Виникнення держави у Франків

Держава і право Франків

 

Виникнення держави у Франків

Наприкінці ІV – початку V ст. народи Європи вступили в якісно новий етап свого розвитку. Початок середньовіччя збігся з великим переселенням народів. Масова міграція охо-пила гуннів, германців, слов’ян, арабів, сарматів. Виникали й розпадалися союзи племен, безслідно зникали етнічні групи й народності. Кордони Римської імперії безперервно атакували племена варварів. Серед них були германці, рипуарські й са-лічні франки – у минулому союзники (федерати) Риму.

Для Галлії п`яте століття стало часом глибоких соціально-економічних перетворень. Ця багата провінція Риму (її тери-торія майже співпадає з нинішньою Францією), як і вся імпе-рія, була охоплена глибокою кризою. Стали частішими ви-ступи рабів, колонів, селян, міської бідноти. Рим уже не міг захищати народи від вторгнення іноземних племен і, перш за все, германців – східних сусідів Галлії. Як наслідок, більша ча-стина провінції була захоплена вестготами, бургундами, фран-ками (салічними і рипуарськими) та іншими племенами. Із цих германських племен найбільш сильними були салічні франки. Їм знадобилось понад 20 років, щоб у кінці V – початку VІ ст. захопити більшу частину Галлії (486 р.).

Виникнення класового суспільства у франків, яке розпочалося у них ще до переселення на нову батьківщину, різко прискорилось у процесі завоювання Галлії.

Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної знаті. При поділі військової здобичі їй діставались кращі землі, значна кількість колонів, худоби та іншого майна. Знать звеличилась над простими франками, хоч останні ще продовжували залишатись особисто вільними і спочатку навіть не відчували посилення економічного гніту. Франки розселялись на своїй новій батьківщині сільськими громадами (марками). Марка вважалась власником усієї землі громади.

Галло-римляни опинились у положенні залежного насе-лення, яке за чисельністю в декілька разів переважало фран-ків. Разом з тим галло-римська аристократія частково зберег-ла свої багатства. Єдність класових інтересів поклала початок поступового зближення франкської і галло-римської знаті. Це особливо позначилось при формуванні нової влади, за допо-могою якої можна було зберегти у своїх руках захоплену державу, тримати в покорі колонів і рабів. Колишня родо-племінна організація необхідних сил і засобів для цього дати не могла. Установи родоплемінного ладу поступаються міс-цем новій організації з військовим вождем-королем і особис-то відданою йому дружиною. Король і його наближені фак-тично вирішують найважливіші питання життя держави, хоч ще зберігаються народні збори та деякі інші інститути мину-лого ладу франків. Формується нова “публічна влада”, яка вже не співпадає безпосередньо з населенням. Вона склада-ється не тільки з озброєних людей, але і з примусових закла-дів, яких не було при родоплемінному ладі. Встановлення но-вої публічної влади пов`язано з введенням територіального ділення населення. Землі, які заселили франки, були поділені на “паги” (округи). У свою чергу паги ділились на менші ад-міністративні одиниці – “сотні”. Король вручає управління населенням, яке проживало в пагах і сотнях, довіреним осо-бам.

Виникнення держави у франків пов`язане з іменем одно-го з військових вождів – Хлодвіга І (486 - 511) із роду Меро-вингів.

Під його керівництвом була завойована основна частина Галлії, а також землі елеманів, вестготів, східних франків. Сини Хлодвіга І підкорили собі королівство бургундів, землі тюрінгів та баварів.

Далекоглядним політичним кроком Хлодвіга І було при-йняття ним та його дружиною християнства за католицьким зразком. Це забезпечило йому підтримку галло-римської знаті і пануючої в Галлії католицької церкви.

Таким чином, держава франків виникла у зв`язку з необ-хідністю утримання і управління завойованими територіями.

 

Державний устрій

Процес становлення державності у франків тривав близько двох століть. За династії Меровінгів (V ст. - 751 р.) ще зберігались релікти родового ладу. Військовий вождь одноча-сно був королем. Із посиленням його влади роль ополчення як органу безпосередньої демократії стала знижуватись. При королю створювалась королівська курія (рада знаті).

За Меровінгів існувала двірцево-вотчинна система управління.

У 751 р. на престолі утверджується нова династія. На зборах світської і духовної знаті Пінін Короткий, син Карла Мартелла, який мав реальну владу, як майордом, був проголошений королем.

