Основні проблеми економічної організації.

Предмет економічної теорії.

Вперше термін „економіка” (від гр.. „ойкос”-дім, господарство, „номос” – закон, учення) вжили Ксенофонт та Аристотель.

Економіка (АЕ) – наука про вибір суспільством раціональних способів викор.обмежених ресурсів для задоволення потреб в товарах і послугах сьогодні та в майбутньому. Вона досліджує, як потрібно організувати виробництво, розподіл та споживання в умовах обмежених виробничих ресурсів, щоб досягти max результату за min затрат. Важливим в даному визначенні є людина (людське рішення), тому економіка є наукою про людину, оскільки вона бере до уваги процес прийняття рішень. Предмет ан. ек. – вивчення ефективного функціонування економічної системи та її механізмів в умовах обмеженості виробничих ресурсів. Ек. наука використовує 2 рівні аналізу: макроекономічний та мікроекономічний – відповідно маємо 2 частини науки: макроекономіку та мікроекономіку. Макроекономіка – це наука, яка досліджує національну економіку загалом, тобто як ек. с-му, й оперує такими агрегатними показниками, як валовий внутр. продукт (ВВП), ЧНП, нац. дохід (НД), інфляція, грошовий обіг, сукупний попит (пропозиція) тощо. Мікроекономіка – вивч. окремі ек. одиниці. Вона оперує поняттями галузь, фірма, домогосподарство, використ. такі показники, як в-во і ціна конкретного товару, витрати окремої фірми чи видатки сім’ї, попит і пропозиція на окремий товар тощо.

Оскільки ек. наука обґрунтовує відповідну ек. поведінку суб’єктів господарювання, тому розрізняють позитивну і нормативну ек. науки. Позитивна ек. наука має справу з фактами й уникає суб’єктивних оцінних суджень. Вона формулює наукові уявлення про ек. поведінку, вивчає факти, намагається описати, пояснити й передбачити рух в-ва, зайнятості, доходів тощо. Нормативна ек. наука передбачає оцінні судження людей стосовно того, якою має бути ек. або який конкретний політичний захід треба рекомендувати для розв’язання тієї чи ін. ек. проблеми.

Метод – це сукупність прийомів, способів, принципів, за допомогою яких визначають шляхи досягнення певної мети, розв’язання конкретного завдання. Ек. широко використовує всі загальнонаукові методи дослідження, такі як:

1) спостереження – систематична фіксація змін певного ек. явища (недолік – викликає помилкові уявлення);

2) абстрагування – суть якого в тому, що в ек. дослідженні відкидаються всі неістотні та швидкоплинні фактори, а натомість залишаються уставлені та типові;

3) моделювання – передбачає побудову спрощеного образу реальної с-ми, в якій різниця від оригіналу в тому, що містить лише домінуючі фактори;

4) аналіз – передбачає систематизацію, тлумачення й узагальнення фактів. Ек. аналіз можливий 2 шляхами: індуктивний (попередній збір фактів, на основі яких будується певна теорія) та дедуктивний (передбачає, що спочатку висувається гіпотеза, яка піддається перевірці фактами);

5) багатофакторний аналіз – передбачає дослідження низки ек. факторів за умови, що частина цих факторів приймається незмінною (тобто лише один з множини факторів – змін., а всі решта – незмінні);

6) синтез – передбачає, що окремі ек. явища об’єднуються в єдине ціле;

7) експеримент, мета якого з’ясувати вплив певних чинників на об’єкт дослідження (напр.. підняти з/п робітникам).

Функції ек.:1. світоглядна – розкриває місце ек. в суспільному житті, дає цілісну картину розвитку нац. ек. та ек. с-м, тенденцій їх розвитку. Допомагає формувати ек. мислення й ек. культуру, які властиві реаліям ринкової ек.; 2. теоретико – пізнавальна – досліджує та пояснює явища та процеси ек. життя, забезпечує науковість висновків та узагальнень; 3. методологічна – з’ясовує тенденції і закономірності розвитку всієї нац.ек.; 4. практична – за допомогою якої виявлені ек. теорією принципи, теорії та закони становлять теоретичну основу вироблення ек. політики держави, проведення ек. реформ.

Потреби та ек. інтереси

Потреба – це відчуття недостачі чогось, що необхідне для підтримання життєдіял. організму та розвитку людської особистості, суспільства загалом. Це своєрідний психологічний стан невдоволеності, внутрішньої напруженості, дискомфорту, невідповідності між внутрішнім станом і зовнішніми умовами існування.

