Версальська мирна угода та її економічні аспекти

Версальським мирний договір був результатом роботи Паризької мирної конференція, яка була скликана державами Антанти та США для врегулювання різних протиріч по розділу німецьких колоній, та яка працювала з перервами з 18 січня 1919 по 21 січня 1920 року.

Версальський договір був підписаний 28 червня 1919 року у Версалі. Об’ємом 200 сторінок, 400 розділів та статей, та передбачав створення Ліги Націй. Для Німеччини були поставлені такі вимоги:

-Німеччина лишалась без колоній та декількох земель (1/8 її території)

-Встановлення кордонів з Францією, Бельгією, Люксембургом, Швейцарією, Австрією

-Ельзас та Лотарингія повертались до Франції

-Ліга Націй брала на себе правління в Саарській області.

-Гданськ – повинен був стати вільним містом

-Познань, райони Прусії та Померанії передавались до Польщі

-Частина німецьких територій відійшла до Бельгії, Данії та Литві

-Встановлювалась Рейнська демілітаризована зона на правому березі Рейну

-Німецька армія неповинна перевищувати 100 тис. чоловік, мати підводний флот, крупні надводні кораблі, танки, військову авіацію, тяжку артилерію.

-Генеральний штаб підлягав розпуску, відмінялась загальна військова повинність.

-Німеччина повинна виплатити 132 млрд. золотих марок (велику частину Великобританії та Франції). Для гарантії на 15 років війська союзників входять в Рейнську зону.

Такі ж договори були підписані з іншими переможеними державами. Це Австрія, Болгарія, Угорщина та Туреччина. Ці договори зафіксували нові кордони в зв’яжу з утворенням нових держав в Центральній та Південно-східній Європі.

Наслідками Версальського договору були для Німеччини повний економічний крах, велика сума репарацій, національне пригнічення, міжнародна політична ізоляція. Країни переможці задовольнили свої потреби в територіях та отримали значні внесення в свою економіку завдяки німецьким репараціям.

Версальсько-Вашингтонська система являла собою визначену форму політичної організації міжнародних відносин після війни 1914 — 1918 р. і була закріплена в договорах і угодах 1919 — 1922р. Як звичайно, основою системи міжнародних відносин, найважливішим внутрішнім фактором її розвитку був баланс сил, що розуміється як конкретно-історичне співвідношення питомої ваги і впливу вхідних у систему держав, і в першу чергу великих держав, що по суті були основними системоутворюючими елементами. Звичайно, середні і малі держави також впливали на загальний баланс сил у системі міжнародних відносин, але переважно на регіональному рівні. Існування кожної, у тому числі і Версальсько-Вашингтонської, системи продовжується доти, поки закріплене в ній співвідношення (баланс) сил між окремими країнами відповідає реаліям процесу історичного розвитку держав. Визначена стійкість, властивій системі міжнародних відносин, залежить від ступеня її рівноваги, що є часткою случаємо балансу сил, при якому він відповідає як мінімум балансу головних інтересів великих держав.

У рамках Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин усі великі держави переслідували власні цілі, що коливаються в діапазоні від повної зміни світового порядку до його значної трансформації.

Основною метою Англії було збереження ролі політичного центра світу і верховного арбітра в європейських справах, що вимагало відновлення в Європі "балансу сил"..

Основною метою Франції було збереження завойованих позицій на основі створення загальноєвропейської системи безпеки, що зустрічало опір інших великих держав. Поступки Франції в питанні про репарації і рівність прав Німеччини в озброєннях (1932 р.) і підписання Пакту чотирьох (1933 р.) вели до ослаблення її впливу в Європі.

Основною зовнішньополітичною метою Японії було розширення зони впливу на Далекому Сході. В умовах громадянської війни в Китаї, активного радянського проникнення в Синь-цзян, Монголію

 

У післявоєнному економічному розвитку країн світу важлива роль належала Версальському договору, підписаному у 1919 p. 27 країнами-переможницями і Німеччиною. Остання повернула Франції Ельзас і Лотарингію. Крім того, Німеччина передала Франції вугільні шахти Саарської області. Управляти нею 15 років мала Ліга Націй. Округи Мальмеді, Ейтен і Морене відійшли до Бельгії, північна частина Шлезвігу — до Данії, місто Мемель (Клайпеда) у 1923 p. — до Литви. Гданськ оголошено "вільним містом".

