Національно-культурне становище в Україні на рубежі ХІХ-ХХ століть. Модерне мистецтво в Україні та Європі.

 

На межі ХІХ-ХХ ст. в Україні означилися кількісно-якісні зміни. Культурне життя в кожну епоху складається під впливом певних історичних, суспільних та політичних умов. У цей період у всіх галузях культури проступали ознаки пошуків нових шляхів, панує відчуття наростаючих принципових змін. Відбувається інтенсивне творення духовних цінностей у літературі, мистецтві, архітектурі, науці. Зростає престиж України у світі, культура починає функціонувати як цілісна система, в якій виступають у єдності всі компоненти, властиві кожній національній культурі, хоча брак державності та нівеляційна політика російського уряду значною мірою перешкодили національній консолідації українців перед бурхливими революційними подіями. Попри утиски царизму, бурхливо розвивалась українська література. Зі зростанням числа письменних людей та особливо випускників університетів збільшувалась кількість авторів та коло читачів. До того ж галицька преса давала східноукраїнським письменникам можливість обминати рогатки царської цензури. Межа століть -це період не тільки активного політичного, національного руху, а й боротьби художньо-естетичних напрямів. Поруч з реалізмом з появою нової генерації авторів утверджується модернізм. Прихильники модерністських течій виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією, робітничою тематикою й проголосили аполітичне "чисте" мистецтво. Культура модернізму спирається на психологізм, зосередженість на внутрішньому світі людини й суб'єктивних вражень героя. При цьому зовнішні події мають найменше значення і є лише загальноокресленим фоном. Реальний персонаж перетворюється на символ. Найяскравіше цей підхід відбився у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. У своїх творах ці митці створюють особливий художній світ, що поєднує реальне й міфічне, свідоме й підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. Творча еволюція М.Коцюбинського зробила його найяскравішим представником українського імпресіонізму. Письменник прагне до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели "Лялечка", "Цвіт яблуні", "Intermezzo" та ін.). До кращих зразків світової літератури належать його новели "Сон", "На острові", новаторська повість-балада "Тіні забутих предків". У кількох творах М.Коцюбинський яскраво розкрив тему страху як екзистенціального почуття ще до її відображення у європейській літературі. Його творчості властиві елементи методу, що дістав назву потоку свідомості. У поезії захоплення модернізмом позначилося на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів "молодомузівців" (П.Карманський, Б.Лепкий, В.Пачов-ський, С.Твердохліб, МЛцків та ін.). Навколо львівського літературно-мистецького видання "Митуса" об'єдналися поети неосимволістського напряму. В 1909-1914 pp. група інших письменників-модерністів друкувалася у київському журналі "Українська хата". Новаторською формою зображення життя українського селянства Характеризуються твори письменників А.Тесленка (1882-1911) та імпресіоніста С.Васильченка (1878-1932). На Західній Україні на цю тематику писали модерністи Василь Стефаник (1871-1936), Лесь Мартович (1871-1916), Марко Черемшина (1874-1927). На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилян-ська (1863-1942) - соціально-психологічна повість "Земля" (1902). О.Кобилянська зробила значний внесок у розвиток нової соціально-психологічної школи в українській літературі кінця XIX - початку XX ст. Непересічний талант письменниці засвідчили вже перші твори малої прози ("Природа", "Некультурна", "До світла"), позначені художнім новаторством, глибиною соціально-психологічних характеристик персонажів. Однією з перших в українській літературі письменниця звернулася до проблеми емансипації жінки, створила цілісні образи жінок-інтелігенток (повісті "Ніоба", "Царівна", "Через кладку", "За ситуаціями"). Одним з найпопулярніших українських письменників початку XX ст. був Володимир Винниченко (1880-1951). Перед Винничен-ком, сином наймита-чабана, ще у ранньому дитинстві розкрилась потворність суспільної несправедливості. Вже у своїх ранніх творах, осмислюючи революційні процеси, митець наголошує на значенні спрямованості їх учасників, на гармонійне розв'язання національних проблем. Про це, зокрема, йдеться в оповіданні "Роботи!" Суттєве місце в поетиці творів В.