Революційно-демократичне та націоналістичне спрямування в українській культурі кінця ХІХ ст. Розвиток філософії як квінтесенції епохи.

Розбудова інфраструктури культури, науки та освіти у 20-х рр. ХХ ст.

20-ті рр. в Україні стали періодом небувалого національного-культурного піднесення. Це справді яскравий феномен в історії української культури. Його коріння – в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і перед усім – освіту, науку, літературу, мистецтво.

Саме в цей час в освітній сфері було ліквідовано неписьменність населення. У 1921р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов‘язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. Протягом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Університети реорганізовували в інститути народної освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялись від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків. Багато зробили для розвитку освіти наркоми (міністри) освіти О.Шумський і М.Скрипник.

Попередні покоління інтелігенції вже були підготували злет української модерної культури того часу. Цьому сприяли і умови становлення власної державності УНР, українізація, піднесення освіти, створення Української академії наук 1919р, яку очолив В. Вернадський, збереження університетського духу в реорганізованих освітніх закладах. Фактором піднесення культури був і прилучення до освіти і культури переважно етнічно української селянської молоді. Державні діячі 1920-х підтримували національну культуру – Шумський, Скрипник, не перешкоджали плюралізмові періодики.

Наукові дослідження в 20-ті роки зосереджувалися в основному в Українській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: історико-філософський, фізико-математичний і соціально-економічний. Найефективніше працювала перша секція, очолювана М.Грушевським, який 1924р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком. У фізико-математичному відділі ВУАН працювала найбільша кількість академічних кафедр – 30. На світовому рівні проводилися дослідження з математичної фізики (М.Крилов), експериментальної зоології (І.Шмальгаузен). Вивчення економічної географії України започаткував Костянтин Воблий, було відкрито перший у світі Демографічний інститут під керівництвом М.Птухи. Плідно працювали у ці роки історик права Микола Василенко, сходознавець Агатангел Кримський та інші науковці. В цей час розвивались також медична та біологічна науки. Д. Заболотний О. Богомолець, В. Воробйов, О. Корчак-Чепурківський, О. Палладін, М. Стражеско, В. Філатов збагатили медицину новими теоретичними дослідженнями. Великим практичним досягненням в Україні стало те, що вже на середину 20-х років було ліквідовано холеру, віспу, чуму.

У Галичині вся українська наука зосереджувалась у Науковому Товаристві ім. Т. Шевченка. У 30-ті роки зв'язки Товариства з Києвом припинилися. Крім того, фінансова криза змусила скоротити адміністративний персонал і гонорари науковцям. Але провідні вчені М. Возняк – історик літератури, І. Зелінський – мовознавець, Я. Пастернак – археолог, І. Витанович – економіст, Ф. Колесса – музикознавець, В. Левицький – математик, В. Кубійович і Ю. Полянський – географи, В. Старосельський – правознавець, М. Панчишин – медик та інші продовжували працювати. Водночас у цей час науці намітилися певні вульгаризаційні тенденції, що розвивалися під впливом політизації науки та певної ідеологічної ейфорії “комуністичного будівництва”, яка охопила широкі верстви українського суспільства у цей період. Методологією науки поступово стають “діалектичний матеріалізм” з властивим йому “класовим підходом” до всіх сфер життя, включаючи й життя наукове. У 20-ті рр. це була лише свого роду “мода”, спрямована на певну “популяризацію” наукових досягнень, з якою доводилося рахуватись і серйозним дослідникам.

 

Революційно-демократичне та націоналістичне спрямування в українській культурі кінця ХІХ ст. Розвиток філософії як квінтесенції епохи.

 

Відсутність національної державності в українців наприкінці XIX-початку XX ст. зумовила те, що всі можливості політичного життя peaлізу валися через діяльність політичних партій І культурно-освітніх товариств. У зв'язку з цим документи партій І товариств виявилися джерелами першорядного значення для дослідження. Наприкінці ХІХ-почагку XX ст. у суспільно-політичному русі виникають різні національні партії в діапазоні від клерикально-монархічних до соціал-демократичних. Прийнято вважати, що першою політичною партією на Наддніпрянській Україні була Революційна Українська партія (РУП). Вона виникла 1900 р. Один з її засновників Микола Міхновський у тому ж році видав у Львові брошуру (доповідь) "Самостійна Україна". Вона вирізнялася політичною безкомпромісністю як при оцінці становища в Україні, так І в питанні формулювання цілей українського національного руху. Головним джерелом усіх бід в Україні Міхновський називав політику російських царів. Книга "Самостійна Україна" виражала крайньо далекосяжну мету — повну самостійність України, закликала боротися за досягнення тієї мети всіма можливими способами, в тому числі за допомогою "оружжя"; відкидала І засуджувала помірковані підходи частини української Інтелігенції до питання боротьби за незалежність.