Німеччина зобов'язалася визнавати суверенітет Австрії, Чехословаччини, Польщі. Останніми були передані Німеччиною частина Помор'я, Познань та інші землі. Німецькі колонії поділили між собою Великобританія, Франція, Японія та Бельгія. Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації, важкого озброєння, армія могла становити лише 100 000 чол. Німеччина повинна була сплатити воєнну контрибуцію у сумі 132 млрд. золотих марок.

Отже, Версальська система відрізала від Німеччини 1/8 її території, на якій проживало 1/12 населення, позбавила 3/4 родовищ залізних руд, 1/3 вугілля та сталі. Так була покарана Німеччина за спробу домогтися світового політичного і економічного панування. Країни Антанти одержали необмежені права проводити в Німеччині комерційну і господарську діяльність. На певної час Німеччина перестала бути економічним конкурентом Великобританії та Франції, втративши 50 % національного багатства.

72. Проте найважливішу роль у відбудові німецької промисловості й народного господарства в цілому відіграв так званий план Дауеса. В серпні 1924р. на Лондонській конференції країн-переможниць була прийнята програма послаблення умов сплати репарацій, розроблена міжнародним комітетом експертів на чолі з чиказьким банкіром Ч. Дауесом. Саме ця програма отримала на-зву репараційного плану Дауеса. Згідно з планом, який набрав чинності 1 вересня 1924р., репараційні платежі встановлювалися у розмірі від 1 до 1,75 млрд зол. марок на рік протягом перших п'яти років дії плану, та по 2,5 млрд зол. марок на рік у наступні роки. Джерелом виплат повинен був стати спеціальний репараційний фонд, який мав формуватися за рахунок митних зборів (50%), збільшення непрямих податків та спеціального репараційного податку, що встановлювався на прибутки промисловості, торгівлі та транспорту (6%). Передбачалася й допомога з боку країн-переможниць. перш за все США. Завдяки плану Дауеса економіка Німеччини вже наприкінці 1927 р. вийшла на довоєнний рівень, а в 1928 р. на 13% перевищила його. Наприкінці 1928р. Німеччина ставить питання про перегляд умов сплати репарацій та відміну деяких обмежень, що передбачалися планом Дауеса. В червні 1929 р. цей план замінено новим — планом Юнга. План Юнга визначав остаточну суму репарацій — 113,9 млрд марок та граничний термін її сплати — 57 років, по 2 млрд марок на рік. Крім того, змінювався й порядок вилучення репарацій: скасовувався репараційний податок, єдиним джерелом платежів ставали державний бюджет та прибутки залізниць; відмінявся контроль над німецькою економікою.

73. Поза увагою залишалось те, що поряд з прискореним розвитком нових галузей у ряді старих — вугільній, текстильній, суднобудуванні, сільському господарстві — спостерігався справжній застій. Не зверталася також увага на відносну вузькість внутрішнього ринку та недостатню інвестиційну активність населення, яка була обумовлена вкрай нерівномірним розподілом доходів.
Світова економічна криза 1929—1933 рр.. відома в історії як «Велика депресія», охопила майже всі країни світу та відкинула їх економіку на кілька десятиріч назад, іноді до рівня межі XIX— XX ст., хоча вплив її на окремі країни був різним. Найбільше постраждали від кризи Сполучені Штати, але й в інших країнах вона мала надзвичайно жорстокий та нищівний характер.
Про те. що стало причиною кризи, суперечки в економічній літературі ведуться й досі. Зовні нею стало перевиробництво, або, як говорять деякі вчені, — «перегрів» економіки, викликаний тим, що швидкі темпи зростання, притаманні світовій економіці в попередні роки, створювали численні диспропорції, які повинні були бути ліквідовані.

74. У 1933 році, на зміну президенту США Г.Гуверу, до влади прийшлов Франклін Делано Рузвельт зі своєю адміністрацією. Отримавши владні повноваження, Ф.Д.Рузвельт одразу почав впроваджувати свою програму під назвою «Новий курс». Ця програма - найважливіша подія у розвитку Сполучених Штатів Америки. Вона, збентежила усю державу, все її населення і кожного окремого громадянина. Вона змінила весь устрій державного апарату, ставлення держави до людей, і точку зору що до соціального захисту населення.

Значення “Нового курсу” у подальшому розвитку США.

“Новий курс” мав дуже важливе значення для Сполучених Штатів. За час правління Ф.Д.Рузвельта, було прийнято багато нових законів та положень, які діють і по цей час.

