Укр.економічна думка під впливом класичної політекономії.Каразин,Вернандський.Бунге

Каразін

Серед передових ідеологів дворян, які прагнули подолання економічної відсталості країни шляхом реформ, помітне місце займав відомий вчений та громадський діяч, засновник Харківського університету В. Каразін (1773-1842). За свої проекти реформ він зазнав арешту, багаторічних поліцейських наглядів, довічної заборони проживати в Петербурзі і Москві, ув’язнення в Шліссельбурзькій фортеці та інших репресій із боку царизму. Але ці репресії не примусили його відмовитись від своїх поглядів.

У корінному соціально-економічному питанні того часу – ставленні до кріпосництва – Карабін займав чітко виражену дворянсько-ліберальну позицію. Будучи прихильником підлеглості селян поміщикам, він, проте, висував ряд ідей, а також робив практичні кроки, спрямовані на обмеження поміщицького свавілля, поступове звільнення селян від кріпосної залежності.

В. Каразін прагнув до ліквідації найтяжчих і найгрубіших форм особистої залежності селян від поміщиків, з її необмеженими поборами та платежами, які негативно впливали на економіку поміщицьких господарств. Він вважав за необхідне визначити обсяг повинностей селян за володіння ними поміщицькою землею, ліквідувати панщину.

Каразін не ставив вимоги повної ліквідації кріпосного права. Він підкреслював, що зовсім не відкидає так зване кріпосне право, а хотів би лише, щоб зловживання цим правом були викоренені, що найголовнішим серед цих зловживань є панщина.

Проект Каразіна мав певне прогресивне значення. Перетворення звичаєво-правових відносин між селянином і поміщиком на договірні створювало умови для особистого звільнення селян у майбутньому і розвитку нових, капіталістичних відносин у землеробстві.

Антикріпосницький характер системи Каразіна проявлявся також у тому, що частина поміщицької землі, яка залишилася після наділення селян земельними ділянками, мала оброблятися не примусовою їхнею працею, а найманою. Коли частина поміщицької землі обробляється поміщицьким реманентом і найманими робітниками, то в такому господарстві вже виникають елементи капіталізму, а поміщик перетворюється на обуржуазненого поміщика-землевласника.

Отже, погляди Каразіна значною мірою відбивали назрілі нові тенденції в економічному розвитку країни, коли в надрах старого кріпосницького ладу ріс і зміцнювався капіталістичний уклад. Являючи собою по суті поміщицьку програму аграрних реформ, що об’єктивно мали призвести до зміни феодального ладу капіталістичним, погляди Каразіна, таким чином, були прогресивними для свого часу.

Відомим представником української економічної думки в роки реформи був професор Київського університету І. Вернадський ( 1821-1884).

В теоретичних питаннях Вернадський був безкомпромісним прихильником англійської економічної школи з її постулатом невтручання держави до економічних справ.

Свої економічні погляди Вернадський найповніше виклав, будучи видавцем і редактором журналу "Экономический указатель".

Уже в перших своїх працях із політичної економії він ставив перед собою завдання дати наукове визначення предмета політичної економії, показати дії економічних законів, під якими він розумів "природні закони виробництва", які є вічними й незамінними й не підлягають сваволі влади".

Вернадський писав, що економічні закони проявляються в усій своїй силі скрізь, де існують праця і обмін, тобто товарне капіталістичне виробництво. Інших форм він не визнавав. Характерно, що докапіталістичні форми виробництва він вважав такими, що зовсім не підлягають вивченню власне політичною економією як наукою про цінність, тобто про товарне виробництво.

Вернадський був прихильником невтручання держави у приватну ініціативу, вільну конкуренцію. Він намагався довести, що протекціонізм суперечить природним економічним законам, під якими він розумів закони товарного виробництва.

Вона перебуває у протиборстві з володіннями. Отже, Вернадський зробив спробу показати відмінності в застосування праці на різних етапах розвитку суспільства, виходячи з основного критерію – "володіння засобами виробництва".