Найбільшого розвитку монархія досягає за правління йо-го сина Карла Великого (768 - 814 рр.). У результаті великих завойовницьких походів у її склад ввійшли території, які зараз складають Західну Німеччину, Північну Італію, Північну Іс-панію, а також багато інших земель.

Показником зросту могутності держави стає проголошення у 800 р. Карла імператором. У його руках зосереджується значна влада. Але це не означало перетворення імпе-ратора в абсолютного монарха. Глава держави повинен був фактично ділити свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалось ні одне важливе рішення. Найвищі світські та духовні феодали входили до складу постійно діючої ради при імпера-торі. Майже щороку скликався з`їзд всієї знаті (так зване “Велике поле”).

Разом з тим відносне посилення центральної влади потягло за собою формування органів державного управління, особливостями яких було:

– посадові особи, які очолювали господарське управління володіннями феодалів, одночасно здійснювали адміністративно-судову владу над населенням, що там проживало;

– нагородою за службу були земельні пожалування, а та-кож право залишати собі частину зборів з населення;

– було відсутнє послідовне розмежування між окремими сферами державного управління. Посадові особи, як правило, поєднували військові, фінансові, судові функції. Лише в системі центрального управління спостерігалось певне розмежування в компетенції. Але і там спеціального відомчого апарату ще не було.

Центральні органи державного управління

Із перетворенням у великих земельних власників дружинна знать перестала постійно проживати при королівському дворі, підвищилось значення посадових осіб – міністеріалів. Спочатку вони були головними управляючими королівським господарством. Тоді ще не було різниці між державним і осо-бистим королівським майном, загальнодержавні питання роз-глядались як особисті справи королівського дому. А тому мі-ністеріали фактично очолили державне управління і суд. По-ступово вони стають власниками великих латифундій.

До найбільш важливих міністеріалів відносились:

– майордом – керував королівським двором. Посада була ліквідована після того як особи, що успадковували її самі, зайняли королівський трон;

– пфальцграф – спочатку керував королівськими слугами, а потім очолив двірцевий суд;

– тезаурарій – королівський скарбник;

– маршал – спочатку був “старшим у королівській конюшні”, а потім начальником кінного війська;

– архіканелан – духовник короля, старший серед двірцевого духовенства, обов`язковий учасник королівської ради.

Місцеві органи державного управління

Традиційне самоуправління вільних франків там, де во-ни проживали, було поступово замінене системою призначуваних із центра посадових осіб – уповноважених короля.

Вся територія держави була поділена на округи – паги. Управління округом надавалось графу. У його розпорядженні був військовий загін. Він керував ополченням паги.

Округа ділились на сотні. Спочатку вони очолювались виборною особою. Але вже Меровінгам вдалось замінити йо-го призначуваною особою – центенарієм на “півночі” і вікарі-єм на “півдні”. Він підкорявся графу і майже повторював йо-го владу в сотні.

Громади (марки) франків, які входили у склад сотні, збе-рігали самоуправління.

Суд

Вища судова влада належала монарху. Він здійснював її разом з представниками знаті. Королівська рада розглядала найбільш небезпечні правопорушення.

Основною судовою установою держави, де розглядалась більшість справ, були “суди сотні”. Їх форма на протязі декі-лькох століть не зазнала серйозних змін. Але поступово судо-ва влада зосереджується в руках феодалів. Спочатку граф, центенарій чи вікарій тільки скликали мальберг – збори віль-них людей сотні, які вибирали із свого середовища суддів-рахінбургів. Суд відбувався під керівництвом виборного го-лови – тунгіна. У його склад вибирались, як правило, замож-ні, поважні люди. Але на судовому засіданні повинні були бути присутніми всі вільні і повноправні жителі (дорослі чо-ловіки) сотні. Уповноважені короля лише слідкували за пра-вильністю судочинства.

Поступово люди короля (його уповноважені) стають го-ловами судів замість тунгінів. Каролінги завершили цей про-цес. Їх посланці – місії одержали право замість рахінбургів призначати членів суду –скабінів. Обов`язок вільних людей бути присутніми на суді був відмінений.

Подальший розвиток феодалізму призвів до радикальних змін усієї судової структури. Сеньйори - іммуністи розширюють свої права в галузі суду над селянами, які проживали в їх володіннях. Набувають рис імунітету і судові повноваження посадових осіб, а також вищих ієрархів церкви. Юрис-дикція церкви поширювалась не лише на духовенство, а й на деякі категорії світських людей, вдів, сиріт, вільновідпущеників. Усі ці особи перебували під захистом церкви.

