Завдання і наукові основи раціонального природокористування та охорони навколишнього середовища

Черевко Г. В., Яцк1в М. I.

4-46 Економіка природокористування. — Львів: Світ, 1995 — 208 с.

ISBN 5-7773-0026-Х

У посібнику викладено наукові основи раціонального при-родокористування в умовах науково-технічного прогресу, методику визначення економічної ефективності природоохоронних заходів та організації управління, розглядаються економічні проблеми використання та охорони земельних i водних ресурсів, переробки i використання відходів, екологізації сільсько-господарського виробництва в умовах ринкової економіки.

Для студентів економічних спеціальностей сільськогосподарських вуз1в.

3701010000-036 Ч ——————————25-94 225-95 ISBN 5-7773-0026-Х

ББК 65.28я7» © Черевко Г. В.,, Ящив М. I., 1995

 

Від авторів

Виникнення науки економіки природокористування є об’єктивним і закономірним явищем, оскільки людство стоїть на порозі; екологічної кризи. За кордоном це зрозуміли набагато швидше, і зараз у США на збереження природи витрачається на рік до 80 млрд дол. при тому, що в Агентстві з охорони навколишнього середовища США працює всього 15 тис. службовців, а річний бюджет агентства — 5 млрд дол.

Сьогодні, роблячи перші кроки у розв'язанні екологічних проблем, ми тільки починаємо спиратись на наукові засади. Кроки ці ще досить непевні, бракує досвіду роботи на відповідному рівні. Гальмує процес екологічна безграмотність спеціалістів, особливо в сільському господарстві.

Оволодіння знаннями з економіки природокористування передбачає відповідну підготовку як із цілої низки технологічних дисциплін (рослинництво, тваринництво, агрохімія, механізація сільського господарства та iн.), так i економічних (економіка сільського господарства, організація діяльності сільськогосподарських підприємств, економічний аналіз, наукова організація праці та управління).

Автори сподіваються, що книга сприятиме пра­вильному розумінню сучасних екологічних проблем, формуванню нового типу економіко-еколопчного мислення i світогляду i певною мірою допоможе спеціалістам агропромислового комплексу у їx практичній роботі.

Навчальна спрямованість посібника вимагає дотримання певних вимог як до структури, так i до текстової частини. Зокрема, спочатку викладені загальні поняття природокористування, визначено предмет науки, метод i завдання. Після цього вміщено окремі розділи, що розкривають її зміст, відповідні складові (земельні, водні ресурси). Вважаємо необхідним звернути увагу на актуальні еко-

лого-економічні проблеми виробництва і переробки сільськогосподарської продукції та загострення са­мої проблеми в умовах ринкової економіки. Адже тут деколи панують настрої; одержання максималь­ного прибутку, до того ж негайно i будь-якою ціною.

Для доказовості теоретичних положень чи висловлених думок у тексті наводяться нормативні та статистичні дані України, зарубіжних країн, ix аналіз.

Навчальний посібник відповідає програмі курсу «Економіка природокористування». Передмову, розділи 4 5 і 6 написав М. I. Яцків; розділи 1, 2, 3, 7 і 8 - Г. В. Черевко; розділ 9 створили спільно М. I. Яцків та Г. В. Черевко.

/

НЕОБХІДНІСТЬ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ ВИРОБНИЦТВА

Саме в процесі праці проявляється органічний зв'язок людини і природи. Адже практично всі матеріальні блага, що їх споживає людина, є модифіковані людською працею елементи природи. Відповідно до власної мети й інтересів людина впливає на природу з допомогою техніки і техно­логій, що втілюють відкриті нею закони природи.

Розв'язуючи конкретні виробничі завдання, ми об'єк­тивно змінюємо природу. Однак і вона -також здійснює зворотний вплив на розвиток виробництва і життєдіяль­ності людей. Не визначаючи повністю соціально-економіч­ний розвиток, природні фактори впливали і впливають на життєдіяльність суспільства, є важливою умовою сус­пільного виробництва, розміщення продуктивних сил, ефективності виробничого, процесу.

Сучасний стан взаємодії людини і природи характеризується двома протилежними моментами: 1) науково-

технічна революція створює широкі, можливості для пере­творення природи; 2) вони викликають вкрай несприят­ливі наслідки в природних системах. Ці наслідки, надзви­чайно погіршують умови життя самих людей на Землі.

