Розвиток ідей маржиналізму в дослідженнях українських економістів М.Туган –Барановський, Є.Слуцький

У 90-х роках XIX - на початку XX ст. в Україні поширилися ідеї неокласичної теорії, яка розвивалася на ґрунті маржиналізму. Започаткувала суб'єктивно-психологічний напрям політичної економії в Україні київська економічна школа, основоположником якої був М. Бунге, а його наступником на межі століть став Д. Піхно, професор політичної економії Київського університету. На початку XX ст. в Україні найвідомішими представниками суб'єктивно-психологічного напряму в економічних дослідженнях були Р. Орженцький, О. Білімович, М. Туган-Барановський та Є. Слуцький. У психологічній теорії цінності М. Туган-Барановський стверджував, що теорія граничної корисності австрійської школи є підтвердженням теорії трудової вартості, а протистояння цих теорій ґрунтується на різних підходах до проблеми цінності: об'єктивному Д. Рікардо і К. Маркса та суб'єктивному К. Менгера. Обидва принципи оцінки цінності узгоджуються між собою, оскільки на величину вартості впливають як об'єктивні фактори (затрати праці), так і суб'єктивні (корисності благ). Вчений сформулював закон, або теорему цінності, згідно з якою граничні корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їхнім трудовим вартостям.

В інвестиційній теорії економічних циклів М. Туган-Барановський:

o досліджував причини циклічності та економічних криз, їх періодичність і неминучість у ринковій економіці;

o довів некоректність теорії економічних криз французького економіста Ж.Ш. Сісмонді, який їх причиною називав "недоспоживання" виробленого продукту, що обмежувало можливості розширеного відтворення. Визнавав справедливість теорії ринків Ж.Б. Сея та висновків Д. Рікардо щодо можливостей зростання капіталістичного виробництва;

o наголошував, що ринок керує виробництвом, а не виробництво ринком. За допомогою схем відтворення довів можливість розширення суспільного виробництва за одночасного скорочення суспільного споживання без будь-якого порушення рівноваги між сукупною пропозицією і сукупним попитом. Обґрунтував ідею, що економічні кризи зумовлені періодичною зміною розширення і скорочення виробництва основного капіталу, є об'єктивною закономірністю розвитку світового господарства. Циклічний розвиток економіки охоплює три фази: піднесення промисловості, власне кризу та промисловий застій, оскільки межа між пожвавленням і піднесенням умовна;

o стверджував, що внутрішнім рушієм економічних коливань та економічної активності є рух інвестицій. Існує можливість невикористання частини доходів для закупівлі товарів або інвестування виробництва, тому частина заощаджень не перетворюється в інвестиції. У свою чергу, обсяг інвестицій залежить від обсягу кредиту грошового капіталу. Обмеженість банківських ресурсів, їх непропорційне розміщення між різними сферами економіки звужує інвестиційні можливості, що й породжує економічні кризи. Циклічні коливання, зміна періодів піднесення і спаду відбуваються спочатку в галузях, що виробляють засоби виробництва, потім в обробних і добувних, зрештою, у галузях, які виробляють предмети споживання.

Отже, збільшення або зменшення інвестицій у галузі засобів виробництва викликає мультиплікаційний ефект зростання чи спаду економічної активності в усіх галузях.

Інвестиційна теорія циклів М. Тугана-Барановського започаткувала якісно новий етап у дослідженні проблеми циклічності - сучасну теорію економічної кон'юнктури. Він передбачив економічні кризи 1901 р. у Німеччині, 1907 р. у США, а також кризу 1914- 1915 рр. Ідеї українського економіста використовували такі провідні теоретики, як А. Пігу, Р. Хоутрі, Дж.М. Кейнс, Дж. Хікс та ін., вони були покладені в основу вчення про циклічність економічного розвитку та "довгі хвилі кон'юнктури" російського економіста М. Кондратьєва. Ідею мультиплікації інвестицій використав Дж.М. Кейнс у загальній теорії зайнятості та макроекономічної рівноваги.

Маржинальні відкриття Євгена Слуцького

(1880-1948), який є фундатором математичної теорії споживання, обґрунтовано у працях "Теорія граничної корисності" (1910), "До теорії балансу бюджету споживача" (1915)1.

