Формування соціального партнерства між підприємницьким сектором і державою як основа стратегії забезпечення безпеки підприємництва від корупціонної загрози

Аналіз висхідної стратегічної гіпотези, гіпотез-наслідків висхідної гіпотези дає підстави сформулювати наступні гіпотези – наслідки щодо засобів забезпечення безпеки підприємництва від загроз тінізаційного ураження в Україні. Такою завершальною категорією гіпотезою-наслідком слід визнати гіпотезу про необхідність формування системи соціального партнерства між суб’єктами підприємницького сектору і державою як основи стратегічного забезпечення безпеки підприємництва від загроз тінізаційної руйнації.

Використання стратегічного планування як засобу детінізації підприємницької діяльності, зняття з останньої загроз тінізаційних протиріч обумовлює застосування певної соціальної форми, за якої стратегічне планування вітчизняних умов здатне найбільш ефективно викликати свою детінізаційну функцію. Такою фундаментальною соціально-економічною формою, яка здатна принципово зменшити напруження тінізаційних протиріч між державою та підприємницьким сектором, активізувати процеси дерегуляції підприємницької діяльності на основі перерозподілу функцій між державою та інтегрованим підприємницьким сектором, закріплення за державою переважно функцій стратегічного регулювання є система соціального партнерства.

Взаємодія підприємництва та державної влади являє собою систему суспільних відносин між структурами політичної й господарської влади в зв’язку використання ними у своїх специфічних інтересах усієї сукупності економічних ресурсів суспільства. Сутність взаємодії підприємницьких структур, з одного боку, органів державної і муніципальної влади та управління – з іншого, полягає в узгодженні, своєрідній інтеграції дій політичної та господарської влади на основі консенсусу економічних інтересів сторін з метою найбільш ефективної реалізації специфічних функцій кожної з них, досягнення їх стратегічних цілей і розв’язання завдань тактичного характеру, у результаті чого забезпечується стабільність економічного й соціального розвитку країни в цілому.

Взаємодія держави й підприємницького сектору для забезпечення підприємницької безпеки у вітчизняних умовах не може не набувати форм соціального партнерства [83, с. 123]. Світовий досвід свідчить про різноманіття моделей соціального партнерства, у яких роль держави і його владних структур виражаються в різних модифікаціях. Так, найбільш рельєфно в Росії в умовах 90-х рр. ХХ ст. проявилися дві моделі: ліберальна (монетариська) і соціально-орієнтована. Перша модель – ліберальна, що наполегливо впроваджувалася в країні з 1991 по 1997 рр., характеризується ослабленням ролі держави у вирішенні соціальних проблем. Друга – соціально-орієнтована модель, що поширилася наприкінці 90-рр., і зокрема, після фінансової кризи з серпня 1998 р., відмічається посиленням державного регулювання процесів розвитку соціальної сфери. Соціально-орієнтована модель найбільш повно втілюється в діяльність соціальної держави, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя й вільний розвиток людини. Соціальна держава бере на себе цілий ряд загальнонаціональних функцій у галузі освіти, охорони здоров’я, культури, пенсійного забезпечення, здійснює соціально-орієнтовану політику й має пряме відношення до соціального партнерства. Соціальна держава коректує стихійні процеси поляризації між багатими й бідними, здійснює заходи щодо боротьби з бідністю, перерозподіляючи на основі законів частину багатств для підтримки незаможних верств. Саме держава визначає прожитковий мінімум, який реалізує через закони про мінімальні розміри заробітної плати, пенсій, допомог; створює мінімально необхідні умови для соціального страхування; забезпечує громадянам певний комплекс безкоштовних послуг у галузі освіти, охорони здоров’я, екологічної безпеки, доступу до культурних благ.

Роль держави і його владних структур у системі соціального партнерства розглядається через призму функціонування всього державного механізму як сукупності факторів і засобів, що забезпечують дію всіх його складових частин у їхній взаємодії. До механізму функціонування держави відноситься все, що пов’язане із взаємодією економічної, політичної й соціальної систем, із впливом їх одна на іншу.

