Розробка стратегії економічної безпеки підприємницької діяльності в умовах тінізації економіки України

Аналіз економічної безпеки підприємницької діяльності як іманентної властивості економічної системи, яка робить можливим функціонування самої системи в умовах впливу негативних факторів внутрішнього та зовнішнього середовища, свідчить, що система формування економічної безпеки є складною відкритою системо. Цей підхід представлений у вигляді схеми (рис. 3.1).

Економічна політика

Заходи економічної політики

Заходи економічної політики

Національна економіка

Внутрішнє середовище

Зовнішнєсередовище

Система формування економічної безпеки підприємництва Механізм забезпечення економічної безпеки підприємництва

Мета

Цілі

Принципи

Функції

Нормативно-правова складова

Інституційно-організаційна складова

Кадрова складова

Інформаційно-аналітична складова

 

Рис. 3.1. Система формування економічної безпеки підприємництва[]

Метою системи формування економічної безпеки підприємництва країни є створення та підтримання умов ефективного функціонування підприємницької системи, що передбачає стійке економічне зростання, незалежність, інерційність та його адаптаційність незалежно від впливу негативних факторів зовнішнього і внутрішнього характеру.

До основних цілей системи формування економічної безпеки підприємництва можна віднести:

- захист і забезпечення реалізації підприємницьких інтересів особи, сім’ї, корпорацій від тінізаційних загроз;

- своєчасне реагування на зміни у внутрішньому і зовнішньому середовищі;

- виявлення загроз, забезпечення повної та достовірної інформації про реальні й потенційні загрози підприємницького характеру;

- оперативну реалізацію необхідних заходів економічної політики щодо нейтралізації загроз економічній безпеці підприємництва;

- здійснення економічної політики, спрямованої на ефективне використання сил та засобів зміцнення економічної безпеки підприємництва, координацію механізму забезпечення його економічної безпеки.

- Вибір оптимальної стратегії підприємницької безпеки обумовлений впливом ряду факторів, головні з яких представлені на рис. 3.2.

Розміри та ступінь різноманітності галузевих структур

Філософія політичного управління

Географічне розташування країни та його особливості

Рівень розподілу праці

Стратегія безпеки реалізується державою

Типи підприємництва в країні, що історично склалися

Стан виробничого потенціалу країни

Прагнення регіонів до самостійності

Технологія управління та тип контролю

Організаційна культура підприємництва

Рівень кваліфікації кадрів

Динаміка зовнішнього середовища

Витрати та «капіталомісткість» рішень, що приймаються

Ставлення до політичної організації підприємницької еліти і співробітників

Стратегія підприємницької безпеки

 

Рис. 3.2. Найсуттєвіші фактори, що впливають на вибір Стратегії підприємницької безпеки[]

Адекватною формою формування системи економічної безпеки підприємництва в умовах тінізації економіки в Україні є стратегічне планування. Це зв’язано з двома головними причинами: 1) стратегічне планування щодо безпеки підприємництва забезпечує розширення у часі і просторі, узгоджений розвиток елементів, об’єкта дослідження, що збільшує прозорість та функціонування, транспарентність перед суспільством та ефективною державою; 2) стратегічне планування апріорі вимагає усунення тінізаційного протиріччя між діями ефективної держави і суб’єктів підприємництва, отже є детінізаційним фактором.

Стратегічне планування – це адаптивний процес, за допомогою якого здійснюються регулярна розробка та корекція системи досить формалізованих планів, перегляд змісту заходів щодо їхнього виконання на основі безперервного контролю та оцінки змін, що відбуваються зовні та всередині підприємництва. Стратегічне планування охоплює систему довго-, середньо- та короткострокових планів, проектів і програм, але головний змістовий акцент при цьому робиться на довгострокові цілі та стратегії їхнього досягнення. Стратегічне планування, як правило, поєднується з практикою стратегічного менеджменту.

