Проблема метода философии: диалектика и метофизика

Метод- совокупность принципов, приемов, средств, способов теоретико-познавательной и практической деятельности. Эти правила и приемы в конечном счете устанавливаются не произвольно, а разрабатываются, исходя из закономерностей изучаемых объектов. Поэтому методы познания не столь же разнообразны как сама действительность. Перед філософами всегда стояла проблема выбора метода. Она состоит в том, что для изучения действительности, вскрытия законов должен быть выбран наиболее правильный

метод, позволяющий наиболее всесторонне изучать объективную реальность. В качестве примера можно привести проблему выбора диалектического и метафизического метода в философии. Методы подразделяются на 3 группы:

1. Частные(отдельные науки и области практической деятельности. Это методы физики, химии и т.д.) 2. Общие(применяемые во всей науке например дедукция и индукция) 3.Всеобщие (философские методы: диалектика и метафизика, софистика и эклектика). Метафизика - система знаний о «зафизических» явлениях. Диалектика - система знаний об умении вести спор или дискуссию.

Принципы диалектики:

1. Все в мире находится в движении, всему присущи изменения, причем движение идет от низшего к высшему, от простого к сложному. Главная линия этих изменений - развитие.(изменение не только количественное, но и качественное.

2. Все в мире находится во взаимосвязи, нет такого явления, которое было бы абсолютно независимым от других. Вещи, предметы, явления взаємно обусловливают друг друга, при этом связи всегда обнаруживаются.

3. Движение детерминируется внутренней противоречивостью вещей и предметов. Главный источник движения- внутренние противоречия.

Принципы метафизики:

1. Движение идет по кругу. Все в мире изменяется циклич. Циклически происходящие изменения не изменяют качество.

2. Вещи, явления, предметы, существуют автономно, если между ними есть связь, то эта связь - внешняя.

3. Движение, изменение происходит под воздействием извне, поэтому главный источник движения - внешний. Метафизики признают только внешние силы.(метафизика представляет собой ограниченную диалектику.)

13. Основными методами философии (путями, средствами, с помощью которых осуществляется философское исследование) являются: диалектика; метафизика; догматизм; эклектика; софистика; герменевтика.

Диалектика – метод философского исследования, при котором вещи, явления рассматриваются гибко, критически, последовательно с учетом их внутренних противоречий, изменений, развития, причин и следствий. Единства и борьбы противоположностей.

Метафизика – метод, противоположный диалектике, при котором объекты рассматриваются:

Обособлено, как сами по себе (а не с точки зрения их взаимосвязанности);

Статично (игнорируется факт постоянных изменений, самодвижения, развития);

Однозначно (ведется поиск абсолютной истины, не уделяется внимания противоречиям, не осознается их единство).

Догматизм – восприятие окружающего мира через призму догм – раз и навсегда принятых убеждений, недоказуемых, «данных свыше» и носящих абсолютный характер. Данный метод был присущ средневековой теологической философии.

Эклектика – метод, основанный на произвольном соединении разрозненных, не имеющих единого творческого начала фактов, понятий, концепций, в результате, которого достигаются поверхностные, но внешне правдоподобные, кажущиеся достоверными выводы. Часто эклектика применялась для обоснования каких-либо взглядов, идей, привлекательных для массового сознания, но не имеющих реальной ни онтологической, ни гносеологической ценности и достоверности (в средние века – в религии, в настоящее время – в рекламе).

Софистика – метод, основанный на выведении из ложных, но искусно и некорректно поданных как истинные посылок (суждений), новой посылки, логически истинной, но ложной по смыслу либо любой иной выгодной для принимающего данный метод. Софистика была распространена в Древней Греции, имела цель не получения истины, а победы в споре, доказательства «чего угодно кому угодно» и использовалась как прием ораторского искусства.

Герменевтика – метод правильного прочтения и истолкования смысла текстов. Широко распространен в западной философии.