Характеризуючи роль владних структур у сфері соціального партнерства, відзначимо взаємозалежні положення. По-перше, соціальне партнерство стимулює й активізує взаємодію органів державної влади з інститутами громадянського суспільства; по-друге, воно сприяє конструктивній взаємодії органів державного управління й місцевого самоврядування; по-третє, соціальне партнерство сприяє розвиткові демократичних тенденцій у суспільстві в цілому. Затвердження соціального партнерства означає ослаблення монополії органів державної влади на управління справами суспільства. Однак перехід від монополізму влади до взаємодії з інститутами громадянського суспільства – процес досить хворобливий. Щоб «запрацював» механізм співробітництва, спільних погоджених дій усіх учасників соціального діалогу з метою вирішення найгостріших соціально-економічних проблем, сторони повинні дотримуватися вироблених практикою трипартизму принципів, свого роду «правил гри». Серйозне навантаження в цьому зв’язку несуть блоки прийняття рішень (законів, указів, постанов, розпоряджень, наказів), доведення їх до адресатів, здійснення контролю над виконанням. Якщо рішення, прийняті владними структурами, не виконуються, має місце атрофія державної влади, спостерігається анархія або піднесення якоїсь іншої влади.

Держава в соціальному партнерстві виступає в декількох іпостасях: власника, законодавця, арбітра (посередника), координатора, роботодавця. В умовах, коли держава є власником підприємств, організацій, органи державної влади виступають як роботодавці з випливаючими наслідками дотримання обов’язків укладання договорів і угод із працівниками, трудовими колективами, їх громадськими організаціями, профспілками й трудівниками галузей.

Головні функції держави в системі соціального партнерства: законодавча, право- й нормотворча, прогностична, організаторська, контрольна й судова. Розбудовуючи систему партнерських відносин, держава забезпечує впровадження норм міжнародного права, ратифікує конвенції МОТ, що передбачають пільгові для працівників і роботодавців умови в порівнянні з існуючим російським законодавством. Основні складові політики держави в сфері соціального партнерства: а) узгодження між партнерами на вищому (національному) рівні основних напрямків соціально-економічної політики в цілому, включаючи розробку основних критеріїв і показників соціальної справедливості, заходів щодо захисту суб’єктів трудових відносин; б) формування й удосконалювання механізмів і інститутів, що сприяють узгодженню інтересів соціальних партнерів на різних рівнях; в) створення відповідних органів, комісій, покликаних займатися розв’язанням завдань розвитку соціального партнерства та регулювання соціально-трудових відносин; г) сприяння розширенню участі трудящих в управлінні підприємствами, галузями виробництва, справами держави й суспільства; д) розвиток і стимулювання переговорного характеру процесу врегулювання виникаючих між сторонами протиріч і розбіжностей; е) зниження рівня та пом’якшення гостроти соціальних конфліктів за допомогою розвитку й удосконалювання законозастосовчої практики, примирливих і погоджувальних процедур.

У новій системі, що формується, регулювання трудових відносин принципово змінилася роль держави, його владних структур. Вони займаються в основному питаннями забезпечення мінімуму гарантій: визначенням державного мінімального соціального стандарту, мінімального розміру зарплати, мінімальної відпустки, максимально припустимої тривалості робочого дня, запобіганням масового безробіття, створенням гарантій безпеки праці. Соціальність держави в умовах формування ринкової економіки й громадянського суспільства проявляється в тому, що воно бере на себе відповідальність забезпечувати дотримання індивідуальних свобод кожного громадянина та соціальний захист окремих соціальних груп і верств. Держава, наприклад, яка прийняла на себе відповідальність розвивати підприємництво, змушено надавати йому всіляку підтримку, створюючи державні гарантії кредитування, стимулювання зовнішньоекономічної активності бізнесу, розвиваючи фінансову інфраструктуру й надаючи відповідні пільги підприємцям. Турбота держави про підтримку й розвиток підприємництва одночасно є запорукою ефективності економічної системи в цілому й найважливішою складовою частиною його соціальних функцій. Ефективна економіка є джерелом суспільних благ.