Суперечність загострюється тим, що суспільне вироб­ництво функціонує на багатовідходннх технологіях. Це означає, що можливості людської праці добувати з при­родного середовища необхідні ресурси поки що значно перевищують можливості добування всіх споживних вар­тостей, які закладені в них. Як наслідок цього виникла суперечність між потребами виробництва в сировині та виснаженням її запасів.

Учені стверджують, що природа вже не в стані само­стійно забезпечувати нормальні умови для розвитку жит­тя на Землі. Тому людина вимушена не лише видобувати природні ресурси, а й якнайактивніше допомагати природі розкривати свої життєві сили. За відсутності ефективних заходів щодо охорони і відтворення природних умов і ресурсів, належного компенсаційного впливу людини на природу, використання її як невичерпної комори може призвести до ще більшого порушення гармонії між сус­пільством і. природою.

Причому на сьогодні пріоритетним повинен бути саме екологічний критерій, порівняно з економічним (умови життя людей, здоров'я). Досвід аварії на Чорнобильській АЕС показав, що в протилежному випадку суспільство може зазнати невідновних втрат. Тобто, якщо господар­ське рішення не відповідає соціальним цілям і вимогам екологічної безпеки, то, воно не повинно прийматися не­залежно від очікуваного економічного ефекту. Слід роз­глядати лише найобгрунтованіші проекти з числа соціаль­не необхідних і екологічно допустимих.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. В чому суть взаємовідносин суспільства і природи?

2. Основні проблеми взаємовідносин суспільства і природи.

3. Що розуміють під поняттям «природа»?

4. Чим зумовлюється актуальність проблем раціонального викорис­тання природних ресурсів у виробничому процесі?

5. Чим характеризується вплив людини на природне середовище в процесі використання останнього у виробничому процесі?

6. В чому полягає унікальність сучасної екологічної ситуації?

7. В чому полягає проблема відходів?

8. Чим' загрожують глобальні зміни клімату?

9. Чим викликана об'єктивна необхідність у формуванні екологічного світогляду?

10. Що таке природокористування?

11. В яких значеннях вживається термін «природокористування»?

12. Основні підходи до класифікації видів природокористування і в чому вони полягають?

13. Що повинно бути стратегічним напрямом природоохоронної ді­яльності?

14. В яких випадках використання природних ресурсів може бути одним із способів їх охорони?

15. Що є основним принципом у взаємовідносинах суспільства з

природою? 10. Що є об'єктом вивчення економіки природокористування?

17. Що є предметом економіки природокористування?

18. Основні завдання економіки природокористування.

19. З якими науками тісно зв'язана економіка природокористування?

20. Чим характеризується біологічна система (екосистема)?

21. В чому особливості рівновагової системи відтворення в сільському господарстві?

22. Основні групи проблем, які висвітлює економіка природокорис­тування.

23. Що означають терміни «економіка» і «екологія»?

24. Що є методом науки?

25. Що є методологією наукового пізнання дійсності?

26. Які діалектичні принципи, категорії і закони необхідно вико­ристовувати при дослідженні екологічних явищ в економіці при­родокористування?

27. Загальнонаукові і спеціальні методи в економіці природокористу­вання?

28. В чому особливості застосування експериментального методу до­слідження в економіці природокористування?

29. Як застосовується математика в економіці природокористування?

30. Що дає змогу встановити статистико-економічна обробка даних в економіці природокористування?

31. В чому полягає об'єктивна необхідність екологізації виробництва?

32. У чому полягає суперечність між людиною і природою?

33. В' чому суть екологізації виробництва?

 

НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Що розуміють під забрудненням природного середовища?

2. Наведіть приклади, коли науково-технічний прогрес в сільському господарстві обертається регресом?

3. Як впливає на грунт його обробіток машино-тракторними агрега­тами?

4. Наведіть приклади негативних наслідків застосування техніки в сільському господарстві?

5. Якими є основні шляхи боротьби з ущільненням грунту?

6. Основні ланки безплужної системи землеробства?

7. Вивезення грунту з поля і боротьба з цим явищем.

8. Як впливають на навколишнє середовище втрати паливно-мастиль­них матеріалів та відходи роботи двигунів?

9. Як впливає на навколишнє середовище хімізація сільського госпо­дарства? _10. До чого призводить хімізація годівлі тварин?

11. Як впливають на навколишнє середовище інші своєрідні забрудню­вачі — шум, процеси урбанізації, побутові відходи, рівень наро­джуваності?

