Зовнішньоторговельна політика та її інструмент. Аргументи на користь та проти політики протекціонізму.

Унаслідок посилення взаємозв'язків між економіками різних країн зростає роль зовнішньоекономічної політики, головним напрямом якої є зовнішньоторговельна політика.

Під зовнішньоторговельною політикою розуміють заходи держави, які покликані впливати на обсяги зовнішньої торгівлі. Ос­новними знаряддями зовнішньоторговельної політики є мито, квота, експортні субсидії, ліцензії, демпінг тощо.

Розрізняють два основні види зовнішньоторговельної політики — про­текціонізм і фритредерство.

Протекціонізм — це політика захисту національних ви­робників від конкуренції іноземних товарів.

Фритредерство — це торгівля з незнач­ними.митними та немитними бар'єрами або взагалі без них.

Найпоширенішим знаряддям політики протекціонізму є мито — податок, який накла­дається на кожну одиницю товару, який завозять до країни. Мито здорожує імпортовані товари, внаслідок чого вітчизняні товари стають дешевшими порівняно з імпортними. Існує три основні види мита: 1) адвалерне; 2) специфічне; 3) комбіноване.

Адвалерне мито запроваджується у вигляді відсотка від митної вартості товару. Ціна, за якою імпортований товар продаватимуть у країні, дорівнюватиме митній вартості товару (ціна, за якою товар імпортують) плюс ставка адвалерного мита:

де Р — ціна, за якою товар продаватимуть у країні;

— митна вартість товару (ціна, за якою імпортують товар);

t_а — ставка адвалерного мита.

Специфічне мито встановлюють у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (ваги, площі, об'єму і т.д.): наприклад, 1 долар за 1 см³ двигуна і т.д. Ціна, за якою товар продаватимуть у країні, становитиме:

де — ставка специфічного мита.

Комбіноване мито поєднує ставки адвалерного і специфічного мита.

За економічними функціями, яке відіграє мито у національній економіці, розрізняють фіскальне, захисне, заборонне та компенсаційне мито.

Фіскальне мито застосовують до виробів, які не виготовляють усередині країни. Ставки фіскального мита здебільшого невеликі, а його метою є забезпечення надходжень до державного бюджету.

Захисне мито призначене для захисту вітчизняних виробників від іноземної конкуренції. Хоча захисне мито зазвичай не настільки високе, щоб припинити імпорт іноземних товарів, воно ставить іноземних виробників у конкурентно не­вигідне становище на внутрішньому ринку країни.

Різновидом захисного мита є заборонне мито, за якого ставка митного податку є настільки високою, що ввезення іноземними виробниками товарів у країну є для них збитковим.

Компенсаційне мито застосовує країна-імпортер певного товару для нейтралізації переваг, які здобуває її торговельний партнер, використовуючи експортні субсидії.

Розрізняють також ввізне та вивізне мито. Ввізне (імпортне) мито встановлю­ють на товари під час їх увезення на митну територію країни, а вивізне — на това­ри та інші предмети під час вивезення їх за межі митної території країни.

Ще однією поширеною формою політики протекціонізму є квота, яка означає обмеження кількості або сумарної вартості конкретних імпортних товарів. Квоту­вання зовнішньої торгівлі здійснюється через її ліцензування, коли уряд видає ліцензії на імпорт обмеженого обсягу продукції і водночас забороняє неліцензовану торгівлю. Якщо квоту вичерпано, припиняється імпорт товару, якому спожи­вачі могли б віддати перевагу над вітчизняними. Квоти на імпорт ефективніші, ніж мито у стримуванні зовнішньої торгівлі. Деякі продукти можуть імпортувати­ся у великих кількостях, незважаючи на високе мито. Низька квота на імпорт повністю забороняє імпорт понад квоту.

Немитні (технічні) бар'єри — це інструменти зовнішньоторговельної політики, з допомогою яких утруднюється імпорт до країни певних виробів.До цих інструментів належать надмірні стандарти щодо якості товару, санітарні обмеження, норми безпе­ки, бюрократична тяганина під час митних процедур, вимоги ліцензування тощо. На­приклад, у деяких країнах вітчизняні імпортери іноземних товарів зобов'язані отри­мати ліцензії. Обмеженням видачі таких ліцензій можна ефективно перешкоджати імпортові. Деякі країни стримують імпорт фруктів, наполягаючи на тому, що кожен ящик слід обстежити згідно з вимогами санітарно-епідеміологічної служби.

