Мікроекономіка як складова економічної теорії. Предмет мікроекономіки.

Мікроекономіка як складова економічної теорії. Предмет мікроекономіки.

Мікроекономіка є однією зі складових сучасної фундаментальної науки про господарство, яка майже три століття носила назву «політична економія», а на межі XIX-XX століть стала називатись «економікс», що в перекладі з англійської трактується нині як «економічна теорія».

Назва «політична економія» закріпилась за наукою після виходу в світ праці француза Антуана Монкретьєна «Трактат політичної економії» (1615 р.), а назва «економікс» - завдяки праці англійського вченого Альфреда Маршалла «Принципи економікс» (1890 р.). останнім часом поширюється вживання інших аналогів «економікс» - «аналітична економіка», «теоретична економіка». Кожна з цих назв відбиває певні зміни в самому змісті науки.

Політична економія, яка досягла своїх вершин у працях таких геніальних вчених як Адам Сміт («Дослідження про природу та причини багатства народів», 1776 р.) та Карл Маркс («Капітал», 1867-1894 рр.), прагнула проникнути в глибинну сутність економічних процесів, пояснити їх природу та суперечності. В ній переважав якісний аналіз і об’єктивний підхід до вивчення економічних взаємозв’язків. Вона відкрила об’єктивні економічні закони, які управляють виробництвом, обміном, розподілом і споживанням матеріальних благ незалежно від волі і свідомості самих учасників цих процесів. В основі всієї науки лежала теорія трудової вартості, започаткована англійцем Вільямом Петті. Представники класичної політекономії здійснювали свої дослідження переважно на рівні окремих товаровиробників, в сучасні й термінології – на мікрорівні. Проте вони описали також деякі процеси, що відображають взаємозв’язки на рівні всього суспільства. Так, французьким вченим Франсуа Кене була створена модель суспільного відтворення (господарського кругообігу) – перша спроба зясувати умови макроекономічної рівноваги. К.Маркс розвинув цю ідею у своїх числових схемах реалізації суспільного продукту і обґрунтував умови розширеного відтворення суспільного капіталу.

Економікс ставила за мету обґрунтувати виключно економічну мотивацію господарської діяльності, зосередилась на вивченні ринкового господарства, основою якого є приватна власність, намагаючись не помічати тих соціальних конфліктів, які час від часу виливались у революції.

Однак криза 1929 р. і Велика депресія 1929-33 рр. змусили вчених звернути увагу на проблеми, характерні для економіки в цілому. Дослідження Джона Мейн ара Кейнса, узагальнені в книзі «загальна теорія зайнятості, проценту і грошей» (1936 р.), значно поглибили знання про економіку в цілому, тобто на макрорівні, і сприяли виділенню двох великих розділів економікс – мікроекономіки та макроекономіки. У другій половині XX ст. відбуваються якісні зміни в економічному житті світового співтовариства. Зростання взаємозв’язку та взаємозалежності національних економік, інтернаціоналізація обміну і виробництва, утворюється єдиний економічний організм, що функціонує за законами ринкової економіки. Розвиток цих процесів зумовив відокремлення від мікро - та макроекономіки – міжнародної економіки, яка вивчає закономірності взаємодії національних економік у сфері міжнародного обміну, виробництва і розподілу факторів виробництва на мікро – та макрорівнях.

Предмет мікроекономіки.

Мікроекономіка вивчає взаємодію окремих економічних суб`єктів та досліджує механізм функціонування конкретних ринків.

Мікроекономіка розкриває основні закономірності функціонування ринкової економіки на рівні товаровиробника та споживача і показує механізм прийняття рішень господарюючим суб`єктами, які прагнуть досягти максимального задоволення потреб в умовах використання обмежених ресурсів.

 