12. В чому полягає механізм впливу досягнень науково-технічного про­гресу на навколишнє середовище?

13. Що таке біотехнологія?

14. Основні напрями біотехнології в рослинництві.

15. Основні напрями біотехнології в тваринництві.

16. Основні шляхи перетворення сільського господарства на безвід­ходне.

17. В чому суть та ефективність методу зоологічного компостування?

18. Біологічні методи створення гумусу в грунті.

19. Чим обумовлюється об'єктивний характер перспективного застосу­вання систем біогумусу в сільському господарстві?

20. Що стримує застосування біологічних методів захисту рослин?

21. Якими е основні шляхи вирішення білкової проблеми в тваринни­цтві?

22. Що стримує біологізацію годівлі тварин?

 

 

 

 

ПОНЯТТЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Під природними ресурсами розуміють природні тіла, явища і процеси, які людина використовує в своїй діяльності.

Природні ресурси дуже різноманітні, як і можливості їх застосування в господарстві і побуті, вони є складовою частиною матеріально-технічної бази суспільного виробництва.

Природні ресурси - категорія історична, їх використан­ня пов'язане з розвитком технології виробництва. Був час, коли людина не знала, як використати кам'яне вугілля, виплавляти метал з руди, одержувати і використовувати електроенергію. Металургія античності і середніх віків роз­вивалась на деревному вугіллі. За створення періодичної системи хімічних елементів королівство Великобританії нагородило Д. І. Менделєєва алюмінієвою медаллю, оскільки на той час алюміній був дорожчий за золото. В епоху НТР з 7 млн відомих хімічних сполук більше половини використовується у виробництві, медицині, побуті. Сучасне виробництво здатне не лише переробляти природні ресурси в знаряддя праці і товари широкого вжитку, а й створю­вати матеріали з наперед заданими властивостями синте­тичним шляхом замість використання запасів деяких традиційних копалин, що скорочуються.

Співвідношення між природними ресурсами і природ­ними умовами може бути представлено за аналогією до співвідношення між засобами праці і матеріальними умовами трудового процесу. Природні ресурси не можуть існували і використовуватись поза природними умовами, які є їх природно-історичною.базою. Причому для виникнення і розвитку ресурсів необхідні певні природні умови. При-

родні ресурси мають соціальну значущість і корисність і є склад­ною сукупністю матеріальних елементів і процесів, що постійно розвиваються в часі та в просторі як точка.дотику людського суспільства і природи, сфера прикла­дення розуму і сил.

Оскільки звичайно під природними ресурсами розумі­ють природні тіла, явища та процеси, що експлуатуються для задоволення потреб окремих людей і суспільства за­галом, їх можна віднести до категорії речей. Однак таке розуміння поняття в сучасних умовах є надто вузьким. Адже з розширенням потреб суспільства все частіше в ролі природних ресурсів виступають не лише природні об'єкти, які є джерелами сировини і палива, а й властивості при­роди, які не мають речового змісту. Наприклад, цінним ре­сурсом стають чиста вода і повітря; набувають статусу ре­сурсу естетичні властивості ландшафту.

Поняття «природні ресурси» — соціально-економічна категорія. Це означає, що коли ми оперуємо поняттям «ресурси», то оцінюємо природні тіла і явища з того чи ін­шого боку, стосовно можливостей їх використання люди­ною. Водночас не можна розцінювати природні ресурси лише з економічної (господарської) точки зору. Справді, економіка е основою відносин людини і природи. Ця осно­воположна тема сприяла поширенню визначення природ­них ресурсів як елементів природи, які є засобами існуван­ня людського суспільства і використовуються в господар­стві.

Однак ставлення людини до природи не можна зводити тільки до утилітарного (прагматичного), вбачаючи в при­роді лише джерело матеріальних благ. Існують і неутилі-тарні форми, а саме: адаптивна, інтимна, естетична.

Під адаптивною формою ставлення людини до природи розуміється ставлення до неї як до звичного життєвого середовища. Люди використовують повітря, тепло, світло як звичні життєві умови і виявляють своє ставлення до них лише, коли відчувають нестачу цих благ, коли пору­шується звичний ритм життя людини. Інакше кажучи, коли людина відчуває дефіцит чого-небудь або її зусилля спря­мовані на ліквідацію цього дефіциту, то умова життя (діяльності) може переходити в ресурс. Наприклад, в умо­вах забрудненого середовища чисте повітря стає ресурсом (причому життєво необхідним). З цього випливає, що нема.чіткої межі між природними ресурсами і природними умо­вами, за певних об'єктивних умов природні умови перехо­дять у ресурси.