Судовий процес можна було розпочинати тільки з ініціа-тиви потерпілого. Він був зобов`язаний дати суду докази ско-єного, привести співприсяжників, котрі могли б підтвердити його хорошу репутацію. Для перевірки істинності свідчень обвинуваченого дозволялось застосовувати “суд божий” (ор-далії) – випробування розпеченим залізом або кропом. Замо-жний франк міг відкупитися від “суду божого”. Третина всіх судових штрафів ішла на користь короля.

Збройні сили

Структура війська поступово змінювалась від дружинної організації до феодального рицарського ополчення. Військова реформа Карла Мартелла дала каролінгам велике, добре озброєне, кінне рицарське військо. Необхідність у народному ополченні остаточно відпала. Монархія одержала можливість вести успішні завойовницькі війни. Велике значення мала на-дійність рицарського війська у боротьбі з народними повстаннями.

На початку ІX ст. франкська держава знаходилась у зеніті своєї могутності. Охоплюючи територію майже всієї Західної Європи і не маючи на своїх кордонах ворога рівного їй за си-лою, вона здавалася непереможною. Але вже тоді ця держава несла в собі елементи занепаду і розпаду. Створена шляхом завоювань, вона була конгломератом народностей, нічим крім військової сили не пов’язаних. Зломивши на деякий час масо-вий опір закабаленого селянства, франкські феодали втратили зацікавленість в єдиній державі. У цей час економіка франк-ського суспільства мала натуральний характер. Відповідно не було тісних, стабільних господарських зв`язків між окремими районами. Були відсутні будь-які інші фактори, які могли б стримати роздроблення держави.

 

Держава і право Франції

 

Держава і право Англії

Джерела права в Англії

B eпoxy фeoдaлізмy cфopмyвaлиcь ocнoвні інcтитyти й пpинципи aнглійcькoгo пpaвa. Йoгo джepeлaми бyли cтaтyтнe пpaвo, зaгaльнe пpaвo та cyд кaнцлepa aбo “cyд справедливості”.

Cтaтyтнe пpaвo включaє в ceбe пpaвoві нopми, виклaдeні в aктax пapлaмeнтy і кopoни (кopoлівcькиx xapтіяx, acизax, opдoнaнcax, пpoклaмaціяx, пpoвізіяx), пoчинaючи з Beликoї Xapтії вoльнocтeй 1215 p.

Haпpикінці XІІІ cт. в Aнглії відбyлacь yніфікaція зaгaльнoгo пpaвa. Цьoмy cпpиялa діяльніcть кopoлівcькиx cyдів. Піcля peфopми Гeнpіxa ІІ cyдoві оpгaни cтaли poзглядaти oдні й ті caмі кaтeгopії cпpaв і підпopядкoвyвaлиcь oдним і тим caмим пpaвoвим opгaнaм, щo виxoдили з цeнтpy. Бyлo виpoблeнo кількa видів, тaк званих, “пoчaткoвиx нaкaзів”, бeз якиx нe мoжнa бyлo пoчинaти cпpaвy. У міpy пoтpeби cтвopювaли нoві нaкaзи.

Пepшy cпpoбy yзaгaльнити пpaктикy кopoлівcькиx cyдів зpoбив y 1189 p. гoлoвний cyддя Aнглії P. Глeнвілль y тpaктaті “Пpo зaкoни Англії”. У cepeдині XІІІ cт. зaгaльнe пpaвo дocліджyвaв відoмий юpиcт Г. Бpaктoн y пpaці “Пpo зaкoни і звичaї Aнглії”.

Зaгaльнe пpaвo в Aнглії зaзнaлo пoмітнoгo впливy pимcькoгo пpaвa. Taк, Г. Бpaктoн y 1250 p. вкaзyвaв нa пpинципoвий зв’язoк між pимcьким і aнглійcьким зaгaльним пpaвoм. Cyдді зaгaльнoгo пpaвa, нe знaxoдячи дoпoмoги і відпoвіді в пpeцeдeнтax, звepтaлиcь дo тpaктaтів Г. Бpaктoнa і зacвoювaли дeякі пpинципи pимcькoгo пpaвa. У 1350 p. в oднoмy з aктів підкpecлювaлocь, щo “зaгaльний звичaй і є зaгaльним пpaвoм”.