Одновременно и направлениями в философии, и философскими методами являются: материализм; идеализм; эмпиризм; рационализм.

При материалистическом методе действительность воспринимается как реально существующая, материя – как первичная субстанция, а сознание – ее модус – есть проявление матери. (Материалистическо-диалектический метод господствовал в советской философии, и имеет широкое распространение в современной российской.)

Суть идеалистического философского метода – признание в качестве первоначала и определяющей силы идеи, а материи – как производной от идеи, ее воплощением. Идеалистический метод особенно широко распространен в США в ряде стран Западной Европы (например, Германии).

Эмпиризм – метод и направление в познании, согласно которому в основе познавательного процесса, знания лежит опыт, получаемый преимущественно в результате чувственного познания. («Нет ничего в мыслях, чего бы до этого не было в опыте и чувственных ощущениях».)

Рационализм – философский метод и направление в философии, в силу которого истинное, абсолютно достоверное знание может быть достигнуто только с помощью разума (то есть выведено из самого разума) без влияния опыта и ощущений. (Все можно подвергнуть сомнению, а любое сомнение – это уже работа мысли, разума.)

14. Аксіологія — вчення про цінності, філософська теорія загальнозначу-щих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків. Цінності як філософська категорія відображають певні сторони явищ дійсності, пов'язані з соціальною і культурною діяльністю людини і суспільства. Оцінка одного й того ж явища, наприклад руйнування будинку, житла чи то внаслідок землетрусу, чи то під час війни, може збігатися, а може відрізнятися у людей. Але оцінка буде або позитивна, або негативна. В яких би категоріях ця оцінка не проводила­ся, — "істина і похибка", "добро і зло", "краса і огидність" тощо — завжди її основою є суб'єктні цінності.Сукупність ціннісних орієнтацій людини — своєрідний маяк свідо­мості, котрий в разі прийняття загальнолюдських цінностей освітлює шлях до гуманістичних ідеалів, які виробило і вистраждало людство в процесі минулих і сучасних цивілізацій та культур.

15. Філософія Стародавньої Індії.

Веди – стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами та прозою (1500 р. до н.е.). У них у міфологічній і релігійній формі сконцентровано всі існуючі на той час знання, що характерні для цього періоду історії Індії, а також викладено практичні рекомендації для жерців щодо правильного виконання релігійних обрядів тощо.

Скл з 4 розділів: Рігведа, Самаведа, Яджурведа і Атхарведа.

Брахмани – своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких тлумачиться мета і послідовність жертвоприношень, а також правильність їх виконання.

Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед, трактати релігіозно-філософського плану, засадові ідеї давньоіндійської філософії, що згодом розроблялися філософськими школами або окремими філософськими течіями (даршанами).

Перші філософські системи, що виникали, досліджували проблеми людського існування, життя, інтересів, здійснювали пошуки шляхів подолання труднощів, що об”єктивно існували в людському житті. Шукали відповіді на питання про добро і зло, картину Всесвіту, сенс людського життя. Причому ці відповіді мали песимістичний характер. Перші давньоіндійські мислителі вважали, що зло є домінуючим атрибутом людського існування. Людина усвідомлює своє страждання і постійно перебуває в постійному пошуку шляхів його подолання.головна причина страждання – залежність людини від впливу на неї карми. Сенс існування – прагнення управляти своєю кармою, або подолати зло, яке домінує в реальному житті та є небезпечним для майбутнього.

Головна причина зла-незнання істини про справжні причинно-наслідкові зв”язки, що існують у житті людини та Всесвіті.

Істини людина отримує як одкровення, яке приходить до неї за певних умов особистого життя. Істина необхідна для того, щоб звільнити людину від людських потреб, чуттєвих потреб тощо, які є безпосередньою причиною існування зла і страждань. Матеріальний світ не дає душі можливості поєднатися з вічним абсолютом (Брахмою), який перебуває в стані вічного незмінного спокою, щастя й блаженства.