Інтимна форма ставлення людини до природи (психо­логічний аспект) грунтується на любові людини до приро­ди, і вона розцінюється як одна з основ здорової психіки. Любов до природи не може зводитись лише до її спогля­дання, а проявляється в дійовому ставленні до її охорони, е основою суспільного руху на захист природи.

Естетична форма грунтується на сприйнятті людиною прекрасного в природі, тобто гармонії, порядку, звуків, за­пахів, певних визначених форм тощо. В умовах глобальних масштабів руйнування пейзажів порушується естетика життєвого середовища, що негативно впливає на психіку.

Аналіз різних «неутилітарних» форм взаємовідносин людини з природою дає змогу дійти висновку, що природні умови часто переходять у розряд ресурсів, тому потрібно долати уявлення (одностороннє, традиційне) про ресурси як тіла і сили природи, що використовуються як засоби і предмети праці, джерела енергії.

Людина використовувала ресурси (харчі, воду, повітря) з само­го початку свого існування,, однак на перших порах вона не докла­дала зусиль для їх відтворення. Наявність ресурсів визначала ареа­ли розселення ранньої людини. Під ресурсами для простого відтво­рення доіндустріального суспільства розуміємо природні продук­тивні сили традиційних багатовікових форм ведення господарства, коли переважно використовувались речовини, що не зазнали глобальної об­робки — камінь, дерево, натуральні волокна тощо.

Індустріальне суспільство базується на природних ре­сурсах, потрібних не стільки для підтримання життя людей, скільки для виробництва товарів і послуг, що забезпечу­ють більш розвинуті потреби окремих людей і суспільства. Переважна частина цих ресурсів використовується в про­цесі розширеного відтворення. Якщо з ресурсами поперед­нього типу пов'язане виділення людини з царства тварин, то використовувані сьогодні ресурси, насамперед енерге­тичні, забезпечили людині величезну потужність, ніби по­ставили її над природою. Діалектика суспільного розвитку, однак, полягає в усе більшому «включенні» суспільства в природу, в зрощенні з природою і послабленні залежно­сті від неї.

Залучення природних ресурсів у суспільне виробництво озна­чає перетворення їх в складову продуктивних сил суспільства, внаслідок чого природні продуктивні сили пере­творюються в суспільні продуктивні сили. При цьому одні природні ресурси, які переходять до складу суспільних про­дуктивних сил, видозмінюються і втрачають зв'язок з при-

родою (природні ресурси, перетворені в знаряддя праці), інші ж — хоча й залучаються в суспільне виробництво, але продовжують зберігати свої первісні зв'язки з природним середовищем (земельні чи водні ресурси).

ОЦІНКА ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Багато видів природних ресурсів є не лише предметом праці а й його результатом. До того ж як предмет праці одні і ті ж ресурси мають багато корисних властивостей, ефект від використання яких неоднаковий. Тому існує по­стійна потреба в оцінці економічного змісту природних ресурсів.

Природні ресурси є часткою природного середовища, яке сформувалось без участі людини і потім було залучене

в господарський оборот. Елементи природного середовища стають для суспільства ресурсами лише на певній стадії розвитку продуктивних сил, коли з'являється потреба вних

і можливість їх використання. Так, вода в природному стані є даром природи. Вона знаходиться поза всяким господарським обігом і не підлягає грошовій оцінці. Інша річ, коли вода, взята з джерел зрошення, набуває нової якості під впливом засобів і праці, вкладеної в процесі будівни­цтва та експлуатації каналів і споруд. У цьому випадку вона має певну вартість і є ресурсом для суспільства. Перетворення ж води з продукту природи в зрошувальну означає перетворення її в засіб виробництва.

Залучені в господарський обіг природні ресурси є важливим фактором виробництва і не можуть не враховуватись у національ­ному багатстві. Природні ресурси, залучені у виробництво, є носі­єм виробничих відносин і втілюють у собі єдність споживної вар­тості та вартості. Все це викликає необхідність розглядати природ­ні ресурси як еко­номічну категорію.

