Гроші та їх функції. Демонетизація золота.

Гроші - це особливий товар або загальновизнаний матеріальний носій, що виконує роль всезагального еквіваленту в процесі обміну товарів на ринку. Гроші – загальновизнаний засіб платежу, який приймається в обмін за товари і послуги, а також при оплаті боргів.

Функції грошей: міра вартості – озн., що за допомогою грошей визначають ціни всіх ін. товарів. Вартість грошей визнач. купівельною силою, що знах. свій вираз у абсолютній к-ті товарів, яку можна придбати за дану грошову од.;засіб обміну – гроші є посередником між продавцем і покупцем (Т-Г-Т);засіб нагромадження – гроші дають можливість нагромаджувати майно. Для закупівлі капітальних благ необхідно попередньо нагромадити гроші. Придбання предметів споживання значної цінності (житло, меблі, автомобіль та ін.) також передбачає попереднє заощадження грошей.

За Марксом виділяють додатково ще 2 функції: засіб платежу – існ. можливість купувати товар без передоплати; світові гроші, тобто гроші є міжнар. платіжним засобом.

Демонетизація золота — втрата золотом функцій грошей, тобто виключення золотих монет із внутрішнього і зовнішнього грошового обігу у всіх країнах. У внутрішньому звертанні демонетизація відбулася на початку 30-х років ХХ в. Демонетизація золота обумовлена об'єктивними і суб'єктивними причинами:

1. Золоті гроші не відповідають потребам сучасного товарного виробництва, коли переборена економічна відособленість товаровиробників у зв'язку з тенденцією до усуспільнення і планомірності навіть при приватній власності.

2. З розвитком кредитних відносин кредитні гроші — банкноти, векселі, чеки — поступово витиснули золото спочатку з внутрішнього грошового обігу, а потім з міжнародних валютних відносин.

3. Суб'єктивні фактори — валютна політики країн, державне регулювання операцій із золотом — прискорюють його демонетизацію.

Грошова система — це спосіб організації грошового обігу, що склався історично в даній країні й закріплений законом. Економісти розрізняють два типи грошових систем:

1) металевого обігу, в яких грошовий товар виконує всі функції грошей або лежить в основі грошової системи; 2) паперово-кредитного грошового обігу, які базуються на паперових грошах.

Історії відомі два види металевих систем: а) біметалізм; б) монометалізм. Біметалізм — грошова система, в якій за золотом і сріблом законодавчо закріплено роль грошей. За цієї системи валютні метали відігравали рівноправну роль і в обігу перебували монети з обох металів. Монометалізм — грошова система, основу якої становить лише один метал (золото або срібло). У другій половині ХІХ ст. утвердилась система золотого монометалізму, за якої лише золото є загальним еквівалентом. Виділяють чотири різновиди золотого монометалізму:

1) золотомонетний стандарт, якому були властиві: обов’язковий обіг золотих монет, виконання золотом усіх функцій грошей, вільний рух золота між країнами, вільне чеканення золотих монет із фіксованих вмістом, вільний обмін паперових грошей на золоті монети та ін.;

2) золотозлитковий стандарт, за яким банкноти розмінювались на золото лише при поданні суми, встановленої законом (напр., в Англії – 1700 фунтів стерлінгів за злиток золота);

3) золотодевізний стандарт – банкноти обмінювались на іноземну валюту (девізи), яка в свою чергу, обмінювалась на золото. Ця форма була запроваджена у 30 країнах світу. У другому та третьому різновидах золотого монометалізму в обігу відсутні золоті монети, монетарне золото зосереджується в руках держави, а золото не виконує функцій засобу обігу і платежу;

4) золотодоларовий стандарт, за яким розмін банкнот на золото був скасований в усіх країнах, а обмін доларів на золото здійснювався лише для урядів та центральних банків країн – членів МВФ. У 1971 р. було припинено обмін доларів на золото.