Відомий учений-економіст М. Бунге, професор, згодом ректор Київського університету (у 80-ті pp. — міністр фінансів Росії) в "Основах політичної економії" (1870) визначав її як науку, завдання якої "полягає в дослідженні суспільної сторони господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядковано" 2.

М. Бунге вказував на велике значення для розвитку політичної економії правильного визначення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояснюється позицією ліберальної економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідного й природного, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджували існуючий порядок і вбачали свій ідеал у новій організації праці, у "вигаданих формах суспільного устрою" 3.

Політична економія буржуазного лібералізму відмовлялась від трудової теорії цінності. М. Вольський визначення цінності торкається лише побіжно. Хоч він і ставить цінність у залежність від суспільної корисності, проте вважає, що вона може бути відокремлена від праці і саме в цьому полягає її позитивне значення.

М. Бунге був прихильником теорії розподілу Кері й Бастіа, надзвичайно високо цінував цих економістів за те, що вони виступили проти класичної школи, проти її вчення про полярність прибутку й заробітної плати і створили свою теорію "гармонічного розвитку". М. Бунге називає Бастіа гідним учнем Кері, у якого він запозичив і зброю проти соціалізму, й засади вчення.

Сісмонді,Прудон.

Теорія вартості, капіталу і доходів. Сісмонді, як уже було ска­зано, завершує етап класичної політичної економії у Франції. К. Маркс відносив Сісмонді до класиків на тій підставі, що останній був прихильником трудової теорії вартості. Сісмонді справді писав, що «праця є єдиним джерелом багатства...»'. Проте в нього, як і у класиків, немає визначення субстанції вартості. У нього мінова вар­тість товару визначається витратами праці на його виробництво.

Теорія вартості не відіграє у Сісмонді тієї ролі, що у класиків. Він використовує її здебільшого для того, щоб провести чітке роз­межування між трудовими і нетрудовими доходами, підкреслити експлуататорський характер останніх.

Капітал Сісмонді трактує як виробничі запаси, переважно як за­соби виробництва. Він виділяє основний і оборотний капітал. На­громадження капіталу, як і Сміт, він зв'язує з ощадливістю.

Прибуток Сісмонді визначає як відрахування від продукту праці робітника, підкреслюючи його експлуататорську природу. «Прибу­ток підприємця, — писав він, — становить часто не що інше, як по­ грабування робітників, котрих він використовує»*. Заробітної плати і факторів, що її визначають, він спеціально не досліджував, але, на рівні зі Смітом, ставив її в залежність від нагромадження капіталу і зростання народонаселення.

Ренту він розглядає у фізіократичному дусі — як винагороду природи за виробничу діяльність. Заслугою Сісмонді, однак, було його критичне ставлення до тези Рікардо про те, що гірші землі рен­ти не дають.

Теорія відтворення і криз. Ця теорія е наріжним каменем еко­номічного вчення Сісмонді. Він метою капіталістичного виробницт­ва називає споживання, а суперечність між виробництвом і спожи­ванням є основною суперечністю капіталізму. Такої суперечності не існує, на його думку, в ізольованому господарстві Робінзона, не іс­нує її у дрібному товарному господарстві.

Суперечність між виробництвом і споживанням за умов капіталі­зму проявляється у труднощах збуту товарів, у кризах. Усупереч твердженням класиків (особливо Сея), що товари обмінюються на товари, Сісмонді вважає, що товари купуються на доходи. Звівши, як і Сміт, вартість до суми доходів, він робить висновок, що для ре­алізації всіх виготовлених товарів необхідно, щоб виробництво від­повідало доходам суспільства. Зменшення доходів відповідно зме­ншить попит на товари, і частина їх залишиться нереалізованою.

З розвитком капіталізму, стверджував він, звужується внутрішній ринок. Зменшується дохід робітників, тому що частина їх витискує­ться з виробництва машинами, а зайнятим у виробництві капіталісти намагаються платити якомога менше. Не зростає ринок і за рахунок попиту з боку капіталістів, які частину свого доходу, що її мали б використати на споживання, нагромаджують (виробниче нагрома­дження Сісмонді ігнорує). За цих обставин усе більшу й більшу час­тину суспільного продукту стає неможливо реалізувати на внутріш­ньому ринку. Зовнішні ринки у зв'язку з розвитком капіталізму в інших країнах також звужуються.