На нашу думку, система соціального партнерства сучасної вітчизняної держави, яка є генетично адекватною засадам розвитку українського суспільства і є фундаментальним засобом зняття конфліктного протиріччя між державою і суб’єктами малого підприємництва, що є причиною тіньової економіки, потенційно, як стратегічна тенденція, виступає в якості завершальної категорії теорії підприємницької безпеки в умовах тінізаційних процесів в Україні. Завершальна категорія має своїм змістом діалектичне поєднання явища, дійсності та можливості, утворюючи початок вихідної категорії наступної теорії – теорії безпеки підприємництва в умовах його детінізації [112, с. 8-11].

Формування соціальної держави тісно взаємопов’язане з розвитком системи соціального партнерства, що здатне значно розвантажити державу від багатьох соціальних функцій. Багато приватних фірм і компаній, наприклад, заявляють, що їм необхідні більш тісні контакти з місцевими владними структурами для рішення різноманітних вузькоспециалізованих, у тому числі й соціальних, проблем. У свою чергу, місцеві органі влади не проти налагодження тісних взаємостосунків зі світом приватного бізнесу в розвитку соціальної сфери. Однак система поділу соціальної відповідальності, як правило, перешкоджає нормальним робочим стосункам місцевої влади з приватними, недержавними підприємствами та організаціями. У цьому зв’язку цільові програми державної підтримки та розвитку підприємництва можуть стати надійною основою для здійснення багатьох конкретних проектів в економічній і соціальній сферах. Об’єктивні умови складаються таким чином, що владні структури, розбудовуючи систему соціального партнерства, повинні постійно вдосконалювати технології й механізм партнерських відносин. Як свідчить сучасна практика, найбільше поширення в діяльності органів державного управління отримали укладання договорів, угод на основі досягнення консенсусу по найважливіших напрямках соціально-економічного й політичного розвитку, шляхом узгодження інтересів різних груп, верств і класів [83, с. 160-165].

За роки української незалежності номінальні спроби державного управління побудувати економіку соціального партнерства та дерегуляції бізнесу фактично залишають мале та середнє підприємництво у специфічній економічній резервації. Більшість малих підприємців створюють власний бізнес, виходячи із власних можливостей, практично «з нуля», а тим, хто продовжує утримуватися «на плаву», доводиться постійно долати штучні бар’єри адміністративного тиску та психологічних стереотипів. Тому тільки кожне друге вітчизняне мале підприємство прибуткове, а кожне четверте – збиткове, кожне третє – взагалі офіційно не здійснює протягом року жодної трансакції. За цей період держава не спромоглася створити систему постійного моніторингу процесів, що відбуваються в середовищі малого підприємництва. Досі не існує даних, що характеризують мале підприємництво як систему, його структуру за видами економічної діяльності, про реальну кількість підприємств, що експортують свою продукцію, яка це продукція, чи існують інноваційні малі підприємства у сучасній українській економіці, яка їх кількість, місце, розташування, який характер інноваційної діяльності. Не досліджені причини великої кількості «некро-підприємств» малої економіки, що фактично існують у державному реєстрі суб’єктів підприємницької діяльності. Кількість підприємців, які фактично припинили свою діяльність, але через обтяжливу регуляцію процедури ліквідації підприємства офіційно цього не зробили, невідома. Не можна заперечити факт імовірного здійснення підприємницької діяльності визначеною кількістю малих підприємців за межами офіційної економіки, тобто там, де панують «чорна готівка», «тіньова» економіка, корупція та кримінал [42, с. 299-316].