Сучасна грошова с-ма має такі ознаки: в обігу перебувають в основному паперові гроші, широкий розвиток безготівкового обігу і скорочення обігу готівки, зростання ролі держави в стабілізації грош. обігу.

Ринкова економічна система.

Економічна система – це спосіб організації економіки, сукупність взаємопов’язаних і відповідно впорядкованих її структурних елементів (галузей, господарських суб’єктів та людей, що стоять за ними), які визначають взаємозв’язки між виробниками та споживачами благ і послуг. Для того щоб глибше зрозуміти, що таке ринкова економіка, необхідно розглянути основні принципи її організації.

Ринкова економіка ґрунтується на при­ватній власності та ціновому механізмі розв'язання проблем економічної організації. Іншими важливими її принципами є: свобода підприємництва й вибору; особиста заінтересованість як головний мотив економічної поведінки; конкуренція та обмежена роль уряду в господарському житті.

Приватна власність дає змогу окремим особам і підприємствам на свій розсуд залу­чати й застосовувати ресурси. Інститут приватної власності формувався еволюційно і підтримується правом заповіту — правом власника майна призначити спадкоємця власності після смерті. Права власності — най­істотніші, оскільки заохочують інвестиції, обмін та економічне зростання. Без права власності люди змушені втрачати чимало зусиль та ресурсів, аби захистити й зберегти свою власність.

Ціновий механізм збалансовує ринкову економіку, розв'язуючи питання: що, як і для кого виробляти. Зміна цін сигналізує виробникам, за яки­ми напрямами потрібно змінити пропорції в розподілі ресурсів. Висока ціна на певне благо стимулює розширення його виробництва. І, навпаки, низька ціна блага спричиняє банкрутство частини виробників, які зму­шені шукати інші сфери прикладання своєї праці та ресурсів.

Свобода підприємництва означає, що власники матеріальних ресурсів і грошей можуть вільно організовувати виробництво товарів і послуг. Вибір конкретної галузі діяльності або вихід з неї здійснюється підприємцями самостійно.

Свобода вибору передбачає, що власники ресурсів і грошей використо­вують їх на свій розсуд, і що особа вільна вибрати будь-який вид діяль­ності. Цей принцип також означає, що споживачі на свій розсуд у межах грошових доходів вирішують, які товари й послуги купувати. Однак сво­бода підприємництва й вибору в ринковій економіці не абсолютна, її обме­жує державне втручання в економіку.

Особиста заінтересованість (особистий інтерес) є рушійною силою ринкової економіки. Кожна людина й господарська ланка намагаються робити те, що їм вигідно. Власники ресурсів прагнуть продати їх або нада­ти в користування за найвищу ціну. Фірми бажають отримати найбіль­ший прибуток. Споживачі розподіляють свої доходи так, аби дістати мак­симальну користь від споживання. Отже, особистий інтерес визначає фун­даментальний спосіб дій учасників економічного життя.

Суть конкуренції полягає в широкому розпорошенні економічної влади всередині двох складових економіки — фірм і домогосподарств. Конку­ренція наявна на ринку доти, доки жоден із продавців або покупців чи їхні невеликі групи не можуть маніпулювати ринком для власної вигоди. За великої кількості продавців на ринку певного продукту кожен із них забезпечує таку мізерну частку загального обсягу продукції, що практич­но не в змозі вплинути на пропозицію, а, отже, й на ціну продукту.

Ринкова економіка сприяє ефективному використанню ресурсів. Тому втручання держави в господарську діяльність фірм обмежене. Уряди вста­новлюють юридичні обмеження для використання приватної власності та здійснення індивідуального вибору. Концепція ринкової економіки як са­морегульованої системи виключає директивне, централізоване державне управління нею.

Сучасна ринкова економіка має кілька основних різновидів, або моделей.