Залежно від ступеня усвідомленості цілей, завдань і необхідних результатів діяльності підприємства, а також знань щодо специфіки функціонування об’єкта управління виокремлюють кілька способів (методів) встановлення стратегій [161]. На можливості використання різних підходів щодо розробки планових стратегій вказує Г. Мінцберг [177]. Він описує три основних моделі:

- «планову» – стратегія розробляється, виконується та оцінюється у плановому режимі із залученням спеціального штату висококваліфікованих фахівців, які за допомогою різних моделей і методів визначають можливі результати і знаходять найефективніший шлях досягнення цілей;

- «підприємницьку» – використовуються більш неформальні методи побудови стратегій, що базуються на особистому досвіді керівника-підприємця, його знаннях щодо логіки функціонування галузі; ці чинники використовуються для формування «бачення» майбутнього бізнесу, яке враховується потім у планах, проектах і програмах;

- «навчання на досвіді» – використовується в умовах нестабільного середовища, в якому розробка стратегій та користування ними є спонтанним, слабо контрольованим; тут велику роль відіграє керівник-підприємець.

В Україні в чистому вигляді не реалізовано жодного із зазначених підходів. Для формування стратегії економічної безпеки підприємництва в Україні в умовах його тінізації необхідно здійснювати програмно-цільове управління, стратегію безпеки. Вітчизняна практика стратегічного управління підтримки підприємництва в Україні накопичила певний досвід на двох рівнях – національному та регіональному.

Зарахування підприємництва до програмованих проблем держави пов’язане з тим, що воно відповідає основним їх характеристикам, які потребують вирішення тільки програмно-цільовими методами управління (масштабність, нагальність, практична неможливість вирішення проблеми традиційними методами, без зосередження, концентрації, додаткового залучення ресурсів, використання специфічних форм і методів організації, управління, надання державної підтримки).

Перша спроба формування програмно-цільової політики розвитку малого підприємництва в Україні (перший етап) розпочалася у 1991 р., а саме – з прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про підприємництво» [127] та утворенням Державного Комітету України зі сприяння малим підприємствам і підприємництву [133] і Українського національного фонду підтримки підприємництва та розвитку конкуренції [132].

З метою реалізації державної політики сприяння розвитку підприємництва у березні 1993 р. Кабінет Міністрів України схвалив першу Програму державної підтримки підприємництва в Україні, у преамбулі якої її розглядали як складову комплексу заходів щодо сприяння розвитку ринкових відносин та виходу України з економічної кризи і входження країни у світові господарські зв’язки [125]. Основною метою Програми є реалізація державної політики щодо підтримки і захисту підприємництва, створення правових і організаційно-економічних умов для його розвитку та формування механізму державного регулювання і координації підприємницької діяльності. Проте питання щодо сприяння розвитку малого підприємництва як спеціального об’єкта державного управління згадані лише у двох пунктах стосовно необхідності зменшення на них податкового тиску. Програма залишилася продуктом свого часу: державні органи збиралися регулювати та координувати підприємницьку діяльність на зразок директивно-планової економіки. Негативні наслідки спроб регулювати підприємництво з єдиного центру за одночасної спрямованості економіки на розвиток ринкових відносин проявились спочатку її реалізації. Відсутність чітко визначених програмно-цільових параметрів розвитку підприємництва, у тому числі й всіх його структурно-складових акторів, незабезпеченість виконання програм розвитку необхідними ресурсами змусили Президента України прийняти рішення про ліквідацію Державного комітету України сприяння малим підприємствам і підприємництва. Це спричинило розроблення та впровадження нової правової бази та формування нової концепції, яка відповідала б потребам розвитку підприємництва вищими ланками державного управління країною.

Стійке негативне ставлення сучасного державного управління до проблем вітчизняного малого та середнього підприємництва унеможливлює не тільки ствердження нової ідеології у питаннях інституційного забезпечення його розвитку, а й нівелює перспективи будь-яких спроб змінити цю ситуацію на краще. Проте, як будь-якому інституту управління, Держкомпідприємництву потрібні показники, що характеризують ефективність його роботи. Занедбане становище малого бізнесу в Україні, що характеризується його показниками, може лише прискорити потенційно існуючий механізм ліквідації інституту державного управління, який має вирішувати питання розвитку вітчизняної малої економіки як спеціального об’єкта розвитку соціально-економічної системи.

