Суспільний лад. Реформа Карла Мартелла

Суспільний лад франків відображений у пам`ятці їхнього права – Салічній правді, складеній у часи Хлодвіга І. За формою це перелік правових звичаїв, які фіксують суспільний лад як родового, так і ранньокласового періодів.

У цей час франки перебували на стадії ранньокласового суспільства. Їхня сусідська община – марка – колективно во-лоділа землею, її члени були рівноправними вільними селя-нами-воїнами. Франки переймали прийоми римської агротехніки, були ознайомлені з латиною, мали деякі уявлення про римське право, набирали до себе на службу римських по-селенців.

Орна земля була у колективній власності марки і періодично перерозподілялась між общинниками. Земельний наділ франка не вилучався. Рілля вважалась володінням, а не власністю. Ліси, луки, вигони для худоби перебували у спільному користуванні общини.

За Салічною правдою франк міг мати у власності присадибну ділянку, будинок. Община складалась з великих сімей, між якими існували родинні зв`язки. Заможні сім`ї мали ра-бів, як домашню прислугу, і напіввільних литів (ремісників). Згадуються також ковалі, конюхи, виноградарі. Якщо вільна дочка франка виходила заміж за раба, вона втрачала свободу.

Найважливіші життєві питання общини вирішували збо-ри її повноправних членів. Тільки вони могли прийняти в общину нового жителя. Франки щороку призивались на військові збори (березневі поля). На них король проводив огляд ополчення, діставав від нього схвалення своїх рішень.

У Салічній правді згадуються аллоди – ділянки землі, володарі яких вийшли з общини (зламати три гілки і кинути на 4 сторони).

Із розвитком приватної власності на землю та збільшен-ням кількості аллодів міцність общини зменшувалась. Багато франків потрапляло в залежність від багатих родичів.

За умов ранньофеодальної держави існувала “розділена” власність на землю. Право на користування землею, її утримання належало васалу, право власності – сеньйору.

Із розпадом марки селяни потрапляли в залежність від великих власників – світських і духовних. Форми цієї залеж-ності були різними: комендації (надання землі безземельному селянинові), прекарії (коли селянин віддавав свій наділ фео-далу, а той повертав його селянину вже не у вигляді власності, а володіння. Таким чином, селянин набував собі захисника). Під кінець існування франкської держави право власності на землю стало особистим і набуло двох форм: аллоду (вотчина), тобто власності, вільної від обмежень стосовно розпорядження його договорами і заповітами та володіння за умови виконання певних повинностей і несення служби.

Важливий вплив на характер формування феодальних відносин мала реформа Карла Мартелла.

Коли К. Мартелл прийшов до влади і став майордомом Франкського королівства (715 - 741 рр.), яке знаходилось на межі розпаду, воно втратило владу в зарейнських землях, йо-му загрожувало кінне військо арабів, які у 711 р. ввірвались із Африки в Іспанію і захопили більшу частину Піренейського півострова.

Війни з арабами довели перевагу кінноти над пішим ополченням, яке складало основну масу франкського війська. Залізне спорядження вершника коштувало дуже дорого – 45 солідів, і воїн мав сам його купувати.

З метою створення кінноти, а також зміцнення своєї со-ціальної бази К. Мартелл передав багато церковних і монастирських земель представникам франкської знаті, які, у свою чергу, роздавали ці землі у вигляді бенефіції особам, які повинні були відбувати військову кінну службу. Завдяки цим заходам у 732 р. у битві при Пуатьє араби були розбиті, а їх рух на схід було зупинено.

Селяни, що жили на землях бенефіціарія (власника землі) були зобов’язані нести повинність на користь свого госпо-даря: платити оброк, виконувати барщину. Такі ж реформи провели на своїх землях знатні графи.

На відміну від аллода бенефіцій був умовним дарунком. Відмова від королівської служби призводила до вилучення його.

Через століття земля була закріплена за бенефіціаріями на правах повної власності. Їхній обов`язок служити в королівському війську став формальним, що певною мірою при-скорило процес феодальної роздробленості.

 

Державний устрій

Процес становлення державності у франків тривав близько двох століть. За династії Меровінгів (V ст. - 751 р.) ще зберігались релікти родового ладу. Військовий вождь одноча-сно був королем. Із посиленням його влади роль ополчення як органу безпосередньої демократії стала знижуватись. При королю створювалась королівська курія (рада знаті).

За Меровінгів існувала двірцево-вотчинна система управління.

У 751 р. на престолі утверджується нова династія. На зборах світської і духовної знаті Пінін Короткий, син Карла Мартелла, який мав реальну владу, як майордом, був проголошений королем.

Найбільшого розвитку монархія досягає за правління йо-го сина Карла Великого (768 - 814 рр.). У результаті великих завойовницьких походів у її склад ввійшли території, які зараз складають Західну Німеччину, Північну Італію, Північну Іс-панію, а також багато інших земель.

Показником зросту могутності держави стає проголошення у 800 р. Карла імператором. У його руках зосереджується значна влада. Але це не означало перетворення імпе-ратора в абсолютного монарха. Глава держави повинен був фактично ділити свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалось ні одне важливе рішення. Найвищі світські та духовні феодали входили до складу постійно діючої ради при імпера-торі. Майже щороку скликався з`їзд всієї знаті (так зване “Велике поле”).