Проблема обмеженості ресурсів та альтернативний вибір

Мікроекономіка вивчає діяльність економічних суб’єктів у процесі виробництва і споживання різних благ. Блага, які споживаються шляхом простого привласнення називаються вільними. Блага, які споживаються шляхом купівлі-продажу називаються економічними. Існує певна категорія благ, які не можуть бути запропоновані споживачеві на ринку, оскільки він не в змозі повністю оплатити їхнє споживання як індивідуальне. Такі блага називаються суспільними і надаються звичайно через державні інститути. У процесі економічної діяльності суб’єкти приймають різні рішення, аналіз яких дає змогу зрозуміти, як функціонує економіка. Прийняття рішення звичайно пов’язане із проблемою вибору. Вибір – це компроміс на який кожен індивід змушений йти, щоб при обмежених можливостях задовольнити якомога більше потреб. Саме рішення приймається при наявності принаймні двох варіантів. Вибираючи один із них, ми відмовляємось від іншого. Необхідність відмови від чогось для вибору саме того, що ми вважаємо за необхідне мати негайно пов’язане із рідкісністю(обмеженістю) ресурсів, які виникають в економіці, або в окремих індивідів у кожний конкретний момент часу. Віддаючи перевагу певному варіанту використання ресурсу, ми оцінюємо його через цінність продукції від якої ми відмовилися, вибираючи дану альтернативу використання ресурсу. Тому базовим поняттям мікроекономіки для визначення цінності ресурсу та ефективності його використання є альтернативна вартість. Альтернативна вартість – це кількість одного блага, якою потрібно пожертвувати заради одержання додаткової одиниці продукції іншого блага.

Модель та крива виробничих можливостей; їх функції в економічному аналізі.

Межа виробничих можливостей або крива трансформації виробничих можливостей – це модель, яка ілюструє ситуацію обмеженості ресурсів, необхідності компромісного вибору та оцінки його альтернативної вартості. Вона єднає точки максимально можливого виробництва двох благ за умови цілковитого використання обмежених ресурсів. Малюнок представляє криву трансформації економіки, в якій виробляються засоби виробництва (y) та предмети споживання (x). Кутовий коефіцієнт нахилу кривої трансформації показує альтернативну вартість виробництва двох благ.

У ситуації обмеженості ресурсів нарощування виробництва одного блага можливе лише за рахунок скорочення виробництва іншого. Така ситуація вважається ефективною, оскільки забезпечує одержання найкращого результату від використання наявних ресурсів. Межа виробничих можливостей є опуклою спадною зі зростаючим в міру просування донизу кутом нахилу, що є проявом закону зростання альтернативної вартості, який діє внаслідок недосконалої взаємозамінюваності ресурсів.
Всі точки на межі виробничих можливостей (А,В,С) є точками ефективного розподілу ресурсів. Всі точки над нею (Н) є недосяжними за даного обсягу ресурсів і даної технології. Всі точки під нею (К) відповідають неповному використанню ресурсів, є неефективними. Щоб розширити виробничі можливості, потрібно або збільшити обсяги ресурсів у суспільстві, або підвищити ефективність їх використання за рахунок технологічних інновацій, що зрушить криву трансформації далі від початку координат

Графік граничної корисності

U

 

MU

 

 

11. Уподобання споживача. Криві байдужості та їх властивості. Гранична норма заміщення.

Крива байдужості – це лінія рівної корисності, всі точки якої показують множину наборів комбінацій двох благ, що забезпечують один і той же рівень корисності.

Для описання уподобань споживача щодо всіх можливих комбінацій двох товарів засто­совується карта байдужості – сукупність кри­вих байдужості , кожна з яких представляє ін­ший рівень корисності (рисунок 1). Вона описує поведінку споживача без врахування видатків на будь-який кошик і є „моделлю бажаного”.

 

 

U3

 

U2

U1

 

Властивості кривих байдужості:

§ криві байдужості не можуть перетинатися;

§ криві байдужості, розташовані далі від початку координат, відповіда­ють наборам благ з вищим рівнем корисності;

§ криві байдужості мають від’ємний нахил для абсолютної більшості благ.

§ в міру просування донизу по кривій байдужості вона стає пологішою, випрямляється.

Гранична норма заміщення – це кількість одного блага, від якої споживач змушений відмовитись, щоб одержати додаткову одиницю іншого блага. Він може бути визначений як кутовий коефіцієнт кривої байдужості в кожній точці.

Кількість одного блага, від якої змушений відмовитись споживач, щоб одержати додаткову одиницю іншого, називається граничною нормою заміни (MRS). Вона може бути визначена як кутовий коефіцієнт кривої байдужості в кожній точці:

де МRS – гранична норма заміщення;

 

 

Y

 

 

 

Y₁ A

 

Y₂ B

 

Y₃ C F U

 

 

0 X₁ X₂ X₃ X

Рисунок 2: Гранична норма заміщення

Малюнок показує, що крива байдужості стає пологішою в міру просування вздовж неї до низу, а гранична норма заміни зменшується від точки А до В і С, тобто споживач готовий відмовлятись від все меншої кількості блага Y для одержання додаткової одиниці товару X.