Принципи закладені у Ведах, Брахманах, Упанішадах, стали основою таких світоглядів: брахманізм, бхагаватизм, буддизм, джайнізм.

Засновники цих світоглядних систем: Будда, Капіла, Джайміні, Готама та інші залишили після себе Сутри – короткі практичні рекомендації, що відображали сутність учення релігійно-філософських систем. Згодом вони стали правовими принципами, конкретними рекомендаціями до виконання ритуалів, жертвоприношень, способів організації повсякденного життя, виконання громадських обов”язків.

Історики релігійно-філософської думки Стародавньої Індії виділяють класичні системи – санкх’я, н’яя, йога, міманса, веданта, вайшешика; неокласичні системи – чарвака-локаята, буддизм, джайнізм.

Йога – з’ясування питання про сутність душі та тіла, духовного та тілесного, самовдосконалення душі тіла шляхом самопоглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання.

Санкх’я – світогляд базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша -“Я”, дух, свідомість. Вони вважають що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші та пракріті.

Міманса – суперечник буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Вони вважають світ вічним, незмінним, він не має ні початку ні кінця, але окремі речі здатні змінюватися, виникати і гинути. Вони розрізняють вічні, звукові субстанції. Субстанція це основа всіх якостей, що існує у дев’яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа, розум, час, простір.

Н’яя – вершина староіндійської логіки та теорії пізнання. Існує чотири види вірогідного пізнання:1) чуттєве сприйняття 2) логічний висновок 3) порівняння 4) словесне засвідчення авторитетів.

Вайшешика-одна з ортодоксальних даршан, згідно з якою весь світ складається з субстанцій, якостей, дій, все загальності, особливості, присутності та небуття. Розум і душа-вічні субстанції. Трактує мету людського життя як позбавлення душі від матеріальної залежності, що в повсякденному житті означає закінчення всіх мук і страждань.

Веданта-результат інтерпретації основоположних засад Упанішад. Усе, що існує в світі, - це Бог

Чарвака-локаята не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога. Сенс людського існування - щастя.

+буддизм

Філософія Стародавнього Китаю.

Філософські погляди давніх китайців зароджувались і розвивались у процесі критичного переосмислення міфологічної культури.

Пантеон богів давньокитайської міфології очолював Шан-ді. Він уособлював сили верховного божества – бога Неба, був творцем і керівником Всесвіту, а його представником на землі вважали імператора, який мав титул Сина Неба. Особливістю китайської міфології був культ предків, який ґрунтувався на вірі в можливість духів померлих впливати на життя й долі мешканців Піднебесся. Жителі Ст.Китаю опікувалися цими духами через жертвопринесення, або гарантували добро і уникали зло.

Характерним для китайської міфології було уявлення про навколишній світ як взаємодію двох суперечливих першопринципів – жіночого „інь” та чоловічого „ян”. Взаємодія цих принципів породжує всю багатоманітність існування предметів та явищ оточуючого світу і Всесвіту загалом.

Загальна особливість філософії Ст.Китаю – її спрямованість на вирішення етико-правових проблем.

Досягнення філософської істини – це найефективніший шлях до морального самовдосконалення. Головною проблемою філософії була практика управління країною та підлеглими.

Загальну ідею тогочасного світосприйняття описували формулою „гармонія неба, людини й землі”, яку розкривали вчення про існування п”яти першопричин усіх речей (води, вогню, дерева, повітря, землі); учення про поділ усіх предметів, явищ і процесів на інь та Ян тощо. Таким чином,китайська філософія через брак наукових знань пояснювала світ, використовуючи наївно-матеріалістичні ідеї, водночас нехтуючи ніби ненауковими загально філософськими проблемами.

+конфуціанство

+даосизм

Конфуціа́нство — китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій, що жив у 551—479 роках до н. е. Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, любов до людей, скромність, справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу.