Разом з тим відносне посилення центральної влади потягло за собою формування органів державного управління, особливостями яких було:

– посадові особи, які очолювали господарське управління володіннями феодалів, одночасно здійснювали адміністративно-судову владу над населенням, що там проживало;

– нагородою за службу були земельні пожалування, а та-кож право залишати собі частину зборів з населення;

– було відсутнє послідовне розмежування між окремими сферами державного управління. Посадові особи, як правило, поєднували військові, фінансові, судові функції. Лише в системі центрального управління спостерігалось певне розмежування в компетенції. Але і там спеціального відомчого апарату ще не було.

Центральні органи державного управління

Із перетворенням у великих земельних власників дружинна знать перестала постійно проживати при королівському дворі, підвищилось значення посадових осіб – міністеріалів. Спочатку вони були головними управляючими королівським господарством. Тоді ще не було різниці між державним і осо-бистим королівським майном, загальнодержавні питання роз-глядались як особисті справи королівського дому. А тому мі-ністеріали фактично очолили державне управління і суд. По-ступово вони стають власниками великих латифундій.

До найбільш важливих міністеріалів відносились:

– майордом – керував королівським двором. Посада була ліквідована після того як особи, що успадковували її самі, зайняли королівський трон;

– пфальцграф – спочатку керував королівськими слугами, а потім очолив двірцевий суд;

– тезаурарій – королівський скарбник;

– маршал – спочатку був “старшим у королівській конюшні”, а потім начальником кінного війська;

– архіканелан – духовник короля, старший серед двірцевого духовенства, обов`язковий учасник королівської ради.

Місцеві органи державного управління

Традиційне самоуправління вільних франків там, де во-ни проживали, було поступово замінене системою призначуваних із центра посадових осіб – уповноважених короля.

Вся територія держави була поділена на округи – паги. Управління округом надавалось графу. У його розпорядженні був військовий загін. Він керував ополченням паги.

Округа ділились на сотні. Спочатку вони очолювались виборною особою. Але вже Меровінгам вдалось замінити йо-го призначуваною особою – центенарієм на “півночі” і вікарі-єм на “півдні”. Він підкорявся графу і майже повторював йо-го владу в сотні.

Громади (марки) франків, які входили у склад сотні, збе-рігали самоуправління.

Суд

Вища судова влада належала монарху. Він здійснював її разом з представниками знаті. Королівська рада розглядала найбільш небезпечні правопорушення.

Основною судовою установою держави, де розглядалась більшість справ, були “суди сотні”. Їх форма на протязі декі-лькох століть не зазнала серйозних змін. Але поступово судо-ва влада зосереджується в руках феодалів. Спочатку граф, центенарій чи вікарій тільки скликали мальберг – збори віль-них людей сотні, які вибирали із свого середовища суддів-рахінбургів. Суд відбувався під керівництвом виборного го-лови – тунгіна. У його склад вибирались, як правило, замож-ні, поважні люди. Але на судовому засіданні повинні були бути присутніми всі вільні і повноправні жителі (дорослі чо-ловіки) сотні. Уповноважені короля лише слідкували за пра-вильністю судочинства.

Поступово люди короля (його уповноважені) стають го-ловами судів замість тунгінів. Каролінги завершили цей про-цес. Їх посланці – місії одержали право замість рахінбургів призначати членів суду –скабінів. Обов`язок вільних людей бути присутніми на суді був відмінений.

Подальший розвиток феодалізму призвів до радикальних змін усієї судової структури. Сеньйори - іммуністи розширюють свої права в галузі суду над селянами, які проживали в їх володіннях. Набувають рис імунітету і судові повноваження посадових осіб, а також вищих ієрархів церкви. Юрис-дикція церкви поширювалась не лише на духовенство, а й на деякі категорії світських людей, вдів, сиріт, вільновідпущеників. Усі ці особи перебували під захистом церкви.

Судовий процес можна було розпочинати тільки з ініціа-тиви потерпілого. Він був зобов`язаний дати суду докази ско-єного, привести співприсяжників, котрі могли б підтвердити його хорошу репутацію. Для перевірки істинності свідчень обвинуваченого дозволялось застосовувати “суд божий” (ор-далії) – випробування розпеченим залізом або кропом. Замо-жний франк міг відкупитися від “суду божого”. Третина всіх судових штрафів ішла на користь короля.

Збройні сили

Структура війська поступово змінювалась від дружинної організації до феодального рицарського ополчення. Військова реформа Карла Мартелла дала каролінгам велике, добре озброєне, кінне рицарське військо. Необхідність у народному ополченні остаточно відпала. Монархія одержала можливість вести успішні завойовницькі війни. Велике значення мала на-дійність рицарського війська у боротьбі з народними повстаннями.

На початку ІX ст. франкська держава знаходилась у зеніті своєї могутності. Охоплюючи територію майже всієї Західної Європи і не маючи на своїх кордонах ворога рівного їй за си-лою, вона здавалася непереможною. Але вже тоді ця держава несла в собі елементи занепаду і розпаду. Створена шляхом завоювань, вона була конгломератом народностей, нічим крім військової сили не пов’язаних. Зломивши на деякий час масо-вий опір закабаленого селянства, франкські феодали втратили зацікавленість в єдиній державі. У цей час економіка франк-ського суспільства мала натуральний характер. Відповідно не було тісних, стабільних господарських зв`язків між окремими районами. Були відсутні будь-які інші фактори, які могли б стримати роздроблення держави.