За п'ять років до М Міхновського на галицькому ґрунті молодий радикально налаштований Інтелігент Юліан Бачинський видав книжку "Україна irredenta". Книжка швидше була теоретичною працею, ніж програмним політичним документом. У ній узасаднювалось право України на незалежність. Іван Франко написав на працю Ю.Бачинського велику рецензію під заголовком "Ukraina irredenta", опублікувавши у віснику "Житє і Слово". Працю Ю.Бачинського І.Франко назвав проявом "національного почуття І національної свідомості, хоч прояв сей І прибраний наразі в доктринерську тогу". Праця Ю.Бачинського була неординарним явищем на тлі української політичної думки 90-х років XIX ст., однак вона не мала того впливу на українській рух, який випав на долю брошури М.Міхновського. На західноукраїнському ґрунті цілі, засоби і методи національного руху вже з 90-х років XIX ст. визначали програмні документи таких політичних організацій, як "Русская Рада" москвофільської орієнтації й "Народна Рада" народовського напряму, утворена 1885 p., а також політичних партій. Тут першою політичною партією стала заснована 1890 р Русько-Українська радикальна партія на чолі з Михайлом Павликом та Іваном Франком.

З народовського руху 1896 р. виділилась група О.Барвінського й А.Вахнянина, заснувавши Католицький русько-народний союз, що пізніше був дещо реформований і перейменований на Українську Християнсько-соціальну партію.

Народовці, які об'єднувалися в "Народній Раді", Ю.Романчук, К.Левицький, Є.Лсвицький та інші, а також найавторитетніші українські діячі, котрі досі були поза народовською течією, — І.Франко, М.Грушевський, В.Охрімович та іншІ 1899р. утворили Українську Національно-Демократичну партію. Майже одночасно українські діячі соціалістичних поглядів, які раніше перебували у складі так званої інтернаціональної (польсько-українсько-єврейської) Соціал-демократичної партії Галичини і Шльонська та РУРП, об'єдналися в Українську соціал-демократичну партію Галичини і Буковини. У 1902 р. москвофільська течія декларувала утворення "Русской Народной партии". Так на початок XX ст. на галицькому ґрунті виявилось п'ять політичних партій: РУРП, УСХП, УНДП, УСДП і РНП. Чотири перші суттєво різнилися між собою соціальною Ідеологією, але в національному питанні були близькими. Тактичним завданням вони вважали боротьбу за права української мови, освіти, культури, виховання у народу національної свідомості, допуск українців до австрійських адміністративних служб, завоювання українцями більшої кількості депутатських мандатів у Галицькому крановому сеймі та віденському парламенті (Державній раді), досягнення поділу українське-польської -за населенням Галичини на дві окремі адміністративні одиниці: українську з центром у Львові і польську з центром у Кракові. При цьому одночасно була вимога утворення окремого коронного краю з центром у Львові не тільки зі Східної Галичини, а й в об'єднанні з Північною Буковиною, Як стратегічну мету ці партії висували завдання соборності українських земель і утворення власної національної держави.

"Русская Народная партия" не була єдиною у найголовнішому питанні: чи є українці (русини) окремим народом, чи вони частина "общерусского" народу від Карпат до Камчатки. На ґрунті незгод з цього питання 1908 р. у партії дійшло до розколу.

Згадані українські партії в Галичині та Буковині існували майже без організаційних та ідеологічних змін аж до 1918 p., тобто до часу розпаду Австрійської імперії й утворення на її руїнах національних держав, у тому числі й Західноукраїнської Народної Республіки.

З 1900 р. процес українського партійного життя розпочався і на Східній Україні. Від РУП 1902 р. відокремилась Українська Народна партія на чолі з Міхновським. У 1904 р. українські громадські діячі ліберальних поглядів утворили Українську Демократичну партію, що висунула гасло автономії України у межах Російської держави. В 1905 р. основна частина РУП з 1902 р. (вже без Міхновського) реформувалась в Українську соціал-демократичну робітничу партію, її лідерами стали С.Петлюра і В.Винниченко. Українська Демократична партія 1905 р. прийняла гучнішу назву — Української Радикальної партії, її лідерами були Б.Грінченко, С.Єфремов, Ф.Мату шевський. Наприкінці 1905 р. Українська Радикальна й Українська Демократична партії об'єдналися в Українську Радикально-Демократичну партію, до керівного складу якої ввійшли Сергій Єфремов, Євген Чикаленко, Ілля Шраг, Федір Мату-шевський. Тоді ж із загальноросійської Партії соціалістів-революціонерів (есерів) виділилась Партія українських соціалістів-революціонерів.

