Економічне стимулювання раціонального природокористування

Економічні стимули, які могли б змусит» підприємства турбуватися про охорону природи і зменшення збитків, поки що недостатні. Але й ці кошти спрямовувати на охо­рону природи підприємствам невигідно, оскільки в резуль­таті їх проведення підвищується собівартість виробництва продукції, зростає обсяг основних фондів. Водночас бага­то очисних споруд перевантажені, стоки перебувають у не­задовільному стані, відбувається їх змішування з різними шкідливими речовинами, що призводить до синергізму і за-труднює очищення. Необхідним є загальне підвищення культури виробництва, поліпшення збереження сировини і матеріалів, правильна експлуатація устаткування.

Слід виявити зв'язок між збитками від забруднення навколишнього середовища і забруднювальною діяльністю підприємства. Важливо визначити гранично допустимі ви­киди, за перевищення яких підприємства і його керівники повинні нести матеріальну відповідальність. Для підприєм­ства гранично допустимий викид — набагато конкретніша норма, ніж гранично допустима концентрація, джерелом якої може бути забруднення середовища з різних підпри­ємств. Плата за забруднення, що знімається з підприєм­ства, повинна бути такою, щоб спонукати його до повного використання як коштів, що виділяються централізовано, так і коштів самого підприємства. Зменшення забруднен­ня середовища повинно бути вигідним підприємству до тих пір, поки викликані цим витрати будуть меншими від плати за забруднення. Значить, плата за забруднення при­родного ресурсу повинна бути досить високою, виходячи зі збитків, які завдаються народному господарству.

Доцільно в цьому плані розрізняти нормативні збитки, які відповідають нормальним умовам виробництва і під­лягають усуненню за рахунок виділених централізованих коштів або кошторису самого підприємства, і понаднорма­тивні збитки, які є наслідком недоліків господарювання. Такі збитки повинні відшкодовуватись за рахунок фондів матеріального заохочення.

Плата за забруднення середовища або інші форми

•псування природних ресурсів повинна виконувати такі

•функції: сприяти перенесенню збитків, пов'язаних із забруднен-яям середовища, на винних;

узалежнювати розмір прибутку і фондів матеріального заохочення від ефективності природоохоронної діяльності; спонукати підприємства до зниження збитків шляхом ефективного освоєння коштів на спорудження і діяльність природоохоронних об'єктів.

Якщо механізм регулювання природокористування ба­зувати лише на директивне встановлених нормативах і державних стандартах, що визначають гранично допустимі норми порушень навколишнього природного середовища, то таке несистемне побудоване управління буде до певної міри прихованою формою субсидіювання безгосподарсько-го природокористування. Адже дотримуючись встановлених середніх «меж», підприємства вже не матимуть ніяких ви­трат на заміщення збитків, що завдаються навколишньому середовищу. Ці витрати або лягають на плечі невинних у збитках представників народного господарства загалом, або ж не покриваються взагалі. Типовою є ситуація, коли в районах з високою щільністю населення розміщуються все нові і нові підприємства, і хоч кожне з них може до­тримуватись санітарних норм та-днших вимог, загальний рівень забруднення навколишнього середовища зростає. Намагання перешкодити виникненню нових виробничих об'єктів часто є безуспішними, оскільки завжди знаходяться аргументи на користь їх створення.

Щоб забезпечити ефективність природоохоронної полі­тики, більшу увагу слід приділити орієнтації економічних інтересів природокористувачів на охорону і раціональне використання природних ресурсів. У цьому випадку усува­ється суперечність між відомчим підходом окремих під­приємств та інтересами всього суспільства, а також відно­сини в природокористуванні піднімаються на рівень, що відповідає вимогам розвинутого суспільства.

Стимулювання (в цілому) є засобом пробудження ін­тересів, формою реалізації економічних відносин між людь­ми в процесі виробництва і розподілу матеріальних благ, сукупністю розроблюваних суспільством заходів і засобів щодо приведен'ня у відповідність результатів виробництва і винагороди.