Наприклад: 5 липня 1935 року було прийнято статут про трудові відносини, відомий як закон Вагнера. Цим законом, вперше в історії США, проголошувались профспілкові права та захищались державним органом який мав реальну владу. Основною ціллю цього закону було зменшення класових конфліктів. Але він аж ні як не забороняв робітникам страйкувати. Профспілкові права були спеціально перелічені в ст. 7. В статті 8 перелічувались п’ять видів “несправедливої трудової практики” підприємців. Підприємцям було заборонено втручання у здійснення робітниками прав, перелічених у ст. 7. Для розслідування жалоб профспілок та робітників на підприємців, було створено Національне управління по робітничім відносинам (НУРВ). НУРВ мало право видавати розпорядження які підлягали виконанню, не виконувати ці розпорядження було можливо тільки після визнання їх недійсними окружним апеляційним судом, та підтвердженням цього рішення Верховним судом США.Але цим законом не було піднято заробітну платню. І завдяки цьому, на початку серпня 1935 року профспілки Нью-Йорка, під натиском безробітних, розпочали серію страйків на громадських роботах (ВПА). 9 серпня того-ж року до страйку приєдналось ще декілька десятків тисяч робітників. Страйкові рухи все наростали та наростали, приєднуючи до себе нові й нові міста. Було організовано дуже багато мітингів, демонстрацій.

Одним із серйозних досягнень профспілок хотілося б зазначити закон, котрий був підписаний президентом 30 червня 1936 року “о встановленні мінімальної заробітної платні та максимального робочого дня ”. Таким чином починаючи з 1 жовтня 1936 року любий державний заказ до частих організацій, з сумою більш ніж 10.000 дол. повинен був бути гарантованим із боку виробника слідуючими положеннями: підприємець повинен був дотримуватись умов праці, передбачені статутом, дотримуватись рівня заробітної платні, визначеного міністром праці, встановити 40 – часовий робочий тиждень, не наймати чоловіків молодше 16 років, та жінок молодше 18 років, не застосовувати працю ув’язнених а також підтримувати нормальні санітарні умови.

75. Економічне становище України в 1914 — 1921рр.
Перша світова війна мала руйнівний вплив на економіку України. Припинилася зовнішня торгівля, завмерли величезні чорноморські порти. Війна відірвала від продуктивної праці 4 млн жителів України. Лише в 1914 p. були мобілізовані на фронт ЗО—40 % робітників кам'яновугільної промисловості Донбасу. Заводи і фабрики збільшували воєнні замовлення і скорочували виробництво предметів широкого вжитку.
Під час війни зріс попит на метал, особливо для воєнних потреб, а виплавлення його зменшувалося. Наприклад, Юзівський металургійний завод у 1917 p. скоротив виробництво порівняно з попередніми роками на 22,8 %, Дніпровський — 26,3 %, Петровський — 27,7 %, Олександрівський — 29,1 %, Ольхівський — 35,9 %, "Русскийпровиданс" — 42,6 %, Катеринославський трубопрокатний — 42,9 %, Костянтинівський — на 64,2 %.Отже, металургійна промисловість України йшла до занепаду і розрухи, хоча кількість робітників, зайнятих у ній, аж до 1917 p. збільшувалася за рахунок некваліфікованих кадрів і військовополонених.
Після деякого пожвавлення занепадала й кам'яновугільна промисловість Донбасу. Так, у 1916 p. видобуто вугілля 28,7 млн, а в 1917 p. — 24,8 млн т. Середня продуктивність праці одного робітника на рік становила в 1916 p. 122,1 т, а в 1917 p. — 88,6 т. Якщо в 1916 p. частка видобутку вугілля в Україні по відношенню до загальноросійського видобутку становила 87,2 %, то в 1917 p. вона знизилася до 83,3 %. Крім того, знижувалася продуктивність праці шахтарів: у 1916 p. вона становила 81,3 % проти 1913 p., а в 1917 p. — лише 59 %. Значно скоротився також видобуток залізної руди — з 5443,4 тис. у 1916 p. до 3708,6 тис. т у 1917 p.
При майже стабільній кількості робітників, зайнятих у залізорудній промисловості, видобуток залізної руди в 1916 p. скоротився проти 1913 p. на 21 %, а в 1917 p. — майже вдвічі (на 46,2 %). Значно знизилася продуктивність праці робітників залізорудної промисловості Півдня. Середньорічний видобуток на одного робітника знизився із 303,4 т у 1913 p. до 169 т у 1917 p., що становило лише 55,7 % видобутку 1913 p. Протягом 1917 p. продуктивність праці в марганцевій промисловості знизилася на 28,1 %.
Катастрофічне зменшувався випуск продукції хімічної, текстильної, харчової та інших галузей промисловості. Внаслідок першої світової війни зазнало великої розрухи й сільське господарство. Від виробництва було відірвано більшість чоловічого населення. В 1917 p. 1/3 селянських господарств України не мала чоловіків. Зменшилася кількість коней — основної на той час тяглової сили. У 1916 p. в Україні налічувалося 5477,2 тис. коней, а в 1917 p. — 4226,6 тис. Сільськогосподарські машини та реманент, яких і так було мало в ті роки, зношувались, а випуск нових машин майже припинився, обмаль було і мінеральних добрив. Все це разом призвело до скорочення посівних площ, погіршення агротехніки, зниження врожайності. Загальна посівна площа в Україні у 1917 p. становила 19 млн га, або зменшилася порівняно з 1914 p. на 21,3%. Середня врожайність продовольчого хліба й вівса разом узятих у 1917 p. порівняно з 1916 p. знизилася з 10,2 до 9 ц/га, тобто на 11, 8 %, основної продовольчої культури (пшениці) — на 11 %. Валовий збір зерна порівняно з 1913 p. знизився на 200 млн пудів. Найбільше потерпіли малоземельні селяни. Так, у 1917 p. в Україні з 398 тис. селянських господарств 640 тис. не мали посівів, 14 тис. не мали коней, а 1141 тис. не мали корів.
Такі специфічні умови воєнного часу, як гострий паливний голод, занепад металургії, продовольча криза, що безперервно посилювалася, були найтісніше пов'язані зі станом залізничного транспорту, значним руйнуванням залізничних колій, мостів, вокзалів, привокзальних споруд, рухомого складу (паровозів і товарних вагонів). Внаслідок руйнувань, заподіяних транспортному господарству, скорочувались обсяги перевезень.
Нестримна інфляція та зростання державної заборгованості зробили ще тяжчим становище широких верств працюючих. Для них інфляція означала збільшення податків, підвищення цін на предмети першої необхідності, різке скорочення реальної заробітної плати, катастрофічне зниження життєвого рівня. Особливо важким було становище робітників Донбасу, Криворіжжя, Харкова, Катеринослава та інших промислових центрів.

