Позаправові тіньові методи перерозподілу власності та влади як спосіб реалізації функції адміністративно-олігархічного підприємництва

На відміну від неокейнсіанських та неокласичних концепцій економічного розвитку, які в переважній мірі орієнтовані на дослідження економіки в параметрах суто прозахідних моделей, інституціоналізм базується на якісно відмінних теоретичних засадах, які дають можливість аналізувати специфічні умови трансформації в залежних країнах, формування в них, у зв’язку з цим, суттєвих факторів тінізаційного зростання.

Значний вплив на теорію розвитку «третього світу», започаткування необхідності дослідження та врахування його цивілізаційних особливостей по відношенню до домінуючих західних країн спричинили ідеї Макса Вебера (1864-1920), перш за все його роботи «Протестантська етика і дух капіталізму» та «Три чистих типа легітимного правління» [25, с. 44-135]. У першій роботі ґенеза ринкового господарства була безпосередньо зв’язана зі специфікою європейської цивілізації, з унікальністю протестантської ментальності, і у зв’язку з цим відмінністю капіталістичної модернізації на Сході, вплив на неї східного традиціоналізму.

Значний вплив на розвиток соціально-економічних ідей щодо трансформації залежних країн спричинили роботи Карла Мюрдаля (1898-1987). У 1968 р. в Нью-Йорку вийшла його трьохтомна монографія «Азійська драма. Дослідження бідності народів», в якій автор підкреслює протилежність предмету дослідження вчених-інституціоналістів, які звернули на проблему особливості економіки залежних країн, і класиків буржуазної політичної економії. В якості безпосереднього об’єкта дослідження були вибрані країни Південної і Південно-Східної Азії (Індія, Пакистан, Шрі-Ланка, Бірма, Таїланд, Малайзія, Філіппіни, Індонезія).

Наукова концепція «азійської драми» К. Мюрдаля виникла як суб’єктивне усвідомлення проблем, які виникли в процесі модернізації країн-об’єктів аналізу у зв’язку з реалізацією при цьому прозахідних моделей розвитку. Слаборозвинутість повинна сприйматися не як зло, яке можна швидко подолати в параметрах вестернізації, а як драма, яка є наслідком не врахування особливостей цих країн у західних рецептах модернізації. Носієм цього усвідомлення є, перш за все, інтелігенція цих країн, яка першою усвідомила принциповий розрив між західним-домінуючим і східним-залежним суспільствами, глибокий кризовий стан суспільства як наслідок інфільтрації шматків західного капіталізму у соціально-економічну структуру східних країн як наслідок вестернізації, необхідність розробки своєї власної стратегії і тактики вирішення складних практичних проблем реформування. А це вимагало для здійснення цілей модернізації особливого відношення до національного культурного спадку, національних традицій суспільства, на яких воно історично зростало і носієм яких воно є.

Найважливішого значення для дослідження тіньових процесів (в тому числі і в Україні), вивчення закономірностей накопичення тінізаційних протиріч в залежних країнах мають праці представника неоінституціоналізму Ернандо де Сота.

У 1989 р. вийшла в світ книга цього перуанського економіста «Інший шлях. Невидима революція у третьому світі», в якій розглядається еволюція нелегальних форм діяльності, аналізується їх значення у становленні ринкової економіки тіньовими засобами.

Причиною існування організації обсяжної нелегальної діяльності в Перу Е. де Сото вважає високі трансакціонні витрати первинної легалізації і підтримки легального бізнесу, а також бюрократичні перепони, що заважають вільному розвитку ринкових відносин. Ці ідеї перуанського вченого перевернули традиційні оцінки співіснування тіньового та офіційного бізнесу у «третьому світі» [75, с. 13-66]. До цих досліджень вважалося, що тільки легальний сектор є носієм сучасних позитивних тенденцій розвитку і виконання позитивної соціальної функції. Насправді, доводять висновки робіт перуанського економіста, легальний сектор економіки країн «третього світу» ґрунтується на чисельних бюрократичних перекрученнях, його соціально-економічна ефективність є напрочуд низькою. На противагу цьому сектору, тіньовий побудований на справді демократичному економічному порядку, на реалізації принципів вільної конкуренції. Таким чином, тіньовий сектор в цих країнах виконує важливу компенсаторну функцію щодо забезпечення економічного розвитку. У зв’язку з цим, оскільки питома вага бюрократичних засад організації економічного життя найбільш велика у країнах, які є залежними чи у перехідних економічних, то саме у цих країнах масштаби тіньової економічної діяльності виявляються найбільш значними.