Прикладом щодо вирішення у такий спосіб питань переформатування інституційних управлінських задач за принципового відхилення від головногооб’єкта інституційного управління може бути проведене порівняння завдань, затверджених у Положенні про Держкомпідприємництва від 2007 р. з аналогічними завданнями, що були головними для Державного комітету по сприянню малим підприємствам і підприємництву від 1991 р., який розформовано у 1995 р. (табл. 3.1).

Стратегічне управління формуванням та розвитком підприємництва на регіональному рівні здійснюється у формі реалізації програмно-цільових регіональних планів. Згідно із законодавством стратегії розвитку регіонів, узгоджені з положеннями Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 р., є основою для укладання Угоди щодо регіонального розвитку. В основі укладання таких угод – необхідність обов’язкового узгодження державних і регіональних інтересів щодо розвитку територій, а також концентрації та спрямування обмежених ресурсів на пріоритетні про­екти розвитку. Це передбачає взаємну відповідальність центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за реалізацію спільних заходів у сфері регіонального та місцевого розвит­ку. В цілому укладання угод спрямоване на забезпечення стабільності у відносинах між центральною і регіональною владою.

 

Таблиця 3.1

Порівняльна таблиця завдань двох комітетів щодо розвитку малого підприємництва в Україні

Державний комітет по сприянню малим підприємствам і підприємництву постанова Кабінету Міністрів України № 208, 14.09.1991 р.

Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва постанова Кабінету Міністрів України № 667, 26.04.2007 р.

Розділ 3 Головними завданнями Держпідприємництва України є:   - розроблення разом з регіональними та галузевими формуваннями підприємців місцевими органами виконавчої влади пропозицій про пріоритетний розвиток малих підприємств і підприємництва з урахуван­ням кон’юнктури зовнішнього і внутрішнього ринку, результатів експертизи бізнес-планів, - розміщення на конкурсній основі держзамовлення для насичення споживчого ринку товарами і послугами, створення нових робочих місць і підвищення рівня зайнятості населення на основі вільного вибору форм власності в різноманітних сферах діяльності; - взаємодія з міністерствами і відомствами України у розробленні основних напрямів конверсії оборонного комплексу, розвитку малого біз­несу в матеріальному виробництві та невиробничій сфері, виробленні принципів і створенні умов для його організації та життєдія­льності; - підтримка і захист інтересів малих підприємств і підприємців, їхніх спілок і асоціацій, спільних підприємств, сфери ризикового підпри­ємництва; - сприяння матеріально-технічному забезпеченню малих підприємств і підприємців через систему держзамовлення та біржі; - розроблення разом із регіональними та галузевими формуваннями суб’єктів підприємництва пропозицій про створення і функціонування фінансових, інноваційних, страхових фондів підтримки, участь у створен­ні банків, центрів та інших об’єктів інфраструктури підприємництва; - організація з участю регіональних та галузевих формувань малих підприємств і підприємців; - підготовки та перепідготовки менеджерів і спеціалістів з підприємництва, сприяння створенню науково-технічних, навчальних, консульта­тивних центрів; - участь разом із відповідними міністерствами і відомствами України, регіональними формуваннями малих підприємств і підприємців к виданню навчальної та методичної літератури, нормативно-довідкових, рекламних матеріалів, необхідних для розвитку малого бізнесу і підприємництва; - сприяння разом із регіональними спілками й асоціаціями малих підприємств і підприємців, відповідними міністерствами і відомствами України роздержавленню та приватизації підприємств і установ

Розділ 3 Основними завданнями Держкомпідприємництва є:   - участь у формуванні та реалізації державної регуляторної політики, політики у сфері державної реєстрації, ліцензування та дозвільної системи у сфері го­сподарської діяльності; - координація діяльності органів виконавчої влади, пов’язаної з роз­робленням та здійсненням заходів щодо проведення державної ре­гуляторної політики, політики у сфері дер­жавної реєстрації, лі­цензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності; - сприяння формуван­ню системи фінансово-кредитної, консультаційної та інформаційної підтримки підприємництва