Як і будь-яка економічна категорія, природні ресурси історич­ні. Характер і ступінь використання природного середовища як од­нієї з умов виробництва визначається рівнем розвитку продуктив­них сил і виробничих відносин. Ще 40—50 років тому уранові руди не мали ніякого практич­ного застосування, зараз — це енергетичний ресурс. Постає потреба оцінки природних ресурсів; оскільки продукт гос­подарської діяльності має вартісну форму.

З позицій формальної логіки всі дії щодо якісної та кількісної характеристики ресурсів називають оцінюван­ням, сам же результат дій — оцінкою. Оцінювання вимагає встановлення певних відносин між суб'єктом (людиною) і об'єктом оцінки (природними ресурсами). Наприклад, не­обхідно знати і оцінювати не лише агрокліматичні умови території, а й ті вимоги, які до них висуває людина в пев­ній галузі виробничої діяльності (в нашому випадку це сільське господарство). З цим пов'язана проблема добору критеріїв (конкретних показників, від найзагальніших до розгалуженої та складної системи показників), за допомо­гою яких відбувається оцінка компонентів природи.

У логіці виділяють чотири компоненти оцінок: суб'єкт, об'єкт, характер і основа оцінки. Суб'єкт — це той компо­нент, через який «проводиться» ідея релятивізму (віднос­ності) в оцінюванні, тобто ідея необхідності співвідношен­ня кожної оцінки з вимогами суб'єкта. Самі по собі при-родн'і умови і ресурси ні погані, ні хороші, питання про їх цінність постає лише, коли людина вступає у взаємодію з ними в процесі господарської-діяльності. Отже, характер оцінки буде змінюватись залежно від мети, для якої вона

здійснюється. Не можна, наприклад, оцінити клімат чи природу певного регіону як сприятливі чи несприятливі. При такому фор­мулюванні залишається незрозумілим, для якого саме виду діяль­ності сприятливий чи несприятливий природний комплекс або який-небудь його компонент. Правильними будуть такі формулю­вання: «природні умови несприятливі для розвитку хімічної про­мисловості» або «клімат сприятливий для вирощування озимої пшениці».

Отже, предметом для оцінки є взаємодія «об'єкта» і «суб'єкта» в кожній конкретній ситуації, а критерії оцінки формуються залежно від її мети.

Оцінки історичні, вони змінюються не лише від суб'єкта до суб'єкта, але в одного і того ж суб'єкта з плином часу.

Справа не лише в тому, що на різних етапах господарської ді­яльності може змінюватися значення, цінність того чи іншого ре­сурсу. Справа ще й в системі виробничих відносин. Річ, що оціню­ється певним суб'єктом позитивно, може через деякий час стати для нього зовсім нецікавою, отже, і не цінною, або навпаки. Тому оцінка природних умов і ресурсів історично відносна і залежить від цілої низки умов — соціальних, економічних, природних, нау­ково-технічних, від стану і ступеня використання самих природних ресурсів і ступеня рівноваги природного середовища.

Підвищена увага в наш час приділяється економічним оцінкам природних ресурсів, хоча вони дотепер залишаються ще недостатньо обгрунтованими.

Суспільству важливо знати, скільки потрібно докласти праці, щоб замістити ті чи інші ресурси, які були вилучені в природі. Отже, оцінка — це не лише елемент товарного виробництва, вона важлива для будь-якого суспільства, оскільки дає змогу зберігати працю або попереджувати її втрати в майбутньому. Оцінка повинна відображати _ не стільки фактичні витрати, пов'язані з використанням, скільки значущість природних ресурсів для народного господарства.

В умовах товарно-грошових відносин економічна, оцінка при­родних ресурсів повинна виражатись у вартісній формі. Без вар­тісної оцінки сьогодні ще неможливо визначати вклад відповідних галузей у сукупні результати виробництва і відповідно доцільні масштаби вкладень суспільних коштів у їх розвиток. Правильна ж оцінка ресурсів у тому числі й природних, з одного боку, забезпе­чує рівні економічні (госпрозрахункові) можливості для підпри­ємств, що працюють в різних умовах, з другого — забезпечить ство- 54

рення ефективного матеріального стимулу до раціонального природовикористання.

Поряд з грошовою оцінкою суспільство може розра­хувати, скільки потрібно витратити праці для придбання (одержання) тих чи інших елементів навколишнього сере­довища (трудова оцінка ресурсів), який їх обсяг у нату­ральному вираженні (натуральна оцінка).