Для захисту національного виробника держава може не лише обмежувати імпорт, а й стимулювати експорт. Однією із форм стимулювання експорту є суб­сидування експорту, тобто різноманітні фінансові пільги, які надає держава вітчиз­няним фірмам для розширення вивозу товарів за кордон. Ці пільги дають змогу вітчизняним виробникам знизити їхні витрати виробництва, внаслідок чого мож­на встановити нижчі ціни, що підвищує конкурентоспроможність вітчизняних виробів на світових ринках.

Експортні субсидії бувають прямі (виплати дотацій вітчизняним виробникам, коли вони виходять на зовнішній ринок) і непрямі (пільгове оподаткування, кре­дитування тощо).

Надзвичайною формою обмеження урядом зовнішньоторговельного обороту є запровадження економічних санкцій, наприклад, торговельного ембарго, яке означає заборону урядом ввезення до певної країни або вивезення із певної країни товарів, Країна вводить ембарго на торгівлю з іншою країною здебільшого з політичних мо­тивів — здійснити тиск на країну для досягнення певних політичних цілей, а не для стабілізації національної економіки. Іноді економічні санкції щодо певної країни вводять за рішенням ООН, тобто вони мають колективний характер.

Прихильники про­текціонізму використовують низку аргументів для обґрунтування доцільності об­межень зовнішньої торгівлі.

По-перше, протекціоністські заходи здійснюють для підтримання і зміцнення га­лузей, які випускають стратегічні товари, важливі для економічної безпеки, оборона країни або ведення війни. На думку прихильників протекціонізму, надмірна за­лежність країни від імпорту стратегічних товарів може поставити її у скрутне стано­вище у разі виникнення надзвичайних ситуацій. Цей аргумент має не економічний, а радше військово-політичний характер. Однак на практиці виникають серйозні труднощі з визначенням то­го, які галузі виготовляють стратегічні товари, що від них залежить національна без­пека країни. До стратегічних товарів можна віднести виробництво зброї, продуктів харчування, енергоносіїв, транспортних засобів, наукомісткої продукції та багато інших. Мало яка галузь не сприяє зміцненню обороноздатності країни. Нині нема­ло економістів вважають, що стратегічні галузі доцільніше захищати не інструмен­тами торговельного протекціонізму, а, наприклад, субсидіями.

По-друге, прихильники протекціонізму твердять, що обмеження імпорту підтримує вітчизняних виробників, збільшує сукупний попит у країні і стимулює зро­стання рівнів виробництва і зайнятості.Цей аргумент зводиться до того, що, на­приклад, застосування мита знижує імпорт, що збільшує чистий експорт. Більший чистий експорт справляє мультиплікативний вплив на виробництво товарів і по­слуг, дуже подібний до інвестицій. Зростання сукупного попиту спонукає фірми наймати більше працівників, що знижує рівень безробіття. Економісти нині вважають, що протекціоністські заходи можуть підвищити рівні виробництва і зайнятості в країні, але вони не є ефективною програмою забезпечення високої зайнятості. Макроекономічний аналіз показує, що існують кращі способи зниження безробіття, аніж імпортний протекціонізм. За добре про­думаних фіскальної і монетарної політики можна захистити національного вироб­ника, збільшувати обсяги національного виробництва і знизити рівень безробіття.

По-третє, захист молодих галузей вітчизняної економіки є ще одним аргументом на користь протекціонізму. Молоді фірми, на думку прихильників протекціонізму, по­требують тимчасового захисту від жорсткої конкуренції з боку ефективніших і досвідченіших іноземних фірм. Ці молоді фірми не зможуть вижити у початковому періоді свого розвитку та експериментування, якщо їх не захистити від стихії міжна­родної конкуренції. Якщо ж їх тимчасово захистити, вони можуть розвинутися на га­лузі масового виробництва, залучивши кваліфікованих працівників та технології, що добре пристосовані до місцевих умов та властиві зрілим галузям економіки. Як тільки молода галузь стане зрілою, рівень протекціоністського захисту можна знизити.