Якщо товари є абсо­лютними замінниками, споживачу байдуже, який з них споживати (купити учнівський зошит червоного чи синього кольору), гранична норма заміни є сталою, а криві бай­дужості матимуть вигляд спадних прямих. Якщо товари є абсолютними взаємодоповнювачами (наприклад, взуття на праву та ліву ногу), то заміщення неможливе, гранична норма за­міни дорівнює нулю або є нескінченною, а криві байдужості мають вигляд прямого кута.

Пропозиція та закон пропозиції. Рис ст.31 конспект

Пропозиція - та кількість продукції, яку продавці можуть і готові поставити на ринок за визначеною ціною протягом певного періоду часу. Пропозиція – це функція, яка показує залежність між ціною товару та кількістю товару, яка пропонується на ринку за цією ціною. Формально функцію пропозиції можна виразити так: Пропозиція підлягає дії закону пропозиції. Закон пропозиції визначає пряму залежність між ціною та величиною пропозиції: підвищення ціни товару збільшує його пропозицію на ринку і навпаки. Цю залежність демонструє крива пропозиції: рис.

На пропозицію також впливають цінові та нецінові фактори. Цінові фактори.. Зміна ціни викликає зміну обсягу пропозиції. Графічно це відповідає руху уздовж кривої пропозиції. Нецінові фактори. Вони викликають зміщення кривої пропозиції вниз-вправо при збільшенні пропозиції і вверх-вліво при зменшенні. До нецінових факторів належать: ціни на ресурси і величина витрат виробництва; податки та дотації держави; науково-технічний прогрес і технології; очікування продавців; сезонні фактори, кількість продавців на ринку і т.п. З урахуванням усіх факторів, функція пропозиції набуває такого вигляду: де Р – ціна продукції; Pr – ціни ресурсів виробництва; K – технологія виробництва; T – податки і субсидії; N – кількість виробників; B - інші. Пропозиція певного товару окремого виробника є індивідуальною пропозицією.

Ринкова пропозиція - сукупність товарів, які виробляються і пропонуються до продажу всіма виробниками (продавцями) товару за відповідною ціною.

Об'єктивний рух пропозиції регулюється відповідним економічним законом — законом пропозиції. Пропозиція зумовлюється насамперед економічною діяльністю виробників, тобто основних суб'єктів конкурентної боротьби. Процесом-причиною закону пропозиції виступає зміна ціни: вона може знижуватись або зростати, що впливає на кількість товарів і послуг, які пропонуються споживачам.

Якщо ціна знижується, то підприємець одержує менше коштів від реалізації, і навпаки, у разі її зростання за такої самої кількості товарів і послуг, виручка є більшою. Отже, закон пропозиції на відміну від закону попиту ґрунтується на прямій залежності між ціною й обсягом товарів і послуг.

Зміна ціни у кожний конкретний момент, як правило, зумовлює зміну обсягів товарів і послуг, вироблених (наданих) за тих самих витрат виробництва. Ця обставина змушує виробника змінювати тактику. Насправді витрати виробництва не змінилися, а таку саму масу товарів і послуг продано дешевше через зниження ціни. Різниця між сумою реалізації та витратами виробництва зменшилась, отже, виробник отримав менший прибуток, тобто норма прибутку знизилася. Це вагома причина для оцінювання доцільності виробництва цього виду товару. Підприємець має вжити заходів щодо зміни асортименту товару або щодо зниження витрат виробництва. За законом пропозиції остання має відповідати існуючому попиту.

Нецінові фактори, які впливають на пропозицію: 1) ціни на ресурси; 2) витрати виробництва; 3) технологія виробництва; 4) податки і дотації; 5) ціни на інші товари; 6) очікування зміни цін; 7) кількість продавців на ринку. До основних визначників, що впливають на пропозицію, належать: технологія виробництва, ціни на ресурси, ціни на інші товари, податки і дотації, очікування зміни цін, число продавців на ринку. Зміна одного або декількох із перелічених чинників, що впливають на зміну пропозиції, веде до зміщення кривої пропозиції продукту або вправо, або вліво. Це пояснюється такими чинниками: • здоровим глуздом, оскільки зростання цін для виробника - стимулюючий фактор; • зростанням витрат при збільшенні обсягів виробництва і незмінних потужностях, що потребує відповідного підвищення ціни. Закон пропозиції, як і закон попиту, можна задати у графічній, аналітичній і табличній формах. Ця крива має позитивний нахил, що пояснюється прямою залежністю між ціною і обсягом пропозиції Аналітично залежність обсягу пропозиції (Qs) від ціни одиниці товару (p) має вигляд: Qs = f (p) Розрізняють індивідуальну і ринкову пропозицію. Остання є сумою індивідуальних пропозицій на певний товар і визначається тими ж методами, що і ринковий попит.