Конфуціанство має деякі риси, спільні з релігією - культ предків, ритуали, жертвопринесення.

Даоси́зм (кит. упр. 道教, пиньинь: dàojiào) — учение о дао или «пути вещей», китайское традиционное учение, включающее элементы религии и философии. Обыкновенно различаются даосизм как определенный стиль философской критики (дао цзя) и даосизм как совокупность духовных практик (дао цзяо), но это деление достаточно условно. Под дао цзя подразумевают преимущественно доциньский даосизм, связываемый с текстами, авторство которых приписывается Лао-цзы и Чжуан-цзы

17. Перші, найдревніші вчення античної філософії отримали назву натурфілософських. Визначне місце в розвитку натурфілософії відіграла мілетська школа, що виникла в VI ст. до н. е. в Мілеті й була одним з осередків іонійської філософської традиції. Основними представниками були Фалес (625—547 роки до н. е.), Анаксімандр (610—546 роки до н. е.), Анаксімен (588—525 pоки до н. е.).

Вчення мілетців про природне походження світу протиставляється міфологічним уявленням про створення світу богами з хаосу. Міфи про богів мілетці вважали зайвим припущенням про існування сторонніх сил, які світові не потрібні для виникнення та існування. Міфологічно-теогонічне тлумачення світу у мілетців замінюється Логосом (у значенні «слово», «смисл», «судження», «задум», «порядок», «гармонія», «закон»). Даний термін мілетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактично відповідає головним визначенням поняття «Логос». Вперше цей термін увів послідовник мілетської філософи Геракліт, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним від людей і богів законом буття. В спробах визначити першопочаток ці філософи повністю ще не відмежувалися від міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому зовні їх тексти нагадують міф, а не аналітичну систему понять. Уподібнення першопочатку особливій природній стихії, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода — Фалес, повітря — Анаксімен, вогонь — Геракліт), продовжує традиції саме міфологічного опису. Проте вже у Анаксімандра поняття про «апейрон», який не дається безпосередньо чуттям, а може бути осягнений лише розумом, є кроком до суто поняттєвого відображення світу. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалі, він визначається як найменша частинка, першоречовина, яка з причин мікроскопічності своїх розмірів не може бути відчутною.

Визначальна тенденція цієї школи — намагання знайти невидиму простим оком єдність у видимій багатоманітності речей. Ця єдність може бути опанована тільки розумом. Причому вона розглядається як завжди існуюча в безмежному Космосі. Першопочаток породжуєвсю багатоманітність речей, обіймає все існуюче, оформляючи його в упорядкований Космос, і керує рухом та розвитком Космосу.

Перші філософи Стародавньої Греції визначили фундаментальну філософську проблему виникнення порядку, Логоса з Хаоса. Існування Логоса поряд з Хаосом суперечить визначенням цих термінів. Вирішення даної суперечності здійснено Гераклітом завдяки створенню першого вчення про розвиток, зміни в світі через боротьбу протилежностей.

19. Геракліт з Ефеса зробив якісно новий крок у філософії. Його називають засновником першої форми філософської діалектики. Він вважав, що світ перебуває в постійному розвитку й стані самознищення.

Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.

Світ, у якому живе людина, сприймався Гераклітом як величезний потік (взаємний перехід) протилежних якостей «холодне стає теплим, тепле — холодним, мокре — сухим, а сухе — мокрим». Філософ зробив висновок: будь-який предмет чи явище світу мають свої внутрішні протилежні сторони (життя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних якостей визначає розвиток світу. Геракліт вважав, що війна (ворожість) є виявом боротьби протилежних позицій і «батьком» усіх речей.

За Гераклітом, в основі причинно-наслідкових подій лежить Логос як закон, що визначає процес взаємопереходу протилежностей. Пізнання дії цього закону — головний показник мудрості людини й мета життя філософа.

Три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.