Американська модель є найчистішим різновидом вільного підприємництва. Основу американської моделі становить систе­ма всілякого заохочення підприємництва, досягнення особистого успіху, зба­гачення найактивнішої частини населення. Групам населення з низькими доходами забезпечується прийнятний рівень життя за рахунок часткових пільг і допомоги. Завдання соціальної рівності тут узагалі не ставиться. Державне втручання в економіку є неглибоким і охоплює питання ви­значення правил гри на ринку, підтримання стабільної кон'юнктури й еко­номічної рівноваги та перерозподілу доходів через податковий механізм тощо.

Американська модель ринкової економіки високоефективна, коли вона формується за таких умов. По-перше, населення зростає повільно, що дає змогу поступово і без обмежень нагромаджувати капітал, нарощувати про­мислове виробництво, підвищувати продуктивність праці у промисловості, а через запровадження нових технологій — і в сільському господарстві. По-друге, країна досягає стадії масового споживання, коли найвищим пріо­ритетом стає задоволення індивідуальних потреб споживача, зокрема в то­варах тривалого користування, предметах розкоші тощо. Це передбачає наявність великої кількості підприємств, здатних задовольняти різні сма­ки й запити, а також заінтересованих у цьому.

Японська модель є різновидом узгодженого вільного підприємництва. Ця модель характеризується значним втручанням держави в господарське життя, спрямованим на створення такого макроекономічного середовища, в якому прогресивні галузі зростають найшвидше. Розвиток економіки під­порядкований загальним національним завданням. Розв'язанням соціальних завдань здебільшого займаються корпорації. Для цієї моделі при­таманне певне відставання темпів зростання зарплати порівняно зі зро­станням продуктивності праці. За рахунок цього досягається зниження витрат виробництва і підвищення конкурентоспроможності продукції на світових ринках. Така модель ринкової економіки можлива лише за ви­нятково високого розвитку національної свідомості, пріоритету інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви задля процвітання країни.

Соціальне ринкове господарство, або європейська модель, є своєрідним поєднанням ринкової економіки і соціалістичної ідеології. Її часто назива­ють розподільним соціалізмом. Основний принцип цієї моделі полягає в розмежуванні двох економічних функцій: створення багатства і його роз­поділу. Перша функція реалізується в конкурентній ринковій економіці приватним сектором, другу виконує уряд, який намагається усунути наяв­ні, на його погляд, несправедливості через перерозподіл доходів. При цьому більше половини цих видатків скеровується на соці­альні потреби — забезпечення доступності освіти, охорону здоров'я, щед­ре страхування на випадок безробіття та пенсії у старості. Зрозуміло, що це можливе лише в умовах високих ставок оподаткування. Однак в євро­пейської громадськості викликають занепокоєння високі податки і гро­міздкий бюрократичний апарат, що збільшує накладні витрати і знижує конкурентоспроможність на світових ринках. Усе це ставить перед цією моделлю ринкової економіки основне питання: чи можливий сталий про­грес економіки в умовах руху суспільства до соціальної та економічної рівності?

Ціна та її функції.

Практично ціна — це кількість грошей, яку сплачують за одиницю певного товару чи послуги. Ціну товару, що виражена в грошах, називають його абсолютною ціною. Водночас ціну одного това­ру завжди можна відобразити в певній кількості іншого товару. Напри­клад, 1 кг яловичини коштує 10 кг яблук. Ціна товару, що виражена в певній кількості іншого товару, є відносною ціною товару (10 кг яблук є відносною ціною 1 кг яловичини).

Сукупність відносних цін у національній економіці називають струк­турою цін. Зміна структури цін приводить до того, що покупці купувати­муть менше тих товарів, відносні ціни яких зросли, і більше тих, відносні ціни яких знизились.

Залежно від способу формування ціни поділяють на адміністративні та ринкові.

Адміністративні ціни встановлює не ринок, а державний орган. На­приклад, у СРСР ціни визначав Державний комітет цін. Такі ціни не відоб­ражають реальних витрат на виробництво продукту; вони не виконують основних функцій цін.

Ринкові ціни формуються в процесі взаємодії попиту і пропозиції.