76. Намагаючись не допустити втрати своєї влади, більшовицьке керівництво змушене було вдатися до інших методів подолання кризи. Відмова від політики «воєнного комунізму» пов'язана з рішенням X з'їзду РКП(б) у березні 1921 р. про заміну продрозкладки продовольчим податком, розмір якого був удвічі менший за продрозкладку і заздалегідь був відомий селянам. Після здачі продовольчого податку селяни отримували право розпоряджатися надлишками своєї продукції. Заміна продрозкладки стала першим кроком нової економічної політики 09009(НЕПу).
У промисловості почалася здача в оренду націоналізованих дрібних і середніх підприємств їх колишнім власникам. Була проведена децентралізація управління промисловістю (замість главків підприємства об'єднувались в трести, яким надали господарську самостійність). Багато підприємств були переведені на господарський розрахунок, тобто їх діяльність мала на меті отримання прибутку. Скасовувалась загальна трудова повинність, створювався ринок робочої сили. Було здійснено перехід від зрівняльної заробітної плати до заробітної плати, що залежала від результатів праці.
Була дозволена торгівля, яка замінила притаманний «воєнному комунізму» простий товарообмін. У великих містах почали діяти торгові біржі. В економіку активно залучались іноземні інвестиції у формі концесій. 1924 р. внаслідок грошової реформи в обіг була введена конвертована валюта — червонець, який дорівнював 10 золотим карбованцям. Джерелом постійного поповнення держбюджету стали податки. В Україні НЕП був упроваджений пізніше — з 1922 р. і його введення було ускладнене значними труднощами, більшими, ніж у районах Росії. Затримало введення НЕПу те, що у 1921 р. в українських селян залишався борг з продрозкладки за 1920 р., який був перенесений на наступний.
Однак у цілому НЕП створив сприятливі умови для організації господарства на принципах ринкової системи і це сприяло пожвавленню і швидкій відбудові економіки. Вже у 1925/26 господарському році Україна в цілому досягла до воєнного рівня промислового виробництва. Ще успішніше розвивалось сільське господарство, яке базувалося в роки НЕПу на одноосібних селянських господарствах. 1927 р. оброблялося на 10 % більше землі, ніж 1913 р. В умовах НЕПу знову був відроджений прошарок підприємців, торговців та інших представників буржуазії, що легально здійснював свою економічну діяльність.
Хоча НЕП виявився цілком життєздатним, в уяві більшовиків така політика не мала подальшої перспективи. Для них вона була нічим іншим, як тимчасовим відступом перед капіталізмом, за яким розпочнеться новий наступ.

