Культура, природа, суспільство: їх взаємозв’язок.

Українська проза та поезія в літературі 19ст.

Розвиток прози в українській літературі 40—60-х років базувався як на освоєнні реалістичних засад і стильової традиції Г. Квітки-Основ'яненка та використанні художніх здобутків оповідних жанрів народної поезії, так і на основі нових естетичних вимог часу. В цей час у літературу приходить багато нових белетристів (переважно з різночинного середовища), утверджується в українській прозі романтизм і формується реалізм. Останній з кінця 50 — початку 60-х років починає завойовувати становище провідного літературного напряму. Ця епоха висунула таке світове явище, як Т. Шевченко, чия творчість стала могутнім фактором активізації української прози, розширення та радикалізації її проблематики, поглиблення соціально-викривального пафосу, народності. Розпочинається період розквіту прозових жанрів, які давали найбільші можливості для розвитку реалізму. Набуває значного Досвіду романтизм у творенні прозово-епічних жанрів. З'являються прозові твори П. Куліша, Марка Вовчка, А. Свидницького, О. Стороженка, І. Нечуя-Левицького, значної групи письменників, які гуртувалися навколо журналу «Основа», досягає високого рівня прозова творчість Ю. Федьковича, виходять у світ повісті, оповідання та новели інших авторів. Особливістю еволюції прозово-оповідних жанрів у цей період є естетичний синкретизм, вияви в романтичних структурах («Чорна рада» П. Куліша та ін.) сильних реалістичних ознак і збагачення реалізму здобутками романтизму, виступи одних і.тих же прозаїків і з реалістичними, і з романтичними творами (П. Куліш, Марко Вовчок, О. Стороженко), перехід від просвітительського реалізму до реалізму класичного. Основні колізії творів художньої прози відбивають проблему «людина і суспільство», боротьбу людини з низів за існування, проти гніту соціального й національного, трагедію нищення людини суспільною несправедливістю, страждання народу і процвітання привілейованих, панівних сил, а також посилення згубності останніх для розвитку суспільства. В українській прозі поглиблюється художнє осмислення історичних завдань українського народу у визволенні з-під соціального, національного, духовного уярмлення. На попередньому етапі розвитку художньої прози в центрі уваги були переважно родинно-побутові та окремі суспільні явища селянського життя. Реалістична проза охоплює значні масиви передреформеної й пореформеної дійсності, відображуючи передусім найістотніші тенденції і закономірності народного життя. Розробляючи історичну тематику, українські прозаїки спиралися на традиції народних історичних пісень і дум, творчість Шевченка й Гоголя.

59.Процеси українізації в 1920-х рр., їх наслідки для української культури. 20рр. в історії радянської України – це дуже суперечливий період розвитку. Справа в тому, що всі події, які відбувались в ці роки проходили під впливом т. з. нової економічної політики(НЕПу), яка проводилась більшовицькою партією. Ця політика з боку більшовиків була вимушеним кроком. Вона була зумовлена крахом політики на побудову комунізму, проводили більшовики зразу ж після захоплення влади і яка призвела до глибокої кризи економіки і фактично більшовицька партія могла реально втратити свою владу. Щоб врятуватись від катастрофи, як економічної так і політичної, більшовики були вимушені тимчасово відступити назад. Звідси з одного боку у цій сфері спостерігається певне послаблення контролю партії, однак з другого боку ці послаблення більшовицька партія допускала, поскільки вони не виходили за рамки партійного керівництва, а саме більшовики протягом 20-х рр.. у сфері культури дотримувались чіткої політики, а саме перебудова духовного культурного життя на принципах марксизму, насадження комуністичних ідеологій. Досвід громадянської війни підказував більшовикам, що радянська влада, яка була насаджена силою не буде мати результатів. Із цих причин більшовицька партія почала політику коренізації, яка на Україні була під назвою «українізація». Вона означала:підготовка кадрів із місцевого населення; залучення до більшовицької партії вихідців із місцевого населення; переведення на українську мову партійного державного діловодства; введення української мови у сферу освіти у сферу партійного і державного управління у сфері культурного масового життя. Ці заходи склали суть українізації, однак правляча більшовицька партія розглядала їх тільки під своїм контролем і в строгих рамках партійного керівництва. Процеси українізації відбувались в основному під контролем наркомату освіти, який протягом 20-30рр. очолювали щирі українські комуністи Грицько, Скрипник, Шумський, які вважали, що при збереженні радянської влади політика українізації повинна відродити пригноблене в минулому населення України і тому активно розвивали цю політику, за що розплатились своїм життям. Політика «українізації» наразилась на жорстокий опір з боку партійного керівництва, каральних та військових органів, але вона досягла в Україні значних результатів і зачепила всі сфери культури. В освіті основні проблеми були 2: її зросійщення – необхідно було переводити на українську мову всі навчальні заклади і вже на кінець 20-х р 20ст понад 80% середніх та початкових шкіл працювали на українській мові. У вищій школі цей показник наблизився до 50%. Розпочалась підготовка уже нових радянських спеціалістів. Культурно освітня робота тісно пов’язана з освітою, тому вона була взята під строгий контроль партій. Для цього було створено відповідний орган і починаючи з 20-х р почали активно створювати нові радянські установи:сільські будинки, хати-читальні, у бібліотеках відбулась масова чистка старої літератури. Основне завдання культурно освітньої роботи було насаджувати комуністичні ідеології. Під впливом українізації у літературі відбулось справжнє відродження. На зміну письменникам старого покоління приходить нове покоління і активно формують різні літературні організації. Найбільш відомі були неокласики – це Микола Зеров, Драй Хмара, Максим Рильський, Микола Хвильовий, який стояв на позиціях активного розвитку української культури, як незалежної від Москви європейської культури. Також у ці роки виходить фільм «Земля», який увійшов у 10 найкращих фільмів людства за всю історію. Українізація вийшла за межі України, такий розвиток подій стривожив Сталіна і його оточення і голодомор геноцид 1930р поклав край українізації.