Ринкові ціни виконують такі функції:

1. Нормувальна – проявляється в тому, що взаємодія попиту і пропозиції призводить до встановлення рівноважної ціни. Рівноважна ціна — це ціна, за якої кількість продукту, яку хочуть придбати покупці, саме дорівнює кількості продукту, яку хочуть прода­ти виробники. Інакше кажучи, рівноважна ціна - це ціна, за якої попит на благо і його пропозиція дорівнюють одне одному.

2. І нформаційна або орієнтувальна – передбачає, що ринкова система реагує на зміни в потребах споживачів у формі відповідної реакції виробників та продавців щодо рівня цін та обсягів продажу.

3. Стимулювальна – виявляться в тому, що ціна являє собою максимально мажливий рівень витрат виробника. Відповідно чим більший розрив між ціною і витратами, тим більший прибуток.

Залежно від особливостей купівлі-продажу і сфери економіки існують світові, оптові, закупівельні та роздрібні ціни. Світові ціни — це грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що реалізуються (продаються) на світовому ринку. Вони визначаються: для одних товарів — рівнем цін країни-експортера; для інших — цінами бірж та аукціонів; для багатьох готових виробів — цінами провідних фірм світу. Оптові (відпускні) ціни на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання та закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію встановлюються виходячи з фактичних витрат на виробництво (із собівартості) продукції; прибутку підприємства (з урахуванням кон'юнктури ринку, якості про дукції); величини податку на додану вартість; суми акцизів (для товарів, що обкладаються акцизним збором); суми ліцензійного збору (для алкогольної продукції). Закупівельні ціни застосовуються постачально-збутовими,заготівельними організаціями,оптово-посередницькими фірмами, підприємствами (організаціями) оптової торгівлі та іншими юридичними особами, які здійснюють торговельну діяльність відповідно до свого статуту. Вони включають оптову (відпускну) ціну підприємства-виробника, податок на додану вартість, акцизний та ліцензійний збори, а також витрати зазначених підприємств (організацій) для закупівлі, збереження, фасування, транспортування й реалізації продукції та прибуток, необхідний для нормальної діяльності. Роздрібні ціни визначаються самостійно торговельними підприємствами, підприємствами громадського харчування та іншими юридичними особами, які здійснюють продаж товарів чи надають послуги населенню, згідно з кон'юнктурою ринку, якістю товару (послуг), виходячи з вільної ціни закупівлі.

Суть і форми монополії.

Монополія - це захоплення фізичною чи юридичною особою частини або всього ринкового простору і встановлення на ньому свого панування. Окремі монополії з'явилися ще кілька століть тому, але великого поширення вони набули наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. Монополія - це підприємство або група підприємств, що випускає значну частину продукції даної галузі, або декількох галузей і може диктувати ринку ціни. Можливість диктувати ціни є найбільш визначальним критерієм монопольного утворення. Відповідно до причин виникнення монополії бувають: природні, адміністративні та економічні. Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин. По-перше, вона може з'явитись у випадку, коли весь обсяг певного товару чи послуги є продуктом однієї чи кількох фірм. Конкуренція в цьому випадку не можлива або й не бажана. По-друге, ця форма монополії виникає в сільському господарстві та добувних галузях промисловості. Адміністративна монополія виникає внаслідок дії державних органів, що надають окремим фірмам виключні права на виконання певного роду діяльності. Економічна монополія, яка є найбільш поширеною, виростає на основі закономірностей господарського розвитку. Перший шлях, що веде до неї, здійснюється через концентрацію виробництва, а другий базується на централізації капіталів.