Посилаючись на поняття корисності В. Парето і застосувавши складний математичний апарат, Є. Слуцький розвинув власне розуміння функції корисності. Наголошував на необхідності взаємозв'язку економічного та психологічного пояснення корисності. На його думку, корисність будь-якого поєднання благ - це величина, що має властивість набувати тим більшого значення, чим більшою мірою це поєднання виявляється кращим для конкретного індивіда. Розглянув блага насичувальні, гранична корисність яких знижується зі збільшенням їхньої кількості, та не насичувальні, гранична корисність яких у тих самих умовах збільшується. Вивів закон попиту, згідно з яким попит на благо, відносно необхідне, завжди нормальний: збільшується, якщо ціни падають, а попит на благо відносно не необхідне, може бути анормальним: збільшуватися зі зростанням ціни і зменшуватися з її зниженням2.

Є. Слуцький ввів поняття компенсованої зміни ціни, коли збільшення цін відбувається разом із зростанням доходів. На противагу кардиналістський концепції оцінки поведінки споживача, що виходила з можливості суб'єктивної оцінки споживачем абсолютного значення величини граничної корисності блага, вчений у теорії бюджету споживача запропонував дослідження величини функції корисності та функції попиту залежно від динаміки цін і зміни доходів споживача. Ідеї Є. Слуцького стали основоположними в розвитку сучасної ординалістської версії споживацької поведінки та сучасної теорії попиту. Український вчений є фундатором основного рівня вартості, що показує вплив зміни ціни товару X на попит індивіда на інший товар, так званих ефекту доходу та відповідно ефекту заміщення (ефекту Слуцького).

 

63. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ КЕЙНСІАНСЬКОЇ ТЕОРІЇ
Великі класики минулого не розрізняли мікро- і макроекономічні аспекти економіки. Мікроекономічний аналіз був створений неокласичною економікою, створення основ короткострокового макроекономічного аналізу припало на долю Кейнса.
Теорію Кейнса можна назвати "кризовою", оскільки, по суті, він розглядає економіку в стані депресії. По його теорії, держава повинна активно втручатися в економіку унаслідок відсутності у вільного ринку механізмів, які по-справжньому забезпечували б вихід економіки з кризи. Кейнс вважав, що держава повинна впливати на ринок в цілях збільшення попиту, оскільки причина капіталістичних криз - перевиробництво товарів.
Він пропонував декілька інструментів. Це гнучка кредитно-грошова політика, стабільна бюджетно-фінансова політика і ін. Гнучка кредитно-грошова політика дозволяє переступити через один з серйозних бар'єрів - нееластичність заробітної плати. Це досягається, вважав Кейнс, шляхом зміни кількості грошей в обігу. При збільшенні грошової маси реальна зарплата зменшиться, що стимулюватиме інвестиційний попит і зростання зайнятості. За допомогою бюджетно-фінансової політики, Кейнс рекомендував державі збільшити податкові ставки і за рахунок цих засобів фінансувати нерентабельні підприємства. Це не тільки зменшить безробіття, але і зніме соціальну напруженість. Головними рисами кейнсіанської моделі регулювання є:
· частка національного доходу висока і перерозподіляється через держбюджет;
· створюється обширна зона державного підприємництва на основі утворення державних і змішаних підприємств;
· широко використовуються бюджетно-фінансові і кредитно-фінансові регулятори для стабілізації економічної кон'юнктури, згладжування циклічних коливань, підтримки високих темпів зростання і високого рівня зайнятості.
Теорія Дж. М. Кейнса насправді вельми прагматична, тісно пов'язана з тлумаченням завдань державної політики і в цьому сенсі знаменує собою методологічний поворот від соціально нейтральної економіки до традицій політичної економії.
64.РОЗРОБКА Д.М. КЕЙНСОМ НОВОЇ МЕТОДОЛГІІЇ ЕКОНОМІЧНОГО АНАЛІЗУ
Важливу роль у формуванні кейнсіанства як потужного наукового напряму відіграло становлення філософських позицій вченого та його здатність стати виразником нових морально-етичних принципів сучасної йому історичної доби.
Дж. М. Кейнс належав до генерації інтелектуального, філософсько-етичного та навіть художньо-естетичного авангарду першої половини XX ст. У широкому розумінні він став одним з тих, хто очолював суспільну трансформацію від буржуазного традиціоналізму до модернізму. В колі радикально мислячої нової генерації початку століття він спромігся зробити виклик традиційним буржуазним суспільним цінностям та консервативним моральним нормам Британії вікторіанської епохи.
Нонконформізм зрілого Кейнса в науці та політиці мав глибокі передумови. В молодості він був активним учасником Блумсберійського гуртка — спільноти інтелектуалів-однодумців, високоосвічених критиків та митців, які згуртувались навколо видатної англійської письменниці Вірджинії Вульф. Молодь осмислено стала на шлях бунту проти соціальних, політичних та моральних переконань і принципів попередніх поколінь, а фактично проти консервативних нашарувань попередніх епох. Дж.М. Кейнс та його оточення по Блумсберійському гуртку культивували в собі здатність на власні, відмінні від суспільних, життєві позиції та погляди. Вони виступали проти морального диктату суспільства над індивідом, за право піддавати сумнівам будь-які звичні та незаперечні істини, "прагнули створити дещо нове;...були в авангарді будівельників нового суспільства, вільного, раціонального, цивілізованого, прагнучого правди та краси".КритикаДж.М. Кейнса та його однодумців була спрямована на базові принципи традиційного для XIX ст. суспільного світогляду та панівної економічної ідеології. Так, об'єктом критики стала традиція цілковитого зведення суспільного багатства до суми індивідуальних благ, їх пряме ототожнення. Для більш пізніх економічних поглядів ученого суттєве значення мало усвідомлення того, що зусилля, спрямовані на примноження індивідуального багатства, не завжди приводять до відповідного приросту багатства суспільства. Цей новий підхід в подальшому сприяв формуванню макроекономічної спрямованості теорії Кейнса.