· за характером виникнення: Біологічні – це потреби в повітрі, воді, їжі, теплі, безпеці тощо; виникають із потреби підтримувати життя людини як біологічної істоти. Соціальні – це бажання належати до певного кола людей, набути визнання, користуватися повагою, потреба людини в самореалізації та ін.;

· потреби зумовлені розвитком цивілізації. Сучасна людина бажає не просто захисту від холоду чи вітру, а житла з усіма зручностями, не просто одягу, а речей що відповідають сучасній моді. Їй потрібні сучасне медичне обслуговування, газети й транспорті послуги, розваги тощо;

· залежно від засобів, що забезпечують задоволення потреб, їх поділяють на: Матеріальні – до яких відносять ті потреби, які задовольняють за допомогою товарів. Ці потреби прийнято поділяти на:

- потреби в предметах споживання (їжа, одяг, житло);

- потреби в предметах розкоші;

- потреби в капітальних благах (тобто речах, за допомогою яких здійсн. в-во).

Нематеріальні потреби задовольняються за допомогою послуг освіти, культури, медицини, юрид. служб та ін.;

· за способом задоволення потреби поділяють на: індивідуальні (в одязі, житлі, продукти харчування), групові (громадський порядок, транспорт) та колективні (безпека, чисте довкілля, освіта тощо);

· за нагальністю задоволення потреби бувають: елементарні, які задовольняються предметами першої потреби (їжа, одяг, житло, медична допомога), і вишукані, які задовольняють предметами розкоші (парфуми, коштовності тощо).

Сьогодні широкої популярності набула класифікація потреб Маслоу (з min рівня):

1.фізіологічні потреби,2.потреби безпеки і захисту,3.соціальні потреби,4.потреби самоповаги,5.

потреби самореалізації. Цього досягають мало людей, за оцінками Маслоу < 10%..З точки зору М. реалізувати потреби вищого рівня можна лише тоді, коли повністю реалізовані потреби нижчого рівня. Вгору рухаємося поступальним рухом, а вниз – стрибаючи.

Вторинні потреби ще про класифіковані за Д. Макклеландом:

- потреба у владі (потреба впливати на дії ін. осіб);

- потреба в успіху (потреба довести справу до кінця, досягти поставленої мети);

- потреба причетності (приналежність до певної групи людей).

За Ф. Герцербергом всі потреби поділяють на:

- гігієнічні фактори (незадоволення яких зниж. продуктивність праці);

- мотивуючі (за достатнього рівня гігієнічних підвищ. продуктивність праці).

Економічні інтереси – це усвідомлені потреби, для задоволення яких людина вибирає певний вид поведінки. Суб’єктами ек. інтересів є індивіди, домогосподарства, трудові колективи, фірми, люди, що проживають у певному регіоні, сусп. загалом. Ек. інтереси за суб’єктами поділ. на: особисті – охоплюють потреби індивіда, що пов’язані з реалізацією приватної власності, трудовою діял. тощо; групові – це однорідні приватні інтереси, носіями яких є певні групи людей, наприклад, споживачі, акціонери, трудові колективи тощо; національні – це інтереси всіх резидентів країни загалом, що спрямовані на підтримання високих стабільних темпів ек. зростання, високого рівня зайнятості, стабільних цін, збалансованості платіжного балансу тощо.

За об’єктом інтересів виділ.: майнові, фінансові, умов праці й життя тощо.

Основні економічні школи

Виділяють три основні течії економічної науки:

· Класична концепція (А.Сміт, Д.Рікардо), нині відома як лібералізм. Основний постулат – тільки приватна власність ефективна. Ринковий механізм – єдиний ефективний засіб, який забезпечує регулювання економіки, її збалансованість та стабільність. Порушення ек. рівноваги і зниження ефективності зумовлене, на їх думку, не хибами ринкового механізму, а втручанням держави в ек. Тому ліберали – категоричні противники держ. втручання в ек., воно має бути min. Ринковий механізм забезпечує справедливий розподіл доходів. Нерівність у розподілі, що є в ринковій ек., є неодмінною умовою ефективної ек., бо стимулює людей до напруженої праці;

· Кейнсіанська концепція (Дж. Кейнс, у 1929-1933). Праця Кейнса „Заг. теорія зайнятості, процента і грошей”. Він стверджував, що й ін. форми власності і державна також, можуть бути ефективними; був за змішану ек. (наявні різні форми власності). Кейсіанство ґрунтується на тому, що нац. в-во й р-нь зайнятості визначені сукупним попитом. Якщо він недостатній, то обсяг нац. в-ва зменш., а зайнятість зниж. Тому для зб. Сукупного попиту треба перерозподіляти доходи в інтересах бідніших соц. груп.