Основні форми монополій, як картелі, синдикати, трести і концерни. Картель - це об'єднання кількох підприємств однієї галузі виробництва, яке не ліквідовує їх виробничої або комерційної самостійності, але передбачає угоду між ними з окремих питань. Синдикат - об'єднання підприємств однієї галузі промисловості, які створюють спільну гуртово-збутову контору. Таким чином, залишаючи за собою виробничу незалежність, члени синдикату втрачають комерційну. Трест - акціонерне товариство, члени якого втрачають як виробничу, так і комерційну незалежність. Управління ведеться радою директорів. Може охоплювати підприємства різних галузей промисловості. Концерн - це об'єднання юридично незалежних підприємств різних галузей промисловості через систему контрольних пакетів акцій.

Для запобігання монопольних зловживань і сприяння ефективному функціонування ринку в світі сформовано антимонопольне законодавство. Перший антимонопольний (антитрестовий) закон – так званий закон Шермана – був прийнятив в США у 1890 р. у відповідь на негативні явища в економіці, повязані з існуванням трестів. За прикладом США в інших країнах світу також ухвалювали антимонопольні закони. В Європі антимонопольні норми вперше запровадили у Франції, а згодом в інших країнах — Італії, Бельгії, Великій Британії, Німеччині тощо. Законодавство різних країн підходить до визначення антиконкурентної діяль­ності неоднаково. У Німеччині, наприклад, підприємство вважають моно­полістом у тому випадку, коли воно контролює третину ринку певного продукту, у Франції — чверть ринку.

В усіх європейських країнах діють спеціальні державні органи, які стежать за дотриманням норм антимонопольного законодавства. В європейських країнах найбільш поширеними видами зловживань, пов'яза­них із монопольним становищем фірм, є такі:

• практика призначення великих скидок із ціни на великі партії продукції.• практика призначення скидки з ціни покупцям, які закуповують велику час­тину потрібної їм продукції у монополіста. Ці скидки "за лояльність" по суті ліквідовують конкуренцію;• практика підписання контрактів, в яких на партнера накладаються додаткові зобов'язання, що не мають прямого стосунку до предмета контракту.• практика відмови монополіста поставляти свою продукцію фірмам, які її по­требують, є давніми клієнтами і дотримуються правил торгівлі.

У лютому 1992 р. було прийнято Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності". В 1993 р. Верховна Рада України прийняла також Закон "Про Антимонопольний комітет України". З 1.01.1997 р. введено в дію Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції", який спрямований на встановлення, розвиток і забезпечення тор­гових та інших чесних звичаїв ведення конкуренції при здійсненні підприємницької діяльності в умовах ринкових відносин. Захист конкуренції у підприємницькій діяльності передбачено статтею 43 Конституції України. Законодавство України визначає фірму монополістом, коли її частка на ринку певного продукту перевищує 35%. Ця цифра для окремих виробництв може бул знижена Антимонопольним комітетом. Закон ураховує три групи порушень анти­монопольного законодавства: 1) зловживання монопольним становищем на рин­ку; 2) неправомірні угоди, спрямовані на монополізацію та обмеження конку­ренції; 3) дискримінація підприємств органами влади та управління.

За порушення антимонопольних норм у законі передбачені такі форми відповідальності:• майнова — у вигляді штрафу, який накладають на підприємців - юридичних осіб; розмір штрафу залежить від виду порушення. Застосовують також стяг­нення з прибутку, отриманого внаслідок порушення антимонопольного зако­нодавства, та відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольна становищем;• оперативно-господарські санкції — примусовий поділ фірми, позбавленню ліцензії, заборона виходу на зовнішній ринок.

Антимонопольний комітет може встановлювати штрафи за ухилення від вико­нання чи за несвоєчасне виконання його рішень.

Економічні функції держави.

Однією з основних традиційних економічних функцій держави є ство­рення правової бази, потрібної для нормального функціонування економі­ки. Інакше кажучи, держава створює закони й інші нормативні акти, що визначають права власності, майнові питання, правовий статус ділових підприємств, установлює "правила гри", що регулюють ринкові стосун­ки.

Важливою економічною функцією держави є захист конкуренції, яка є головним регулятивним механізмом у ринковій еко­номіці. Це та сила, яка підпорядковує виробників і постачальників ре­сурсів диктатові споживачів.