Поряд з цим критиці піддавалися загальноприйняті інтерпретації норм економічної поведінки та домінуючі принципи господарської етики. Зокрема, Кейнсом та його оточенням критично сприймалось традиційне схвалення заощадливості та прагнення економічних суб'єктів до накопичення. Ці етичні принципи вважались основоположними для капіталізму XIX ст. Ощадливість традиційно сприймалась як позитивний прояв "буржуазного духу", як вагоме джерело нагромадження капіталу та розширеного відтворення. Дивлячись на цей процес під кутом зору нових реалій макроекономічної нерівноваги, Дж.М. Кейнс показав економічні загрози та ризики, пов'язані з відмовою від активного індивідуального та виробничого споживання, їх недостатній рівень обумовлює недостатність сукупного попиту, що тягне за собою порушення економічної рівноваги в масштабі національної економіки.
В цілому, звільнення економіста від ряду застарілих світоглядних стереотипів, формування нових філософських та моральних установок мали велике значення для його подальшої наукової та суспільної діяльності. Це не тільки значною мірою сформувало його як особистість, але також стало ідейним підґрунтям теоретичних відкриттів та новацій в галузі державного регулювання економіки. "Він мав сміливість і рішучість, щоб виступити проти своєї країни та її традицій і запропонувати світу нові партнерські відносини між урядом та народом, щоб зробити життя кращим".
Новаторство економічної теорії Кейнса обумовлено, передусім, новітністю його методології дослідження. Особливості методології кейнсіанства викладені нижче.
По-перше, це визначання нового предмета дослідження — макроекономіки, вивчення її як цілісної економічної системи, що підпорядкована власним законам функціонування і розвитку. Не заперечуючи мікроекономічний аналіз А. Маршалла, коли в центрі уваги знаходилась поведінка індивіда, економічного суб'єкта, споживача або підприємця, Дж.М. Кейнс вже на початку книги "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" зазначив його обмеженість. Предметом дослідження ученого вперше стала макроекономічна система в цілому, з властивими їй функціональними залежностями та економічними закономірностями, а не механічна сума мікроодиниць, згідно з поглядами неокласиків.
Більш того, Дж.М. Кейнс зміг теоретично довести, що закони функціонування макросистеми не тотожні законам мікроекономічного рівня. Тому цілком раціональні та правильні на індивідуальний погляд дії економічних суб'єктів можуть в цілому викликати загальні руйнівні макроекономічні наслідки. Так, максимізація використання ресурсів та орієнтація на максимальний прибуток на рівні кожного одиничного господарства в масштабі економіки неминуче тягне за собою загрозу загального надвиробництва.
Поряд з цим Кейнс відійшов від традиційного для неокласики уявлення про національну економіку як про сукупність окремих ринків: товарів, грошей та капіталів, праці та інших виробничих ресурсів. Він аналізує макроекономічні процеси та функціональні залежності переважно в межах єдиного національного ринку.
По-друге, відповідно до нового предмета дослідження Дж.М. Кейнс розробив основи нового методу дослідження — макроекономінного, який передбачав вивчення законів макросистеми як органічної цілісності. На противагу неокласикам, Кейнс виходив з того, що умови процвітання окремих фірм не ідентичні умовам процвітання економіки в цілому. А тому макроекономічний метод дослідження був орієнтований на пріоритетний аналіз макроекономічних залежностей та процесів, факторів економічної стабільності та циклічності. Таким чином, учений започаткував макроекономічну теорію, що стала самостійним напрямом економічної теорії.
По-третє, методологічним нововведенням є також розробка Дж.М. Кейнсом і введення в науковий вжиток нового категоріального апарату макроекономічного аналізу, який базувався на сукупних (агрегованих) величинах.