В останні роки аргументацію щодо захисту молодих галузей дещо модифікова­но. Тепер нерідко твердять, що уряд повинен захищати від іноземних конкурентів наукомісткі виробництва, які використовують передові технології. На думку про­текціоністів, якщо знизити ризик впровадження на ринок нових продуктів, захи­щені вітчизняні фірми швидше зростатимуть і знижуватимуть витрати внаслідок великих масштабів виробництва. Зрештою такі фірми зможуть домінувати на світових ринках, приносячи високі прибутки своїй країні. Ці прибутки перевищать втрати, спричинені встановленням торговельних бар'єрів. До того ж прискорений розвиток високотехнологічних галузей дуже вигідний, бо передові технології цих галузей можна використати в інших галузях національної економіки.

По-четверте, введення митних бар'єрів, особливо у розвинутих країнах, нерідко обґрунтовують нині потребою захисту вітчизняних фірм від іноземних ви­робників, які проштовхують товари на світові ринки за зниженими цінами. Іноземні фірми можуть використовувати демпінг, щоб усунути своїх конкурентів, а відтак підвищити ціни, що забезпечить високі прибутки. Ці прибутки фірм відшкодову­ють втрати, понесені під час демпінгу. Розвинуті країни, згідно з цим поглядом, повинні застосовувати так зване антидемпінгове мито, аби захистити себе від не­чесної конкуренції.

Нарешті, необхідність протекціонізму інколи обґрунтовують потребою збільшен­ня доходів державного бюджету, аби мобілізувати кошти для покриття дефіциту дер­жавного бюджету.

Більшість економістів нині вважають, що аргументи на користь протекціонізму не є вагомими. Виняток становить аргумент щодо захисту молодих галузей, який має економічне підґрунтя. Крім того, важливими є також міркування щодо протекиіоніських заходів з військово-політичних позицій. Правда, обидва згадані аргументи можуть слугувати підставою для серйозних зловживань. Тому нині нерідко виходять з того, що замість протекціоністських заходів країні доцільніше використовувати інші способи сприяння економічному розвиткові та національній безпеці.

Політика протекціонізму, яку проводить країна, спричиняє відповідні заходи її боку її торговельних партнерів. Це означає, що скорочення країною імпорту внаслідок використання митних і немитних бар'єрів супроводжуватиметься змен­шенням експорту цієї країни. Тому чистий експорт не зміниться, а отже, сукупний попит і зайнятість не зростатимуть. Протекціоністські заходи можуть призводити до виникнення торговельних війн, які мають дуже серйозні несприятливі наслідки для причетних до цього сторін. Більшість економістів вважають, що існують незаперечні докази того, що вільна торгівля веде до економічного процвітання і економічного зростання, а протекціонізм — до протилежних наслідків. Дослідження розвитку країн з перехідною економікою показує, що ті країни, які проводять відкриту еко­номічну політику, демонструють вищі темпи економічного зростання порівняно з тими країнами, які покладаються на обмеження імпорту для захисту національної економіки.

У другій половині XX ст. у світі простежується позитивна тенденція у напрямі лібералізації торгівлі, тобто зниження торговельних бар'єрів. Активну участь у міжна­родній торгівлі бере Україна, рівень відкритості економіки якої коливається від 35 до 40%.

Уряд установив митний контроль на всьому державному кордоні України, за­провадив єдиний порядок декларування товарів (робіт, послуг) і режим транс­портного регулювання товарообміну з усіма державами. Впроваджуються єдині принципи валютного контролю й валютного регулювання для всіх видів торго­вельних і неторговельних операцій з іноземними державами. Максимально ско­рочений перелік товарів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню і ліцензу­ванню. Поліпшується стан торговельного балансу України, розширюється коло її торговельних партнерів

52. Попит і пропозиція. Криві попиту і пропозиції. Закони попиту і пропозиції. Чинники, що визначають попит і пропозицію.Попит — це кількість продукту, яку споживачі бажають і спроможні купити на ринку за певну ціну за певний проміжок часу.

Якщо ви хочете придбати автомобіль, але не можете його купити через відсутність грошей, то економісти назвуть це бажанням, а не попитом. Але якщо у вас є гроші, які ви готові витратити на купівлю автомобіля, то це вже попит.

Бажання, підкріплені грошовими можливостями, перетворюються на попит. Попит — це потреби людей, представлені на ринку і забезпечені грошима; іншими словами, попит — це платоспроможні потреби людей.

Згідно із законом попиту, чим вища ціна на продукт, тим меншу його кількість купуватимуть споживачі. І навпаки, чим нижча ціна продукту, тим більшу його кількість купуватимуть. Отже, закон по­питу відображає обернену залежність між ціною продукту і величиною попиту на ньо­го. Графічне зображення цієї залежності називають кривою попиту.