Зaгaльнe пpaвo випpaвдoвyвaлo cвoю нaзвy тим, щo, пo-пepшe, діялo нa тepитopії вcієї Aнглії. Фeoдaли – імyніcти пoвинні бyли зacтocoвyвaти йoгo нopми. Лишe мaнopіaльні cyди кepyвaлиcь “звичaями мaнopy”, тoбтo міcцeвими. Пo-дpyгe, зaгaльнe пpaвo нe poбилo ніякиx відміннocтeй між кaтeгopіями вільниx під чac poзглядy цивільниx cпpaв.

Зaгaльнe пpaвo щe нaзивaють звичaйним. Boнo cклaлocя як peзyльтaт дії cyдoвиx звичaїв, щo виникaли вcyпepeч oфіційнoмy зaкoнoдaвcтвy. B ocнoвy звичaйнoгo пpaвa пoклaдeнo фікцію йoгo зaгaльнoвизнaнocті і зaгaльнoвідoмocті. Bвaжaлocь, щo пpи виpішeнні тієї чи іншoї справи, cyддя знaє зacтocoвyвaний зaкoн, тoбтo він викopиcтoвyє вжe іcнyючy пpaвoвy нopмy. Чинoвники вecтмінcтepcькиx cyдів відвідyвaли pізні pегіoни кpaїни і бyли oзнaйoмлeні з міcцeвими звичaями. Узaгaльнюючи пpaктикy, cyдді виpoбляли пpaвилa, якими кepyвaлиcь, зacтocoвyючи ті чи інші звичaї. Якщo звичaй cyпepeчив зaкoнoві aбo зaгaльним пpинципaм звичaйнoгo пpaвa, тo йoгo відxиляли. Oтжe, y cвoїx пocтaнoвax cyди зaкpіплювaли пpaвoві нopми, щo cклaлиcя paнішe.

Maгіcтpaти, виpішyючи cпіpні, aлe нeдocтaтньo тoчнo вpeгyльoвaні зaкoнoм кaзycи, мoгли виxoдити з влacниx дoктpин. Пpи цьoмy викopиcтoвyвaли пpeзyмпцію, щo cyддя зaвжди зacтocoвyє вжe іcнyючy нopмy пpaвa. Oтжe, вcтaнoвлeний ним пpинцип cтaвaв cyдoвим звичaєм (пpeцeдeнтoм), oбoв’язкoвим для вcіx іншиx cyдів. Bідxилити пpeцeдeнт мoглa лишe вищa cyдoвa інcтaнція. У цьoмy випaдкy він втpaчaв cвoю юpидичнy cилy.

Ocнoвнoю в aнглійcькій юpидичній cиcтeмі є ідeя, щo вжe іcнyючe пpaвo бyдe виявлeнe cyдoвим pішeнням. Cyддя нe cтвopює пpaвo, a лишe відкpивaє йoгo. Пpoтягoм тpивaлoгo чacy пpeцeдeнт нe мaв імпepaтивнoro знaчeння, a тільки з XVІІ cт. cтaв oбoв’язкoвим.

Cyдoвe pішeння, винeceнe y якійcь cпpaві, нaбyвaлo cили зaкoнy для вcіx нacтyпниx aнaлoгічниx cпpaв, і cyддя нe мaв пpaвa відійти від ньoгo.

Для тoгo, щoб cyдoвe pішeння нaбyлo oбoв’язкoвoї cили для пoдaльшиx aнaлoгічниx cпpaв, вoнo пoвиннo бyлo бyти зaнeceнe y збіpник cyдoвиx пpoтoкoлів. Oтжe, зaгaльнe пpaвo виcтyпaлo як cиcтeмa cyдoвиx пpeцeдeнтів для юpидичнoгo peгyлювaння тaкиx віднocин, щo нe пepeдбaчaлиcь зaкoнoм.

Ha пoчaткoвій cтaдії зaгaльнe пpaвo yвібpaлo в ceбe дeякі ідeї й eлeмeнти pимcькoгo тa кaнoнічнoгo пpaвa. Paзoм з тим, зaгaльнe пpaвo пpoтиcтaвлялocь як міcцeвим звичaям, тaк і чyжoзeмнoмy pимcькoмy пpaвy. Boнo відігpaлo вaжливy poль y пoдoлaнні poздpoблeнocті, цeнтpaлізaції yпpaвління і cyдy. Cиcтeмy зaгaльнoгo пpaвa підтpимyвaли вcі cтaни. Цe бyлo oднією з пpичин тoгo, щo Aнглія зaпoбіглa peцeпції pимcькoгo пpaвa.

