Соц.-інс. напрям економічної думки.Веблен,Мітчелл,Перру,Шумпетер,Гелбоейт,Ростоу.

Інституціоналізм – широка течія економічної думки, яка сформувалася на рубежі ХІХ-ХХ ст. у США. Вона ґрунтується на позаекономічному тлумаченні суті господарських процесів у ринковій економіці. Рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру – держава і профспілки, сім’я і традиції, звичаї і мораль, правові акти і етичні норми, технічний прогрес і наука, конкуренція і ринкова влада тощо. Ці та інші явища були об’єднані одним спільним терміном – інституції, що й дало назву цьому напряму економічної думки.

Ранній інституціоналізм представлений трьома напрямами американського інституціоналізму:

соціально-психологічним напрямом Т.Веблена;

соціально-правовим напрямом Дж.Коммонса;

емпіричним або кон’юнктурно-статистичним напрямом В.Мітчелла.

Веблен Торстейн (1857–1929), американський економіст, професор Чиказького університету, основоположник інституціоналізму, засновник соціально-психологічного напряму. Основні праці – “Теорія бездіяльного класу” (1899), “Теорія підприємництва” (1904), “Інстинкт майстерності і стан промислової техніки” (1914), “Інженери і система цін” (1921), “Власність відсутнього” (1923).

Для поглядів Веблена характерне критичне ставлення до існуючих в економічній теорії напрямів, до практики господарського життя. Він засуджував економічний лібералізм та неокласицизм за надмірну затеоретизованість і відірваність від життя, обмеження рамками статичного аналізу, гіпотетичних схем “стану рівноваги”. Веблен вважав, що економічна наука не повинна обмежуватись лише вивченням цін і ринків, а має досліджувати діяльність людей у всіх її проявах.

До рушійних сил розвитку виробництва і суспільства Веблен відносив такі “інституції”, як батьківські почуття, “інстинкт майстерності”, задоволення від виконаної роботи, потяг до праці і знань, які передаються з покоління в покоління через сімейне виховання, що згодом переростає в турботу про суспільство, про все людство. Технократичний “сценарій майбутнього” Веблена ніс в собі чимало раціональних зерен. Сьогодні ринкова економіка має чимало рис вебленівських прогнозів.

Мітчелл Веслі (1874–1948) – американський економіст і статистик, професор Гарвардського університету, засновник емпіричного інституціоналізму. Основні праці – “Економічні цикли” (1913), “Лекції про типи економічної теорії” (1935). Учень Веблена, Мітчелл критично оцінював ігнорування ним статистики для доказу своїх ідей. Сам Мітчелл вважав збір статистичних даних головним завданням науки. Він нагромадив і систематизував величезний статистичний матеріал, який узяв за основу своїх досліджень. Внесок В.Мітчелла в інституціональну теорію полягає у з’ясуванні взаємозв’язку економічних та неекономічних чинників (наприклад, впливу грошей на поведінку людей) на ґрунті застосування масиву статистичних даних в математичній обробці та дослідженні циклічних коливань. Мітчелл вважав, що циклічний характер капіталістичної економіки спричиняється дією багатьох факторів “системи грошового господарства”. Побудувавши разом з економістами “гарвардської школи”, яку він очолював, понад 1200 динамічних рядів руху ринкової кон’юнктури, Мітчелл так і не створив задовільної моделі “безкризового циклу”. Прогноз “гарвардського барометра” напередодні “Великої депресії” 1929-1933 рр. віщував економічне процвітання. Після “Великої депресії” Мітчелл став одним з теоретиків “регульованої ринкової економіки”. Хоча дослідження гарвардської школи й не виявили закономірностей циклічного розвитку та його причин, вони лягли в основу економетрії – нового напряму економічного аналізу.