Даючи вартісну оцінку елементів природного середови­ща, необхідно врахувати багато економічних, технічних, географічних, геологічних факторів. Можливе багато­цільове використання більшості елементів природного середовища, що також накладає відбиток на оцінку природ­них ресурсів. Вибір напряму використання або їх поєднан­ня визначається, як правило, не природними, а соціально-економічними факторами. Майже загальноприйнятим кри­терієм економічної оцінки всіх видів природних ресурсів в більшості досліджень, що провадяться в цій області, є ди-ференційна рента. Цей показник акумулює в собі оцінку таких факторів, як кількість і місце розташування ресур­сів. Дослідження показника диференціальної ренти відкри­ває шлях для зіставлення різнорідних природних ресурсів і встановлення єдиних цін на природну сировину, за яких чистий дохід буде народногосподарським показником ефективності їх використання. Однак дискусія з цих про­блем ще не завершена, продовжують висловлюватись точ­ки зору про відсутність диференціальної ренти в наших умо­вах і тому безперспективність будь-яких концепцій встанов­лення цін на природні ресурси. Це помилкова точка зору, оскільки однакова за кількістю та якістю праця, вкладена, наприклад, у різні за якістю земельні ділянки, дає різні економічні результати і за будь-яких умов. Аналогічні ре­зультати одержуються і на земельних ділянках з різним географічним положенням відносно районів реалізації го­тової продукції.

Основна ідея рентної оцінки ресурсу полягає в наступ­ному. Рентна оцінка за своїм значенням дорівнює народ­ногосподарським (не галузевим і не індивідуальним) додатковим витратам, які можуть виникнути через вибуття цього ресурсу з експлуатації (наприклад, вичерпання ко­рисної копалини, затоплення сільськогосподарських зе­мель, заміна рекреаційного використання лісу на лісоекс­плуатаційне тощо). Звичайно ресурс, який вилучається або, навпаки, залучається замість того, що є, називається замикаючим. Ті ресурси, безповоротна втрата яких не су­проводжується економічними втратами ні в даний момент,

ні в перспективі, одержують нульову оцінку. Позитивну (не нульову) оцінку мають так звані обмежені ресурси, внаслідок прикладення суспільної праці до яких виникає дифе­ренціальна рента. Отже, обмежені ресурси — це такі ре­сурси, для забезпечення необхідної кількості яких потрібна трудова діяльність.

Методика визначення рентної оцінки ще остаточно не розроблена, відсутні самі рентні оцінки і плата за ресурси з урахуванням ренти. Останнє часом призводить до того, що ресурси використовуються нераціонально, між відомі ствами недостатньо погоджено їх використання.

Ще одним своєрідним підходом до оцінки природних ресурсів є розрахунок ціни природного ресурсу (землі) на підставі витрат на освоєння угідь. Однак на відміну від оцінка землі на підставі диференціальної ренти при такому підході недовраховуються природні, біологічні властивості грунту. При такому підході н.айвищу оцінку будуть мати угіддя, розташовані в несприятливих умовах, оскільки їх освоєння потребує капіталомісткої підготовки. Згідно з першим підходом

де ОПР_Д.Р. — оцінка природного ресурсу на основі дифе­ренціальної ренти; ДР — диференціальна рента; Е_н — нор­матив ефективності.

Відповідно другий підхід передбачає:

де ОПР_Во, — оцінка природного ресурсу за витратами на його освоєння; 2Во — витрати на освоєння даного природного ресурсу.

Очевидно, найближче до істини буде стояти оцінка при­родного ресурсу за агрегатованим показником:

Нагромаджено широкий досвід грошового вираження економічної оцінки.

За розрахунками академіка С. Г. Струміліна, середня оцінка сільськогосподарських угідь, виходячи із витратна підготовку до використання 1 га, наприкінці 60-х років становила 135 крб [36, с. 60—62].

За даними С. Д. Черемушкіна, який використовував для оцінки диференціальну ренту, середня оцінка 1 га сільськогосподарських угідь в середині 60-х років становила 309 крб. При цьому оцінка землі була різною в республіках і регіонах (Молдавська РСР — 1780 крб/га, Казахстан — 112 крб/га [21, с. 89]). Загальна вартість сільськогоспо­дарських угідь становила 188 млрд крб (вартість основ­них фондів без землі на 1 січня 1966 p. — 601 млрд крб).

За розрахунками Е. С. Карнаухової, середня оцінка сільськогосподарських угідь на 1961—1971 pp..була визна­чена в 307 крб, а середня оцінка 1 га орних земель — 710 крб з коливаннями від 187 крб. для Далекого Сходу до 2225 крб для Середньої Азії [16, с. 233, 242].