· Марксистська концепція – згідно з якою ринкова ек. та й ін., що ґрунтується на приватній власності, неефективні, є втіленням хаосу і нерівності. Ринковий механізм неспроможний забезпечити збалансованість нац. ек. Тільки на засадах держ. власності можна забезпечити найефективнішу ек. с-му.

Школи:

меркантилізм: ранній (країна багатіє лише тоді, коли має надлишок золота) і пізній (країна багатіє коли більше товарів вивозить ніж ввозить). З мерк. пов’язанеі виник терміну політекономія, вперше застосований фр. Антуаном де Монкретьєном в 1615 р.

Школа трудової теорії вартості (В.Петті, Ф.Кене) – вартість кожного товару визначається виключно затратами праці на його вигот.; гроші не є справжнім багатством (вони - посередницьке багатство, лише блага, потрібні для життя і відновлення в-ва);

Школа фізіократів (природа, влада), (Ф.Кене) - джерелом багатства вважав виробництво, але лише с/г. Головна їх заслуга - перша спроба провести аналіз суспільного відтворення. Поділив населення на 3 групи: землевласники, селяни (найвагоміші, створ. нац. продукт) і робітники (непродуктивні).

Класична школа, 17-п.19 ст. (А. Сміт, Д.Рікардо, Т.Мальтус, Дж. Мілль) – обгрунтували, що джерелом суспільного багатства є все суспільне виробництво. Запропоноване Смітом: модель людини – економічної, яка керується почуттям нагромадж. багатства; концепція „невидимої руки”: якщо людина виходить із власної вигоди вона обов’язково обере той вид діял., який є найбажаніший для суп.; ринковий механізм – самодостатній, а тому втручання держави в економіку неприпустиме; поділив ек. на позитивну і нормативну. Внесок школи:1.Ввели метод абстрагування, який відкривав можливості проникнення в глибинну суть досліджуваних явищ. 2.Заклали основи трудової теорії вартості. 3.Дослідили механізм відтворення суспільного капіталу.4.Спробували пояснити закони, що управляють економічними явищами. 5. Виступали за обмеження втручання держави, за свободу торгівлі.

критична школа (Сен-Сімон, Сісмонді, Маркс). Здобутки: 1) звернуто увагу на здатність вільної ек. спричиняти істотне розшарування доходів(С-С, Сісмонді); 2) профспілки та об’єднані підприємці можуть пом’якшити вади ринкової ек.; 3) сповідується вирішальна роль дрібного бізнесу; 4) запропоновано одну з перших теорію „ек. коливань” (Маркс).

Нова істор. школа (Ф.Ліст, В.Зомбарт)- пропонують цілісну ек. науку замінити ек. історією, вважали, що ек. життя країни регульоване не універсальним механізмом ринку, а специфічним для кожної нації істор. сформованим соц. інститутами, серед яких вирішальну роль відіграє держава.

Неокласичний напрям:

- Австрійська школа гран. корисності (маржиналізм) 70-80 р. 19 ст. (Менгер, Візер, Бем-Баверк) – увага на ек. теорії на споживачу, корисності як визначального чинника цінності; запереч. трудову теорію вартості; ствердж., що ціна товару визнач. не за правилом праці, а цінністю, яку певна річ має для конкретної особи; закон спадної гран. корисності;

- Кембриджська школа, напр.19 ст(Маршал, Пігу) – заклали основи мікроаналізу; Маршал застос. функціональний аналіз ек. явищ за принципом їх взаємозалежності, взаємного впливу, ввів еластичність попиту, надлишок споживача, попиту; вперше поєднав дослідження ек. процесів з мат. апаратом;

- Американська школа к.19-п.20 ст (Кларк) – обґрунтував усебічно принцип маржиналізму, поділив ек. на статику (стан рівноваги) та динаміку (вдхил. від рівноваги)

кейсіанство (з 1936 р) – Кейнс ствердж., що ринкова ек. обов’язково вимагає держ. регулювання, оскільки не існує механізмів автоматичного забезпечення рівноваги; ввів макроекономічний метод аналізу, висунув теорію мультиплікатора.