Чинні правові норми охорони середовища не відповіда­ють сучасним вимогам. Штрафні санкції не вирішують проблеми, — підприємствам часто вигідніше платити штра­фи, ніж споруджувати очисні споруди, оскільки суми штра­фів покриваються фінансуванням з державного бюджету і не позначаються суттєво на показниках роботи підпри­ємств. Штраф — це насамперед покарання винного, а не

відшкодування збитків, завданих природному середовищу. Відшкодовують же збитки природі не ті, хто спричинив їх, а підприємства зовсім інших галузей народного господар­ства. Суттєвим недоліком штрафних санкцій є також обме­жений характер їх дії, оскільки застосовуються вони в ек­стремальних випадках, а не як елемент регулювання по­точної діяльності підприємства.

Отже, охорона природного середовища — це складна проблема, вирішувати яку потрібно з допомогою правових,. економічних та інших методів, які будуть ефективними, лише взаємно доповнюючи один одного. При цьому вирі­шальним є вдосконалення саме форм виробничих відносин, економічних методів управління. Економічні методи — це методи, використання яких забезпечує досягнення постав­леної мети шляхом впливу на економічні інтереси.

Наприклад, незважаючи на високу ефективність і еко-логічність, біохімічні методи захисту рослин застосовують­ся поки що обмежено через високі ціни на більшість біо­препаратів. У результаті колгоспи і радгоспи віддають пе­ревагу в боротьбі зі шкідниками сільського господарства.хімічним засобам.

Досвід сільськогосподарського будівництва показує, що тут, як правило, використовуються більші площі, ніж потрібно. Наприк­лад, при дотриманні нормативів забудови площа, зайнята вироб­ничими спорудами в Україні, могла б бути меншою на 187 тис. га.

Ці та інші приклади свідчать про те, що підприємства потребують стимулювання діяльності, спрямованої на охо­рону природи.

Для.-того щоб стимулювати виробників не виробляти, а'споживачів не споживати і не застосовувати неекологіч-пу продукцію і технологію, доцільно було б у Договірну ціну виробника екологічної продукції (Де"¹⁵) включати по­ряд з суспільне необхідними витратами (витрати па ви­робництво та охорону природи в процесі виробництва — СНВ) додаткові витрати на екологізацію продукту (на­дання йому екологічного вигляду) згідно з експертизою (Е). В такому випадку ціна, за якою виробник буде по­ставляти споживачу екологічну продукцію, становитиме

Цe^ПР= СНВ+Е. (4.7)

Для тих же трудових колективів, які випускають нееколо-гічну продукцію, договірна ціна (Цне^ПР) повинна становити

Ц_НЕ^ПР = СНВ - Е. (4.8) 76

Для споживача неекологічної продукції поряд з СНВ не­обхідно включати в ціну витрати на ліквідацію та попере­дження збитків від її експлуатації та утилізації в після-експлуатаційний період (Bз). Виходячи з цього, ціна не­екологічної продукції (Цне^ПР) повинна становити

Цне^ПР =СНВ+Вз. (4.9)

При цьому Вз>Е, оскільки витрати н'а ліквідацію та по­передження.збитків у процесі споживання продукції зав­жди перевищують витрати на екологізацію продукції при виробництві. Це зумовлено певною мірою тим, що еколо-гізація продукції передбачає масове виробництво, а отже, вищу продуктивність праці, менші витрати, ніж при еко-•логізації невеликої кількості продукції в процесі її спожи­вання, використання.

Важливим джерелом покриття витрат By повинні стати частково фонди економічного стимулювання споживача. В тих же випадках, коли витрати Вз досить значні, доціль­но для їх покриття використати витрати Е. В такому ви­падку споживачу буде невигідно застосовувати в себе не-екологІчну продукцію, оскільки Це^⁹ <.Цїie^тlv.

З допомогою такого ціноутворення можна стати на пе­решкоді випуску і споживанню неекологічної продукції. Слід. лише законодавче передбачати можливість розторг-' нення договору споживачем низькоякісної продукції з по­стачальником в односторонньому порядку. При цьому по­стачальник автоматично зобов'язується взагалі припинити випуск неякісної (неекологічної) продукції.