 

Практичне застосування

Концепція еластичності має численні сфери практичного застосування. Однією з них є цінова стратегія продавців. Так, продавцям, результати діяльності яких пов'язані з обсягом купівлі-продажу продукції, важливо прийняти рішення: яку ціну призначити, щоб отримати найбільший виторг, чи варто її знижувати або підвищувати. Наприклад, власник кінотеатру чи стадіону зацікавлений у встановленні оптимальної ціни на квитки, яка дозволить продати максимальну їх кількість і заповнити глядацькі місця. Сукупний виторг продавців одночасно є видатками покупців, тому зв'язок між показником еластичності і зміною видатків представляє інтерес для обох сторін.

Еластичність – це чутливість однієї економічної змінної до зміни іншоїекономічної змінної, її здатність реагувати на цю зміну. Еластичність попиту відносно ціни (цінова еластичність попиту) показує, наскільки змінюється обсяг попиту залежно від зміни ціни. При визначенні рівня еластичності попиту практичне значення мають не абсолютні величини, а відносні ластичність попиту та її видиЕластичність – це міра чутливості функціонально пов’язаних величин. Вона визначається як співвідношення процентних змін залежної і незалежної змінних. У мікроекономіці застосовується багато різних показників еластичності в залежності від чинників, що викликають зміну досліджуваного явища – попиту, пропонування чи виробництва. Стосовно попиту розрізняють наступні види еластичності: § еластичність попиту за ціною § перехресну еластичність попиту § еластичність попиту за доходом Еластичність попиту за ціною – це процентна зміна обсягу попиту, спричинена однопроцентною зміною ціни даного товару:. Величина цінової еластичності попиту, як правило, виражається від’ємним числом, тому що відображає різноспрямовані зміни: коли ціна зростає, обсяг попиту зменшується, і навпаки. В аналізі часто знак “мінус” відкидають і порівнюють лише абсолютні значення показника (за модулем Попит еластичний, якщо, тобто однопроцентна зміна ціни призводить до більшої процентної зміни обсягу попиту. Попит нееластичний, коли, тобто однопроцентна зміна ціни спричиняє менш ніж однопроцентну зміну обсягу попиту. Попит з одиничною еластичністю має місце, коли, тобто однопроцентна зміна ціни веде до однопроцентної зміни обсягу попиту. Існують також граничні випадки еластичності. Абсолютно еластичний попит має місце, коли, і означає, що споживачі купують товар у необмеженій кількості, але лише за однією ціною. Найменше зростання ціни зменшує попит до нуля, а будь-яке зниження ціни веде до безмежного його зростання. Крива попиту є горизонтальною лінією. Абсолютно нееластичний попит має місце, коли, і означає, що покупці зовсім нечутливі до зміни ціни, незалежно від її рівня попит пред’являється на одну й ту саму кількість товару. Крива попиту має вигляд вертикальної лінії. Факторами цінової еластичності попиту виступають: § наявність товарів – замінників: чим більше близьких і досконалих замінників має товар, тим більш еластичним є попит на нього, і навпаки;

§ питома вага товару у видатках споживача: чим більшу частку займає товар у видатках споживача, тим більш еластичним є попит на нього, і навпаки;загрузка...§ фактор часу у споживанні: у короткостроковому періоді попит менш еластичний, ніж у довгостроковому, оскільки для зміни смаків, уподобань і структури споживання потрібен час; § важливість товару для споживача: попит на товари першої необхідності є нееластичним, на предмети розкоші – еластичним за ціною. За неціновими чинниками попиту розрізняють перехресну еластичність попиту та еластичність попиту за доходом. Обидва показники вимірюють, на скільки процентів зміститься крива попиту під впливом даного нецінового чинника. Перехресна еластичність попиту – це процентна зміна обсягу попиту на один товар при зміні на 1% ц Еластичність попиту за доходом – це процентна зміна обсягу попиту, викликана однопроцентною зміною доходу: або Еластичність попиту за доходом для нормальних благ є додатною (), для нижчих – від’ємною (), для нейтральних – нульовою (). Предмети розкоші мають еластичність попиту за доходом більшу за одиницю, предмети першої необхідності - меншу за одиницю.іни іншого товару.