Сучасні школи:

- нео- та посткейсіанство (Гансе, Робінзон, Домар) – вивч. умови ек. зростання, недоліки ринкового механізму;

- неоліберальна школа (Мізес, Гаєк, Бекон) – сповідує свободу людини в ек. житті (поверн. до А.Сміта), діяльність якої не можна нічим обмежувати;

- монетаризм (чикагська школа) (Фрідман) – ствердж., що держ. влив має обмежуватися виключно регулюв. обсягів грошових мас;

- інституціоналізм (Гелбрейт, Арон, Ростоу, Бел, Тофлер) – віддає перевагу аналізу ролі соц. інститутів в ек. житті, виступили за соціологізацію ек. теорії та розробляли концепції трансформації ринкової ек. в умовах НТР (революції).

- Неоіституціоналізм (Коуз, Норт, Вільямсом) ост. роки 20 ст. – предмет ек. аналізу є трансакційні витрати права власності.

Українські вчені:

Семен Десницький – учень А. Сміта;

Михайло Балудянський (1769-1847) – перший професійний укр.. економіст, істотно вплинув на ек. концепцію програми декабристів, створив „ек. с-му”(в якій обґрунтовано принципи й основи розбудови нац. ек. з позиції вільних ринкових відносин).

Іван Вернадський (1821-1884) – професор київського у-ту, захистив докторську дисертацію, присвячену аналізу італ. ек. л-ри; був противником втручання держави в ек., був прихильником ек. вільної конкуренції, не сприймав комуністичних ідей; критикував кріпосницькі та до ринкові форми в-ва, велику поміщицьку земельну власність;

Микола Зібер (1884-1888) – захистив дисертацію про еволюцію трудової теорії вартості від Рікардо до Маркса, був першим популяризатором ек. вчення Маркса в Укр.. та Росії; перший в світі виконав наук. аналіз „Капіталу” Маркса, визначивши його джерела;

Сергій Подолинський (1850-1891) – засновник екологічної парадигми сучасної ек. науки, зробив науково-екологічне відкриття, обґрунтоване в дослідженні „Праця людини та її відношення до розподілу енергії”, суть відкриття: за допомогою організованої людської праці можна гармонізувати взаємини сусп. й природи, уникнути енергетичної кризи, бо праця здатна не тільки поглинати, а й накопичувати і зберігати енергію. Розвинув цю ідею на Зх Маршал;

Михайло Туган-Барановський (1865-1919) – зробив помітний внесок у розвиток теорії кооперації, грошового обігу, у критику ек. доктрин марксизму, обґрунтував можливості синтезу трудової теорії вартості та концепції граничної теорії корисності, які вважали антиподами. Світове визнання – за дослідження з теорії ринку й ек. криз, розроблення ек. кон’юктури. Перший вчений, якого визнала світова ек. думка;

Євген Слуцький (1880–1948) – вагомий внесок у розвиток ек-мат методів в ек. науці, наголосив на потребі створення нової науки, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов – праксеологія; публікувався в італ. журналах (статті присвячені проблемам попиту і взаємозв’язку між функцією попиту, рухом цін та доходів.

Економічними проблемами займалися:І. Франко, Драгоманов, Кармазин, Сокальський, Журавський, Навроцький, Терлецький, Павлик та ін.

 

 

Ринкова економічна система.

Економічна система – це спосіб організації економіки, сукупність взаємопов’язаних і відповідно впорядкованих її структурних елементів (галузей, господарських суб’єктів та людей, що стоять за ними), які визначають взаємозв’язки між виробниками та споживачами благ і послуг. Для того щоб глибше зрозуміти, що таке ринкова економіка, необхідно розглянути основні принципи її організації.

Ринкова економіка ґрунтується на при­ватній власності та ціновому механізмі розв'язання проблем економічної організації. Іншими важливими її принципами є: свобода підприємництва й вибору; особиста заінтересованість як головний мотив економічної поведінки; конкуренція та обмежена роль уряду в господарському житті.