Це доводить, що вони мають знаходитись у полі зору спеціального державного відомства, діяльність якого має акцентуватись на дослідженнях становища та розроблення програм подолання негативів у розвитку підприємств малої економіки та патронування, створення інституційних і організаційних систем та механізмів легалізації «тіньової» діяльності малих підприємств як перший крок урядової політики щодо повернення їх до «офіційного сектору» та реалізації ними власного економічного потенціалу у легальній економіці. Це має ключове значення для розвитку демократії і «культури підприємництва».

Система державного управління не здатна створити «культуру підприємництва», однак своїми діями здатна або деформувати її, або підтримати формування. Складність для урядів полягає в тому, що сектор малого підприємництва в кожній країні дуже диференційований, і база розвитку цього сектора, якщо вона взагалі є, знаходиться на місцевому рівні. Особливості ведення малими підприємствами господарської діяльності вимагають від держави при формуванні політики розвитку цього сектора економіки на загальнонаціональному рівні визначити способи послідовного та системного урахування потреб та представлення інтересів усіх суб’єктів малого бізнесу.

Суть проблеми, що стоїть перед урядом при розробленні та впровадженні програм розвитку малого підприємництва, пов’язана з тим, що їх реальність та ефективність залежать від того, наскільки такі програми, засновані на територіально-місцевих ініціативах-підходах до розвитку малого бізнесу («знизу-вгору»), узгоджуються з інтересами великого олігархічного бізнесу. Тільки у такий спосіб збирають кращі зразки національного підприємницького досвіду в організації і веденні господарської діяльності, узагальнюють єдині правила поведінки, і у подальшому правила тиражують як системно-поведінкові принципи, які є базовими щодо поняття «підприємницька культура». Держава може залишати за собою право стороннього незалежного спостерігача за цими процесами, однак очікування щодо створення системи національної малої економіки відповідно до світових стандартів відкладається на невизначений термін.

Світовий досвід доводить, що розвиток малого підприємництва та розповсюдження підприємницької культури та поведінки суб’єктів господарювання у цивілізаційно особливій групі країн, до яких належить Україна, активізуються в суспільстві, де уряди покладають це на спеціальний орган управління. Подібний орган державного управління у розвинутих країнах світу теж став каталізатором розвитку системи малого бізнесу.

Світовий досвід участі різних відомств у розробленні національних моделей розвитку малого бізнесу засвідчує, що на спеціальний орган управління розвитком малого підприємництва покладається задача визначення ролі всіх відомств у цьому процесі, а також механізмів координації стратегій і програм розвитку малого та середнього підприємництва (далі – МСП). Практично кожне міністерство і відомство своїми діями впливає на розвиток сектора МСП – через такі напрями державної політики як структурна та інвестиційна політика, забезпечення зайнятості населення, розвиток промисловості, будівництва, аграрного сектору, житлово-комунального господарства, охорони навколишнього середовища, охорони здоров’я, освіти. Тому завдання координації різногалузевих стратегій і програм розвитку МСП важке, а ідеальної організаційної моделі його для різних соціально-економічних, територіальних умова не існує.

Незважаючи на те, яку модель управління розвитком малого підприємництва обере Україна, серед їх різноманіття, що існує у сучасному світі, слід чітко уявляти, що у центрі конструкції будь-якої національної системи такого управління повинен знаходитися державний орган. Завдання його не обмежується виконанням процедур інформаційного обстеження та аналізу стану малого підприємництва, його дивергованих економічних інтересів за територіальною та галузевою приналежністю. Головним завданням державного органу управління малим бізнесом є розроблення стратегічних програм прогнозовано-цільового його розвитку на основі системних інформаційно-аналітичних досліджень з обов’язковим їх фінансовим забезпеченням та обстоювання інтересів малого бізнесу у бюджетному процесі.