До основних категорій кейнсіанської теорії належать національний дохід, ефективний та недостатній попит, споживання, заощадження та інвестиції в масштабі економіки, рівень загальної зайнятості, повна зайнятість, вимушене безробіття, перевага ліквідності, мультиплікатор тощо. Вони і в сучасних умовах є базовими не тільки для кейнсіанського напряму, але й для всієї макроекономічної теорії. Для теорії Дж.М. Кейнса також характерна зміна акцентів у використанні традиційних економічних категорій та їх переосмислення на основі нових теоретичних підходів.
По-четверте, кейнсіанська "Загальна теорія" ґрунтується на розроблених власне Кейнсом на противагу неокласичній ортодоксії принципово нових методологічних засадах макроекономічного аналізу ринку. Зокрема, методології кейнсіанського аналізу властивий кардинальний відхід від традиційної класично-неокласичної доктрини загальної ринкової рівноваги — закону Сея, фокусування, на противагу ортодоксальній неокласичній теорії, основної уваги на вивченні факторів макроекономічної нерівно-ваги та економічної невизначеності.
Методологічною основою аналізу природи і причин ринкової циклічності стало переміщення акценту з довготривалих інтервалів часу на дослідження переважно короткострокових ринкових коливань. На цій основі центральною проблемою дослідження ринку в кейнсіанській теорії став не рівень пропозиції (неокласика), а стан та рівень сукупного ринкового попиту, його структура та фактори динаміки.
По-п'яте, Дж.М. Кейнс зробив значний внесок у подальший розвиток економічних методів теоретичного дослідження. Його теорії властиве відновлення каузального методу пізнання економічних законів, привнесення його в площину макроекономічного аналізу. Якщо неокласики використовували головним чином функціональний аналіз, зосереджуючись на дослідженні зв'язків взаємодії, взаємовпливу факторів, то Кейнсу притаманне повернення до використання причинно-наслідкового методу аналізу. Він фіксує визначальні, активні фактори (схильність до споживання, гранична ефективність капіталу, норма процента) і їх вплив на змінні, залежні величини (зайнятість, національний дохід). Це означало піднесення причинно-наслідкового методу на якісно новий рівень макроекономічного аналізу.
Особливістю кейнсіанської методології є врахування психологічної мотивацїі економічної діяльності. Дж.М. Кейнс здійснив новаторську для теорії свого часу розробку психологічних основ економічної поведінки ринкових суб'єктів, що обумовлює реалізацію основних макрекономічних процесів. Він увів в економічну теорію такі нові категорії, як основний психологічний закон, психологічна схильність до споживання, заощадження та інвестицій, психологічні основи надання переваги ліквідності та ін.
Кейнс також поширив на нову галузь макроекономічної теорії застосування сучасних на той час кількісних, математичних методів дослідження, зокрема, методу граничного аналізу. Його новаторське використання збагатило аналітичний інструментарій макроекономічної теорії такими новими категоріями, як гранична схильність до споживання та заощадження, граничний дохід, гранична ефективність капіталу, граничні інвестиції тощо. Тим самим учений сприяв універсалізації методології маржиналізму, її поступовій трансформації з виключної складової неокласичної мікроекономічної теорії у загальнотеоретичний інструмент економічного аналізу.
Слід зазначити, що Дж.М. Кейнс широко застосовував також і метод прогнозування як результат екстраполяції на майбутнє економічних процесів, що ним досліджувались, елементи економіко математичного моделювання, метод врахування раціональних очікувань, тобто ті методи дослідження, які в подальшому розвинулися і увійшли в методологічний арсенал сучасної світової економічної теорії.
Нарешті, по-шосте, важливою особливістю кейнсіанської методології, що обумовила нову загальну спрямованість всієї кейнсіанської доктрини, є реалізація в ній передусім практичної, прагматичної функції економічної теорії, тобто безпосереднє підпорядкування теоретичного аналізу виробленню ефективної економічної політики. Кейнсом було здійснено теоретичне обґрунтування необхідності регулювальних функцій держави для досягнення макроекономічної рівноваги та повної зайнятості. Але домінування прагматизму не заперечує реалізації Кейнсом пізнавальної функції, особливо в галузі дослідження макроекономічних закономірностей ринкової економіки, про що свідчить започаткування ним нового наукового напряму — кейнсіанства.

