інвестицій, а акселератор – до збільшення інвестицій при зростанні обсягу виробництва. В процесі зростання при сильному акселераторі економіка прагнути до перегріву, а при слабкому акселераторі, згідно з емпіричними дослідженнями, економічне зростання сповільнюється, що веде до скорочення інвестицій і зниження доходів. У результаті настає спад, протягом якого інвестиції знаходяться на низькому рівні, а капітал зношується. Як тільки об'єм інвестицій скорочується до певних низьких значень відносно обсягу виробництва, інвестиції поновлюються, і починається економічне зростання. Це може привести до стійких економічних циклів (trade cycles) з періодами підйомів і криз, що змінюють один одного.

 

Соціальна політика держави.

Соціальна політика - це діяльність держави та її інститутів, органів місцевого самоврядування, щодо збалансування розвитку суспільства, забезпечення стабільності державного правління, соціального захисту населення, створення сприятливих умов для існування індивідів і соціальних спільнот.Головною метою соціальної політики є подолання соціальної напруги, досягнення рівноваги, стабільності, цілісності, консолідації, злагоди й динамізму суспільства. Завдання соціальної політики:

- забезпечення ефективного розвитку соціальної сфери, соціального простору життєдіяльності;

- здійснення заходів щодо задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб членів суспільства;

- врегулювання процесів соціальної диференціації суспільством;

- підняття суспільного добробуту на рівень загальноприйнятих стандартів.

 

 

Особливості макроекономічного аналізу.

При макроекономічному аналізі в національному господарстві виділяють лише чотири економічних суб'єкта: сектор домашніх господарств, підприємницький сектор, державний сектор і решта світу (закордон). Кожен з цих секторів являє собою сукупність реальних господарських суб'єктів.
Сектор домашніх господарств включає всі приватні господарські осередки всередині країни, діяльність яких спрямована на задоволення власних потреб.
Підприємницький сектор являє собою сукупність усіх фірм, що функціонують всередині країни. Їх діяльність зводиться до закупівлі факторів виробництва, продажу виробленої продукції і послуг, підтримки та розвитку виробничої бази Державний сектор - це всі державні інститути та установи. Держава займається виробництвом громадських благ, які на відміну від благ, вироблених в підприємницькому секторі, дістаються споживачеві безкоштовно, тобто без безпосередньої оплати кожної споживаної їх одиниці.

Сектор закордон включає в себе економічних суб'єктів, що мають постійне місцезнаходження за межами даної країни, а також іноземні державні інститути. Вплив закордону на вітчизняну економіку відбувається через взаємний обмін товарами, капіталом і національними валютами.