Отже, партії кінця ХІХ практично перейняли на себе весь провід українським політично-революційним рухом за національне визволення І створення Української держави.

 

Говорячи про філософію в Україні визначеного періоду ми маємо на увазi, передусiм, - академiчну фiлософiю. Адже саме вона в цей час становить головну частину української фiлософiї в цiлому. у 1805 роцi вiдкривається першiй в Українi Харкiвський унiверситет, у 1816 роцi - ліцей в Одесi, у 1820 роцi - гiмназiя вищих наук у Нiжинi, у 1819 роцi - духовне училище, семінарія та академiя реорганiзуються в Київську духовну академiю, а у 1834 роцi вiдкривається Київський унiверситет. Вiдкриття цих закладiв сприяло створенню академiчного середовища, яке було благодатним ґрунтом для сприйняття та поширення рiзних фiлософських iдей. Цi подiї мали i глибший сенс. Безумовно, створення цих учбових закладiв вiдiграло значну роль в духовнiй iсторiї українського народу. Що ж стосується викладачiв фiлософських дисциплін, то вони не були прихильниками якогось одного фiлософського напрямку, до того ж бiльшiсть з них переосмислюючи рiзнi фiлософськi концепцiї виробляло свою неординарну фiлософську позицiю. Можна стверджувати, що кращi викладачi вищих учбових закладiв України становили творче й неповторне лице української фiлософiї XIX ст., розвиток якої вiдбувається переважно шляхом творчого осмислення передової європейської фiлософської думки.

Д.М.Кавунник-Велланський, який народився та навчався в Українi (скiнчив Київську академiю), а все своє життя викладав у Петербурзi (у Вiйськово-Медичнiй академiї). П.Редькин з Лубенщини починав навчання у Нiжинському лiцеї, а згодом викладав у Москвi та Петербурзi. П.Лодiй походив з Пiдкарпаття, але бiльша частина його викладацької дiяльностi пройшла також у Петербурзi, де вiн надрукував бiльшiсть своїх фiлософських творiв, проте все своє життя вiн не поривав зв'язкiв з Україною, i основнi положення його праць були сформульованi, ще в лекцiях, якi вiн читав у Львiвському унiверситетi i Ставропiгiйському iнститутi. Можна навести й iншi приклади: I.М.Скворцов - вихованець Петербурзької академiї, викладав фiлософськi дисциплини у Київськiй академiї, а з часом i в Київському унiверситетi. М.Максимович - вихованець Московського унiверситету (проте народився на українськiй землi - хутiр Тимкiвщина Золотонiського району Черкаської областi), починав свою наукову дiяльнiсть у Москвi як професор природознавства, але згодом очолив спочатку весь Київський унiверситет (був його першим ректором з 1834 по 1835рр.), а потiм, зокрема фiлософський факультет (1835-1845) i багато в чому прислужився до розвитку української культури, передусiм, етнографiї та iсторiї. Кожного з наведених вище представникiв академiчної інтелігенції (цей список може бути продовженим) можна розглядати як в контекстi росiйської так i української культур.

Одним із видатних представників української філософської школи був математик і філософ Т.Осиповський.

Головне спрямування розвитку академічної філософії в Україні кінця XIX — початку XX ст. визначили тенденції, притаманні тогочасній європейській філософській думці. Загальна картина філософського професійного знання в Україні кінця XIX — початку XX ст. складається із спектру філософських

шкіл і напрямів, що охоплюють поле від позитивізму до релігійного екзистенціоналізму.