77. Більшовицька політика в аграрному питанні. Більшовики завжди доводили, що без ліквідації приватної власності на землю і перетворення дрібних одноосібних селянських господарств на колективні побудова соціалізму неможлива. Адже обдирати до нитки можна лише колгоспника - людину, яка не має своєї власності. Саме тому Й. Сталін і культивував колективні господарства, бо з їхньою допомогою можна примусити селян працювати безплатно. І тому ще в перші роки радянської влади розпочалося створення комун, товариств спільного обробітку землі, радгоспів.

Основними етапами аграрних реформ більшовиків були:

- перший етап (1917-1918 pp.) - скасування приватної власності на землю, націоналізація землі; розподіл поміщицьких земель, передача їх селянам без викупу; зрівнювальний розподіл землі; заборона оренди землі і найманої праці;

- другий етап (1919-1920 pp.) - створення великих колективних підприємств на основі поміщицьких господарств; «воєнний комунізм» на селі, відновлення общинних форм землекористування;

- третій етап (1921-1928 pp.) - впровадження різних форм кооперації, добровільне створення великих колективних підприємств (товариства обробки землі, артілі, комуни), дозвіл оренди землі і найманої праці;

- четвертий етап (1929-1933 pp.)- суцільна насильницька колективізація (до кінця 1930-х pp. було колективізовано 97% землі); створення колгоспно-радгоспної системи, знищення найбільш працьовитих господарів землі («куркулів») і їхніх господарств.

2. Від кооперації до форсованої суцільної колективізації. При здійсненні модернізації промисловості радянське керівництво зіткнулося з трьома складними проблемами: нестачею коштів, сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Вирішити ці питання можна було за рахунок селянства, яке тоді складало переважну більшість населення країни. Вихід із цієї ситуації B. Ленін вбачав у кооперації, яка була звичною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів. Перевага її полягала у тому, що вона давала змогу поєднувати приватні інтереси з державними, а складність - у традиційні форми кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Система господарювання на селі, сформована в 1920-х pp., базувалася на принципах добровільного кооперування. Вона забезпечувала до певної міри рівновагу розвитку націоналізованої індустрії і приватновласницького аграрного сектора без проведення масштабної колективізації. У 1927 р. лише 3% селянських господарств були об'єднані у сільськогосподарські артілі та комуни.

На XV з'їзді ВКП(б) в 1927 р. були прийняті рішення про здійснення повільного, поступового, добровільного процесу кооперації (виробничої, споживчої, кредитної та інших її видів). Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі міри. Й. Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувалися у тому, що проблеми індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25-30 млн індивідуальних господарств, а на 200-300 тис. колгоспів.

Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза в 1928 p., яка, за твердженням Й. Сталіна була викликана саботажем селян. У тій ситуації вождь вирішив, що для «стрибка» в індустріалізацію необхідно встановити над селянством жорсткий політичний та економічний контроль. Вперше після 1921 p., коли була скасована політика «воєнного комунізму», проти селян були застосовані примусові методи.

У плані I п'ятирічки в СРСР передбачалося об'єднати в колгоспи 18-20% селянських господарств, а в Україні - 30%. Однак незабаром пролунали заклики до форсованої суцільної колективізації.

Гасло форсованої суцільної колективізації проголосив листопадовий (1929 р:) пленум ЦК ВКП(б). В. Молотов і Л. Каганович наполягали на її завершенні протягом року. Було прийнято постанову ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». В Україні, згідно з цією постановою, планувалося закінчити колективізацію восени 1931р. або навесні 1932 р. 24 лютого 1930 р. C. Косіор на догоду И. Сталіну підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій, згідно з яким Україну слід було колективізувати «до осені 1930 р.».

3. Основні завдання та заходи колективізації. Основними завданнями колективізації були:

- прискорення процесу індустріалізації за рахунок пограбування села;, - забезпечення промисловості дешевою робочою силою;

- вирішення хлібної проблеми в країні;

- повне одержавлення сільського господарства.