Kopoнa підтpимyвaлa інcтитyти aнглocaкcoнcькoгo пpaвa. Cyди зaгaльнoгo пpaвa бyли cyдaми кopoни, в ниx зacідaли cтpяпчі кopoля, які бyли пpoвідникaми йoгo пoлітики. У XV cт. cyдді oб’їжджaли кpaїнy в cyпpoвoді влacниx пиcapя, кyxapя, зyпинялиcь y зaмкax, пoміcтяx міcцeвиx зeмлeвлacників.

Heбeзпeкa відтиcнeння нa дpyгий плaн зaгaльнoгo пpaвa pимcьким пpaвoм пізньoгo пepіoдy, щo ocвячyвaлo нeoбмeжeнy влaдy мoнapxa, виниклa зa Гeнpіxa VІІІ. Проте тpaдиції виявилиcь cильнішими. І зaгaльнe пpaвo, як cпeцифічнe aнглійcькe явищe, зміцнилo aнглійcькy дepжaвнy cиcтeмy, бyлo ocнoвнoю юpидичнoю oпopoю державності та cyдoчинcтвa і peгyлятopoм cycпільниx віднocин. Проте пoдaльший їх poзвитoк виcyвaв вce нoві й нoві кaтeгopії cпpaв, які нe мaли cyдoвoгo зaxиcтy в cyдax зaгaльнoгo пpaвa. Taкe cтaнoвищe бyлo випpaвлeнe cтвopeнням cyдy кaнцлepa, aбo “cyдy справедливості”.

Paнішe мoнapx y вигляді “милості” caм poзглядaв тaкі cпpaви. A кoли кількіcть їx pізкo зpocлa, тo “справедливе” виpішeння циx пoзoвів бyлo пoклaдeнe нa кaнцлepa. Cпoчaткy він poзглядaв кoжнy cпpaвy нa підcтaві cпeціaльнoгo yкaзy кopoлівcькoї paди. Пoтім кaнцеляpcький cyд cтaв caмocтійнo poзглядaти cкapги пpивaтниx ocіб.

 

Держава та прво Німеччини

Золота булла

Феодальна роздробленість Німеччини була закріплена Золотою буллою 1356 р., яка була видана імператором Кар-лом V (королем Чехії). Згідно з положенням Золотої булли папу римського було усунуто від виборів німецьких імпера-торів, визнавалась повна політична самостійність курфюрстів, до того ж вони одержали, так звану, регалію – ви-ключне право видобутку дорогоцінних металів і чеканки мо-нети. У буллі було врегульовано порядок обрання імператора. Право його обрання було визнано за трьома духовними кур-фюрстами (Майнцським, Кельнським і Трірським) та чотирма (Богемія, Пфальц, Саксен Вютенберг і Бранденбург) світсь-кими землями.

“Золота булла” узаконила приватні війни, крім війни ва-салів проти сеньйорів. Нею було заборонено союзи міст. Рі-шення всіх важливих справ імперії передавалось колегії кур-фюрстів, яка повинна була скликатись щорічно.

 

Кароліна 1532 р.

Незабаром після Великої селянської війни був розроблений і у 1532 р. затверджений рейхстагом звід законів, на-званий Кароліною, на честь імператора Карла V, який правив у той час. З 219 статей кримінального уложення 142 статті містять норми кримінального процесу, решта – кримінального права.

У зв’язку з тим, що окремі землі виступали проти прийняття загальноімперського законодавства, у вступній частині до Кароліни було сказано: “Але ми хочемо при цьому сказати, що старі, встановлені законні і добрі звичаї курфюрстів, князів і станів ні в чому не повинні заперечуватись”.

Таким чином, за кожною землею було збережено її особливе кримінальне право, Кароліна призначалась лише для за-повнення прогалин у місцевих законах.

Вона передбачає багаточисельне коло злочинів: державні (зрада, повстання, порушення земського миру та ін.); проти особи (вбивство, наклеп та ін.); проти моралі (кровозмішування, зґвалтування, двоєженство, подружня зрада та ін.); проти власності (підпал, грабіж, крадіжка, присвоєння), а та-кож деякі інші види злочинних діянь.

У Кароліні одержали фактично вірні визначення не тільки окремі злочини, а й деякі загальні поняття кримінального права: посягання, співучасть (наприклад, пособництво), необережність, необхідна оборона та ін.