«Наше дослідження показує, − пише де Сото, − що готовність перуанців діяти поза меж закону в значній мірі є результатом раціональної… оцінки витрат законослухняності». Таким чином, основною причиною тіньової економічної діяльності виявляється нераціональний правовий режим, коли «процвітання компанії в меншій мірі залежить від того, наскільки добре вона працює, і в більшій – від витрат, накладених на неї законом. Підприємець, який краще маніпулює цими витратами або зв’язками з чиновниками, виявляється більш успішним, ніж той, хто стурбований лише виробництвом» [143, с. 178, 189].

Переважно позаправові тіньові методи перерозподілу власності та влади й становлять центральну категорію теорії підприємницької безпеки в умовах тінізації економіки. Центральна категорія цієї теорії формується вже як специфічна для даної теорії, виявляє основне спрямування об’єкта дослідження [112, с. 8-11]. Аналіз трендових характеристик центральної категорії теорії підприємницької безпеки в умовах тінізації економіки вказує на їх подальший розвиток, все більш звужене застосування правових методів перерозподілу власності та влади: зростає обсяг конфліктів у судових процесах, винесення неправосудних рішень, проявів недружнього поглинання і захоплень, порушень з боку суб’єктів правоохоронної та судової системи тощо.

Іншим важливим теоретичним надбанням інституціоналізму є дослідження механізму самоорганізації тіньової економіки. У тіньовій діяльності панує не брутальне насилля, як це часто уявляється, а своєрідне тіньове нелегальне право. Виконаний де Сото аналіз механізмів діяльності різних тіньових сфер – житлового будівництва, транспорту, торгівлі показує, що тут існують стійкі тіньові організаційні зв’язки, координаційні контакти суб’єктів тіньової діяльності між собою та із зовнішнім світом. У тіньовій системі діє своєрідний паралельний світ зі своїми «профспілками», судами і правовими нормами регулювання, які є набагато більш ефективними, ніж ті, що існують в офіційному світі. Навіть неминучий для тіньових процесів механізм підкупу державних чиновників перетворюється у стійкий, налагоджений порядок, який працює на засадах загально визнаного консенсусу. Високі трансакційні тіньові витрати бізнесу обумовлюють суто індивідуалістичну діяльність заздалегідь неефективною, що примушує тіньовиків згуртовуватись у нелегальні організації.

Е. де Сото пропонує у зв’язку з цим оригінальну класифікацію трансакційних витрат бізнесу на основі критерію «легальність−нелегальність» (табл. 1.1) [143, с. 176-215].

Таблиця 1.1

Порівняльний аналіз витрат у легальному та

нелегальному секторах економіки

Ціна підпорядкування закону

Ціна нелегальності

Витрати первинної легалізації   Витрати легального бізнесу

Витрати, зв’язані з ухиленням від покарання (легальних санкцій) Витрати, зв’язані з трансфертом чистих доходів Витрати, зв’язані з ухиленням від оподаткування і порушенням законів про працю Витрати, зв’язані з відсутністю легально зафіксованих прав власності Витрати, зв’язані з неможливістю використання контрактної системи Витрати, зв’язані з виключно двостороннім характером нелегальної оборудки Витрати доступу до нелегальних процедур розв’язування конфліктів

 

Таким чином, керуючись своєрідним критерієм «витрати−результати» підприємець повинен зробити вибір на користь легальної або нелегальної діяльності. Вибір нелегальної організації позбавляє підприємця від витрат на сплату «ціни підкорення закону», але замість цього він повинен нести витрати на сплату «ціни нелегальності».