Приватна власність дає змогу окремим особам і підприємствам на свій розсуд залу­чати й застосовувати ресурси. Інститут приватної власності формувався еволюційно і підтримується правом заповіту — правом власника майна призначити спадкоємця власності після смерті. Права власності — най­істотніші, оскільки заохочують інвестиції, обмін та економічне зростання. Без права власності люди змушені втрачати чимало зусиль та ресурсів, аби захистити й зберегти свою власність.

Ціновий механізм збалансовує ринкову економіку, розв'язуючи питання: що, як і для кого виробляти. Зміна цін сигналізує виробникам, за яки­ми напрямами потрібно змінити пропорції в розподілі ресурсів. Висока ціна на певне благо стимулює розширення його виробництва. І, навпаки, низька ціна блага спричиняє банкрутство частини виробників, які зму­шені шукати інші сфери прикладання своєї праці та ресурсів.

Свобода підприємництва означає, що власники матеріальних ресурсів і грошей можуть вільно організовувати виробництво товарів і послуг. Вибір конкретної галузі діяльності або вихід з неї здійснюється підприємцями самостійно.

Свобода вибору передбачає, що власники ресурсів і грошей використо­вують їх на свій розсуд, і що особа вільна вибрати будь-який вид діяль­ності. Цей принцип також означає, що споживачі на свій розсуд у межах грошових доходів вирішують, які товари й послуги купувати. Однак сво­бода підприємництва й вибору в ринковій економіці не абсолютна, її обме­жує державне втручання в економіку.

Особиста заінтересованість (особистий інтерес) є рушійною силою ринкової економіки. Кожна людина й господарська ланка намагаються робити те, що їм вигідно. Власники ресурсів прагнуть продати їх або нада­ти в користування за найвищу ціну. Фірми бажають отримати найбіль­ший прибуток. Споживачі розподіляють свої доходи так, аби дістати мак­симальну користь від споживання. Отже, особистий інтерес визначає фун­даментальний спосіб дій учасників економічного життя.

Суть конкуренції полягає в широкому розпорошенні економічної влади всередині двох складових економіки — фірм і домогосподарств. Конку­ренція наявна на ринку доти, доки жоден із продавців або покупців чи їхні невеликі групи не можуть маніпулювати ринком для власної вигоди. За великої кількості продавців на ринку певного продукту кожен із них забезпечує таку мізерну частку загального обсягу продукції, що практич­но не в змозі вплинути на пропозицію, а, отже, й на ціну продукту.

Ринкова економіка сприяє ефективному використанню ресурсів. Тому втручання держави в господарську діяльність фірм обмежене. Уряди вста­новлюють юридичні обмеження для використання приватної власності та здійснення індивідуального вибору. Концепція ринкової економіки як са­морегульованої системи виключає директивне, централізоване державне управління нею.

Сучасна ринкова економіка має кілька основних різновидів, або моделей.

Американська модель є найчистішим різновидом вільного підприємництва. Основу американської моделі становить систе­ма всілякого заохочення підприємництва, досягнення особистого успіху, зба­гачення найактивнішої частини населення. Групам населення з низькими доходами забезпечується прийнятний рівень життя за рахунок часткових пільг і допомоги. Завдання соціальної рівності тут узагалі не ставиться. Державне втручання в економіку є неглибоким і охоплює питання ви­значення правил гри на ринку, підтримання стабільної кон'юнктури й еко­номічної рівноваги та перерозподілу доходів через податковий механізм тощо.

Американська модель ринкової економіки високоефективна, коли вона формується за таких умов. По-перше, населення зростає повільно, що дає змогу поступово і без обмежень нагромаджувати капітал, нарощувати про­мислове виробництво, підвищувати продуктивність праці у промисловості, а через запровадження нових технологій — і в сільському господарстві. По-друге, країна досягає стадії масового споживання, коли найвищим пріо­ритетом стає задоволення індивідуальних потреб споживача, зокрема в то­варах тривалого користування, предметах розкоші тощо. Це передбачає наявність великої кількості підприємств, здатних задовольняти різні сма­ки й запити, а також заінтересованих у цьому.