Поширення ідей кейнсіанства у Фран­ції, де після другої світової війни здійснювалося масштабне державне регулювання економіки, набуло прояву в концепції індикативного планування Франсуа Перру (1903–1979) – про­фесора Паризького університету, який став фундатором соціологічної школи інституціоналізму, одним з основоположників економічного дирижизму. Прихильники концепції індикативного планування переважного значення надавали державному регулюванню через програмування економічного розвитку країни, основу якого становила система національних рахунків та державних планів рекомендаційного характеру. Система індикативного планування включала механізм як коротко-, так і довгострокового регулювання економіки, забезпечен­ня незгасання інвестиційного процесу.

Волт Ростоу у праці “Стадії економічного зростан­ня. Некомуністичний маніфест” (1960) виклав власну концеп­цію суспільного розвитку, альтернативну марксистській форма­ційній теорії. Він виділив п’ять стадій економічного розвитку: 1) традиційне суспільство; 2) підготовка передумов для підне­сення; 3) піднесення; 4) рух до зрілості; 5) ера високого масового споживання. Найхарактернішою рисою п’ятої стадії є випуск товарів тривалого користуван­ня, на цій стадії змінюються пріоритети суспільства: на перший план виходить не виробництво, а “споживання і добробут у найширшому розумінні”. Майбутнє суспільства він пов’язує з наступною стадією “за споживанням”, де переважатимуть сімейні та інтелектуальні цінності.

Соціальний (індустріально-технологічний) інституціона­лізм пов’язують з ім’ям американського економіста Джона Гелбрейта (нар 1909). У своїх перших працях він розро­бив концепцію “врівноважувальної сили”, пропагував “суспільс­тво добробуту”. Теорією “врівноважувальної сили” Гелбрейт доводить, що концентрація капіталу не призводить до монополізації економіки, оскільки цей самий процес породжує нейтралі­зуючу “врівноважувальну силу” – великі об’єднання по­купців і постачальників. Ця сила не лише перешкоджає утворен­ню монополій, а й заступає колишню конкуренцію “типовим для сучасного стану ринком з невеликою кількістю продавців, яких активно приборкують не конкуренти, а інша сторона ринку – си­льні покупці”.

У праці “Нове індустріальне суспільство” (1967) він спробував розробити “синтетичну” теорію, котра б охоплювала всі найважливіші закономірності суспільства, в якому основою економічного прогресу є техніка.

Важливою рисою “індустріальної системи” Гелбрейт називає планування, яке теж породжується розвитком науки і техніки.

При вивченні та висвітленні творчої спадщини Шумпетера

дослідники не пройшли повз проблему організації аналізу і викладу ним

історичного матеріалу. Однак при цьому питання про класичні ситуації

зачіпалося мимохідь і, очевидно, йому не надавалося того значення, яке

воно в дійсності відіграє. Серед зарубіжних наукових публікацій, в яких це

питання спеціально проаналізовано, можна послатися лише на статтю

відомого історика-економіста кінця 50-х років У. Старка [9, с. 57-65].

У підручнику групи київських науковців «Основи економічної теорії:

політекономічний аспект» модель класичної ситуації Шумпетера та змін

класичних ситуацій покладена в основу аналізу розвитку економічної

думки в країнах ринкової економіки.

Між тим дослідження та виклад матеріалу через класичні ситуації

буквально пронизують від першої до останньої сторінки всі три томи

«Історії економічного аналізу» (1954) Шумпетера. Щоправда, у

працівченого лише кілька сторінок відведено показові стану економічної

науки в СРСР. При цьому Шумпетер підкреслював, що він не знає

російської мови і ситуацію в російській економічній науці описує, так би

мовити, з інших рук. І взагалі, як правильно зауважує В. М. Черковець, у

працях з історії економічної думки західних учених до російської (тим

більш повною мірою і до української) економічної науки проявляється

повна зневага. Підручники та монографії з історії економічної думки, що

видаються на Заході, навіть найбільші та глибокі за змістом, також

повністю ігнорують 75-річну історію радянської економічної науки