На сьогодні такі угоди укладено лише з шістьма з 27 регіонів: Донецькою, Львівською, Волинською, Вінницькою, Івано-Франківською та Херсонською областями. Варто зазначити, що чинні угоди спрямовані передусім на вирішення короткострокових і середньострокових ло­кальних соціально-економічних проблем регіонів та мають в цілому недостатню орієнтованість на довгострокову перспективу.

Угода як інструмент державного управління регіональним розвитком застосовується з метою узгодження державних і регіональних інтересів щодо розвитку території, концентрації та спрямування обмежених ресур­сів на пріоритетні проекти розвитку тощо. Практика розроблення стратегій розвитку регіонів, укладання та реалізації угод щодо регіонального розвитку засвідчила наступні особливості та проблеми.

1. Недоліки процесів стратегічного планування розвитку регіонів, зокрема:

- відсутність у деяких регіонів затверджених стратегій розвитку до 2015 р. (Дніпропетровська, Харківська області);

- надмірна формалізація процедур розроблення і затвердження стратегій. Шаблонне використання розробниками стратегій відповідних Методичних рекомендацій Міністерства економіки України хоча і спрощує перебіг бюрократичних процедур та підвищує шанси регіону на позитивне вирішення питання про укладання угоди, але водночас залишає поза увагою значну частину важливих проблем місцевого розвитку тієї чи іншої території;

- декларативний характер більшості стратегій розвитку регіонів. У процесі розроблення та прийняття стратегії розвитку відповідного регіону до 2015 р. переважно рішеннями обласних державних адміні­страцій її зміст визначається як обов’язковий до виконання (але часто він фактично далекий від реальних потреб місцевого розвитку та можливос­тей його ресурсного забезпечення).

2. Наявність конфліктів між обласними державними адміністраціями, обласними радами та групами впливу на рівні регіону, а також різні бачен­ня пріоритетів розвитку регіону, що є суттєвою перешкодою своєчасній підготовці відповідних регіональних стратегій. Наприклад, низка регіонів (зокрема Херсонська, Житомирська, Луганська, Запорізька, Тернопіль­ська області та ін.) затвердили стратегії розвитку на період до 2015 р. лише у 2008 р. при тому, що Постанова Кабінету Міністрів від 21.07.2006 р. № 1001 зобов’язала всі регіони подати проекти стратегій на затвердження обласних рад у тримісячний термін. Частково з причин наявності зазначе­них конфліктів досі не затверджено стратегії розвитку Дніпропетровської та Харківської областей.

3. Інертність центральних органів виконавчої влади щодо підготовки та укладання угод, тривалість процедур їх розроблення й укладання; за­лежність цих процедур від політичної кон’юнктури.

4. Пріоритет щодо укладання угод для регіонів з високим та середнім рівнем розвитку, у тому числі через порівняно менший обсяг необхідного фінансування проектів в рамках угоди та можливість залучення місцево­го капіталу. Натомість досі не укладено угоди щодо розвитку тих регіонів, що найбільше потребують застосування ефективних механізмів та інстру­ментів стимулювання соціально-економічного розвитку, мають відсталу інфраструктуру, несприятливе життєве середовище та в цілому демонстру­ють ознаки депресивності.

5. Переважне спрямування укладених угод на вирішення проблем у сфері житлово-комунального господарства, інженерних мереж і локаль­ної інфраструктури, а також серйозна увага до інфраструктурних проектів національного масштабу, у тому числі пов’язаних з підготовкою і проведен­ням фінальної частини Євро-2012.

6. Різна структура джерел фінансування укладених угод. Різ­няться частка участі держави, а також пропорції інших двох джерел
фінансування угод: частки фінансування з місцевих бюджетів та інших
джерел фінансування проектів. Такі структурні пропорції пов’язані й з галузевим спрямуванням проектів, і з наявністю потужного при­ватного капіталу, що потенційно може залучатися до фінансування проектів у рамках угоди.