Винниченка належить сатиричним засобам виразності. Прикметне, що часто вістря своєї сатири автор спрямовує на потворні явища в українському патріотичному русі, очевидно, з тієї причини, що надмірні вболівання за "чистоту" в цій царині письменник сприймав особливо гостро. Ця авторська позиція має суттєвий стосунок до сповідуваної Винниченком теорії чесності з собою. Тут варто згадати оповідання "Уміркований та щирий" (1907), одному з персонажів якого ультрапатріотові Недоторканому належить сакраментальна фраза "Геть, чортова кацапня, з наших українських тюрмів!". Як і більшість українських діячів культури цього періоду, В.Винниченко дотримувався соціалістичних ідеалів, вважав себе комуністом, а в "українському питанні" лишався прибічником федеративного договору з імперським центром. До певної міри новаторським було його висвітлення таких незвичних тоді для української літератури героїв, як революціонери, що потрапляють у психологічно складні ситуації (п'єси "Дисгармонія", "Закон", повість "Зіна"). Однак найулюбленішою для Винниченка є постать егоїста-циніка (з найбільшою силою зображена у романі "Записки кирпатого Мефістофеля"), який, щоб до кінця лишатися чесним перед собою, ладен на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають особистим переконанням. Продовжувало розвиватись театральне мистецтво. Плідно працювала українська трупа Марка Кропиви и цького. У 1907 р. Микола Садовський, взявши в оренду Троїцький народний будинок (тепер там театр опери), заснував перший український стаціонарний театр. Тут грала видатна українська актриса Марія Заньковецька. На західноукраїнських "землях продовжував свою творчу роботу єдиний український професіональний театр "Руської бесіди" у Львові. Розширився репертуар українських театрів, ставилися п'єси І.Франка, Лесі Українки, Г.Ібсена, Г.Гауптмана. У реалістичному напрямі розвивалося в Україні початку XX ст. музичне мистецтво. Велике значення для активізації музичного життя в Україні мало відкриття 1904 р. в Києві музично-драматичної школи, яку очолив Микола Лисенко. У 1913 р. її було реорганізовано в консерваторію. У 1903 р. у Львові відкрито перший музичний інститут, якому в 1907 р. присвоєно ім'я М.Лисенка. Плідно працювали в цей час композитори К.Стеценко (1882-1922), М.Леонтович (1877-1921), С.Людкевич (1879-1979). Світової слави зажила українська співачка Соломія Крушельницька (1873-1952). Міжнародне визнання отримав також київський хор О.Кошиця, у виконанні якого вперше пролунали вокальні композиції Артемія Веделя та багатьох пізніших українських композиторів. В архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (з французької - новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (прикраси з литого заліза), ламаних ліній. Однією з кращих споруд у цьому стилі є Бесарабський критий ринок у Києві (1910, архітектор Г.Ю.Гай). Проте використовувались і мотиви класичного стилю. У Харкові архітектор О.М.Бекетов створив будинки Комерційного інституту і Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л.Пастера на Пушкінській вулиці (1911-1913). У цей час робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев'яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (архітектор В.Кричевський, сучасний краєзнавчий музей) і, за проектом архітектора К.М.Жукова, будинок художнього училища в Харкові. Значний слід в українській архітектурі початку XX ст. залишив Володислав Городецький (уславлений "Будинок з химерами" 1902-1903 р. - перший у Києві будинок з цементу, будинок сучасного Музею українського мистецтва, караїмська кенаса - тепер Будинок актора та ін.). Виразніших національних рис набуває образотворче мистецтво. Продовжував працювати С.І.Васильківський, який разом з іншими художниками написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції: "Чумацький Ромоданівський шлях", "Вибори полковником Мартина Пушкаря", "Козак Голота". Переважно над розробкою історичної та побуто вої тематики плідно працював І.їжаке-вич. Низку високохудожніх полотен створив О.О.Мурашко (1875-1919), який віддав данину як неоромантичній історичній тематиці ("Похорон кошового"), -так і захопленню тогочасної публіки імпресіонізмом С'Портрет Н.А.Нестерової"- див. на мал. праворуч, "Дівчина в червоному капелюшку" та ін.). Видатними майстрами пейзажного, жанрового та портретного живопису були також

