Загальна будова та функції квітки

Квітка - це видозмінений вкорочений, обмежений у рості пагін, що забезпечує насіннєве розмноження у покритонасінних (квіткових) рослин. Поява квітки у процесі еволюції забезпечила широке розселення покритонасінних на Землі.

Квітка складається (рис.40):

o видозмінене стебло пагона:

1 - маточка;

2 - тичинки;

3 - пелюстки;

4 - чашечка з чашолистками;

5 - квітконіжка.

1) квітконіжка - безлиста частина стебла під квіткою; у деяких рослин (подорожника, вербени) квітконіжка не розвинута, такі квітки називаються сидячими;

2) квітколоже - укорочена розширена вісь квітки, на якій розташовані її частини: чашолистки, пелюстки, тичинки, маточки; форма квітколожа може бути видовженою, опуклою, плоскою, вгнутою;

o видозмінені листки пагона:

1) чашолистки - невеликі зелені листочки (містять хлорофіл, тому в них відбувається фотосинтез); сукупність чашолистків утворює чашечку; у деяких рослин (тюльпани, анемони) чашолистки стають пелюсткоподібними і виконують функції пелюсток;

2) пелюстки - листочки яскраво забарвлені або білі; розрізняють нижню вузьку частину - нігтик і верхню розширену частину - пластинку; сукупність пелюсток утворює віночок;

3) тичинка - чоловічий генеративний орган квітки, що являє собою видозмінений листок - мікроспорофіл (від грецьк. mikros - малий, spora - сім'я, folium - листок), на якому розвиваються мікроспорангії (від грецьк. mikros - малий, spora - насіння та angeion - посудина); тичинка складається із стерильної частини - тичинкової нитки і фертильної (від лат. fertilis - плодючий), здатної до розмноження, - пиляка; пиляк складається з пилкових мішків (тек), з' єднаних в' язальцем; пилковий мішок складається з одного або кількох гнізд - мікроспорангіїв, у порожнині яких розвивається значна кількість пилку - мікроспор; сукупність тичинок утворює андроцей (від грецьк. andros - чоловік, oikia - житло);

4) маточка - жіночий генеративний орган квітки, який складається з видозміненого плодолистка - мегаспорофіла (від грецьк. megas - великий, spora - сім' я, folium - листок) з розташованими на ньому насінними зачатками; складається із нижньої розширеної частини - зав 'язі, видовженої та звуженої - стовпчика, верхівкової сплощеної - приймочки; сукупність плодолистків називається гінецеєм (від грецьк. gyne - жінка, oikia - житло).

Сукупність чашолистиків і пелюсток у квітці, називається оцвітиною. Оцвітина виконує захисну функцію та сприяє запиленню. Більшість квіток (слива, вишня, троянда, горох) мають у квітці і чашечку, і віночок. Разом вони утворюють подвійну оцвітину.

Проста оцвітина складається з однакових за забарвленням листочків. Проста оцвітина, що має зелене забарвлення (кропива, коноплі), називається чашечкоподібною, а оцвітина, забарвлена в інші кольори (проліски, тюльпан, конвалія), - віночкоподібною. Квітки без оцвітини називаються голими (верба, ясен).

Функції квітки:

o утворює і містить: тичинки з пилковими зернами та плодолистки (маточки) з насінними зачатками;

o приваблює запилювачів (комах);

o сприяє запиленню - процесу перенесення пилку з тичинок на маточки;

o здійснює запліднення - процес злиття статевих клітин (гамет) - сперміїв із яйцеклітинами;

o формує насінину і плід.

Мінерали. Загальні уявлення. Гірські породи. Класифікація. Рельєф. Ендогенні процеси. Геосинкліналі та плтформи. Головні рельєфоутворюючі фактори.