Базовими інститутами, відповідальними за реалізацію стратегії роз­витку регіону, є обласні ради, Верховна Рада АРК, Київська та Севасто­польська міські ради; обласні державні адміністрації, Рада міністрів АРК, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; агент­ства регіонального розвитку; фонди розвитку регіонів; регіональні цен­три інноваційного розвитку; територіальні громади та органи місцевого самоврядування базового рівня.

Обласні ради, Верховна Рада АРК, Київська та Севастопольська міські ради відповідають за визначення основних пріоритетів стратегії з урахуванням норм, закладених у Державній стратегії регіонального роз­витку України; затверджують офіційний статус регіональної стратегії.

Обласні державні адміністрації, Рада міністрів АРК, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації розробляють план захо­дів щодо реалізації стратегії; щорічні програми соціально-економічного розвитку регіону; цільові регіональні програми.

Агентства регіонального розвитку – неприбуткові організації, що ді­ють на засадах партнерства між державним, приватним та громадським секторами, керуються принципами демократії, політичного плюралізму, верховенства права, дотримання міжнародних норм і стандартів у сприя­нні регіональному розвитку, забезпечують тісну взаємодію з органами державної влади, місцевим та регіональним самоврядуванням, політич­ними та громадськими структурами, координують свою діяльність і рух фінансових ресурсів у процесі реалізації проектів регіонального розвитку узгоджених з органами державної та місцевої влади, органами місцевого самоврядування зберігаючи при цьому автономію у прийнятті рішень.

Головними напрямами роботи агентств є:

- аналіз соціально-економічної ситуації у регіоні; співробітництво з органами влади з питань планування соціально-економічного розвитку та поліпшення інвестиційного клімату; активна участь у розробці, обгово­ренні, прийнятті та реалізації стратегії розвитку регіону; участь у розробці операційних планів реалізації стратегії;

- інвестування конкретних регіональних проектів (у т.ч. за допомогою залучення коштів фондів регіонального розвитку); робота з міжнародними фінансовими організаціями з метою залучення інвестицій та отримання технічної допомоги;

- пошук партнерів та вплив на потенційних партнерів-інвесторів з ме­тою активізації їх діяльності у сфері регіонального розвитку; вплив на по­літику уряду з метою створення сприятливого інституційного та інвести­ційного середовища для активізації регіонального (та місцевого) розвитку; розроблення стратегічних інвестиційних проектів, сприяння в залученні інвестиційних ресурсів у регіони.

- Фонди розвитку регіонів є цільовими складовими спеціальних фон­дів регіональних бюджетів. Порядок формування та використання коштів таких фондів визначаються обласними радами та відповідають за забезпе­чення комплексних фінансових заходів на регіональному рівні щодо під­тримки збалансованого економічного, соціального та екологічно безпеч­ного розвитку. Діяльність фондів узгоджується з діяльністю інститутів, відповідальних за реалізацію стратегії.

- Фінансування проектів за рахунок коштів фондів може здійснюва­тися на умовах інвестування (довгострокового фінансування та внесків у статутний фонд), гарантій та на безповоротних засадах у вигляді грантів.

Серед пріоритетів діяльності фондів важливе місце посідає:

- надання фінансової підтримки суб'єктам господарювання всіх форм власності (зареєстрованим на території регіону) з метою реалізації
інвестиційних, інноваційних, інфраструктурних та інших проектів, що мають стратегічне значення для підвищення конкурентоспроможності регіону;

- надання фінансової підтримки інвестиційним проектам у сферах дорожньо-транспортного будівництва та створення транспортної інфраструктури; розвитку місцевих, регіональних та міжнародних транспортних коридорів; мереж телекомунікації та енергетики, прилеглої до них інфраструктури;

- фінансування проектів, реалізація яких сприятиме розвитку імпортозамінного та експортозорієнтованого виробництва товарів і послуг у пріоритетних сферах, визначених стратегією;