Іван Труш, Олекса Новаківський, брати Федір і Василь Крйчевські. У 1905 р. була організована перша Всеукраїнська мистецька виставка, яка продемонструвала духовну єдність західноукраїнських і наддніпрянських митців. Початок XX ст. дав низку великих імен у модерністичному живописі та скульптурі. У Києві плідно працювали всесвітньовідомий Казимир Малевич, футуристи брати Бурлюки. З початком Першої світової війни експресіоністичний напрямок розвивали кілька надзвичайно талановитих художників світового рівня, включаючи Олександра Богомазова (див. ліворуч його мал. "Львівська вулиця у Києві", 1914) і Георгія Нарбута (див. його твір "Алегорія на зруйнування Реймського собору", 1914). Вирувало мистецьке життя і в інших крупних містах України: Львові, Одесі, Харкові. Серед українських скульпторів європейську славу здобув Михайло Паращук, який разом з Антоном Попелем створив пам'ятник Адамові Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І.Франка, В.Сте-фаника, МЛисенка і С.Людкевича. Розпочав свій творчий шлях спорудженням пам'ятника княгині Ользі молодий київський скульптор Іван Кавалері-дзе. Але найславетнішим українським скульптором зі світовим ім'ям став киянин Олександр Архипенко. Світове визнання прийшло до Архипенка уже за межами України я еміграційний період його життя, але першу свою персональну виставку, що викликала жваве зацікавлення серед київської публіки, двадцятирічний скульптор організував ще 1906 р. Творчість Архипенка становить собою одну з найяскравіших сторінок в історії світового модернізму. Крім того, що цей скульптор започаткував кубізм у світовій скульптурі (найяскравіший приклад - станкова робота "Людська постать", 1914), своєю творчістю Архипенко взагалі принципово змінив попередні погляди на скульптурну пластику, перебуваючи у постійному пошуку нових виражальних засобів у цьому виді мистецтва. Митець змушував свої твори рухатися, оздоблював їх кольоровим склом і металоконструкціями, створював концептуальні моделі, що передавали художні ідеї автора у лаконічний, гранично формалізований спосіб (див на мал. "Жіночий торс", твір початку 20-х pp.). Як це часто було з творами модерністів, спочатку його роботи отримали визнання лише у фахівців, а широка публіка сприйняла їх значно пізніше. Однак сучасну скульптуру, особливо починаючи з середини XX ст., важко уявити собі без тих новацій, які запровадив у цей вид мистецтва О.Архипенко. На еміграції Архипенко не поривав зв'язків з українською діаспорою, брав участь у громадському житті. Йому належать талановито увічнені у камені й металі образи Т.Шевченка, І.Франка, інших культурних і громадських діячів України. Його творчість відноситься вже скоріше до наступного етапу в історії української культури, коли багато хто з її діячів мусив залишити батьківщину, однак творчий імпульс своїй подальшій роботі він отримав у Києві початку XX ст.

Таким чином, період XIX - початку XX ст. став часом принципової реорганізації в розвитку української культури, часом небувалого злету творчої думки нашого лароду. Воно дало людству таких геніїв, як Т.Г.Шевченко, І.Я.Франко, М.С.Грушевський, М.В.Лисен-ко. На жаль, творчість практично усіх діячів культури цієї доби доходила до широких кіл української громадськості зі значним запізненням, а то й не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов. XX ст. почалося бурхливо і продовжилося переважно вороже щодо української національної культури. Але всупереч грандіозним соціально-іс.торичним потрясінням, які принесло XX ст., подальший культурний поступ було гідно продовжено.