Де Сото звертається до проблеми недієздатності законів про власність за межами країн Заходу. Якщо в цих країнах активи мають подвійну природу свого життя: вони не тільки безпосередньо використовуються для задоволення потреб господарювання, але є й джерелами капіталу (тобто гарантією отримання кредитів), то в залежних країнах вони цю другу функцію не виконують, таким чином фактично не виявляються як капітал. У зв’язку з цим де Сото виділяє шість ефектів приватної власності: 1) фіксація економічного потенціалу активів; 2) інтеграція розрізненої інформації; 3) відповідальність власників; 4) підвищення ліквідності активів; 5) розвиток суспільних зв’язків; 6) паспортизація угод.

«Капітал, − відмічає де Сото, − виникає завдяки його відображенню в записах про право власності, про заставу, у тексті контрактів і в інших подібного роду паперах, що фіксують соціально та економічно найбільш корисні характеристики відношення активів у протилежність видимим якостям самих речей… У розвинутих країнах система документального відображення активів існує для забезпечення інтересів іншої сторони оборудок і гарантує відповідальність, оскільки саме для цих цілей існує інформація, що міститься в них, правила, норми і механізми, які попереджають порушення цих норм і правил» [142, с. 56-57].

В жодній із залежних країн де Сото не знайшов єдиної правової системи реєстрації нерухомості. Це означає, що більша частина власності, що належить фізичним та юридичним особам, законодавчо не захищена. Оскільки громадяни країн «третього світу» не можуть легалізувати свою приватну власність, то їм доводиться володіти нею нелегально, або реалізовувати своє право на власність неправовими методами. Звідси широкий розвиток нелегальної економіки. Як наслідок асиметричного обмеження для більшості членів суспільства можливостей користуватися шістьма позитивними ефектами приватної власності є широка їх маргіналізація [90, с. 143-158].

Вивчення історії визнання законності позалегальних прав власності в США при освоєнні Заходу дало можливість де Сото наочно показати, як американці використали початково тіньовий сектор як засіб швидкого їх соціально-економічного розвитку. «Самочинне захоплення земель – це давня американська традиція. Однак американцям вдалося здійснити прорив в галузі законодавства, запровадивши правову новелу, відому як «переважне право». Саме цей принцип у ХVІІ-XVІІІ ст. відіграв ключову роль в процесі узаконювання нелегальної власності, як найважливішого фактора загальної детінізації в США. Вивчення щодо цих процесів історії окремих штатів дало змогу де Сото зробити висновок про те, що чим більше було правових перепон, тим більше масштаби нелегальної діяльності. І навпаки, у тих штатах, де раніш було впроваджено «переважне право» на землю, з’явились джерела швидкого економічного зростання і підвищення добробуту населення. Він показує, що спроби боротьби з системним розповсюдженням позалегальної діяльності були приречені на поразку будь-де, де влада штатів або федеральний уряд намагалися ігнорувати права нелегалів.

Уроки американського досвіду мають велике значення для вибору шляхів детінізації економіки країни «третього світу», бувшого соцтабору, а також Україною. «У перетворенні Сполучених Штатів у найбільш могутню і найбільш насичену капіталом ринкову економіку світу, − підкреслює де Сото, − відіграло визнання законності позалегальних прав власності, їх інтеграція в загальнонаціональну систему прав власності… Ухвалення законів, що надають право повноцінного життя позалегальним групам населення, американські політики виявили революційну ідею, що правові інститути мають майбутнє і право на виживання, тільки якщо вони відповідають суспільним потребам» [142, с. 151, 153].

Висновки інституціоналізму, неоінституціоналізму про об’єктивний характер асиметричності, полярності соціально-економічної структури залежних країн, особливий характер прискорення розвитку позалегального сектору в умовах їх модернізації мають важливе теоретико-методологічне значення для поглиблення вивчення сучасних тіньових процесів у вітчизняних реаліях, зокрема проблеми віртуалізації власності, яка є первинною причиною тінізації широких прошарків суспільних відносин. Одним із принциповіших, визначальних теоретичних вузлів у сфері економічних відносин є питання щодо утвердження приватної власності. Відбувається віртуалізація власності, яка, на нашу думку, являє собою невідповідність законодавчо легітимізованих державою неадекватних, неефективних форм власності по відношенню до об’єктивно необхідних, інституційно визнаних як ефективні у даних конкретно-історичних умовах генетичних форм, що утворює деформацію перших, їх трансформацію в систему тіньових, девіаційних, криміналізованих, зокрема поширення позаправового перерозподілу власності.