Мінера́л (від пізньолат. minera — руда, рудна жила, рудник) — природна речовина, що утворилась під час геологічних процесів в земній корі або за еквівалентних процесів на інших космічних тілах у Всесвіті[1]. Достатньою умовою для називання речовини мінералом є офіційне визнання IMA. Типовим прикладом мінералів можуть слугувати складові частини гірської породи граніту: польовий шпат мікроклін K(AlSi3O8), кварц SiO2, слюда мусковіт KAl2(AlSi3O10)(OH)2.[2] Число відкритих мінералів зростає з року в рік і нині перевищують 4000. Наука, що вивчає мінерали, називається мінералогією.

У вузькому значенні мінерал — природна хімічна сполука кристалічної будови, що утворюється внаслідок прояву геологічного процесу.

До мінералів належать тверді тіла кристалічної будови, що мають природне походження та характеризуються однорідною структурою і певним хімічним складом

Класифікація мінералів — розподіл мінералів на систематичні одиниці на основі їх спільних ознак (зовнішніх, геологічних, хімічних, кристалографічних, геохімічних і кристалохімічних). В залежності від того, яким ознакам надається перевага, класифікації мінералів поділяються на:

• хімічні,

• геохімічні,

• геологічні,

• кристалографічні,

• кристалохімічні,

• за зовнішніми ознаками.

Найсучаснішою є кристалохімічна класифікація, в основу якої покладено взаємозв'язок між хімічним складом і будовою мінералів, а також їх властивостями і морфологічними особливостями. За цими ознаками всі мінерали поділяють на типи, класи, підкласи, відділи

Характерні властивості мінералів, обумовлені їх складом і будовою. Фізичні властивості. визначаються конституцією мінералів, головним чином особливостями їх симетрії та анізотропії. Математичний аналіз фізики мінералів базується на тензорному численні і теорії груп.

Відбивна здатність — здатність мінералів відбивати частину світла, що падає на них. Є оптичною константою мінералів, яка використовується в мінералогії як діагностична ознака. Числове значення цієї константи (у %) визначається формулою:

R = Ii/Iy

де Ii — інтенсивність падаючого на поверхню мінералу світла, Iy — інтенсивність відбитого світла, R — показник відбиття.

Найбільша відбивна здатність (95%) спостерігається у самородного срібла.

Хімічні властивості

Основними хімічними властивостями мінералів є їх розчинність у воді та взаємодія з кислотами (найчастіше з хлоридною HCl)

Рельєф. Ендогенні процеси. Геосинкліналі та плтформи. Головні рельєфоутворюючі фактори. До ендогенних процесів відносять тектонічний рух земної кори, магматизм, метаморфізм, сейсмічна активність. Гол. джерелами енергії ендогенних процесів є тепло і перерозподіл матеріалу у надрах Землі за густиною (гравітаційна диференціація). Глибинне тепло Землі, на думку більшості вчених, має переважно радіоактивне походження. Радіоактивне тепло, знижуючи в'язкість матеріалу, сприяє його диференціації, а остання прискорює винос тепла до поверхонь. З ендогенними процесами пов'язане формування рельєфу Землі і утворення багатьох найважливіших корисних копалин.

Рельє́ф (англ. relief; нім. Relief; фр. relief від лат. relevo — піднімаю) — сукупність нерівностей поверхні суходолу, дна океанів і морів, різноманітних за обрисами, розмірами, походженням, будовою, віком та історією розвитку. Сукупність форм поверхні, які перебувають на різних стадіях розкрутку, у складному поєднанні одна з одною й у взаємозв'язку з навколишнім середовищем

розрізняють рельєф декількох порядків:

• планетарні форми рельєфу (материкові виступи і ложа океанів),

o мегарельєф (гірські системи, рівнинні країни),

 макрорельєф (гірські хребти, міжгірські западини),

 мезорельєф (горби, яри, підводні каньйони),

 мікрорельєф (карстові воронки, лунковий або барханний рельєф),

 нанорельєф (термітники, кротові купки).