Централізоване вилучення у виробників і споживачів нееколо­гічної продукції витрат Е та Вз дасть змогу ком­пенсувати цілком або частково збитки природі (залежно від їх розмірів). Усе це створить умови для поліпшення якості природного середовища.

Закономірно постає питання встановлення ступеня еко-логічності того чи іншого виду продукції, тобто виникає об'єктивна необхідність екологічної експертизи при вироб­ництві. В ній повинні брати участь спеціалісти різних га­лузей знань, у тому числі й економісти. Можливі два види одержання експертних оцінок — індивідуальні та колек­тивні.

Експертні оцінки складних проблем даються поетапно. Сучасні методи використання експертних оцінок передба­чають застосування певних правил формування груп екс­пертів, оцінки їх компетентності в певній галузі науки, використання математико-статистичного інструментарію

для обробки результатів опитувань і прийняття остаточ­ного рішення.

Один з поширених методів проведення експертних опи­тувань — метод «Дельфи», розроблений. О. Хаммером і його колегами з фірми «РЕНД-Корпорейшин» (США). Практично він є низкою послідовно здійснюваних проце­дур, спрямованих на формування групової точки зору щодо досліджуваних питань. Він. включає загальний збір експер­тів для обговорення прогнозованої проблеми і грунтується на попередній розробці програм для анкетуван'ня і на спе­ціальному підборі груп експертів.

Провадячи екологічну експертизу якості продукції, вкрай важливо враховувати такі її характеристики: 1) рі­вень матеріалоспоживання (Лїр) (споживання електро­енергії, бензину, інших природних ресурсів у, процесі екс­плуатації) і матеріаломісткості {М) виробництва (витра­ти природних ресурсів на виробництво одиниці продукції, можливість використання відходів як сировини для виробництва продукції); 2) рівень заподіяная збитків природі (Рз) (прямі збитки в природі від використання продукції, наприклад, отруйні викиди, шум тощо), а також рівень заподіяння збитків від виробництва продукції;

(5м) — витрати на попередження та ліквідацію збитків у приро­ді; 3) термін служби і зберігання вироблюваної продукції (і): 4) придатність до використання в післяексплуатаційний період (У) (наприклад, можливість утилі­зації) і відповідні на це витрати (By).

Слід зазначити, що матеріаломісткість і матеріалоспо­живання, хоча й близькі за значенням, різняться між со­бою. І Me і М. характеризують витрати матеріалів. Однак матеріаломісткість відображає витрати матеріалів (у тому числі й природних ресурсів) на виробництво одиниці про­дукції, а матеріалоспоживання показує витрати природних ресурсів при використанні виробничої продукції. Тому вони не збігаються на рівні окремого підприємства або галузі.

Матеріалоспоживання — досить широка категорія. Во­на відображає витрати природних ресурсів при споживанні не лише вироблюваної продукції, а й техніки і технології. Застосування ж матеріалоспоживання для експертизи дає змогу вибирати для виробництва ресурсозберігаючу тех­ніку.

Використовуючи відходи для виробництва продукції, можна не лише зберегти цінні високовартісні ресурси, а й скоротити збитки природі від відходів. Особливого значен­ня для суспільства набуває придатність продукції для

використання в післяексплуатаційний період. Якщо, на­приклад, не використати спрацьовані автопокришки, вони завдаватимуть невідновних збитків природі. Необхідно враховувати витрати на утилізацію.

Отже, зменшення матеріалоспоживання і матеріало­місткості, збільшення ступеня утилізації продукції після повного використання дають змогу зекономити цінні при­родні ресурси і зменшити забруднення навколишнього се­редовища відходами споживання. Тобто, чим економічніше виробництво і споживання продукції, тим воно екологіч­ніше.

Зменшення рівня заподіяних природі збитків як харак­теристики виду продукції сприятиме збереженню природи, економії витрат на ліквідацію і попередження збитків.