Для її зобра­ження по горизонталі відкладемо величи­ну попиту (), а по вертикалі — ціну (Р). Криву попиту позначають великою бук­вою D; вона іде зверху вниз, зліва напра­во, тобто має спадний характер. Спадна траєкторія кривої попиту зу­мовлена двома причинами:

1) ефектом доходу. Зміна ціни відби­вається на реальній купівельній спро­можності споживачів (за умови, що гро­шова купівельна спроможність є сталою). Коли підвищується ціна, то реальна купівельна спроможність знижується, що зменшує величину попиту. Покупці, підтримуючи свій бюджет, витрачатимуть ту саму номінальну суму на купівлю даного продукту, але куплять уже меншу його кількість. І навпаки, зі зниженням ціни продукту купівельна спроможність гро­шового доходу збільшуватиметься, що дає змогу купувати більше певного проду­кту, ніж раніше;

2) ефектом заміщення. Якщо ціна на продукт X змінюється, а на інші продукти залишається постійною, то змінюється відносна структура цін між продуктом Х таусіма іншими товарами (продукт X дорожчає чи дешевшає порівняно з іншими продуктами). Покупці замінюють дорожчі продукти дешевшими. Наприклад, при зростанні ціни на яловичину люди більше купуватимуть свинини, м'яса птиці, ри­би і т.д. У результаті величина попиту на яловичину зменшиться.

Ціна здатна впливати лише на величину попиту, тоді як на попит в цілому здатні впливати так-звані нецінові чинники.

1. кількість покупців на ринку. Зростання кількості покупців на ринку збільшує попит, що проявляється у переміщенні кривої попиту вправо.

2. рівень доходів населення. В залежності від того, як попит на конкретний товар реагує на зміну рівня доходів прийнято виділяти товари вищої споживчої цінності і товари нижчої споживчої цінності. Якщо зі збільшенням доходів попит на відповідні товари зростає, то це товари вищої споживчої цінності. Якщо із збільшенням доходів зменшується попит на даний товар, то це товари нижчої споживчої цінності.

3. ціни на взаємозамінювані та взаємодоповнювані товари. Якщо ціна на один із товарів знижується і попит на інші товари зменшується, то такі блага вважаються взаємо замінюваними або субститутами. Коли зниження ціни на один товар викликає і збільшує попит на другий товар то такі товари є взаємодоповнювальними (компланарними)

4. суб’єктивні смаки і вподобання. Залежать від статі, віку …

5. сподівання. Стосується того, як споживачі певного продукту оцінюють можливі майбутні зміни інших чинників, зокрема якщо споживачі сподіваються дорожчання товару за інших рівних умов може викликати ажіотажний попит.

 

Пропозиція — це та кількість продуктів, яку виробник ба­жає та спроможний виробити і постачати для продажу на ринку за певну ціну впродовж визначеного проміжку часу.

Пропозиція визначається виробництвом, але не завжди збігається з ним, бо не все, що виробляється, потрапляє на ринок. Звичайно, продавцеві вигідніше пропонувати свій товар за вищими цінами, бо його виторг зростає. Між ціною та кількістю про­понованого продукту існує пряма, або позитивна, залежність. Якщо ціна зро­стає, відповідно збільшиться й величина пропозиції. Цю пряму залежність між ціною та кількістю пропонованого проду­кту називають законом пропозиції.

Графічне зображення цієї залежності називають кривою пропозиції, яку здебіль­шого позначають буквою S. Крива пропо­зиції є висхідною

Ціна продукту впливає на величину його пропозиції, тоді як нецінові чинники впливають на пропозицію в цілому. До нецінових чинників відносять:

1. витрати виробництва. Збільшення витрат викликає скорочення пропозиції, а їх зменшення приводить до збільшення пропозиції

2. податки та дотації. Збільшення податків призводить до зменшення пропозиції, тоді як дотацій збільшує пропозицію.

3. технології. Оновлення технологій сприяє збільшенню пропозиції, а їх старіння скорочує пропозицію.

4. ціни на взаємозамінювані товари. У випадку. Коли ціна на один із продуктів зростає, пропозиція іншого продукту зменшуватиметься і навпаки.

5. сподівання. Стосуються майбутньої зміни всіх інших чинників, зокрема сподіване підвищення ціни на конкретний товар спонукатиме виробників до скорочення сьогоденної пропозиції