 

65. Світове господарство - це політико-економічна і економіко-географічна система, яка характеризується розвитком і територіальним розміщенням планетарного господарства, його галузей, а також окремих країн і великих регіонів. Географічна "модель" світового господарства, за В.П. Максаковським складається із 10 соціально-економічних центрів. Найбільш впливовим центом вважається Європа (40 % ВВП) і Північна Америка (30 %), відтак - Японія (10%), Китай, країни Центрально-Східної Європи. Серед інших світових економіко-географічних центрів відчутних розмірів досягли Індія, Австралія, Бразилія, а також Південно-Західний, Південно-Східний макрорегіони Азії. При цьому окремий господарський об'єкт теж є в полі географічного вивчення, адже він бере участь у формуванні географічного ландшафту, в якому взаємодіє з навколишнім середовищем.
Найбільш переконливим аргументом єдності світового господарства є реальність міжнародного територіального поділу праці, спеціалізація господарства країн світу і формування єдиного світового ринку.
Міжнародний поділ праці - це спеціалізація окремих країн на виробництві певних видів продукції та послуг для задоволення потреб світового ринку. Наприклад, Аргентина і Австралія спеціалізуються на тваринницькій продукції; Німеччина і Великобританія - на виробництві машинної техніки тощо. Така спеціалізація може грунтуватися або на природних, або суто економічних передумовах, які пов'язані з меншими витратами на даний продукції порівняно зі світовими показниками.
Міжнародний поділ праці сприяв формуванню світового ринку, зародки якого сягають найдавніших етапів розвитку людського суспільства. Таким прикладом є виникнення торговельних держав (Фінікія, Венеція та ін.). Але зовнішня торгівля в цей період мала локальне значення, обмежувалася незначними регіонами впливу.
Світовий ринок, будучи складовою частиною всесвітнього господарства, виступає як сукупність національних ринків окремих країн, між: якими відбувається обмін товарами, послугами, працею на основі фінансово-кредитних зв'язків та інших відносин, що диктуються територіальним поділом праці.
До товарів належать не лише матеріалізована продукція (верстати, тканини, устаткування, збіжжя тощо), але й результати інтелектуальної праці - світовий ринок патентів, "ноу-хау" і т.д., а також послуги, що включають працю у сфері туризму, фінансів, охорони здоров'я, освіти, транспорту, зв'язку, посередницьких організаціях тощо. Відображенням руху матеріальних та нематеріальних наслідків праці є світовий кредитний та валютний ринки. У сучасних умовах господарювання функціонує також міжнародний ринок праці, свідченням якого є масова міждержавна міграція трудових ресурсів.
Мануфактурному періоду розвитку Європи відповідають початкові форми міжнародної економічної інтеграції, які сприяли появі промислових районів. Перші такі райони формувались у Фландрії (західна частина Бельгії).
Завдяки економічним зв'язкам із Фландрією, в Англії теж у XIV ст. сформувалися центри переробки овечої вовни.
Прикладом раціонального розвитку промисловості у до фабричну епоху був Ліонський район Франції, що спеціалізується на виготовленні шовку.
Перші гірничо-металургійні центри і райони виникли у Німеччині, Швеції, Росії, були спроби організувати їх в Українських Карпатах, тобто там, де були значні запаси деревини, що служило сировиною для отримання деревного вугілля - першого високоефективного палива, здатного підтримувати в металургійних печах температуру, при якій можна було плавити руду і кувати залізо. Таким центром був Бірмінґемський район металообробної спеціалізації в Англії, де виробляли дрібні металеві вироби - від цвяхів і замків до зброї, або швейцарський район годинникової промисловості і центром у Женеві.
Успішний розвиток мануфактури дав змогу здійснити первинне нагромадження капіталу, набути досвід підготовки кваліфікованих кадрів для наступного етапу розвитку промислового виробництва - фабричної і машинної індустрії. Технічною передумовою такого переходу було впровадження парового двигуна. У цей період відкрито еру машинобудування - з'явились бавовнопрядильні машини, металообробні верстати та інші механізми. У металургії почали використовувати кокс.
Ранчове скотарство вважалося спеціалізованим варіантом латифундій. Воно розвивалось у районах із засушливим кліматом. Та вузька спеціалізація й екстенсивне ведення господарства не сприяли підвищенню ефективності цих форм господарювання (Венесуела, Кенія, Замбія, Зімбабве).
Найхарактернішою формою господарювання у тропічних районах стали плантаційні господарства. Вони не лише змінювали природні ландшафти, а й впливали на культуру землеробства: виникали господарства з великими площами земель, з високим рівнем товарної спеціалізації і з використанням найманої праці. Такі плантації створювались іноземними інвесторами, а продукція була зорієнтована на потреби світового ринку.
Новий тип господарств - фермерські господарства, створювали в колоніях переселенці з Європи. Такі господарства в найбільш чистому вигляді формувалися в Африці. Вони виникали на найкращих землях і орієнтувалися на високотоварне виробництво. Отже, нові форми господарювання, хоч і ускладнили територіальну економічну структуру, але не ліквідували автохтонних (місцевих) багатоукладних господарств доколоніального періоду.
Найхарактернішою ознакою такої економіки стали значні диспропорції у розвитку територій. Так, плантаційні та фермерські господарства, займаючи родючі землі, освоювали території вздовж транспортних артерій, насамперед залізниць. Використовуючи найману працю, вони обезлюднювали малопродуктивні місцеві господарства, тобто розорювали дрібних власників.
На початку XX ст. розширювалось іригаційне будівництво, що дало змогу додатково залучити в господарський обіг землі прибережних районів Чилі, засушливої частини Пенджабської рівнини у Британській Індії. У результаті значно зросла щільність населення на обезлюднених до цього територіях. У Британській Індії, наприклад, в середині 20-х років XIX ст. вона вже досягла 120 осіб/км².
Невеликі автохтонні міста-поселення часто занепадали, і лише наприкінці XIX ст., коли туди почали проникати нові господарські відносини, вони поступово відновлювалися. Більшість міст у період колоніальної і напівколоніальної залежності були адміністративними і торговельно-транспортними центрами. Промисловість тут розвивалася слабо, хоч численним був сектор кустарів і ремісників. Створення фабричної індустрії відбувалося повільно, але на початку XX ст. спостерігається зростання кількості міст і чисельності міського населення, особливо в районах переробки і вирощування бавовнику, де організовувалися великі текстильні фабрики (Бомбей).
Пожвавлення економічної діяльності наприкінці XIX - на початку XX ст. сприяло посиленню руху за національну незалежність колоніальних країн. Отримали політичну незалежність колишні колонії в Азії та Африці. Особливо активізувався цей процес після Другої світової війни.