Культура, природа, суспільство: їх взаємозв’язок.

Щоб уреальнити розвиток людства, вихідна єдність людини і природи мала впасти. Однак, загострення суперечностей між культурою і природою завжди супроводжувалося й посиленням їхньої взаємодії, адже людина в певній мірі перепліталась із природнім циклами й метаморфозами. Це особливо помітно в період аграрної культури: з одного боку,людина з самого початку свого існування активно діюча істота, з іншого вона ще не одірвана від природних умов свого існування. Серед умов здійснення виробничої діяльності переважав природний елемент. Коли людина на природу форми впливу,то використовувала при цьому слова, ритуали, символи та магічні дії. Такий світогляд породжував не тільки містичні уявлення про всесвіт,а й тотелістичні віруваня. Згодом були поширені принципи, що орієнтувалися на оволодіння природою «Природа в цілому,яка для того, щоб людина оволоділа нею,підкорила її собі». Тут закріплюються дуалізм природи й культури, що віддаляє природу від людини. Найбільша втрата від зруйнованої гармонії з природою- втрата самої культури. Чим людина активніше порушує своїми діями міру природніх процесів,тим більше вона загрожує своєму існуванню в природі. Тільки безперервний діалог «природа – культура» може бути основою стабільності існування людини, суспільства,а отже, і самої культури.

3.Функції культури. Світоглядна функція – синтезує в цілому і завершену форму всю сукупність духовних цінностей людини – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінювальних, вольових. Комунікативна – її суть зводиться до зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів спілкування між людьми. Аксіологічна – виступає засобом цілісної орієнтації людини. Адаптаційна дає можливість кожному індивідууму, який включає в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючих у суспільстві оцінок і форм поведінки. Пізнавальна полягає в ознайомленні людини із знаннями, необхідними для володіння силами природи і пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу. Виховна пристосовує людину до певного природного та соціального середовища, виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Інформаційна дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію. Разом з цим вона є також пристроєм, що запам’ятовує цю інформацію. В зміст нормативної функції входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки. Гуманістична розглядає культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності. Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення.

4.Поняття світової, національної, етнічної культури, їх взаємозв’язок. Національна культура народжується з конкретно-історичних особливостей життя народу. Нація самостійно визначає свій культурний розвиток, але при цьому слід враховувати надзвичайно важливий фактор – світову культуру, що впливає на цей розвиток, адже національну культуру можна розглядати як закономірну сходинку в розвитку світової культури і необхідний вклад в загальнолюдську цивілізацію. Національна культура може розвиватись не тільки в неповторній, унікальній формі, а й як частина світової культури. Своє майбутнє кожен народ пов’язує з національною культурою, що є для нього гарантом життя і інтеграції в загальносвітову культуру. У чистому вигляді культури взагалі не існує. Світова культура являє собою своєрідну піраміду в основі якої знаходиться культура окремої особистості, а на вершині національна культура. Кожний народ має свій тип культури. Однак цей процес є безперервний, бо розрив у розвитку культури, її знищення означає знищення даного народу. Щоб визначитись із поняттям національної культури, необхідно її відмежувати від народної або етнічної культури. Народна культура – вища культурна система, яка включає до себе кращі зразки народної культури і одночасно створену конкретними авторами. Всі національні культури є рівноправними і всі мають право на свій розвиток. Культура окремої особистості створюється зусиллями цієї особистості. Можна володіти величезними культурними багатствами, можна мати значні знання про культуру і одночасно бути низькокультурними.

5.Поняття «культура». Структура, складові частини та форми існування культури. Вивчення «культури» не є простим процесом, причина в тому, що на сьогоднішній день нема єдиноприйнятого визначення, що таке «культура». Підраховано,що їх уже понад 500. Причина в тому, що культура закріплює у предметній формі людську свідомість, яка у кожної людини інша. Слід розрізняти термін «культура» від «феномену культури». Термін «культура» походить від латинського терміну «культус» - що означає землеробська праця, обробіток грунту. У 1 ст. до нашої ери відомий римський оратор Марк Ціцерон у своїй праці «Тускуланські бесіди» вперше почав вживати цей термін для означення рівня освіченості, вихованості людини. Ціцерон обґрунтовував це тим, що ці якості у людини так важко формувати, як і обробляти землю. З того часу у цьому розумінні слова, термін «культура» входить у всі європейські мови в тому числі і в Українську. За змістом культура поділяється на художню – це всі види мистецтва, освіта, книгодрукування, література. Науково-технічну – це науково-технічна інформаційна освіта, всі досягнення науки. Побутову культуру, вона охоплює всі форми культури вироблені на виробництві і в побуті. Одночасно вся культура всі її прояви поділяються на дві велику частини. Перша – матеріальна культура, вона охоплює всі предметні носії культури та всю діяльність людини по їх виготовленню. Зокрема, сюди входить все матеріальне, створене людиною для свого проживання. Крім того, опрацьовані людиною явища природи, які нею використовуються.