Таблиця 3.2

Інститути державного управління сприяння розвитку МСП

у деяких країнах світу

 

Країна	Орган державного управління розвитку МСП	Підпорядкованість (нормативний акт)
США	Адміністрація малого бізнесу США	Урядовий орган зі спеціальними повноваженнями підпорядкований Президенту. Закон про Малий Бізнес, 1953 р.
Індія	Міністерство малих промислових підприємств Міністерство сільської та агроіндустрії з розвитку малих та середніх підприємств	Урядовий орган   Урядовий орган
Франція	Секретаріат з проблем малого і середнього бізнесу, торгівлі, ремісництва та ліберальних професій	Міністерство економіки, промисловості та зайнятості. Закон «Про Програму підтримки малого і середнього підприємництва», 1967 р.
Велика Британія	Директорат підприємництва	Міністерство підприємництва, промисловості та управлінських реформ
Німеччина	Генеральний Директора малого і середнього бізнесу, ремісництва, послуг і вільних професій	Федеральне Міністерство економіки і технологій. «Закон про картельне право», 1957 р.
Японія	Агентство МСП	Міністерство економіки, торгівлі та промисловості. «Основний закон про малі і середні підприємства», 1963 р.
Китай	Департамент малого і середнього підприємництва	Національна комісія з розвитку і реформування. Закон «Про стимулювання розвитку малих і середніх підприємств», 2002 р.
Малайзія	Координаційна урядова група захисту інтересів МСП при офісі Прем’єр-міністра	Підпорядкована безпосередньо Прем’єр-міністру
ПАР	Корпорація розвитку малого бізнесу	Акціонерне товариство зі змішаним капіталом, утвореним на паритетній основі Урядом та приватним сектором

 

Функції спеціальних інституцій держави щодо сприяння розвитку малого бізнесу багато в чому схожі, відмінності полягають в ієрархії підлеглості, методах управління, взаємодії з іншими відомствами в організаційній структурі і масштабах діяльності. При цьому визначення конкретної організаційно-правової форми органу державного управління/сприяння розвитку підприємств малої економіки, його задачі, функції, права і обов’язки щодо правового регулювання малого бізнесу практично в усіх країнах здійснюється шляхом ухвалення спеціального закону. У табл. 3.2 наведені деякі приклади інститутів державного управління в країнах світу та відповідних законодавчих актів про їх утворення.

Країнам, які прагнуть мати ефективну економіку ринкового типу і тільки визначаються щодо власної політики розвитку суб’єктів малого та середнього підприємництва при організації інституту державної підтримки МСП, слід враховувати те, що значні здобутки у розвитку цього сектора можливі, якщо вище керівництво держави сформує такий національний орган управління, орієнтуючись на кращі ефективніші світові інституції.

Базуючись на основних задачах, які формують функціональну структуру органу державного управління МСП, наведено модель створення такого органу в системі державного управління економікою України (рис. 3.3 і 3.4).

Виходячи із закономірностей розвитку системи соціального партнерства у ланці держава−мале підприємництво, орган державного управління в схемі визначений як Міністерство розвитку малого та середнього бізнесу в Україні.

Інтенсивний розвиток малого та середнього підприємництва не може відбуватися без втручання держави. В умовах ринкової економіки кредит як одна з форм державної фінансової підтримки набуває загального характеру, стає обов’язковим атрибутом підприємницької діяльності. Без кредитної підтримки не можливо забезпечити швидке та цивілізоване становлення нових підприємств малого і середнього підприємництва, впровадження нових технологій та техніки тощо.

 

Рис. 3.3. Структура функціональних завдань державної підтримки розвитку підприємництва

Контрольна функція

Регуляторна функція

Функція фінансової підтримки

Відповідність вимогам ефективності

Аудит бюджетної підтримки, податкових преференцій

Захист підприємницького середовища

Доступ до придбання ресурсів у уряду та його органів

Оцінка розвитку підприємств малої економіки серед молоді, жінок, ветеранів збройних сил, представників національних меншин тощо. Порівняльна оцінка стану національного сектора МСП з аналогічними показниками інших країн

Відповідність законодавству

Організаційна функція

Сприяння "інституціалізації" корпоративних представництв МСП в урядових та парламентських комітетах