Японська модель є різновидом узгодженого вільного підприємництва. Ця модель характеризується значним втручанням держави в господарське життя, спрямованим на створення такого макроекономічного середовища, в якому прогресивні галузі зростають найшвидше. Розвиток економіки під­порядкований загальним національним завданням. Розв'язанням соціальних завдань здебільшого займаються корпорації. Для цієї моделі при­таманне певне відставання темпів зростання зарплати порівняно зі зро­станням продуктивності праці. За рахунок цього досягається зниження витрат виробництва і підвищення конкурентоспроможності продукції на світових ринках. Така модель ринкової економіки можлива лише за ви­нятково високого розвитку національної свідомості, пріоритету інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви задля процвітання країни.

Соціальне ринкове господарство, або європейська модель, є своєрідним поєднанням ринкової економіки і соціалістичної ідеології. Її часто назива­ють розподільним соціалізмом. Основний принцип цієї моделі полягає в розмежуванні двох економічних функцій: створення багатства і його роз­поділу. Перша функція реалізується в конкурентній ринковій економіці приватним сектором, другу виконує уряд, який намагається усунути наяв­ні, на його погляд, несправедливості через перерозподіл доходів. При цьому більше половини цих видатків скеровується на соці­альні потреби — забезпечення доступності освіти, охорону здоров'я, щед­ре страхування на випадок безробіття та пенсії у старості. Зрозуміло, що це можливе лише в умовах високих ставок оподаткування. Однак в євро­пейської громадськості викликають занепокоєння високі податки і гро­міздкий бюрократичний апарат, що збільшує накладні витрати і знижує конкурентоспроможність на світових ринках. Усе це ставить перед цією моделлю ринкової економіки основне питання: чи можливий сталий про­грес економіки в умовах руху суспільства до соціальної та економічної рівності?

Ціна та її функції.

Практично ціна — це кількість грошей, яку сплачують за одиницю певного товару чи послуги. Ціну товару, що виражена в грошах, називають його абсолютною ціною. Водночас ціну одного това­ру завжди можна відобразити в певній кількості іншого товару. Напри­клад, 1 кг яловичини коштує 10 кг яблук. Ціна товару, що виражена в певній кількості іншого товару, є відносною ціною товару (10 кг яблук є відносною ціною 1 кг яловичини).

Сукупність відносних цін у національній економіці називають струк­турою цін. Зміна структури цін приводить до того, що покупці купувати­муть менше тих товарів, відносні ціни яких зросли, і більше тих, відносні ціни яких знизились.

Залежно від способу формування ціни поділяють на адміністративні та ринкові.

Адміністративні ціни встановлює не ринок, а державний орган. На­приклад, у СРСР ціни визначав Державний комітет цін. Такі ціни не відоб­ражають реальних витрат на виробництво продукту; вони не виконують основних функцій цін.

Ринкові ціни формуються в процесі взаємодії попиту і пропозиції.

Ринкові ціни виконують такі функції:

1. Нормувальна – проявляється в тому, що взаємодія попиту і пропозиції призводить до встановлення рівноважної ціни. Рівноважна ціна — це ціна, за якої кількість продукту, яку хочуть придбати покупці, саме дорівнює кількості продукту, яку хочуть прода­ти виробники. Інакше кажучи, рівноважна ціна - це ціна, за якої попит на благо і його пропозиція дорівнюють одне одному.

2. І нформаційна або орієнтувальна – передбачає, що ринкова система реагує на зміни в потребах споживачів у формі відповідної реакції виробників та продавців щодо рівня цін та обсягів продажу.

3. Стимулювальна – виявляться в тому, що ціна являє собою максимально мажливий рівень витрат виробника. Відповідно чим більший розрив між ціною і витратами, тим більший прибуток.

Залежно від особливостей купівлі-продажу і сфери економіки існують світові, оптові, закупівельні та роздрібні ціни. Світові ціни — це грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що реалізуються (продаються) на світовому ринку. Вони визначаються: для одних товарів — рівнем цін країни-експортера; для інших — цінами бірж та аукціонів; для багатьох готових виробів — цінами провідних фірм світу. Оптові (відпускні) ціни на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання та закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію встановлюються виходячи з фактичних витрат на виробництво (із собівартості) продукції; прибутку підприємства (з урахуванням кон'юнктури ринку, якості про дукції); величини податку на додану вартість; суми акцизів (для товарів, що обкладаються акцизним збором); суми ліцензійного збору (для алкогольної продукції). Закупівельні ціни застосовуються постачально-збутовими,заготівельними організаціями,оптово-посередницькими фірмами, підприємствами (організаціями) оптової торгівлі та іншими юридичними особами, які здійснюють торговельну діяльність відповідно до свого статуту. Вони включають оптову (відпускну) ціну підприємства-виробника, податок на додану вартість, акцизний та ліцензійний збори, а також витрати зазначених підприємств (організацій) для закупівлі, збереження, фасування, транспортування й реалізації продукції та прибуток, необхідний для нормальної діяльності. Роздрібні ціни визначаються самостійно торговельними підприємствами, підприємствами громадського харчування та іншими юридичними особами, які здійснюють продаж товарів чи надають послуги населенню, згідно з кон'юнктурою ринку, якістю товару (послуг), виходячи з вільної ціни закупівлі.