Друга частина – духовна культура. Вона є першою і головною, і включає в себе релігію, виховання, освіченість, духовність, моральність і т.д. Матеріальна і духовна культури нерозривно зв’язані між собою. Вони становлять єдине ціле, формуючи світ культури, який творить виключно людина, як навколо себе, так і в собі. Одночасно культура може існувати у формі інших систем. Наприклад, українська культура може поділятись і за своїми носіями(молодіжна культура, студентська, жіноча і т. д.)Таким чином виходячи з вище сказаного можна сформувати більш-менш об’єктивне визначення, що таке культура. Культура – це сукупність всіх матеріальних та духовних цінностей вироблених людством за його історію, а також сам процес створення і розподілу цих цінностей.

6.Класифікація (типологія) культури. Культурний регіон. Під «типологією» в сучасній науковій літературі розуміють метод розчленування систем досліджуваних об’єктів та їх групування за допомогою узагальненої моделі. В історії світової культури можна чітко простежити такі основні типи систем культурного розвитку: а)часовий,до якого належать певні системи культурних епох, які послідовно змінюють одна одну; б)історико-культурний, який включає національні, зональні та регіональні системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна біля одної. Поняття «культурний регіон» означає своєрідну єдність етнічних і національних духовних характеристик, що проявляє себе у схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зв’язків, близькості релігійно-філософських та етико-естетичних світоглядних принципів. Найголовнішою у сучасній культурі є така класифікація культурних регіонів: 1)європейський; 2)далекосхідний; 3)індійський; 4)арабо-мусульманський; 5)тропічно-африканський; 6)латиноамериканський.

7.Культура населення України в епоху палеоліту. На окрему увагу заслуговують мистецькі здобутки пізньопалеолітичної епохи. Яскравим прикладом художньої творчості людини цієї доби можна назвати наскельні зображення, кам’яна могила у запорізькій обл., зображення мамонтів та інших представників фауни пізнього палеоліту на скелях, окремих каменях, стелях і стінах печер тісно пов’язані з первісною мисливською магією. Образотворче мистецтво цього періоду позначене рисами умовності та абстрактності. Яскравим прикладом є схематизовані жіночі статуетки виготовлені з бивня мамонта. Найдавніші свідчення музичної культури людства знаходяться на території України. Це залишки чотирьох кістяних флейт знайдених на стоянках Подніпров’я, профіль людини, що співає на лопатці мамонта із стоянки на Волині. Знайдений у Мізино набір з 16 музичних інструментів виготовлених із кісток мамонта увійшов в історію культури під назвою оркестр кам’яного віку. В оркестр входять розписані червоною охрою кістки мамонта, що використовувались, як ударні музині інструменти і шумовий браслет – атрибут ритуальних танців.

8.Трипільська культура. Пам’ятки трипільської культури виявлено в лісостеповій зоні на просторах від Пруту і Дунаю і до Дніпра. Трипільська культура датується 4-3 тис. до н.е. Її особливості поселення зводяться на відкритих місцях без оборонних споруд, житло споруджувалось по колу, одне біля одного, середина залишалась порожньою, хати будувались каркасні, проміжки між стовпами заплітали лозою й обмазували ззовні та зсередини товстим шаром глини,розміри будівель становили 100-140 м., стіни розписували яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом. Житло ділилось на кімнати. Помешкання опалювалося піччю. Населення налічувало близько 500-600 осіб. Очолювала таку родину жінка, оскільки, як засвідчують пам’ятки – це був час матріархату. Центр селища використовувався як загін для громадської худоби. Це були скотарсько-хлборобні громади з колективною власністю на худобу. На середньому етапі 1ст. розвитку племен трипільської культури розміри поселень значно побільшали. Провідними галузями господарства трипільців були орне землеробство, скотарства. Хоча трипільці й почали вживати металеві вироби, їхні знаряддя праці загалом носили неолітичний характер. Дуже поширювалось виготовлення керамічних виробів побутового призначення. Характерна їх ознака – яскравий декоративний розпис. Характер господарської діяльності трипільців зумовив подальший розвиток територіальних зв’язків, відбитих у формах соціального життя. На основі територіальних общин формувалась ієрархічна структура родів, виділялись найзнатніші з них на чолі з визнаними главами патріархами. Близько 2000р. до н.е. трипільська культура почала занепадати. Її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском численніших і войовничіших на думку вчених, індоєвропейських народів.