 

Виробництво та витрати. Рівновага виробника: графічна, алгебраїчна та економічна інтерпретації. Рис ст.45-46 конспект

Виробництво – це процес використання ресурсів (робочої сили, капіталу, природних ресурсів та підприємницьких здібностей) для виготовлення товарів, послуг, інформації. У процесі виробництва споживаються такі ресурси або фактори виробництва: земля, капітал, праця, підприємницькі здібності. Усі фактори, що використовуються у виробництві кількісно обмежені. До основних мікроекономічних параметрів підприємства крім виручки і прибутку належать також витрати виробництва. Загальні витрати факторів виробництва і грошові витрати, що здійснюються підприємством з метою виробництва продукції, називаються витратами виробництва. Рівновага виробника – це стан у якому виробникові вдається досягти виробництва заданого обсягу продукції з мін витрат або із заданого обсягу ресурсів виготовити макс обсяг готової продукції. Механізм встановлення рівноваги виробника аналізують за допомогою ізоквант та ізокост. Точку рівноваги виробника можна визначити двома різними способами. Перший з них полягає у тому, щоб за незмінних цін ресурсів та рівня витрат фірми на придбання факторів виробництва знайти таку комбінацію витрат, яка забезпечує максимальний обсяг виробництва продукції. Рис У точці дотику ізокости до ізокванти Q2 дійсно фірма досягає максимального випуску при заданих бюджетних можливостях, оскільки обсяг виробництва, що відповідає ізокванті Q2 більший ніж, то що відповідає ізокванті Q1. Комбінації праці і капіталу, які б дозволили отримати обсяг виробництва Q3 для фірми недоступний.

Другий метод полягає у знаходженні такої комбінації факторів, яка забезпечує мінімізацію витрат фірми за наявного обсягу виробництва продукції. Рис. Алгебраїчна інтерпретація: в т дотику ізокванти до із окости кути нахилу кривих співпадають (L і K міняємо місцями). Економічна інтерпретація (лекція т6). При заданому рівні виробн. мін витрат досягається за умови використ фірмою такої комбінації ресурсів для якої відношення граничного продукту ресурсу до його ціни є однаковим для всіх вхідних ресурсів. За такої умови кожна остання грош од витрачена на придбання дод од ресурсу праці чи капіталу забезпечує однаковий приріст обсягу готової прод.

 

 

Поняття і види витрат.

 

Витрати - це грошове вираження витрат виробничих факторів, необхідних для здійснення підприємством своєї виробничої діяльності.

Бухгалтерські витрати представляють собою вартість витрачених ресурсів, вимірювану у фактичних цінах їх придбання. Це витрати, які представлені у вигляді платежів за придбані ресурси (сировина, матеріали, амортизація, праця і т.д.).

Проте для ухвалення рішень про доцільність продовження діяльності свого підприємства власники повинні враховувати економічні витрати.

Економічні витрати - це кількість (вартість) інших продуктів, від яких варто відмовитися або якими слід пожертвувати, щоб отримати якусь кількість даного продукту.

Для вітчизняної економіки характерний бухгалтерський підхід до оцінки витрат. Якщо взяти це до уваги, то терміни «витрати» і «витрати» можна вважати синонімами.

Для цілей обліку витрати класифікуються за різними ознаками.

За економічною роллю у процесі виробництва витрати можна розділити на основні і накладні.

К основним відносяться витрати, пов'язані безпосередньо з технологічним процесом, а також з утриманням та експлуатацією знарядь праці.

Накладні - витрати на обслуговування і управління виробничим процесом, реалізацію готової продукції.

За методом віднесення витрат на виробництво конкретного продукту виділяють прямі і непрямі витрати.

Прямі - це витрати, пов'язані з виготовленням тільки даного виду продукції і які відносять безпосередньо на собівартість даного виду продукції.

Непрямі витрати за наявності декількох видів продукції не можуть бути віднесені безпосередньо ні на один з них і підлягають розподілу непрямим шляхом.

По відношенню до обсягу виробництва продукції витрати підрозділяються на змінні та постійні.

Змінні витрати це витрати, загальна величина яких на даний період часу перебуває в безпосередній залежності від обсягу виробництва і реалізації.

Під постійними витратами розуміють такі витрати, сума яких в даний період часу не залежить безпосередньо від обсягу і структури виробництва і реалізації.