5. Оцінка загальних показників стану сектору та підприємницької культури

4. Ефективність поточної взаємодії сектора МСП у галузевому просторі

Збір податків на всіх рівнях – пряме та непряме оподаткування

Процес ліцензування та реєстрації

Ріст та "виживання" існуючих підприємств

Чистий приріст маси новостворених МСП

Зміни у кількості діючих підприємств

Проведення експертних досліджень щодо оцінювання системи стимулів та підтримки МСП у наступних напрямах: 1) фінанси; 2) надання рекомендацій та консультацій щодо ведення бізнесу); 3) професійне навчання та освіта; 4) інформаційні послуги; 5) впровадження інноваційних технологій та досягнень НТП; 6) доступ до оренди виробничих приміщень; 7) надання можливостей отримати державні контракти; 8) нарощування експортного та імпортозамінюючого потенціалу МСП. Головна мета – перманентне оцінювання впливу чинників на ефективність діяльності МСП з точки зору фінансового обороту, прибутку, створення нових робочих місць

3. Резюмування оцінки впливу конкретних заходів підтримки МСП

Ідеологічна функція

Вплив регуляцій на ділові операції між МСП та між МСП та споживачами

Функція інформаційно-аналітичного аналізу стратегічних потреб та цілей розвитку МСП

1. Поточний контроль стану сектора МСП у часі

2. Моніторинг реакції сектора МСП на державні регуляції

Моніторинг цих параметрів у всіх ключових секторах та регіонах

Розвиток та стійкість культури підприємництва

Пропаганда кращих досягнень розвитку національних МСП

Упровадження в суспільство підприємницької культури

Підтримка створення та розвитку корпоративних об’єднань підприємців

Законодавча ініціатива удосконалення нормативної бази сприятливого розвитку МСП

Формування критеріїв втручання та контроль перевірок діяльності МСП з боку органів влади

Коригування критеріїв укріплення ролі та місця центральних, регіональних та місцевих органів влади у розвитку МСП

Система державних гарантій кредитних позик МСП

Система пільгового прямого кредитування МСП

Система субсидіювання МСП

Навчально-освітянські програми з питань підприємництва для МВС Системи підготовки необхідних професій для МСП

Сприяння вихованню підприємницької культури у суспільстві у всіх ланках освіти – від початкової до середньої школи і до вищих учбових закладів

Розробка внутрішніх програм навчання державних службовців

Лобіювання інтересів МСП у парламенті та уряді

Головна мета – створення інтеграційних механізмів взаємодії МСП з великими підприємствами та прив’язування планових показників розвитку МСП до загальних економічних та соціальних задач розвитку економіки

Навчально-освітянська функція

Рис. 3.4. Організаційна структура Міністерства розвитку малого та середнього бізнесу України

Департамент адміністративно-господарської діяльності

Департамент фінансової інспекції державних програм розвитку МСП

МІНІСТР

Управління фінансово-господарського забезпечення

Управління кадрової, режимно-секретної та мобілізаційної роботи

спеціалізовані департаменти

Департамент фінансової підтримки та розвитку МСП

Департамент з регуляторної політики розвитку МСП

Департамент аналітично-прогнозованого розвитку МСП

Департамент правового та організаційного забезпечення розвитку МСП

Спеціалізовані управління

Спеціалізовані управління

Спеціалізовані управління

Спеціалізовані управління

Спеціалізовані управління

Спеціалізовані управління

Управління забезпечення доступу МСП до капіталу

Управління розвитку підприємницького середовища МСП

Управління держзамовлень та розвитку МСП

Управління розвитку державно-приватного партнерства

Управління міжвідомчої регуляторної політики розвитку МСП

Управління регуляції норм фінансового забезпечення розвитку МСП

Управління регуляції дозвільних норм господарської діяльності МСП

Управління регуляції ліцензійних норм господарської діяльності МСП

Управління реєстрації суб’єктів МСП

Управління інформаційно-аналітичних досліджень стану розвитку МСП

Управління планування поточних та стратегічних програм розвитку МСП

Управління міжнародного співробітництва

Юридичне управління

Управління зв’язків з профільним комітетом ВР, КМ, Адміністрацією Президента України