Однією із сучасних небезпечних форм позаправового тіньового перерозподілу власності та влади підприємницькими структурами є рейдерство (недружнє поглинання). Так, протягом останніх років рейдерство перетворилось на справжню суспільну катастрофу, яка не тільки загрожує розвиткові вітчизняної економіки та спричиняє колапс правової системи, а й робить сумнівними перспективи існування в Україні середнього та малого бізнесу. У нашій країні діє щонайменше 40-50 спеціалізованих рейдерських груп, до складу яких входять досвідчені юристи та економісти, результативність їхніх атак становить понад 90 відсотків. Прикро, що це явище стає в Україні системним: кількість захоплень виробничих і торговельних об’єктів сягає 3000 на рік. Ще один істотний кримінальний чинник українського рейдерства: протиправні дії вчиняються із залученням збройних формувань, подекуди – навіть правоохоронців [99, с. 15].

Слід відзначити ряд факторів поширення українського рейдерства, зумовлених трансформацією вітчизняної економіки, а також відсутністю ефективних систем організації процесів виробництва та управління ними. По-перше, це корупція у владних структурах і правоохоронних органах, які сприяють реалізації неправомірних зазіхань на власність. По-друге, це недосконалість законодавства, що стосується корпоративних відносин, процесів злиттів і поглинань, захисту власності. В Україні відсутні чітко прописані правила корпоративних відносин. Існуюча нормативно-правова база не дозволяє відділити цивілізовані методи ведення бізнесу у сфері злиттів і поглинань від незаконних захоплень. У світовій практиці процедури поглинання прописано до деталей: права міноритаріїв, механізми захисту їх інтересів. По-третє, це відсутність у країні фондового ринку, який би нормально функціонував, непублічність більшості власників, «непрозорість» фінансових потоків підприємств, їх намагання приховати свої прибутки шляхом виплати заробітної плати у конвертах і «ручного» розподілу дивідендів, що створює критичну кількість невдоволених акціонерів і збільшує кількість тих, хто бажає незаконно захопити бізнес. У багатьох випадках основою для рейдерства стали недоліки у процесах приватизації та «непрозорість» приватизаційних схем.

Сьогодні в Україні під загрозою поглинання потенційно можуть бути, в першу чергу, підприємства, що мають у своєму складі земельну частку та об’єкти нерухомості на балансі. Прибутковість підприємств теж є провокуючим фактором для захоплення, але він значно поступається перед двома попередніми.

Основна причина українського рейдерства – недотримання великим акціонером (мажоритарієм) прав дрібних акціонерів (міноритаріїв). Досвід вітчизняного корпоративного управління говорить про те, що міноритарій не бере участі в управлінні, відгороджений від розподілу прибутків, не має доступу до фінансової документації та оперативної інформації про діяльність компанії, часткою якої він володіє. Міноритарій перетворюється на основну зброю в руках рейдерів. Це спричиняє корпоративні війни, оскільки контрольний пакет акцій стає надто важливим для акціонера. Саме утиск міноритарного акціонера та неадекватна дивідендна політика створюють сприятливе середовище для переділу власності.

Сумнівна приватизація об’єкта, наявність невдоволених міноритарних акціонерів створюють передумови для рейдерських нападів. Вважається, що рейдер не зможе здійснити захоплення підприємства, якщо його корпоративна історія бездоганна і не дає ніякого приводу для судового позову. Дискусії про перегляд наслідків приватизації останніх років, які поширились у суспільстві, заклики до реприватизації також стимулювали зростання заінтересованості у перерозподілі власності з використанням рейдерських схем.