До змінним зазвичай відносять витрати на сировину і матеріали, паливо, енергію, транспортні послуги, частина трудових ресурсів, тобто ті витрати, рівень яких змінюється зі зміною обсягу виробництва

Проте, якщо розглянути середні змінні витрати (витрати на одиницю продукції), можна помітити, що їхній рівень залишається приблизно однаковим при різних обсягах виробництва. На одиницю продукції витрачається приблизно однакову кількість сировини, електроенергії і т.д.

До постійним витратам відносяться відрахування на амортизацію, орендна плата, заробітна плата управлінського персоналу та інші витрати, які мають місце, навіть якщо підприємство не виробляє продукцію. У певному діапазоні випуску загальна сума цих витрат залишається практично незмінною (рис. 18 а).

Що стосується середніх постійних витрат (на одиницю продукції), вони знижуються із зростанням обсягу виробництва і збільшуються при його зниженні

 

Мікроекономіка як складова економічної теорії. Предмет мікроекономіки.

Мікроекономіка є однією зі складових сучасної фундаментальної науки про господарство, яка майже три століття носила назву «політична економія», а на межі XIX-XX століть стала називатись «економікс», що в перекладі з англійської трактується нині як «економічна теорія».

Назва «політична економія» закріпилась за наукою після виходу в світ праці француза Антуана Монкретьєна «Трактат політичної економії» (1615 р.), а назва «економікс» - завдяки праці англійського вченого Альфреда Маршалла «Принципи економікс» (1890 р.). останнім часом поширюється вживання інших аналогів «економікс» - «аналітична економіка», «теоретична економіка». Кожна з цих назв відбиває певні зміни в самому змісті науки.

Політична економія, яка досягла своїх вершин у працях таких геніальних вчених як Адам Сміт («Дослідження про природу та причини багатства народів», 1776 р.) та Карл Маркс («Капітал», 1867-1894 рр.), прагнула проникнути в глибинну сутність економічних процесів, пояснити їх природу та суперечності. В ній переважав якісний аналіз і об’єктивний підхід до вивчення економічних взаємозв’язків. Вона відкрила об’єктивні економічні закони, які управляють виробництвом, обміном, розподілом і споживанням матеріальних благ незалежно від волі і свідомості самих учасників цих процесів. В основі всієї науки лежала теорія трудової вартості, започаткована англійцем Вільямом Петті. Представники класичної політекономії здійснювали свої дослідження переважно на рівні окремих товаровиробників, в сучасні й термінології – на мікрорівні. Проте вони описали також деякі процеси, що відображають взаємозв’язки на рівні всього суспільства. Так, французьким вченим Франсуа Кене була створена модель суспільного відтворення (господарського кругообігу) – перша спроба зясувати умови макроекономічної рівноваги. К.Маркс розвинув цю ідею у своїх числових схемах реалізації суспільного продукту і обґрунтував умови розширеного відтворення суспільного капіталу.

Економікс ставила за мету обґрунтувати виключно економічну мотивацію господарської діяльності, зосередилась на вивченні ринкового господарства, основою якого є приватна власність, намагаючись не помічати тих соціальних конфліктів, які час від часу виливались у революції.

Однак криза 1929 р. і Велика депресія 1929-33 рр. змусили вчених звернути увагу на проблеми, характерні для економіки в цілому. Дослідження Джона Мейн ара Кейнса, узагальнені в книзі «загальна теорія зайнятості, проценту і грошей» (1936 р.), значно поглибили знання про економіку в цілому, тобто на макрорівні, і сприяли виділенню двох великих розділів економікс – мікроекономіки та макроекономіки. У другій половині XX ст. відбуваються якісні зміни в економічному житті світового співтовариства. Зростання взаємозв’язку та взаємозалежності національних економік, інтернаціоналізація обміну і виробництва, утворюється єдиний економічний організм, що функціонує за законами ринкової економіки. Розвиток цих процесів зумовив відокремлення від мікро - та макроекономіки – міжнародної економіки, яка вивчає закономірності взаємодії національних економік у сфері міжнародного обміну, виробництва і розподілу факторів виробництва на мікро – та макрорівнях.

Предмет мікроекономіки.

Мікроекономіка вивчає взаємодію окремих економічних суб`єктів та досліджує механізм функціонування конкретних ринків.

Мікроекономіка розкриває основні закономірності функціонування ринкової економіки на рівні товаровиробника та споживача і показує механізм прийняття рішень господарюючим суб`єктами, які прагнуть досягти максимального задоволення потреб в умовах використання обмежених ресурсів.