Основними заходами колективізації стали:

- насильницьке створення колгоспів;

- «розкуркулення» (ліквідація заможного селянства - «ворога» радянської влади);

- обмеження з боку влади процесу переселення селян до міст (запровадження паспортів, які видавалися лише жителям міст та ін.).

4. Хід колективізації в Україні.

4.1. Насильницьке створення колгоспів. Шляхом насильства, погроз, брехливих обіцянок до початку березня 1930 р. в Україні було охоплено колгоспами до 63% селянських господарств. У колгоспи забирали все майно селян, що породжувало опір, у ряді місць навіть збройний. Але він був придушений. Від безвихідності селяни почали продавати або забивати худобу, псувати інвентар. Це призводило до дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Необхідні були термінові заходи для виправлення становища.

13 березня 1930 р. Й. Сталін виступив у «Правді» зі статтею «Запаморочення від успіхів», у якій засудив «перегини» у колгоспному будівництві. Стаття переслідувала дві мети: попередити вибух селянського гніву і відвернути його від кремлівського керівництва. Усю провину за репресивні методи проведення колективізації радянський лідер поклав на місцевих керівників. Селянам дозволили виходити з колгоспів. Але відтік селян виявився настільки масовим, що наприкінці 1930 р. керівництво вирішило його призупинити.

4.2. «Розкуркулення» селянства. У ході колективізації постало питання про долю заможного селянства («куркульства»). За пропозицією Й. Сталіна було визначено стратегічне завдання - ліквідувати «куркульство» як клас. Особливо активно боротьба з «куркулем» розгорнулася в перші місяці 1930 р. Під «розкуркулювання» попадали не тільки заможні селяни, що використовували найману працю («куркулі»), але й ті, хто не погоджувався йти в колгосп. Вони проголошувалися «підкуркульниками». Таким чином, політика ліквідації «куркульства» як «класу» була формою репресій стосовно всього селянства.

У 1931 р. продовжувалася ліквідація заможних господарств і конфіскація майна тих, хто не бажав вступати в колгоспи. Усього в період колективізації було експропрійовано 200 тис. селянських господарств, від чого постраждали близько 1 млн чоловік. Більшість із них були виселені в Сибір і на Північ. Цих людей називали «спецпереселенцями» і використовували на важких роботах. Багато «розкуркулених» загинули.

4.3. Звершення колективізації в Україні. У 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ. Кожні два дні з'являлася нова машинно-тракторна станція (МТС). Вони обслуговували колгоспні землі. У 1932 р. їх було вже близько 600. Колективізація в Україні вважалася в основному завершеною.

4.4. Боротьба серед вищого керівництва стосовно колективізації. Проти сталінських методів позаекономічного примусу щодо селян виступили три з дев'яти членів тодішнього політбюро ЦК ВКП(б): М. Бухарін, О. Риков і М. Томський. Представники України в політбюро ЦК ВКП(б) С. Косіор, В. Чубар і Г. Петровський підтримали Й. Сталіна в його боротьбі проти групи М. Бухаріна, який ще до початку колективізації висунув лозунг «Збагачуйтесь!», що був спрямований до селян. М. Бухарін виступав проти форсованої індустріалізації, колективізації, проти згортання НЕПу. У лютому 1937р. він був заарештований органами НКВС і 15 березня 1938 р. розстріляний.

5. Соціально-економічні наслідки колективізації. Основними соціально-економічними наслідками колективізації сільського господарства стали:

- встановлення повного контролю комуністичного режиму над сільським господарством;

- державне закріпачення селян;

- підпорядкування сільського господарства командно-адміністративній системі управління;

- Голодомор 1932-1933 pp. і страшні людські втрати;

- порушений баланс у розвитку промисловості й сільського господарства;

- постійне відставання сільськогосподарського виробництва;

- фізичне знищення найбільш кваліфікованих і працьовитих господарів;

- руйнування продуктивних сил на селі.

Головні завдання колективізації, які ставив ЦК ВКП(б), були досягнуті: було фактично закріпачене селянство, забезпечені дармові джерела для розвитку індустрії та військово-промислового комплексу. Колективізація була економічною і соціальною катастрофою для українського села. Селянство втрачало вироблені століттями риси: хазяйновитість, ініціативність, працелюбність. У реальне життя увійшли зрівнялівка, безгосподарність, відсутність економічних стимулів розвитку, повна незацікавленість селян в ефективній, продуктивній праці.