До капіталізму такої проблеми не існувало, тому що була вели­ка маса споживачів — дрібних товаровиробників. Але капіталізм руйнує дрібне виробництво, звужуючи тим самим внутрішній ринок. Він породжує загальне надвиробництво, а відтак і кризи. Отже, кризи у Сісмонді — це результат внутрішніх суперечностей капіталізму, результат загального надвиробництва і відповідно не­доспоживання, а не диспропорцій в окремих галузях. Крім того, він трактує кризи капіталізму як перманентні, що взагалі унеможлив­люють його розвиток. Як дрібнобуржуазний ідеолог Сісмонді звер­тається до урядів капіталістичних країн, щоб вони своєю владою «припинили розвиток капіталізму» і сприяли тим самим встанов­ленню «загального добробуту й достатку» за умов дрібного вироб­ництва.

Примиренням цих суперечливих сторін синтезом споживної й мінової цінностей у Прудона виступає конституйована або синтети­чна цінність. Вона встановлюється в обміні. Обмін, писав Прудон, об'єднує елементи багатства, створені різними галузями виробницт­ва, в одне ціле. Саме обмін робить цінність конституйованою.

У процесі обміну, на ринку, відбувається своєрідний добір про­дуктів. Одні з них суспільство визнає за цінності і включає до скла­ду суспільного багатства. Інші — ні. Створює й комбінує елементи багатства згідно із «законом пропорційності цінностей» лише праця. Виходячи з цього закону Прудон називає конституйовану синтетич­ну цінність пропорційною.

Отже, конституйована цінність, на думку Прудона, виникає в обміні та обов'язково реалізується на ринку. Вона є конституйова­ною тому, що передбачає злиття, комбінування окремих елементів багатства в одне ціле, синтетичною тому, що знімає протилежність споживної й мінової цінностей, пропорційною, оскільки виникає в результаті встановлення працею пропорцій, що в них відбувається комбінування елементів багатства.

Для подолання труднощів товарного виробництва (затоварюван­ня, диспропорції тощо) потрібно, на думку Прудона, кожний товар наділити конституйованою цінністю, гарантувати його реалізацію. Своєю теорією конституйованої цінності Прудон намагається усунуги суперечності капіталістичного товарного виробництва, супе­речність між товаром і грошима, надавши самому товару властивос­тей, притаманних грошам.

У теорії цінності Прудона важливим є те, що вона поєднує міно­ву концепцію цінності з трудовою концепцією і визнає два джерела цінності — обмін і працю.

Економічна програма Прудона. Як дрібнобуржуазний ідеолог Прудон зв'язував причини труднощів дрібного виробника з недолі­ками обміну, з проблемою збуту. Основною причиною зубожіння й несправедливості він оголошує обмін і гроші. І саме з цих позицій опрацьовує економічну програму реформування капіталізму через реформування обміну.

Прудон хоче зберегти товарне виробництво, в якому бачить вер­шину людської свободи й особистої незалежності. Він обстоює дрі­бну власність і передачу великих виробництв у власність їхніх колек­тивів. Панування дрібних товаровиробників, на його думку, зумо­вить обмін продуктами праці за трудовим еквівалентом*. Для спри­яння дрібним виробникам у реалізації продукції Прудонпропонував і, як уже зазначалось, зробив спробу створити обмінний банк — «Народний банк». Банк приймав би від товаровиробників товари і видавав би їм трудові талони, «робочі гроші», які засвідчували б кількість праці, витраченої на виготовлення товару. За ці «робочі гроші» товаровиробник і одержував би в банку потрібні йому інші товари. Запровадженням «робочих грошей» замість реальних Пру­дон сподівався встановити в суспільстві рівність і справедливість, позбутися експлуатації, оскільки кожен одержував би стільки, скіль­ки виробив сам, залишити «добрі» сторони товарного виробництва й ліквідувати «погані».