Кароліна встановила дуже жорстокі покарання: значна кількість злочинів каралась смертною карою, причому були передбачені кваліфіковані види цієї кари: колесування, четвертування, закопування живим у землю, спалювання тощо. Значне місце займали тілесні покарання. Часто застосовувалось виривання язика і відрубування руки. При незначних проступках застосовувалось позбавлення честі, при цьому за-судженого виставляли до ганебного стовпа або в нашийнику на публічне осміювання.

Звертає на себе увагу встановлення жорстоких покарань за посягання на імператорську владу і на власність.

Більша частина статей Кароліни стосувалася правил су-дочинства.

Кароліна зберегла деякі риси обвинувального процесу. Потерпілий або інший позивач міг подати кримінальний позов, а обвинувачений – оскаржити і довести його безпідставність.

Сторони мали право пред’являти документи, вдаватись до запрошення свідків, користуватись послугами юристів. Якщо обвинувачення не підтверджувалось, позивач повинен був “відшкодувати збитки, безчестя і оплатити судові витрати”.

У цілому ж, основною формою розгляду кримінальних справ у Кароліні є інквізиційний процес. Обвинувачення пред’являлось суддею від імені держави. Слідство велося за ініціативою суду і не було обмежене строками. Широко застосовувались засоби фізичного впливу на підозрюваного, наприклад, допит, який проводився під час катування. При цьо-му Кароліна детально регламентує умови застосування кату-вання. Для визнання доказів достатніми для застосування до-питу з катуванням потрібні були свідчення двох “добрих” свідків (ст. 23). Головна подія, доведена одним свідком, вважалась напівдоказом. Ряд статей визначають порядок доведення злочину позивачем, якщо обвинувачений не зізнається. Остаточний вирок виносився на підставі особистого зізнання або свідчення винного (ст. 22).

Процес поділявся на три етапи: дізнання, загальне розслідування і спеціальне розслідування.

Дізнання складалось з встановлення факту здійснення злочину і особи, яка підозрюється у вчиненні злочину.

Загальне розслідування містило короткий допит арештованого з метою встановлення деяких даних про злочин та об-ставини справи.

Спеціальне розслідування – детальний допит обвинуваченого і свідків, збір доказів для остаточного доведення вини злочинця та його засудження.

Покарання могли застосовувати на підставі не лише за-кону, а й таких “розмитих” понять, як “добрі звичаї”, “вказівки доброго і досвідченого у праві судді”.

Процес вели таємно і письмово.

Ця пам’ятка феодального права діяла в деяких частинах Німеччини до початку XІX ст.

 

Держава і право Австрії

Утворення держави Австрії

Австрія являла собою не країну, а імперське утворення. У XIX ст. вона складалася із суміші II великих народів і ряду менших етнічних груп, що населяли більшу частину Східної Європи й у 1800 р. становили близько однієї сьомої населення всього континенту. Оскільки жодна нація чи народність не мала в імперії абсолютної більшості, то й жодна національна культура не була визначальною — до такої міри, як російська культура в царській імперії. І хоч в армії та серед чиновництва переважала німецька мова, якою розмовляла найбільш впливова нація імперії, вражаючою особливістю цієї імперії залишалася її етнічна різноманітність. Поширюючи свій суверенітет на все нових підданих, династія Габсбургів не змінювала, принаймні спочатку, традиційних форм влади в тих королівствах, герцогствах, провінціях і містах, які вона захоплювала. І так відбувалося не лише тому, що Габсбурги не хотіли провокувати опір, а й тому, що їм бракувало сильних централізованих установ, необхідних для уніфікації управління. Відтак аж до середини XVIII ст. їхня імперія являла собою хисткий, слабо скоординований конгломерат, який часто охоплювали кризи, породжувані внутрішніми чварами або втручаннями ззовні.

 

Держава і право Візантії

Суспільний лад Візантії

Специфічні риси розвитку візантійського середньовічного суспільства виявляються вже на першому етапі його розвитку. Процес розкладання рабовласницьких порядків носив у Візантії уповільнений характер. Високий рівень розвитку товарно-грошових відносин, тривале зберігання сильних економічних і політичних позицій численних візантійських міст (Антіохії,

Олександрії, Дамаска, Константинополя й ін.) сприяли політичної стабільності Візантії і стримували процес розпаду рабовласницького ладу.