- сприяння формуванню на регіональному (місцевому) рівні об’єктів інфраструктури інвестиційно-інноваційного розвитку: бізнес-центрів, бізнес-інкубаторів, інноваційних та консалтингових центрів, венчурних фондів; координація їх діяльності з метою реалізації пріоритетів, визна­чених у стратегії;

- надання фінансової підтримки малому та середньому бізнесу з ме­тою підвищення зайнятості та самозайнятості населення у сферах, ви­значених стратегією як пріоритетні;

- надання фінансової підтримки інвестиційним проектам, що ґрун­туються на використанні механізмів державно-приватного партнерства (відповідно до чинного законодавства).

Регіональні центри інноваційного розвитку є державними інститу­тами, що відповідають за інформаційно-аналітичну, методичну, органі­заційну підтримку інноваційно-інвестиційного розвитку регіонів. Діяль­ність центрів щодо стимулювання інноваційно-інвестиційного розвитку регіонів полягає у такому: здійснення аналізу інноваційного потенціалу певного регіону; визначення пріоритетних напрямів інноваційної діяльності на те­риторії регіону, забезпечення на цій основі наукової та організаційної підтримки запровадження програм і проектів інноваційного розвитку на регіональному рівні; сприяння розвитку інформаційно-консалтингового забезпечення інноваційної діяльності та інноваційного розвитку на території регіону; підтримка становлення та розширення регіональної інноваційної інфраструктури; організація взаємодії науково-дослідних, інноваційних підпри­ємств, установ та організацій, органів державної влади щодо активізації інноваційного розвитку регіону.

Органи місцевого самоврядування, територіальні громади беруть участь у реалізації стратегії відповідно до своїх повноважень і взаємодію­чи у встановленому порядку з органами державної влади, підприємствами, установами та організаціями. Інститут дієздатних територіальних громад, ініціатива місцевих мешканців в облаштуванні місцевої території; зацікавленість у створенні комфортного та безпечного життєвого середовища на території регіону – усе це формує добробут регіону, зокрема, і держави в цілому. Відповідальність членів громади за якісну повсякденну роботу, пов’язану з реалізацією стратегії, відмова від очікувань державної допо­моги; розрахунок на власні сили, ресурси, задіяння місцевої ініціативи та підприємницьких здібностей мешканців громади, активізація місцевого самоврядування – головні умови успішної реалізації стратегії.

Реальна дієздатність територіальних громад та органів місцевого самоврядування, їх спроможність самостійно й у повному обсязі ви­рішувати нагальні питання місцевого значення на власній, достатній матеріально-фінансовій та ресурсній базі є запорукою побудови грома­дянського суспільства, формування засад соціально орієнтованої ринко­вої економіки, підвищення якості життя всіх мешканців регіону.

Державна фінансова підтримка та забезпечення стратегії розвитку регіону здійснюється за рахунок: коштів державного, обласного, районного бюджетів, бюджетів сіл та селищ регіону; коштів пенсійного та соціальних фондів; фондів охорони навколишнього природного середовища; інших джерел, не заборонених законодавством.

За рахунок бюджетних програм підтримки регіонального розвитку фінансуються заходи, спрямовані на виконання окремих стратегічних зав­дань, зокрема виконання угод щодо регіонального розвитку та програм по­долання депресивності окремих територій.

За умов укладання угоди щодо регіонального розвитку з Кабінетом Міністрів України забезпечується спільне фінансування стратегічних сфер, зокрема житлово-комунальної, сільського господарства, екологічної політики, освіти, охорони здоров’я, малого підприємництва, інвестиційної діяльності, розбудови та модернізації інфраструктури.