На 1991 p. вартість освоєння 1 га землі під ріллю в Україні в середньому становила 4,8—9,5 тис. крб, під кормові угіддя (сінокоси і пасовища) — 3—4 тис. крб/га. При та­кій оцінці вартість землі як природного ресурсу переви­щила б вартість основних виробничих фондів сільськогос­подарського призначення України в п'ять разів. Це дуже велика сума, однак у цьому є своя перевага з точки зору екології — чим вищий норматив оцінки, тим краще він ви­конує свою функцію щодо охорони аграрних угідь від ви­лучення їх на несільськогосподарські потреби, сприяє еко­номії цінних земель.

Оцінка землі як природного ресурсу залежить ще й від її господарського використання, тобто від функціонально­го стану на якийсь конкретний момент. На кінець 1990 p. 1 га землі в центрі середнього міста оцінювався в 1 млн крб і в 450 тис. на периферії (в Москві — 1,5—2 млн і 600 тис. крб відповідно). Це пов'язано з тим, що викори­стання землі для несільськогосподарських цілей в багатьох випадках приносить набагато більшу ренту, ніж у сільсько­му господарстві.

Останнім часом досить широкої популярності набула енергетична оцінка природних продуктивних сил. Вона грунтується на тому, що природні ресурси мають певний енергетичний еквівалент, який залежить від їх внутріш­нього потенціалу і попередніх витрат на їх утворення. Тобто під різнорідні явища підводиться єдина основа, що дає змогу їх порівнювати.

Різниця або відношення між витратами і виходом енер­гії досить об'єктивно характеризує продуктивність праці.

Техніка розрахунку оцінки природного ресурсу за енергетичною методикою зводиться до дії згідно з формулою

де опр_е — оцінка природних ресурсів енергетична; Ев — енергетичні витрати на утворення певного виду природних ресурсів; Be. — вихід енергії, який може бути одержаний з цього виду природного ресурсу при його використанні.

Оцінка лісових ресурсів провадиться у формі так званої лісо­вої такси (тарифу). Це ніби ціна деревини дерев, які ростуть в лісі, вона, за задумом, повинна заміщувати витрати держави на ведення лісового господарства, на виробництво лісу, вирівнювання госпо­дарських угідь лісових підприємств. Однак вона не виконує цих завдань передусім тому, що встановлена на недостатньому рівні. Так, у лісах VI поясу -3-го розряду лісова такса на велику дере­вину ялинки в 1990 p. становила всього 60 к. за 1 м³, а на дрібну — 45 к. при собівартості заготівель 15—20 крб. Для IV поясу лісова такса ще нижча: за велику деревину — 35 к., за дрібну деревину — 22, за ялинову деревину — 25 і за березову — 16 к. Оскільки на такі занижені тарифи практично неможливо спиратися при розроб­ці опто­вих цін, були розроблені ціни підприємства, побудовані на основі середніх витрат лісозаготівельних організацій. Але ці ціни не сприяють використанню гірших лісових ділянок, де собівартість лісозаготівель вища від середніх витрат, тому на гірших ділянках — заболочених і низькотоварних — допускається недорубка роз­рахункових лісосік, а на кращих, навпаки, — перерубка, що погір­шує експлуатацію лісового господарства. Недостатньою є і дифе­ренціація оп­тових цін залежно від виду деревини — хвойної та м'яко - листої, крупне- і тонкомірної, внаслідок чого споживач не зацікавлений у збільшенні використання гіршої за якістю деревини.

Очевидно, що з точки зору раціонального використання лісо­вих деревних ресурсів їх оцінка повинна встановлюватись, виходя­чи з оптової ціни такого рівня, щоб була вигідною експлуатація і гірших ділянок лісу. Це, звичайно, може призвести до деякого загального підвищення цін на лісоматеріали, але сприятиме кращо­му використанню лісу. Лісова такса повинна покривати витрати на лісовідновлен­ня — підготовку ділянок, посадку сіянців, догляд за ними, на боротьбу із заглушенням хвойних посадок малоцінними швидкоростучими породами:— осикою, березою тощо.