Суть і форми монополії.

Монополія - це захоплення фізичною чи юридичною особою частини або всього ринкового простору і встановлення на ньому свого панування. Окремі монополії з'явилися ще кілька століть тому, але великого поширення вони набули наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. Монополія - це підприємство або група підприємств, що випускає значну частину продукції даної галузі, або декількох галузей і може диктувати ринку ціни. Можливість диктувати ціни є найбільш визначальним критерієм монопольного утворення. Відповідно до причин виникнення монополії бувають: природні, адміністративні та економічні. Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин. По-перше, вона може з'явитись у випадку, коли весь обсяг певного товару чи послуги є продуктом однієї чи кількох фірм. Конкуренція в цьому випадку не можлива або й не бажана. По-друге, ця форма монополії виникає в сільському господарстві та добувних галузях промисловості. Адміністративна монополія виникає внаслідок дії державних органів, що надають окремим фірмам виключні права на виконання певного роду діяльності. Економічна монополія, яка є найбільш поширеною, виростає на основі закономірностей господарського розвитку. Перший шлях, що веде до неї, здійснюється через концентрацію виробництва, а другий базується на централізації капіталів.

Основні форми монополій, як картелі, синдикати, трести і концерни. Картель - це об'єднання кількох підприємств однієї галузі виробництва, яке не ліквідовує їх виробничої або комерційної самостійності, але передбачає угоду між ними з окремих питань. Синдикат - об'єднання підприємств однієї галузі промисловості, які створюють спільну гуртово-збутову контору. Таким чином, залишаючи за собою виробничу незалежність, члени синдикату втрачають комерційну. Трест - акціонерне товариство, члени якого втрачають як виробничу, так і комерційну незалежність. Управління ведеться радою директорів. Може охоплювати підприємства різних галузей промисловості. Концерн - це об'єднання юридично незалежних підприємств різних галузей промисловості через систему контрольних пакетів акцій.

Для запобігання монопольних зловживань і сприяння ефективному функціонування ринку в світі сформовано антимонопольне законодавство. Перший антимонопольний (антитрестовий) закон – так званий закон Шермана – був прийнятив в США у 1890 р. у відповідь на негативні явища в економіці, повязані з існуванням трестів. За прикладом США в інших країнах світу також ухвалювали антимонопольні закони. В Європі антимонопольні норми вперше запровадили у Франції, а згодом в інших країнах — Італії, Бельгії, Великій Британії, Німеччині тощо. Законодавство різних країн підходить до визначення антиконкурентної діяль­ності неоднаково. У Німеччині, наприклад, підприємство вважають моно­полістом у тому випадку, коли воно контролює третину ринку певного продукту, у Франції — чверть ринку.

В усіх європейських країнах діють спеціальні державні органи, які стежать за дотриманням норм антимонопольного законодавства. В європейських країнах найбільш поширеними видами зловживань, пов'яза­них із монопольним становищем фірм, є такі:

• практика призначення великих скидок із ціни на великі партії продукції.• практика призначення скидки з ціни покупцям, які закуповують велику час­тину потрібної їм продукції у монополіста. Ці скидки "за лояльність" по суті ліквідовують конкуренцію;• практика підписання контрактів, в яких на партнера накладаються додаткові зобов'язання, що не мають прямого стосунку до предмета контракту.• практика відмови монополіста поставляти свою продукцію фірмам, які її по­требують, є давніми клієнтами і дотримуються правил торгівлі.