Вітчизняна специфіка придбання корпоративного контролю на підприємстві має свої особливі технології та сценарії, що значно відрізняються від методів, які застосовуються у світовій практиці. Механізми, за якими сьогодні в Україні здійснюються недружні поглинання, передбачають усі можливі нюанси насильницького відторгнення бізнесу.

На Заході, переважно у країнах з англосаксонською системою корпоративного управління, що характеризується розпорошеною структурою власності, інститут рейдерства став одним з найважливіших інструментів захисту інтересів міноритарних акціонерів, що, врешті-решт, підвищувало ефективність самої компанії. Рейдери, об’єднуючи голоси сотень і тисяч міноритаріїв, змушували топ-менеджмент і власників великих пакетів акцій рахуватися з ними й переглядати підходи до управління компанією, від чого рівень капіталізації та курс акцій компанії підвищувалися. Тому як закономірність слід відзначити, що з розвитком інституту рейдерства розвиваються і стандарти корпоративного управління.

Якщо західні рейдери сприяють економічному розвиткові, усуваючи від управління бізнесом неефективний менеджмент, запобігаючи зловживанням з боку мажоритарних акціонерів і реструктуризуючи підприємства, що неефективно працюють, то українське рейдерство, на жаль, у переважній більшості випадків має ознаки організованої злочинності. Воно є, насамперед, корупційним переділом власності, а не процесом економічної оптимізації.

Українські рейдери застосовують у своїй діяльності такі схеми і методи [4]:

- використання міноритарного пакета акцій і неправомірних судових рішень, які для «розмивання» контрольного пакета акцій визначають, що добросовісний акціонер взагалі не є акціонером, не може брати участь у зборах акціонерів тощо (при цьому судом блокується участь у зборах акціонерів власника пакета 50% + 1 акція (або більшого); без участі власника контрольного пакета акцій збори акціонерів приймають рішення про зміну менеджменту і додаткову емісію, яка «розмиває» цей контрольний пакет);

- скуповування боргів підприємства, його штучне банкрутство та початок процедури санації використовувались у роки масової приватизації, проте й сьогодні є популярними, хоча поступово відходять у минуле, поступаючись місцем перед більш результативними схемами захоплення;

- скуповування міноритарних пакетів акцій на фондовому ринку або безпосередньо у дрібних акціонерів з метою одержання контрольного пакета акцій;

- махінації з реєстром акціонерів (за такою схемою: міноритарний акціонер подає, як правило, у день придбання однієї акції або відразу на наступний день) позов до суду з будь-якою (часто з нереальною) вимогою до компанії адо до її менеджменту; судове рішення забезпечує позов і постановляє передати реєстр іншому реєстраторові, утворюючи тим самим для підприємства одразу два реєстри, що провокує нові довгі й заплутані судові процеси для визначення справжнього реєстру (при цьому сторона-нападник відстоює справжність вилученого реєстру, а атаковане підприємство починає процедуру відновлення цього документа), тоді як замовники такої процедури списують акції з особистих рахунків власників, продають і перепродають їх через «добросовісних покупців»);

- «таємні» збори акціонерів, які проводять міноритарії, обираючи на них нову раду директорів і призначаючи новий менеджмент підприємства (зрозуміло, що мажоритарні акціонери про це навіть не здогадуються; потім до суду надходить позов з вимогою не чинити перешкод новому керівництву увійти на підприємство і працювати; суд приймає відповідне рішення, зобов’язуючи старий менеджмент не чинити перешкод новому директорові та його команді виконувати обов’язки; таким чином, новий менеджмент за допомогою приватних охоронних агентств входить на підприємство).

Отже, з огляду на системний характер рейдерства, при розробці заходів, спрямованих на його недопущення, необхідно задіяти сукупність правових, адміністративних, соціальних та інших механізмів, які б перешкоджали протиправному захопленню підприємств [93, с. 38-41].

Віртуалізація повноцінної приватної власності у вітчизняній економічній системі де-факто, наявність гібридної нероздільності власності та влади стали основною причиною системної корупції та тіньової економіки. Вона реально набуває тіньової форми: кримінально-приватної–державної, корупційно-приватної–державної, кримінально-приватної–корупційно-державної, приватно-корпоративної–державної та інших, що обумовлює тінізацію значної частини економічного простору.