Наявність обґрунтованої та виваженої стратегії розвитку регіону сприятиме реалізації договірних відносин між центром і регіоном щодо спільного фінансування місцевих проектів розвитку (зокрема, шляхом укладання угод щодо регіонального розвитку), що забезпечить: концентрацію ресурсів регіонів і держави для вирішення найгостріших проблем; узгодження інтересів органів виконавчої влади та органів місцево­го самоврядування щодо реалізації стратегічних завдань регіонального розвитку; диверсифікацію джерел ресурсів регіонального розвитку, у тому числі можливість широкого залучення приватного капіталу для фінан­сування спільних проектів регіонального масштабу; підвищення відповідальності місцевих органів влади за ефек­тивне використання ресурсів, спрямованих на вирішення соціально-економічних проблем регіону; чітке визначення зобов’язань сторін, спільну відповідальність уря­ду та місцевої влади за кінцевий результат реалізації визначених страте­гічних завдань тощо.

Однією з основних вимог, що висуваються до регіональних стратегій розвитку, є їх узгодженість з базовими програмними документами національного та регіонального рівня: на рівні областей при розробці та прийнятті обласних стратегій регіонального розвитку існує потреба дотримання вимог системоутворювального документа – Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 р.; завдання, визначені у стратегії розвитку регіону, мають стати осно­вою для розроблення середньострокових та щорічних програм еконо­мічного та соціального розвитку регіону; щорічні програми розвитку регіону, району, міста мають узгоджу­ватися з проектом Державної програми економічного і соціального роз­витку України на відповідний рік.

Отже, на порядку денному в Україні постала необхідність забезпе­чити реальність і реалізацію визначених цілей стратегічного розвитку регіонів, використовуючи при цьому новітні інструменти стратегічно­го планування та прогнозування, а також пов’язати цільові стратегічні орієнтири з оптимізацією витрат ресурсів на їх досягнення [13].

Певні засади стратегії економічної безпеки підприємництва в Україні реалізовані у Стратегії національної безпеки України «Україна у світі, що змінюється», затвердженої Указом Президента України від 12 лютого 2007 р. № 105 (в редакції Указу Президента України від 8 червня 2012 р. № 389/2012).

Так, Стратегія визначає у внутрішньому безпековому середовищі наявність таких загроз економічній безпеці як:

- залежність внутрішнього ринку від зовнішньоекономічної кон’юнктури, недостатня ефективність роботи щодо його захисту від несумлінної конкуренції з боку українських монополістів та імпортерів, а також щодо боротьби з контрабандою;

- недостатня ефективність використання матеріальних ресурсів, переважання у структурі промисловості галузей з невеликою часткою доданої вартості, низький технологічний рівень вітчизняної економіки;

- наявність валютних ризиків, неефективного використання коштів Державного і місцевих бюджетів;

- недосконалість законодавства для прискорення розвитку національної економіки на інноваційних засадах, відносно високий рівень тінізації економіки, відсутність достатніх стимулів для легалізації доходів населення та зменшення тіньової зайнятості;

- надмірний вплив іноземного капіталу на розвиток окремих стратегічно важливих галузей національної економіки, небезпечне для економічної незалежності України зростання частки іноземного капіталу в таких галузях.

Ключовими завданнями політики національної безпеки у забезпеченні економічної безпеки Стратегія визначає:

- дієвий захист права власності, оптимізація податкового навантаження на бізнес, удосконалення регуляторного і корпоративного законодавства, обмеження монополізму і сприяння конкуренції, підвищення ефективності регулювання фінансових і товарних ринків; створення на цій основі сприятливих умов для підприємництва та інвестування, скорочення матеріальних витрат в економіці та обмеження тіньової господарської діяльності;

- підвищення ефективності використання державних коштів, забезпечення дієвого державного контролю за діяльністю суб’єктів природних монополій, прозорості використання ними фінансових ресурсів, ефективності цінової і тарифної політики;

- забезпечення сталості фінансової системи, гнучкості валютного курсу гривні, розширення кредитної підтримки економіки, зміцнення довіри до фінансових установ;

- мінімізація негативного впливу на економіку зовнішньої кон’юнктури та наслідків світової фінансово-економічної кризи;

- посилення дієвості захисту внутрішнього ринку від несумлінної конкуренції з боку підприємств-монополістів та постачальників імпортної продукції;

- підвищення ефективності державного контролю за діяльністю підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави;

- оптимізація структури та обсягу зовнішнього боргу, недопущення неконтрольованого відпливу капіталу за межі держави;

- стимулювання підвищення технологічного рівня української економіки, розвитку національної інноваційної системи та інноваційної активності підприємств [187].