Ринковій економіці притаманні деякі недоліки, які змушують уряд доповнювати і поліпшувати її функціонування, зокрема здійснювати перерозподіл доходів. Ринковий механізм розподіляє доходи нерівномірно.Держава намагається зменшити нерівність у доходах, що виявляється в багатьох програмах і заходах уряду. Основними важелями при цьому виступають: 1) прогресивне оподаткування (вищі особисті доходи оподат­ковуються за вищою ставкою для перерозподілу частини доходів багатих на користь бідних); 2) державні трансфери (виплати державою особі або домогосподарству грошей чи безплатне надання товарів та послуг), зокре­ма допомога безробітним, інвалідам, багатодітним сім'ям тощо. Через транс­ферні платежі уряд передає частину національного доходу домогосподар-ствам, які отримували б дуже незначний дохід або взагалі не отримали б нічого; 3) втручання у функціонування ринку — законодавче встановлен­ня урядом мінімальної заробітної плати, граничних рівнів тарифів за жит­лово-комунальні послуги тощо.

Загалом дедалі більшого значення набуває екологічне регулювання, яке скероване на заохочення раціонального природокористування, охорону довкілля та недопущення його додатково­го забруднення.

Ринковий механізм не може забезпечити вироб­ництво громадських благ, бо у приватних підприємств немає економічних стимулів, щоб займатись цим бізнесом. Тому держава виконує ще одну функцію— організацію і виробництво громадських благ. Держава організовує початкову і середню освіту та сприяє розвит­кові професійної освіти, відіграє ключову роль у фінан­суванні та організації вищої освіти. Ще одним напрямом економічної діяльності держави є фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. Держава стимулює впроваджен­ня результатів науково-дослідних робіт у виробництво, фінансує витрати на фундаментальні дослідження, розробляє програми розвитку високотех-нологічних галузей тощо.

Важливим напрямом державного втручання в економіку є збільшення інвестування, яке визначає розвиток національної економіки в майбутньо­му. Держава, передовсім, впливає на умови інвестування, створюючи відпо­відне макроекономічне середовище.

У ринковій економіці часто загострюється проблема збуту, зокрема у сільському господарстві, внаслідок коливань урожайності. Одним із спо­собів вирішення проблеми збуту є державні закупівлі сільськогосподар­ської продукції.

Одним із найважливіших напрямів сучасної економічної діяльності держави є регулювання ринку праці, яке спрямоване на зменшення безро­біття і забезпечення повної зайнятості. Уряд створює мережу бірж праці, які найчастіше називають центрами зайнятості. Уряд впливає на ринок праці й через запровадження мінімальної заробітної плати.

У перехідній економіці держава повинна спрямову­вати свої дії на: 1.удосконалення механізмів приватної власності, процесу її капіталотворення, зміцнення конкурентних позицій національного капіталу, формування ефективного влас­ника та стратегічного інвестора; 2.поглиблення приватизаційних процесів: приватизація має переадресовувати власність до рук тих, хто здатний нею ефективно управляти, спроможний залучати інвестиції, своєчасно платити зарплату, розраховуватися з державою; 3.забезпечення послідовної дерегуляції підприємницької діяльності, усунення адміністративної тяганини та бюрократизму при вирішенні питань підприємниць­кої діяльності, здійснення політики активного стимулювання малого бізнесу; 4.поглиблення вільної конкуренції; 5.подолання тінізації економіки, забезпечення ефективного захисту від еко­номічної злочинності, кримінального бізнесу та корупції; 6.підтримка малого підприємництва, фермерських господарств; 7.становлення економіки відкритого типу з врахуванням вільних торгівельних відносин; 8.створення правової бази господарювання.

Основне завдання держави полягає у створенні умов для досягнення максимальної прибутковості від функціонування підприємств у перехідному до ринку середовищі.