Особливістю процесу лісовідновлення є тривалість пе­ріодів достигання. Так, для хвойних порід вони становлять

80—100 років і більше, а для кедра — 200—250 років. Значно коротші періоди вирощування м’яколистих порід (берези, осики) до стану стиглості. До капітальних вкладень, що потрібні для вирощування хвойних лісових порід, які мають тривалі періоди достигання, пропонується застосо­вувати знижені норми дисконтування, наприклад, 0,03. Ви­ходячи із наявних запасів деревини, собівартості вирощу­вання, норми дисконтування, алгоритмів Т. С. Хачатурова [38, с. 192], лісові природні ресурси України можна оціни­ти (за запасами деревини в лісах, що експлуатуються) в 52 млрд крб. Це оцінка приблизно половини всього за­пасу деревини в країні. Решта може бути оцінена меншою сумою, враховуючи гірший склад за породами дерев, малу доступність, а точніше — недоступність на сьогодні цих лі­сів для заготівель і вивезення з них деревини.

З рентних відносин можна виходити і оцінюючи такий при­родний ресурс, як вода. Тут диференціальна рента виникає в умо­вах обмеженості водних ресурсів і до певної міри монополії на воду як один із засобів ведення господарства. При достатку води — в океані, в морі, в річці — в самому джерелі вона безплатна, по­дібно до атмосфер­ного повітря, за умови, що кількість води, що забирається з джерела, постійно компенсується природним шля­хом. Однак використання води і з цих джерел для господарських, комунальних, побутових потреб вимагає витрат на її доставку від джерела до місця споживання. Ці витрати — у водозабір і очисні споруди, у водопровід — визначають капітальні вкладення, собі­вартість води, приведені витрати. Крім того, саме джерело може, потребувати витрат на підтримання його в стані, придатному для застосування (наприклад, роботи по виправленню русла ріки).

В умовах нестачі води і необхідності її використання для господарських та інших цілей в дію вступають рентні відносини. Чим більший дохід господарства від одержува­ної для поливу води, тим більша диференціальна рента, тим вища й оцінка води. Очевидно, повинні бути враховані й інші фактори, що впливають на оцінку води. З одного боку, оцінка води визначається, як сказано, витратами на доставку води — по зрошувальних каналах, трубах тощо, а також витратами на підготовку води до використання і на її очищення. З другого боку, на обсяг продукції водо-споживачів впливає не лише водопостачання, а й умови ведення сільського господарства — наявність машин, за­стосування добрив, організація праці. Це, звичайно, не має ніякого відношення до утворення водної ренти.

Подібно до того як диференціальна земельна рента за­лежить від додаткового доходу, який одержують при не­однаковому використанні землі (рілля, луки, забудова, дорога тощо), що може відбитися на ціні певної ділянки, так і диференціальна рента на воду з одного і того ж дже­рела (ріки, озера) залежить від напряму її використання, а цим визначається й оцінка води.

На практиці оцінка води пропорційно диференціальній й вод­ній ренті поки що не застосовується. Не встановлена і плата за во­ду з метою зрошення. Між тим, якби така оцінка існувала, можна було б проводити економічні роз­рахунки, порівняння варіантів використання води, порів­няння ефективності розвитку в різних місцевостях тих чи інших культур, які потребують неоднакової кількості води для поливу і різних технічних водогосподарських заходів, наприклад, для реконструкції зрошувальної системи з ме­тою скорочення втрат води чи спорудження гребель і ка­налів для збільшення кількості води, що надходить для зрошення.

Для деяких видів природних ресурсів, наприклад для повітря, вартісна оцінка поки що в принципі незастосов­на. Атмосферне повітря у нас безплатне і поки що не та­кий дефіцит, щоб встановлювати за нього плату.

Економічна оцінка природних багатств повинна враху­вати довгострокові народногосподарські результати вико­ристання природних ресурсів. Щоб виконати це, необхідно оцінювати всі ресурси на єдиній методологічній основі; враховувати в оцінці потенціальний (а не фактично досягнутий) ефект їх використання; з найбільшою повнотою вра­ховувати фактор часу при проведенні ресурсооцінних робіт. Тому, очевидно, в «змішану» методику оцінки природних ресурсів слід включати витрати В\, Вч, By, де Ві — витра­ти коштів на пошук, освоєння нових гірших ресурсів; B^ — витрати на розробку способів задоволення потреб у дефі­цитних ресурсах за рахунок вторинної переробки відходів і комплексного використання ресурсів; Вз — витрати на дослідження можливостей відтворювати ресурси штучним шляхом або, якщо це неможливо, створювати їх замісники.