Екологічним показником продукції є також термін її служби, зберігання. Продовження терміну служби, збері­гання виробленої продукції еквівалентне збільшенню її випуску, дає змогу подолати дефіцит багатьох видів то­варів, а отже, зекономити значну частину природних ресур­сів і праці. Наприклад, продовження терміну служби сіль­ськогосподарської техніки на 10% еквівалентне збільшен­ню її випуску на ті ж 10%.

Арбітражні і контрольні аналізи показують, що 8—10°/о мінеральних добрив випускаються з порушенням стандар­тів і технічних умов, через що якість 10—12% добрив по­гіршується при збеоіганні і вони не дають належного ефек­ту [24, с. 63—641.'

^ Отже, екологічнішими слід вважати ті продукцію, тех­ніку, технологію, які задовольняють наступні вимоги [24, с. 641:

Орієнтуючи виробництво на випуск продукції високої якості, особливо важливо привести економіко-екологічну експертизу у відповідність до світового рівня.

Питання госпрозрахункового стимулювання охорони природного середовища і раціонального природовикорис-тання широко висвітлюються у науковій літературі. Пев­ний інтерес становить концепція «компенсаційних» пла­тежів, згідно з якою підприємство за заподіяну шкоду

повинно сплачувати компенсацію, розмір якої відповідає витратам на заміщення збитків. Але в цілому така компенсація не впливає на основні показники роботи підприємств, а зводиться до перекладан­ня коштів з однієї кишені в іншу. Компенсаційні платежі не в стані підвищувати ефективність природоохоронних заходів вже хоча б тому, що вони безсистемні, тоді як природоохоронна діяльність суспільства вимагає регулярних відрахувань, оскільки охорона природи — це як і виробництво, безперервний процес. Викликає сумнів і спосіб виплати компенсації з прибутку, оскільки збитки можуть значно перевищувати прибуток підприємства. Господарсь­кий же механізм покликаний по-лереджувати такі випадки.

Іншою поширеною концепцією стимулювання раціо­нального природокористування є теорія «платності» (при­родних ресурсів,'забруднення тощо). Це питання не нове, в історії нашої країни вже були періоди, коли існувала, наприклад, плата за воду (1949—1956) або знімався вод­ний збір (20—30-ті роки). Але через погані економічні й технічні результати плата була відмінена. Бажаного ре­зультату не було досягнуто, оскільки плата за воду не вра­ховувала врожайності сільськогосподарських культур. Во­догосподарські органи були зацікавлені лише в збільшенні постачання води (збільшення виручки), а водокористува­чі — в зменшенні використання води (скорочення витрат на зрошення), тоді як система економічного стимулювання повинна, бути орієнтована не на збільшення загального постачання води, а на її економію, найбільш повне задово­лення раціональних потреб усіх споживачів. Плата за за­бруднення середовища або інші форми псування природ­них ресурсів повинна виконувати такі функції: сприяти перенесенню збитків, пов'язаних із забрудненням середо­вища, на їх винуватців і ставити розмір прибутку і фондів матеріального заохочення в залежність від ефективності природоохоронної діяльності; спонукати підприємства до зменшення збитків шляхом ефективного освоєння коштів на спорудження і діяльність природоохоронних об'єктів.

Створення госпрозрахункового механізму охорони природи вимагає не лише забезпечення матеріальної зацікавленості та від­повідальності, а й обліку, контролю, само­окупності й рентабель­ності витрат на охорону навколиш­нього середовища, розширення і підвищення ефективності природоохоронної діяльності. Ціна за своїми функціями не може вирішити весь цей комплекс завдань. Стимулю­вання раціонального природокористування цінами може

зацікавити лише в поліпшенні використання одного яко­гось ресурсу. Ціноутворення повинно взаємодіяти з іншими економічними важелями управління — господарським роз­рахунком, фінансуванням, економічним стимулюванням. Водночас комплексний підхід не означає стимулювання природоохоронної діяльності за допомогою якогось одного універсального показника, форми. Потрібна система різ­них форм, що залежать від характеру виробництва, ресур­сів галузі, підприємств, елементів природного середовища, в якому функціонує підприємство.