До таких умов можна віднести: зниження інвестиційного ризику в економіці; наявність довір'я народу до держави та її політики; забезпечення господарського обороту достатнім обсягом грошової маси; розбудова інституційних структур, які б забезпечували ефективне господар­ське управління.

16. Шляхи переходу від командної до ринкової економіки. Серед країн, що переходять від командно-адміністративної системи до ринкових відносин, визначилися три групи (за особливостями шляхів переходу).

Перша група країн обрала шлях "шокової терапії". Суть цього радикального переходу до ринку полягає в тому, що відбуваються прискорені перетворення в усіх сферах суспільного життя, своєрідне короткотермінове потрясіння суспільства. Програма "шокової терапії" передбачає:

· прискорену лібералізацію цін та економіки загалом;

· радикальну приватизацію державної власності;

· демонополізацію економіки;

· швидке формування ринкової інфраструктури, особливо фінан­сової;

· макроекономічну стабілізацію.

Під лібералізацією економіки розуміють звуження державного контролю в багатьох сферах життя. Вона відбувається передусім через скасування директивного планування, відмову від обов'язко­вого державного замовлення на продукцію підприємств, перехід до формування оптових і роздрібних цін відповідно до попиту й пропозиції та ліквідацію монополії зовнішньої торгівлі. Радикальна стратегія переходу до ринку передбачає одномоментну лібералізацію цін на основну масу товарів і послуг, що усуває товарний дефіцит і урухомлює ринковий механізм. Водночас лібералізується зовнішньоекономічна діяльність, унаслідок чого внутрішній ринок відкривається для іноземних товарів і послуг. Прискорено формується ринкова інфраструктура, особливо фінансова. Приватизація економіки - це передання чи продаж на різних умовах державної або муніципальної власності приватним і колективним суб'єктам господарювання. За радикальної стратегії переходу до ринку відбуваються прискорена приватизація державної власності й перехід до приватної власності на землю. Це забезпечує прискорене формування приватного сектору. Демонополізація економіки означає припинення й обмеження монополістичної діяльності та одночасне сприяння формуванню ринкових відносин на основі розвитку конкуренції і підприємництва.

Різкий перехід до ринкового типу ціноутворення в умовах товарного дефіциту, який залишився від командно-адміністративної системи, та монопольного становища виробників спочатку спричинює високу інфляцію. Тому одним із завдань переходу до ринку є фінансова стабілізація, яка передусім означає подолання інфляції."Шокову терапію "як шлях переходу до ринкових відносин обрали країни Центрально-Східної Європи - Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, а також: країни Балтії. Позитивними результатами "шокової терапії" є фінансова стабілізація, різке скорочення дефіциту державного бюджету, подолання товарного дефіциту, досягнення рівноваги на споживчому ринкові тощо. Негативні результати: різке зниження життєвого рівня великих груп населення, скорочення інвестиційного попиту і зменшення обсягів виробництва, зростання безробіття та ін.

У другій групі країн, передусім у Китаї, у 60-70-х роках в Угорщині та Югославії, а віднедавна у В'єтнамі перехід до ринкових відносин відбувається еволюційним шляхом - через формування в надрах старої командно-адміністративної економіки ринкових компонентів. У результаті постає двосекторна модель економіки, в якій поєднано елементи ринкової й директивної економік.

Характерною ознакою еволюційного шляху є те, що реформи починаються в сільському господарстві - галузі, у якій зайнята переважна або істотна частина населення країни. У цій галузі усувають найодіозніші риси командної економіки, стимулюють приватну господарську ініціативу. Застосування цього шляху переходу до ринку дало непогані результати в Китаї - виробництво споживчих благ швидко зростало завдяки розширенню приватного сектору.

Третя група країн (Україна, Болгарія, Росія, Румунія та ін.) обрала проміжний шлях переходу до ринку. У цих країнах перехід до ринкової економіки відбувається повільніше, ніж у країнах першої групи, однак швидше порівняно з країнами другої групи. Тут не було усталених традицій ринкової економіки, а командна система сформувалася на базі, як правило, традиційного виробництва. Ринкові реформи запроваджували повільно й суперечливо.