 

66. Протягом ледь не всього XIX ст. нові ідеї, політичні перевороти та суспільні реформи привертали до собі увагу європейців, отже і українців. Однак паралельно із цим розвивався менш помітний, проте набагато глибший процес змін, а саме - промислова революція. Ще ніколи від кам " яного віку, коли людина навчилася обробляти землю, не відбувалися такі докорінні зміни в всіх царинах людського життя, як тих, що були викликані появою машини. Втім на Україні індустріалізація спочатку відбувалася повільно, і величезна більшість її населення лишалася такою, якою вон були протягом тисячоліть, - хліборобами. Алі, нарешті розвинувшись наприкінці XIX ст. в деяких регіонах України, індустріалізація стала швидко набирати широкого розвою. Внаслідок цого несподівано виник конфлікт між двома цілком різними системами виробництва, суспільної організації, та людських цінностей - однією, заговорили українською у " язаною із модернізованим містом, пролетаріатом й машинами, та іншою - традиціоналістським селом, селянином й ручною працею. Тертя, суперечності та дилеми, що виникали із цого протистояння, формували плин української історії протягом одного десятиліття XX ст.

Посткріпосницьке село

Хоч скасування кріпаччини у 1861 р. звільнило селян Ро-сійської імперії від цоміщиків, воно та не покращило їхнього економічного стану. Описи життя селян после розкріпачення нагадують нескінченний плач над їхніми бідами. Безпосередньою причиною деяких з них були хибні розрахунки архітекторів реформ. Непоправною їхньою помилкою стало обкладення селян занадто великим фінансовим тягарем за умів кричущої обмалі землі. Крім обтяжливих виплат за свої наділи, селяни були вимушені платити подушний податок, а також непрямі податки на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби із металу й, що особливо важливе, на горілку. Під кінець XIX ст. урядова комісія доповідала, що із урахуванням компенсації за землю селяни сплачували у 10 разів понад податків, ніж дворяни. Навіть после скасування подушного у 1886 р. та компенсаційних виплат у 1905 р. більшу частину жалюгідних селянських грошей із " їдали непрямі податки.

Щоб виконати свої фінансові вол " язання, деякі селяни чи позичали гроші у заможніших сусідів, чи, що особливо спостерігалося на Правобережжі, - у євреїв-лихварів. Алі оскільки проценти часто перевищували 150, селяни, як правило, лише глибше в " язли у боргах. Інші намагалися продати отриманий ними незначний надлишковий продукт, але й дрібне підприємництво були давати прибутку в ситуації, коли попит невеликий, ринки збуту віддалені, а ціни надто низькі. Врешті-решт, найбідніші селяни за надзвичайно низьку платню часто наймалися на роботу до своїх колишніх поміщиків чи багатих селян.

Зрозуміло, що хронічний шлюб грошей, характерний для 90% населення України, мав значні наслідки для економіки. Більшість селян було неможливо Дозволити собі купити ані додаткової землі для прирощення наділів, ані сучасного реманенту (уже не кажучи про машини) для підвищення продуктивності. На Ліво- та Правобережжі близько половини селян не малі ані коней, ані якісного залізного реманенту.

Попри загальне безпросвітне становище селян деякі із них, як водитися, хазяйнували краще за інших. Унаслідок цого майнове розшарування між селянами стало помітнішим после реформи. Соціально-економічна.структура українського (як й російського) сіла б у сутності відповідала знаменитому вислову ОлдосаХакслі про людей звичайно діляться на вищих, середніх та нижчих. Українське селянство згодом стало складатися із відносно багатших, які називали куркулями; господарів середнього статку, тобто середняків; та бідних селян, чи бідняків.

Укріїнські селянки за працею. Кінець ХІХ ст.

Завдяки поєднанню натужної роботи, ініціатив-ності, землеробського талан-ту із (що досить часто траплялося) експлуатацією односельців близько 15-20% селян удалося збільшити наділи і накопичити деякі багатства, у тому годину як інші дедалі глибше погрузали у злиднях. Шлюби в межах своєї верстви допомагали куркулям збільшувати і протягом наступних поко-лінь утримувати свої володіння. Середній представник цієї верстви мав від 65 до 75 акрів землі, кілька коней та сільськогосподарську техніку. Вони часто наймали батраків й вели комерційне сільське господарство. Услід за Леніним радянські вчені особливо гостро засуджували цих селян, розглядаючи їхнього як сільську буржуазію та експлуататорський клас. Проте багато західних учених застерігають від перебільшення соціально-економічних розбіжностей між куркулями та іншими селянами. І хоч куркулі і справді експлуатували бідніших земляків, а тих часто їхні ненавиділи й заздрили їм, куркулі вважали собі і продовжували лишатися в очах інших селянами, котрі не малі жодного ставлення до міщан чи дворян. А біднота мріяла не про ліквідацію куркулів, інші ж, щоб самим статі такими.

Середня верства селян був відносно великою й складала близько 30% сільського населення. Середнякові звичайно належало 8-25 акрів землі, чого вистачало тих, щоб прогодувати батьківщину. Доти ж середняки часто малі кілька коней та кілька голів худоби. Дуже рідко смердоті могли купити собі якусь сільськогосподарську техніку. Такі міцні і працьовиті середняки, із їхніми чепурними біленькими хатами, що самим своїм виглядом наче говорили про гордість господаря своєю власністю і незалежністю, були особливо поширеними на Лівобережжі.

.