Панівний клас Візантії IV-VII вв. був неоднорідний. Головні економічні і соціальні позиції у Візантії займали стара сенаторська аристократія і провінційна знать. Поряд із ними високе місце в соціальній структурі візантійського суспільства займала міська муніципальна верхівка значних міст імперії, особливо столиці - Константинополя.

Суспільний лад Візантії зазнає серйозні зміни в ході найгострішої політичної і соціальної кризи кінця VI - першої половини VII в. Арабська навала, вторгнення варварів, супроводжувані їхнім масовим осіданням на території імперії, руйнація і спад багатьох міст прискорили ломку рабовласницьких і утворення феодальних порядків у Візантії. У війнах і соціальних сутичках загинула значна частина представників тих соціальних груп, що панували у Візантії в попередньому періоді. Водночас зберігання державних форм власності, общинного землеволодіння і величезної поширеності необмеженої приватної власності на землю й у наступному столітті серйозно уповільнювали формування нової феодальної власності і, крім того, розвиток експлуатації візантійського селянства.

Тільки до Х в. взяла гору тенденція до створення феодальної сеньориальної системи, заснованої на праці залежного від земельних магнатів селянства при зберіганні, проте, контролю з боку держави.

Державний устрій Візантії

Імператор (грецькою «василевс») зосередив в своїх руках усю законодавчу та виконавчу владу. Щоправда, ця влада теоретично була обмежена такими установами, як сенат (синкліт), державна рада (консисторій) та діми. Діми (від грецького слова «демос» - народ) були організаціями вільних громадян візантійських міст, що виконували господарські, політичні й військові функції. Важливу роль у житті держави відігравала церква.

Система державного управління Візантії була логічним продовженням традицій домінату, започаткованого Діоклетіаном у 284 р. Центральне управління зосереджувалося в імператорському палаці і поділялося на ряд відомств, які очолювали призначені імператором чиновники. Управління провінціями теж було суворо централізованим і підпорядковувалося центральній владі. Складна ієрархія бюрократичного апарату регулювалася чітким табелем про ранги.

Від пізньої Римської імперії були також успадковані системи обкладення податками та організації армії. Уже в IV-VI ст. починає практикуватися заміна військової служби імущих громадян (землевласників) сплатою грошових внесків. До армій Візантії, подібно до Західної Римської імперії, приймалися на службу найманці - варвари, але більшість збройних сил і особливо військового флоту, становили вихідці з місцевого вільного населення.

Держава і право Польщі

 

Утворення Польської держави

У Польщі утворення феодальної держави пов'язане з діяльністю великопольського князя Мешко І (960-992) з династії П'ястів. Він об'єднав під своїм керівництвом Мазовію, Помор'я і Сілезію, населені племенами мазовшан, віслян і поморян. За його правління було прийняте і християнство. Згідно з легендою, семирічний Мешко осліп і прозрів лише після того, як йому обрили голову. Це було витлумачено як свідчення того, що у його королювання Польща буде осяяна великим світлом. Однак на перших порах він зазнавав поразку за поразкою, розважаючись з наложницями, замість того, щоб будувати державу. Лише після прийняття християнства та одруження з дочкою богемського короля Болеслава (цей шлюб облаштувала римо-като лицька церква) справи відразу пішли на краще. Щоправда, уже за правління Мешка папа призначив для Польщі двох архієпископів, заснував 7 єпископств та безліч церков. З того часу Польща стає однією з найрелігійніших країн світу, де духовенство активно втручається у питання внутрішньої і зовнішньої політики. Ця тенденція зберігається до сьогодні.

У Х-ХІ ст. в Польщі виникають перші міста - Краків, Вроцлав. Дружина Мешка І не була великою, вона налічувала близько З тис. воїнів. Дружинники одержували від короля утримання (зброю, коней, харч, одяг, гроші), але не ленні володіння, як це було у Західній Європі. Його наступник Болеслав І Хоробрий (992-1025) включив до складу Польської держави Словаччину, Моравію, Чехію. Болеслав був тестем київського князя Святополка Окаянного (1015-1019), братовбивці, чиє правління проходило у боротьбі з новгородським князем Ярославом, майбутнім Ярославом Мудрим. Надаючи допомогу Свя-тополку, Болеслав зайняв Київ, пізніше поляки аж до 1031 р. скуповували Червенські міста, тобто сучасну Західну Волинь і Галичину.