Згідно економічної теорії прав власності, власністю є не ресурс (засоби виробництва або робоча сила) сам по собі, а пучок або частка прав щодо використання ресурсу.

У витоків теорії прав власності постали два відомих американських економіста Р. Коуз та А. Алшан. У подальшій розробці цієї теорії приймали участь І. Байрицель, Г. Беккер, Д. Норт, Н. С. Ченг, Р. Певзнер та ін.

На думку Р. Коуза, різні суб’єкти після отримання права власності комбінують їх таким чином, щоб передбачувана цими правами діяльність внаслідок прийняття найефективніших рішень, мінімізації трансакційних витрат приносила дохід з найвищою ринковою цінністю. У свою чергу, прийняття ефективних рішень і наявність сильніших стимулів у суб’єкта господарювання щодо співвідношення вигод та збитків від його рішення для іншого суб’єкта залежить від повноти визначеності прав власності. Завдяки цьому, на думку західних учених, відбувається оптимальний та ефективний розподіл ресурсів [86].

Якщо основними елементами (або «пучками» – за визначеннями Р. Коуза, А. Алчіана та ін.) права власності раніше називалися три базові елементи (володіння, розпорядження і користування), то в сучасних умовах право власності розглядається як володіння «пучком» із одинадцяти таких прав. До них належать: 1) право володіння (або виключного фізичного контролю над матеріальними та нематеріальними благами); 2) право використання (тобто право застосування корисних властивостей матеріальних і нематеріальних благ для себе); 3) право управління (тобто право вирішувати, хто забезпечить ефективне використання таких благ і механізм цього використання); 4) право на дохід (тобто право володіння результатами від використання матеріальних і нематеріальних благ); 5) право на відчуження, споживання, зміну або знищення таких благ, що загалом називається правом суверена; 6) право на безпеку (або право на захист від експропріації благ і можливої шкоди, збитків від зовнішнього середовища); 7) право на передання благ у спадок; 8) право на безтерміновість володіння благом; 9) заборона використовувати блага способом, який завдає збитків довкіллю; 10) право на відповідальність у формі стягнення (тобто можливості вилучення блага для сплати боргу); 11) право на існування інститутів та процедур, за допомогою яких можна відновити порушені правомочності, що загалом отримало назву права на остаточний характер [86, 138].

Ефективна реалізація потенціалу прав власності в кожній соціально-економічній ситуації повинна спиратися на переважне значення тієї чи іншої системи форм власності. Визначне значення приватної власності у сучасних західних системах власності зв’язано із відмінним становищем людини як носія суспільних зв’язків на Заході та у традиційних країнах, до яких слід віднести і пострадянські.

Як відмічає російський дослідник С.Г. Кара-Мурза, при виникненні сучасного західного суспільства як наслідок Реформації та буржуазних революцій виникла нова уява, нове становище людини як вільного індивідууму. Людина стала атомом людства – вільним і неподільним. При цьому кожен мав у приватній власності своє тіло. Воно стало тим вихідним, первинним елементом приватної власності, у володінні якої всі були рівні. В Росії, як і в Україні самий сенс поняття «індивід» широкому загалу навіть до цих пір невідомий – це слово сприймається як синонім поняття «особа», що є невірним [61, с. 335].

У західній суспільній думці поняття індивідууму розвивалося на протязі чотирьох століть філософами, починаючи з Гассенді, Гоббса і Декарта, аж до Поппера та фон Хайєка, а потім самими різними школами політекономії, соціології, антропології, поведінкових наук і навіть психоаналізу. В Росії альтернативна антропологічна модель (людина як соборна особа) сформувалося у чітких термінах у кінці ХІХ століття у працях філософів-немарксистів (П. Хомяков, К. Леонтьєв, Вл. Соловьов). Тіло ніяк не розглядалося як приватна власність особи (мовилось: «земля – божья, а люди – цареви»).