Осередками розвитку академічної філософії, як і належить, були університети Києва, Харкова, Одеси тощо. Але лише тут не замикалися обрії професійно-філософської активності. Позауніверситетською, по суті, була діяльність найзначнішого представника позитивістської філософії, що багато зробив для популяризації позитивістських ідей в Україні, В. Лесевича (1837 —

1905 рр.). Ідеї позитивістської філософії на межі XIX — XX ст. були досить популярні в колі природодослідників. Видатними представниками позитивістської соціології стали

вихованці Харківського університету Л. І. Мечников та М. М. Ковалевський. Ідеї М. Ковалевського вплинули на становлення світогляду М. Грушевського. Але, загалом, серед професійних філософів в Україні позитивізм як цілісна філософська доктрина не знайшов широкої підтримки. Сприймаючи окремі ідеї позитивізму, вони критично ставляться до заперечення значення філософії, намагаються здолати кризу класичної філософії, при цьому за філософією право на самостійне існування.

Ця ідея послідовно запроваджувалася в життя зокрема плеядою професорів Київського університету, серед яких чільне місце належить Олексієві Олександровичу Козлову (1831 — 1900 рр.).

Орест Новицький (1806-1884) був професором філософії Київського університету. В історії української філософії він постав як один із найбільш полум’яних пропагандистів філософії. Спираючись на вчення Гегеля, він виклав у праці “Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і практичному відношенні, їх силу і важливість” своє бачення сутності філософії. Завданням філософії вважав пізнання дійсності на рівні чистої свідомості, у формі ідей. У філософії, на думку О.Новицького, людська свідомість вперше звертається до себе самої, а звідси випливає неможливість розглядати філософське знання в контексті практичної корисності, але виключно – як культивування духовності високого гатунку. О.Новицький створив власну, досить оригінальну концепцію історичного поступу філософії (чотиритомна праця “Постепенное развитие древних философских учений…”), вважаючи, що, по-перше, кожне філософське вчення виправдовує себе як органічна частинка цілісного процесу, а, по-друге, що філософська думка розвивається від заглиблень у природу – через власне самоусвідомлення – до винайдення абсолютів (Бога), відкриття істини в сфері самоусвідомленої думки та втілення її у практику життя. Філософія в Росії, на думку О.Новицького, повинна взяти все цінне із різних історичних філософій, але усталити все це на власних засадах – на засадах синтезу ідеального та реального, ідей та життя. За оцінкою деяких філософів, названа першою праця О.Новицького була найвищим філософським досягненням того часу.

У чомусь подібні ж думки висловлював і Сильвестр Гогоцький (1813-1889), професор філософії Київського університету: він розглядав історію філософії як єдино можливу систему логічно узгодженого знання, отриманого завдяки інтенсивному діалогові двох альтернативних позицій, одна з яких вважає пріоритетом мислячий дух, а інша – буття в усій його реальній багатоманітності. Серед основних праць С.Гогоцького найбільш важливими постають його дослідження історії філософії Нового часу та створення “Філософського лексікону” (в 4-х т.), які досить відчутно вплинули на підвищення культури філософського мислення в Україні.

Памфил Юркевич (1826-1874), який справив особливий вплив на своїх сучасників, викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 р. у Московському університеті, де очолив кафедру філософії. За оцінкою багатьох дослідників, П.Юркевич являв собою одне із найбільш помітних явищ на філософському горизонті Росії того часу. Він вважав філософські ідеї Платона та Канта найбільш продуктивними в історії філософії, високо оцінював і філософію Гегеля, на приймаючи його діалектики. У той же час він критикував як однобічні крайні філософські позиції – матеріалізм та ідеалізм: ідеалізм - за нехтування реальністю, матеріалізм – за приниження значення духовного. За П.Юркевичем, поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність. Значущість духовного для людини значною мірою пов’язана із здатністю людини переводити реальні форми дійсності у ідеальні. Особливе місце у його системі посіло вчення про серце (“Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого”), яке філософ розглядав трояко: по-перше, як центр людської тілесної організації; по-друге, як центр духовної діяльності людини; по-третє, як осередок морального життя людини. У певному сенсі П. Юркевич продовжував лінію “кордоцентризму” (від латинського “corde” – серце), започатковану працями Г. Сковороди. Теоретичний спадок П. Юркевича часто визначають як “філософію серця”.

Серед представників університетської філософії варто згадати В.Карпова, який переклав російською мовою твори Платона, П.Авсенєва, який, міркуючи над особливостями російської (а також, зрозуміло, і української) філософії, вважав такими її громадську, суспільну спрямованість та релігійність.

Як було мовлене, у ХІХ ст., на хвилі підвищення інтересу до власної історії, культури, етнічної самоідентифікації філософсько-світоглядні ідеї в Україні знаходили вираз та виявлення не лише в межах академічної філософії, а в літературі, громадсько-політичній думці та програмах різного роду суспільних рухів. Наприклад, Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка та інші.