Управління громадських зв’язків з професійно-галузевими об’єднаннями суб’єктів МСП

Управління аудиторського контролю державних програм підтримки та розвитку МСП

Управління інспекції впровадження програм розвитку підприємницького середовища МСП

Управління фінансового контролю адміністративних витрат

Основні механізми фінансово-кредитної допомоги МСП давно вивчені, визначені й широко використовуються в практиці державного управління розвитком підприємств цього сектору – це різні форми гарантування частки кредитів (поручительств) банкам за надані позики суб’єктам МСП; пряме пільгове їх бюджетне кредитування державними установами; різні форми субвенцій (відшкодувань). Цивільний кодекс України, який вступив в силу в 2004 р. [157], визначив порядок надання поручительств та передбачив новий підхід до застосування гарантій у цивільному обороті. Так, нині гарантами можуть бути лише банки, інші фінансово-кредитні установи, страхові організації. Проте і гарантії, і поручительства зараховані Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [134] до фінансових послуг, які можуть надаватися виключно фінансовими установами. Хоча Держфінпослуг розпорядженням від 31 березня 2006 р. № 5555 [123] постановив, що юридичні особи, які за своїм статусом не є фінансовими установами, надають поручительства відповідно до вимог цивільного законодавства та з урахуванням вимог законодавства України щодо запобігання та протидії легалізації «відмиванню» доходів, одержаних злочинним шляхом. Це свідчить про те, що в Україні існує законодавче поле для запровадження як фондів кредитних порук, так і фондів гарантування кредитів. Для цього потрібно створити юридичну особу в певній організаційно-правовій формі та зареєструвати в Держфінпослуг.

Порядок створення таких установ визначає чинне законодавство України та нормативні акти Держфінпослуг. Однак, незважаючи на наявну необхідність законодавчої бази, держава не здійснила необхідних заходів у розв’язанні цієї проблеми. Проте світовий досвід доводить, що система гарантування кредитів як дієва технологія підтримки малого бізнесу реалізується переважно у формі поручительств.

У питаннях створення сприятливих умов щодо розвитку МСП в національній економічній системі багато завдань покладають на інститут законодавчо-нормативної регуляції господарських відносин. Орган державного управління розвитком малого бізнесу має постійно проводити роботу за такими напрямами:

1) узгодження міжвідомчих регуляторних актів (економічна та юридична експертиза проектів норм регуляції, методологічне їх забезпечення та аналіз провадження регуляторної політики);

2) регуляція норм фінансової політики підтримки та розвитку МСП (аналіз норм податкового законодавства та спеціальних режимів оподаткування, методологічне забезпечення формування спеціальних режимів фінансової підтримки суб’єктів МСП);

3) удосконалення дозвільних норм господарської діяльності;

4) спрощення ліцензійних норм підприємницької діяльності;

5) ведення спеціального реєстру суб’єктів МСП.

Відсутність програмно-цільового та прогнозованого підходу до покрокового вирішення проблем малої економіки характеризує сучасне вітчизняне мале підприємництво як тіньовий елемент економічної системи. Значне відставання українського малого підприємництва за економічними показниками-параметрами від таких підприємств в економічних системах розвинутих країн світу є індикатором відставання України у світових цивілізаційних процесах еволюції. Сучасне вітчизняне мале підприємництво не в змозі виконувати свою головну соціальну функцію боротьби з тіньовими деформаціями.

Перспективи щодо змін на краще у вітчизняному підприємництві, зміцненні його економічної безпеки, зокрема подолання негативних тенденцій у його тінізації, будуть відсутні, доки система істеблишменту не визначиться з необхідністю проведення перманентної політики щодо прогнозованого розвитку та активної підтримки МСП, яка має розроблятися та впроваджуватися у суспільстві через спеціальний орган державного управління на довгостроковій програмній основі.