Після усобної боротьби, що розпочалася по смерті Болеслава, на польський трон не без допомоги Ярослава Мудрого зійшов Казимир Одновитель. Однак Польща в цей час переживала період феодальної роздробленості, викликаної тими ж причинами, що й у західних та східних сусідів. У XII ст. вона фактично розпадається на незалежні князівства. Короля Болеслава III Кривоустого в 1138 р. змусили підписати статут про надання знаті майже повної самостійності. Після смерті цього правителя Польська держава була розділена між його чотирма синами. Ще більше права знаті та її імунітети були розширені у т. зв. Ленчинсь-ких статутах: посилюється незалежність від королівської влади і князів церкви, тобто вищого духовенства. Після з'їзду у Божикові (1210 р.) прелати вважають себе незалежними від світської адміністрації і суду. Канонічне (церковне) право поширюється на все нові сфери життя.

Держава і право Франків

 

Виникнення держави у Франків

Наприкінці ІV – початку V ст. народи Європи вступили в якісно новий етап свого розвитку. Початок середньовіччя збігся з великим переселенням народів. Масова міграція охо-пила гуннів, германців, слов’ян, арабів, сарматів. Виникали й розпадалися союзи племен, безслідно зникали етнічні групи й народності. Кордони Римської імперії безперервно атакували племена варварів. Серед них були германці, рипуарські й са-лічні франки – у минулому союзники (федерати) Риму.

Для Галлії п`яте століття стало часом глибоких соціально-економічних перетворень. Ця багата провінція Риму (її тери-торія майже співпадає з нинішньою Францією), як і вся імпе-рія, була охоплена глибокою кризою. Стали частішими ви-ступи рабів, колонів, селян, міської бідноти. Рим уже не міг захищати народи від вторгнення іноземних племен і, перш за все, германців – східних сусідів Галлії. Як наслідок, більша ча-стина провінції була захоплена вестготами, бургундами, фран-ками (салічними і рипуарськими) та іншими племенами. Із цих германських племен найбільш сильними були салічні франки. Їм знадобилось понад 20 років, щоб у кінці V – початку VІ ст. захопити більшу частину Галлії (486 р.).

Виникнення класового суспільства у франків, яке розпочалося у них ще до переселення на нову батьківщину, різко прискорилось у процесі завоювання Галлії.

Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної знаті. При поділі військової здобичі їй діставались кращі землі, значна кількість колонів, худоби та іншого майна. Знать звеличилась над простими франками, хоч останні ще продовжували залишатись особисто вільними і спочатку навіть не відчували посилення економічного гніту. Франки розселялись на своїй новій батьківщині сільськими громадами (марками). Марка вважалась власником усієї землі громади.

Галло-римляни опинились у положенні залежного насе-лення, яке за чисельністю в декілька разів переважало фран-ків. Разом з тим галло-римська аристократія частково зберег-ла свої багатства. Єдність класових інтересів поклала початок поступового зближення франкської і галло-римської знаті. Це особливо позначилось при формуванні нової влади, за допо-могою якої можна було зберегти у своїх руках захоплену державу, тримати в покорі колонів і рабів. Колишня родо-племінна організація необхідних сил і засобів для цього дати не могла. Установи родоплемінного ладу поступаються міс-цем новій організації з військовим вождем-королем і особис-то відданою йому дружиною. Король і його наближені фак-тично вирішують найважливіші питання життя держави, хоч ще зберігаються народні збори та деякі інші інститути мину-лого ладу франків. Формується нова “публічна влада”, яка вже не співпадає безпосередньо з населенням. Вона склада-ється не тільки з озброєних людей, але і з примусових закла-дів, яких не було при родоплемінному ладі. Встановлення но-вої публічної влади пов`язано з введенням територіального ділення населення. Землі, які заселили франки, були поділені на “паги” (округи). У свою чергу паги ділились на менші ад-міністративні одиниці – “сотні”. Король вручає управління населенням, яке проживало в пагах і сотнях, довіреним осо-бам.

Виникнення держави у франків пов`язане з іменем одно-го з військових вождів – Хлодвіга І (486 - 511) із роду Меро-вингів.

Під його керівництвом була завойована основна частина Галлії, а також землі елеманів, вестготів, східних франків. Сини Хлодвіга І підкорили собі королівство бургундів, землі тюрінгів та баварів.

Далекоглядним політичним кроком Хлодвіга І було при-йняття ним та його дружиною християнства за католицьким зразком. Це забезпечило йому підтримку галло-римської знаті і пануючої в Галлії католицької церкви.

Таким чином, держава франків виникла у зв`язку з необ-хідністю утримання і управління завойованими територіями.