Частка дворянства свідчила про ті, що традиційна еліта на Україні, як й в усій імперії, поступово відходила у небуття. Продавши свої землі, дворяни переїздили до міст, де ставали чиновниками, офіцерами чи представниками інтелігенції. Втім, смердоті і надалі користувалися великими суспільними перевагами, й до рук аж до 1917 р. перебувала більшість орних земель. Алі дні дворянства як класу, що уже не мав влади над селянством й поступово втрачав контроль над землею, були полічені.

як не парадоксально, хоч українське село терпіло від застою й занепаду, його роль як “європейської житниці” продовжувала зростати. Це відбувалося завдяки бо невеликому прошарку дворянства разом з підприємцями із інших класів удалося, всупереч загальним тенденціям, перетворити свої маєтки на великі агропідприємства, що постачали продукти на імперський та закордонний ринки. Ненормальність цого стану вловив імперський міністр фінансів Вишнеградський, котрий зауважив: “Недоїмо, але й вивеземо!”

Однак експорт продуктів харчування мав обмежений й місцевий характер. У ньому брали доля лише деякі реґіони України й відносно невеликий відсоток населення. Центром комерційного землеробства на початку XIX ст. стали степові її частини із відкритими землями і легким доступом до чорноморських портів. Ще навіть до звільнення селян землевласники регіону активно збільшували посівні площі, вкладаючи капітал у техніку і використовуючи найману працю. Після 1861 р., коли наявна робоча сила зросла і стала рухливішою, а комунікації - досконалішими, Україна взагалі і степові реґіони зокрема збільшували виробництво продуктів харчування швидше, ніж решта імперії. На початку XX ст. 90% основного експортного продукту імперії - пшениці - припадало на Україну. Тут збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці та 10% кукурудзи.

Проте не пшениця був головною товарною культурою на Україні. Цю функцію виконували буряки - основна сировина для виробництва цукру для імперії та великої частини Європи. У усій Європі важко було б знайти землі, котрі краще, ніж Правобережжя, задовольняли б потреби широкомасштабного вирощування цукрових буряків, що глибоко вкорінилося тут до 1840-х років. як й належало чекати, найбільшими цукроварнями володіли такі польські народи, як Браницькі та Потоцькі. До “цукрових баронів” Правобережжя належали також росіяни, - наприклад, сім " я Бобринських; українці - Терещенки, Симиренки та Ханенки, а також євреї - Бродські та Гальперіни. Водночас цінною товарною культурою на Лівобережжі був тютюн, який покривав 50% усього виробництва в імперії. По обидва боки Дніпра поширеною і прибутковою галуззю господарства стало виробництво горілки. З огляду на такий вирішальний внесок у економіку імперії не чудово, що Україну вважали її невіддільною частиною.

Індустріалізація

Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації та індустріалізації господарства. На цей шлях вже є кілька країн Європи та Америки, але й досвід Ро-сійської імперії був унікальним. Насамперед, держава взяла у собі набагато більшу роль у започаткуванні та здійсненні індустріалізації Росії і України, ніж це було б на Заході. Внутрішній ринок Ро-сійської імперії був надто слабким; буржуазії, із якої, як правило, виходили капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приватного капіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвиткові великої промисловості. По-друге, коли імперія почала індустріалізацію, спираючись на допомогу капіталу і поради спеціалістів, темпи розвитку були надзвичайно швидкими, особливо на Україні 1890-х років, коли за кілька років виникли цілі галузі промисловості. Нарешті, економічна модернізація імперії перебігала дуже нерівномірно. На зламі століть звичайною картиною на Україні були найбільші і найсучасніші в Європі фабрики, копальні та мегалургійні заводі, оточені селами, де люди все ще впрягалися в плуг, ледве животіючи на своїй землі, як й століття тому. [pic]

Подібно до інших країн, одним з перших провісників модернізації стала залізниця. Керуючись як воєнними (головною причиною поразки росіян у Кримській війні був шлюб належних комунікацій), то й економічними міркуваннями, царський уряд узявся створювати мережу залізниць. У Російській Україні Перші залізничні колії було б прокладено у 1866-1871 рр. між Одесою і Балтою для прискорення транспортування збіжжя. За 1870-ті рокта, що стали піком у прокладенні залізниць на Україні, смердоті сполучили між собою усі головні укра-їнські міста й, що найважливіше, поєднали Україну із Москвою - центром імперського ринку. У міру того як із України на північ ішли продукти і сировина, а й у зворотному напрямі, на південь, у небачених кілько