Коли середньовічна Європа перетворювалась у сучасний Захід, відбулося звільнення людини від солідарних, общинних людських зв’язків, що зв’язували його. Капіталізму була потрібна людина, що вільно пересувається і вступає у відносини купівлі-продажу на ринку робочої сили. Тому община завжди була головним ворогом буржуазного суспільства та його культури.

У Росії розриву цих зв’язків не відбулося, не дивлячись на вплив капіталізму і реформи Столипіна. В антропологічній моделі, розвинутій в Росії на початку ХХ століття православними філософами, людина є соборна особа, осередок множини людських зв’язків. Тут людина завжди включена у солідарні групи (сім’ї, селянської і релігійної общини, трудового колективу, хай навіть зграї злодіїв). Повсякденним виразом цієї антропології є гасло: «Один за всіх, всі за одного» [61, с. 335].

Таким чином, організаційною одиницею суспільних зв’язків в Росії і в Україні є община (у сучасних умовах – протообщинні зв’язки). Общинна організація за сучасних умов давно вже мігрувала від форм організації безпосередньо селянського виробництва до загальних форм організації суспільного управління, общинний грунт якого, як в Україні, може бути виявлений лише внаслідок поглибленого аналізу. Але визначення ефективної структури власності в Україні, механізму взаємодії її окремих форм, державної політики щодо їх розвитку потребує врахування історичного досвіду розвитку форм власності в країні, їх вихідного значення у становленні адекватних інструментів розвитку, забезпечення ефективності та справедливості [108, с. 184-217].

Враховуючи історичні закономірності розвитку вітчизняної економіки, для її розвитку визначне значення має колективна форма власності з використанням широкої системи державно-приватних партнерств. Використання іншого засадничого підходу до ґенези архітектоніки власності в національній економіці обумовлює її віртуалізацію як причину поширення системної тінізації економіки. Процес забезпечення детінізаційних підходів має спиратися на кілька головних напрямів:

- по-перше, вітчизняна економіка для отримання адекватної своєму генетичному коду структури повинна набути біполярної форми, що означає зосередження на одному полюсі сучасних великих підприємств, що визначають науково-технічний рівень виробництва, на іншому, спираючись на величезний неформальний сектор селянської цивілізації, великої кількості дрібних господарських форм, які повинні бути інтегрованими у розвинуті солідарні кооперативні структури;

- по-друге, формування соборної – солідарної детінізаційної структури вимагає формування функціональних зв’язків великих підприємств не аграрної сфери, бажано торгових фірм з широкою базою дрібних сільськогосподарських підприємств-сателітів;

- по-третє, держава повинна докласти надзвичайних зусиль для допомоги аграрному сектора, насамперед для налагодження всього обсягу зв’язків біполярної інфраструктури, створення розгорнутої мережі її горизонтальних та вертикальних зв’язків, фінансового, інвестиційного, технічного та кадрового забезпечення кооперативного руху; альтернатива цьому – обвальний характер поширення тінізаційних процесів, їх експансія в інші «великі» сучасні сектори економіки, загальна деградація та архаїзація аграрної сфери [108, с. 481-488].

Успішний досвід реформування економіки Китаю підтверджує необхідність при вирішенні проблеми власності і господарювання спиратися на уяви про біполярну природу економік селянських (незахідних) країн.

Селянські цивілізації, в тому числі вітчизняна економіка, у зв’язку з наявністю процесів міжсекторного розлому набувають різко біполярної структури – особливу форму змішаної економіки, побудованої на співіснуванні двох полюсів, на одному з яких функціонує відносно невелика кількість великих, висококонцентрованих, централізованих підприємств, на другому – величезна кількість малих – потенційно неформальної, маргінальної економіки, експолярних (існуючих поза полюсами) форм, які формують величезний простір для тіньової діяльності. Саме простір неформальних, експолярних економік є фундаментом країн селянської цивілізації, який є водночас потенціалом величезного поширення неформальних тіньових форм. Це потребує для їх детінізації, виведення із конфлікту, що поглиблюється з олігархічними утвореннями запровадження широкої системи соціально-економічної підтримки, солідарного партнерства з ними, з державою.