Європейський культурний регіон. Особливості його розвитку. Українська культура – складова частина європейського культурного регіону.

Основні характеристики Європейський культурний регіон:
1. швидкі темпи зміни суспільно-економічних епох;
2. формування основних культурних стилів;
3. динамічне освоєння природного середовища;
4. створення машинного виробництва;
5. лідерство у світовому культурному розвиткові.
Європейський культурний регіон - це не стільки територія, скільки особливий спосіб співжиття соціумів, система цінностей, прогрес у всіх сферах буття. Європейський культурний регіон багатий типами культур, які, видозмінюючи одна одну, забезпечили йому соціально-економічний, духовний прогрес. Українська культура – складова частина європейського культурного регіону, це відображають пам’ятки культури, собори, фортеці, замки, які збереглися до нашого часу і стали національним культурним надбанням. Ці пам’ятки увібрали у себе не тільки свій власний самобутній стиль, але й віяння тогочасної європейської культури, архітектури, художнього мистецтва тощо. Так само вітчизняні традиції та нововведення були часом запозичені європейськими культурними діячами. Тому, розвиток українських міст, таких як Київ, Чернігів, Луцьк, Острог відбувався паралельно з розвитком європейських міст, а деколи, навіть випереджав європейські культурні віяння. Наприклад, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України - Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників – К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. – все це дозволило піднести культуру українських міст до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.

71.Порівняйте умови розвитку української культури в 19ст. у сх.. та зх.. землях України. XIX ст. – це найважчий період в історії України. Причина була в тому, що наші землі перебували в стані бездержавного розвитку, крім того, вони були розчленованими між двома імперіями, а саме: схід - Росією, захід – Австро-Угорщиною. В таких тяжких історичних умовах існувала на той культура України. Зокрема, в східних землях починаючи з поч. XVIII ст., а потім протягом XIX ст. у цих землях Росія абсолютно нищить всі ознаки козацької державності. В результаті чого наші землі були перетворені в складі Росії навіть не в колонії(яка має хоча б формальні органи влади), а в відсталу провінцію Росії, котра стояла на таких позиціях: Україна – це частина всієї неподільної Росії, котра не має ні своєї історії, ні своєї культури, ні своєї мови.

Така політика мала за мету повністю асимілювати українців з метою повного їх знищення як окремого народу. Ця політика Росії призвела до того, що абсолютно зникає назва Україна, українці, навіть зникає назва Малоросія. На кінець XIX ст. у переписі населення Росії українці вже називались росіянами. На кінець XIX ст. в українських містах залишилось серед населення 5% українців. Національно-колонізаторські монархічні режими Російської і Австро-Угорської імперій не були зацікавленими в усебічному розвитку української культури, страхаючись пов'язаного з цим зростання загально - політичної і національної самосвідомості мас. Тому й політика правлячих кіл була такою, щоби всіляко гальмувати прагнення мас мати освіту. Особливо така політика проявилась напередодні Першої світової війни, коли письменність на українських землях у складі Російської імперії не досягала навіть середнього по всій країні показника — 30 %. На кожну тисячу осіб тут навчалося лише 67 учнів. Більше того, не було запроваджено початкового обов'язкового навчання. Працювало лише 452 середні школи, в яких навчалося 140 тис. учнів. У 19 вищих навчальних закладах налічувалося близько 27 тис. студентів. Майже таким самим було становище народної освіти й на українських землях у складі Австро-Угорської імперії. Тут рівень освіти був найнижчим серед усіх провінцій імперії. На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали нормальних, а 981 — будь-яких шкіл. Середніх шкіл на Галичині налічувалося 49, із них з українською мовою викладання — лише 4. На Буковині існувала тільки одна українська гімназія. В Закарпатті шкільне навчання велося угорською мовою. На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, а під владою царської Росії — навіть жодної української школи на державному утриманні. Така політика царизму щодо української мови мала далекосяжну мету — душити розвиток української культури в самому зародку.

72.Концепції культури в українській науковій думці. Проблеми культурного розвитку давно цікавили мислителів та вчених у наших землях. Передові діячі духовного розвитку бачили і розуміли, що є певні фактори, які впливають на розвиток як людини, так і навколишнього світу. Ще не маючи поняття про сам феномен під назвою «культура», вони вже виділяють значення для розвитку, наприклад, релігії. Про це, зокрема, писали князь Володимир Мономах «Повчання дітям», Митрополит Іларіон у праці «Про закон і благодать»; про значення освіти князь Ярослав Мудрий у збірці «Руська правда». У середні віки проблеми культурного розвитку знаходилися у центрі уваги українських гуманістів. Будучи європейцями за своїм розвитком, вони особливо багато уваги приділяти вивченню проблем освіти, знань для розвитку людини. Про це писали Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Русин, Станіслав Оріховський та інші. Важливе значення у вивченні феномену культури мають праці українських просвітителів. Українське просвітництво – це народне просвітництво, чим відрізняються від аналогічних європейських ідей. Українські просвітителі на перше місце у розвитку ставили значення освіти для простого народу. Вони стверджували, рушійна сила всього розвитку – це розум, знання. Перше місце серед них займає Г. Сковорода. Крім нього Феофан Прокопович, Яків Козельський, Василь Каразін, Василь Капніст та інші. Вже у XIXст. появляється перші визначення що таке культура, і цей феномен стає предметом наукового визначення. Серед найбільш ранніх наукових досліджень українських вчених виділяємо праці Пантелеймона Куліша, який дуже багато зробив для утвердження серед українців почуття національної самосвідомості; праці М. Костомарова, наприклад, «Дві руські народності» та його праці з українського фольклору. Саме Костомаров одним із перших доказав, що існують 2 народності, які відрізняються одна від другої: українська та російська саме на основі процесів культурного розвитку. Важливе значення для вивчення українського фольклору мають праці Івана Нечуя-Левицького, наприклад, світогляд українського народу. Одним з найбільших науковців того часу, який вивчав проблеми української мови був Т. Шевченко, а також його праці з українського фольклору. Після Шевченка найбільшим науковцем того часу був Драгоманов. Його праці «Исторические песни малоруського народу», «Нові історичні пісні», в яких Драгоманов обґрунтовує самобутність української культури, необхідність її європейського розвитку. Вперше цілісну концепцію історії української культури розробляє Іван Франко. Основна праця «Історія української літератури». М. Грушевський у своїх дослідженнях вперше доказав безперервність, тяглість у розвитку історії українського народу та його культури. Уже на початку XX ст.. була започаткована наукова історіографія української культури. Першою працею була «Українська культура» Івана Огієнка, який доказав, що наша культура має самобутній, окремий, незалежний розвиток від російської. Наша культура - це європейська культура. До проголошення незалежності України, основні праці з української культури були написані вченими діаспори. В незалежній Україні над проблемами історії культури працюють І. Дзюба, М. Попович, Я.Ісаєвич та інші. Зараз з друку вийшло ґрунтовне академічне дослідження «Історія української культури» у 5 томах (6 книг).