При морфогенетичному аналізі рельєфу варто розрізняти:

• ендогенні рельєфотворчі чинники, зумовлені внутрішніми силами Землі (переважно тектонічні рухи й вулканічна діяльність),

• екзогенні, пов'язані із променевою енергією Сонця (текуча вода, льодовики, вітер, прибій на берегах морів і озер, вибіркове вивітрювання тощо). Під безпосереднім впливом сили тяжіння на поверхні Землі відбуваються гравітаційні процеси (зсуви, гірські обвали та інше). Чималу роль у формуванні рельєфу відіграє також діяльність людини — антропогенний рельєф.

Геосинкліналь (рос. геосинклиналь, англ. geosyncline, нім. Geosynklinale f) — лінійно витягнута ділянка земної кори, в межах якої інтенсивно проявляються вертикальні й горизонтальні рухи, магматизм і сейсмічність.

Геосинкліналі розвиваються протягом десятків і сотень мільйонів років і проходять кілька стадій — від прогину, найчастіше зайнятого морем, до формування на місці гірської складчастої споруди.

Для геосинкліналі характерні такі типові формації:

• зеленокам’яна;

• вулканогенна кремениста;

• глинисто-сланцева;

• флішева;

• моласова;

• з інтрузивних утворень — гранітоїдні інтрузії.

Особливо характерна для геосинкліналей так звана офіолітова асоціація.

Геосинкліналь — синонім геосинклінального поясу.

В різних місцях земної поверхні спостерігається велика різноманітність форм рельєфу за розмірами і походженням. У зв’язку з цим існують морфометрична і генетична класифікації форм рельєфу.

морфометрична класифікація. За цією класифікацією всі форми рельєфу поділяються за розмірами, по їх висоті і горизонтальної протяжності.

Мегарельеф – найбільші форми рельєфу, горизонтальні розміри яких вимірюються сотнями кілометрів при різкому або слабкому коливанні висот. Площі цих форм рельєфу займають сотні тисяч квадратних кілометрів (Уральські гори, Російська рівнина, Західно-Сибірська низовина і т. д.). Різниця в абсолютних позначках над рівнем моря знаходиться в межах 500 … 4000 м і більше.

макрорельеф – великі форми рельєфу, горизонтальна довжина яких коливається від 10 до 200 км. Різниця висот вимірюється десятками метрів (вододіли, тераси і заплави річкових долин та ін.) Деякі дослідники поняття «мегарельеф» і «макрорельеф» об’єднують в один термін – «макрорельеф».

мезорельефа – середні форми рельєфу, протяжність яких вимірюється десятками, рідше сотнями метрів. Різниця висот становить 10 … 20 м, іноді більше 30 м, наприклад балки, яри, піщані гряди та ін

Мікрорельєф – малі форми рельєфу з коливаннями висот в межах 1 м і протяжністю до декількох десятків метрів (невеликі пониження і підвищення, степові блюдця, невисокі горбки ін..

Нанорельеф – дрібні форми рельєфу у вигляді шорсткостей і нерівностей поверхні з різницею відносних висот в декілька сантиметрів і протяжністю менше 1 м (купини, борозни, невеликі промоїни, піщана брижі).

У результаті обвалів склепінь над пустотами в Землі, вулканічного дії, наслідків освіти складок, підняттів і опускань земної кори. При цьому зміни рельєфу пов’язані з появою тріщин та розривів шириною від декількох сантиметрів до 10 м і більше. При землетрусах відбуваються обвали і зсуви, а найбільш сильні з них викликають провали або опускання земної поверхні.

епейрогеніческіе вікові рухи земної кори відбуваються повільно на величезних територіях. Під їх впливом відбуваються трансгресія (наступ) і регресія (відступ) моря, Показниками повільного підняття суші служать древні берегові лінії, які спостерігаються по змінюється рельєф.

берегах морів, а про опускання суші кажуть підводні континентальні тераси. Наприклад, близько Севастопольської бухти є дві тераси на глибині 100 м, а сама бухта раніше була долиною річки.