Перехід від однієї економічної системи до іншої спричинює особливий, перехідний стан національної економіки. Цей перехід не може відбутися миттєво, він триває деякий історичний період, можливо, навіть кілька десятиріч.

Перехідній економіці притаманні деякі особливі риси. Передусім у ній взаємодіють старі й нові економічні форми та відносини.

У перехідній економіці, зокрема на ранній її стадії, знижуються обсяг національного виробництва, доходи населення, зростає рівень безробіття, внаслідок чого в суспільстві може посилюватися соціальна напруженість. Відтак з формуванням ринкової економіки ця напруженість зникає.

Перехід української економіки до ринкових відносин почався в першій половині 90-х років за вкрай несприятливих умов. По-перше, Україна успадкувала від СРСР економіку з архаїчною колоніальною відтворювальною структурою. Еко­номіка СРСР розвивалася під впливом догми про переважне зростання засобів виробництва (підрозділ І) порівняно з виробництвом предметів споживання (підрозділ II). За цих умов значну й постійно зростаючу частку інвестицій спрямовували в галузі важкої промисловості. Відповідно зменшувалася частка інвестицій у житлове будів­ництво та соціальну інфраструктуру.

По-друге, Україна успадкувала надмонополізовану економіку. Економіка СРСР формувалася під впливом ще однієї догми - про переваги великого машинного виробництва. Ця теза була зведена в абсолют і її вважали правильною для всіх галузей економіки.

По-третє, Україна успадкувала вкрай застарілий виробничий апарат, який перебував у стані стагнації не менше 20 років. Потреби економіки у відтворенні основних фондів задовольнялися лише наполовину.

По-четверте, українська економіка мала надзвичайно високий, навіть для країн з командною економікою, ступінь одержавлення, а легального приватного сектору майже не було. Водночас упродовж життя трьох поколінь насаджували колективістські настрої й цінності, пов'язані з неринковою економікою; вони стримували та переслідували господарську ініціативу і підприємливість. У населення формували гіпертрофовані уявлення про економічну та соціальну роль держави.

Це в поєднанні з непослідовністю проведення реформ, бо­ротьбою виконавчої й законодавчої гілок влади, неготовністю частини населення до життя в умовах ринкової економіки та незаінтересованістю частини керівної еліти, особливо регіональної, у будь-яких змінах спричинилося до того, що економічна ситуація в Україні є складною.

Вітчизняну модель перехідної економіки, яка складалась упродовж 90-х років, характеризує передусім сильна регулятивна роль держави. Навіть після приватизації значної частки власності держава ще має потужний сектор в економіці. Питома вага дрібного й середнього приватного підприємництва порівняно невисока. Досі зберігається тісний зв'язок політичної влади і власності.

Чималу частину населення надихають спомини про неринкові форми привласнення - безкоштовні вищу освіту, медичне обслуговування, низьку плату за житлово-комунальні послуги тощо. Це стримує розвиток ринкових відносин і несприятливо впливає на формування ринкової економіки в Україні.

Високий рівень криміналізації економічного життя, зумовлений конфліктами в ході перерозподілу власності та зростанням корупції, також спотворює вітчизняну модель ринкової економіки.

На формування української моделі ринкової економіки неспри­ятливо впливає енергетична залежність від інших країн. З власного видобутку різних видів палива Україна задовольняє лише третину своїх потреб. Здебільшого Україна ввозить паливо із Росії та з Туркменістану.

Однак навіть така перехідна економіка є кроком уперед порівняно з командно-адміністративною системою. В Україні упродовж 2000-2005 pp. стабілізувалася макроекономічна ситуація; формується зріла модель ринкової економіки. Ця модель ґрунтуватиметься на індивідуалістсько-зважених цінностях, притаманних українській нації. Українець завжди почував себе частиною громади і не протиставляв себе їй.