Таким чином, масштабних системних заходів щодо забезпечення безпеки підприємницького сектору в умовах його тінізації, адекватних руйнівному потенціалу його загроз, сучасна Стратегія національної безпеки не передбачає, що і визначає відсутність стратегічних дій держави, її системних, довгострокових скоординованих заходів щодо виведення підприємницького сектора з тіні.

На нашу думку, Стратегія національної безпеки повинна мати спеціальні окремі розділи та системні заходи, що присвячені визначенню основних завдань політики національної економічної безпеки у підприємницькій сфері, до яких слід віднести:

- визначення засад загальносистемної моделі економічної безпеки підприємництва в умовах його тінізації в Україні;

- розробку місцевими органами виконавчої влади разом з регіональними та галузевими формуваннями підприємців пропозицій про пріоритетний розвиток малих підприємств і підприємництва з урахуванням кон’юнктури зовнішнього і внутрішнього ринку, результатів експертизи бізнес-планів;

- розміщення на конкурсній основі держзамовлення для насичення споживчого ринку товарами і послугами, створення нових робочих місць і підвищення рівня зайнятості населення на основі вільного вибору форм власності в різноманітних сферах діяльності;

- взаємодію з міністерствами і відомствами України у розробленні основних напрямів конверсії оборонного комплексу, безпеки малого бізнесу в матеріальному виробництву та невиробничій сфері, виробленні принципів і створенні умов для його організації та життєдіяльності;

- підтримку і захист інтересів малих підприємств і підприємців, їхніх спілок і асоціацій, спільних підприємств, сфери ризикового підприємництва;

- сприяння матеріально-технічному забезпеченню малих підприємств і підприємців через систему держзамовлення та біржі;

- розробку разом із регіональними та галузевими формуваннями суб’єктів підприємництва пропозицій про створення і функціонування безпеки фінансових, кредитних, інноваційних, страхових фондів підтримки, участь у створенні банків, центрів та інших об’єктів інфраструктури підприємництва;

- організацію за участю регіональних та галузевих формувань малих підприємств і підприємців;

- визначення засад загальносистемної моделі економічної безпеки підприємництва в умовах його тінізації в Україні;

- розвиток сучасної ефективної інституційної системи безпеки взаємодії державних і недержавних систем економічної безпеки підприємництва, зокрема державного інституту безпеки розвитку малого та середнього підприємництва, інституційної структури взаємодії великого і малого бізнесу, забезпечення якісного прискорення зменшення корупційного навантаження та кримінального ураження бізнесу тощо;

- розвиток системи безпеки інноваційно-інвестиційної складової розвитку малого та середнього підприємництва;

- підготовку та перепідготовку менеджерів і спеціалістів з підприємництва, сприяння створенню науково-технічних, навчальних, консультативних центрів, у тому числі за кордоном;

- участь разом із відповідними міністерствами і відомствами України, регіональними формуваннями малих підприємств і підприємців у виданні навчальної та методичної літератури, нормативно-довідкових, рекламних матеріалів, необхідних для розвитку малого бізнесу і підприємництва;

- сприяння разом із регіональними спілками й асоціаціями малих підприємств і підприємців, відповідними міністерствами і відомствами України роздержавленню та приватизації підприємств і установ.

Ефективність реалізації стратегії підприємницької безпеки в регіоні за сучасних умов визначальною мірою залежить від діяльності органів державного управління, задіяних у цьому процесі.

Аналіз організаційної структури місцевих державних адміністрацій свідчить, що проблемам підприємницької безпеки приділяється значно менше уваги порівняно з проблемами екологічної безпеки. Проблемами економічної безпеки в регіонах займається лише головне управління економіки місцевих державних адміністрац