У лютому 1992 р. було прийнято Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності". В 1993 р. Верховна Рада України прийняла також Закон "Про Антимонопольний комітет України". З 1.01.1997 р. введено в дію Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції", який спрямований на встановлення, розвиток і забезпечення тор­гових та інших чесних звичаїв ведення конкуренції при здійсненні підприємницької діяльності в умовах ринкових відносин. Захист конкуренції у підприємницькій діяльності передбачено статтею 43 Конституції України. Законодавство України визначає фірму монополістом, коли її частка на ринку певного продукту перевищує 35%. Ця цифра для окремих виробництв може бул знижена Антимонопольним комітетом. Закон ураховує три групи порушень анти­монопольного законодавства: 1) зловживання монопольним становищем на рин­ку; 2) неправомірні угоди, спрямовані на монополізацію та обмеження конку­ренції; 3) дискримінація підприємств органами влади та управління.

За порушення антимонопольних норм у законі передбачені такі форми відповідальності:• майнова — у вигляді штрафу, який накладають на підприємців - юридичних осіб; розмір штрафу залежить від виду порушення. Застосовують також стяг­нення з прибутку, отриманого внаслідок порушення антимонопольного зако­нодавства, та відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольна становищем;• оперативно-господарські санкції — примусовий поділ фірми, позбавленню ліцензії, заборона виходу на зовнішній ринок.

Антимонопольний комітет може встановлювати штрафи за ухилення від вико­нання чи за несвоєчасне виконання його рішень.

Економічні функції держави.

Однією з основних традиційних економічних функцій держави є ство­рення правової бази, потрібної для нормального функціонування економі­ки. Інакше кажучи, держава створює закони й інші нормативні акти, що визначають права власності, майнові питання, правовий статус ділових підприємств, установлює "правила гри", що регулюють ринкові стосун­ки.

Важливою економічною функцією держави є захист конкуренції, яка є головним регулятивним механізмом у ринковій еко­номіці. Це та сила, яка підпорядковує виробників і постачальників ре­сурсів диктатові споживачів.

Ринковій економіці притаманні деякі недоліки, які змушують уряд доповнювати і поліпшувати її функціонування, зокрема здійснювати перерозподіл доходів. Ринковий механізм розподіляє доходи нерівномірно.Держава намагається зменшити нерівність у доходах, що виявляється в багатьох програмах і заходах уряду. Основними важелями при цьому виступають: 1) прогресивне оподаткування (вищі особисті доходи оподат­ковуються за вищою ставкою для перерозподілу частини доходів багатих на користь бідних); 2) державні трансфери (виплати державою особі або домогосподарству грошей чи безплатне надання товарів та послуг), зокре­ма допомога безробітним, інвалідам, багатодітним сім'ям тощо. Через транс­ферні платежі уряд передає частину національного доходу домогосподар-ствам, які отримували б дуже незначний дохід або взагалі не отримали б нічого; 3) втручання у функціонування ринку — законодавче встановлен­ня урядом мінімальної заробітної плати, граничних рівнів тарифів за жит­лово-комунальні послуги тощо.

Загалом дедалі більшого значення набуває екологічне регулювання, яке скероване на заохочення раціонального природокористування, охорону довкілля та недопущення його додатково­го забруднення.

Ринковий механізм не може забезпечити вироб­ництво громадських благ, бо у приватних підприємств немає економічних стимулів, щоб займатись цим бізнесом. Тому держава виконує ще одну функцію— організацію і виробництво громадських благ. Держава організовує початкову і середню освіту та сприяє розвит­кові професійної освіти, відіграє ключову роль у фінан­суванні та організації вищої освіти. Ще одним напрямом економічної діяльності держави є фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. Держава стимулює впроваджен­ня результатів науково-дослідних робіт у виробництво, фінансує витрати на фундаментальні дослідження, розробляє програми розвитку високотех-нологічних галузей тощо.

Важливим напрямом державного втручання в економіку є збільшення інвестування, яке визначає розвиток національної економіки в майбутньо­му. Держава, передовсім, впливає на умови інвестування, створюючи відпо­відне макроекономічне середовище.

У ринковій економіці часто загострюється проблема збуту, зокрема у сільському господарстві, внаслідок коливань урожайності. Одним із спо­собів вирішення проблеми збуту є державні закупівлі сільськогосподар­ської продукції.

Одним із найважливіших напрямів сучасної економічної діяльності держави є регулювання ринку праці, яке спрямоване на зменшення безро­біття і забезпечення повної зайнятості. Уряд створює мережу бірж праці, які найчастіше називають центрами зайнятості. Уряд впливає на ринок пр