Українська радянська література, театр та кіномистецтво:національна специфіка та тенденції розвитку.

20-ті рр. в Україні стали періодом небувалого національного-культурного піднесення. Це справді яскравий феномен в історії української культури. Його коріння – в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і перед усім – освіту, науку, літературу, мистецтво.

Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літературних напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Модерністичний напрям у літературі репрезентували неокласики Микола Зеров, Максим Рильський, Дмитро Фальківський, Юрій Меженко та ін.), “ланківці” В. Підмогильний, Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, Т.Осьмачка, радикальна за ідейним спрямуванням група панфутуристів М. Семенка. Проте радянська влада найбільш приязно ставилася до письменницьких об’єднань типу “Пролеткульту”, “Гарту”, “Плугу”, які виконували її ідеологічне замовлення.

Плідно розвивалось театральне мистецтво. Етапним у розвитку українського театру став 1918 р., коли у Києві утворилися три театри: Державний драматичний (у березні 1919р. перейменований у Перший Український театр Радянської республіки ім.Т.Шевченка), Державний народний (з 1922 р. – Український драматичний театр ім.М.Заньковецької) та “Молодий театр” (з 1922 р. – модерний український театр “Березіль”). На кінець 1925 р. в Україні налічувалося вже 45, а в 1940 р. – 140 постійних державних і понад 40 робітничо-колгоспних театрів. Основу репертуару театру становила класична драматургія. Але з‘явилися і цілком нові за духом і формою драматичні твори: “Фея гіркого мегдалю” І.Кочерги; “До третіх півнів” Я.Мамонтова; “97”, “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Патетична соната” та інші драми М.Куліша. Особливо великою популярністю користувалися драматичний театр ім.І.Франка на чолі з Г.Юрою і театр “Березіль” на чолі з Лесем Курбасом. З зросла ціла плеяда талановитих акторів: А.Бучма, Н.Ужвій, Ю.Шумський, П.Нятко та ін.

В цей час відбувається становлення українського кіномистецтва. З 1922р. почалося виробництво художніх фільмів. Переломний етап у розвитку українського радянського кіномистецтва пов‘язаний з творчістю О.Довженка, який в 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії. В історії українського та світового кіномистецтва почесне місце посідають його фільми “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”. В 1958 р. на всесвітній виставці в Брюсселі його фільм “Земля” було включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів. Першим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка “Симфонія Донбасу” Д.Вертова (1930), а серед художніх – “Фронт” О.Соловйова (1931). Талановитим українським режисером став і видатний скульптор І.Кавалерідзе, що спробував себе у кіно наприкінці 20-х рр.

Період 30-х – час особливо жорстокого тоталітаризму. “Українізацію” було повністю згорнуто, а найпомітніших діячів національної культури розстріляно або ув’язнено до таборів. У цей час тих митців, літераторів, чиї погляди чи творчість не вписувались у ідеї сталінізму, почали переслідувати, в Україні насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна. Діяльність митців і письменників стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. У драматургії на провідні позиції вийшов О.Корнійчук, п‘єси якого “Загибель ескадри”, “В степах України” ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П.Тичина, М.Бажан, але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна, компартію. У 1934 р. різноманітні літературні об‘єднання були примусово закриті, а потім злиті у Спілку письменників України. Культурні процеси уніфікувались за допомогою всеосяжного методу “соціалістичного реалізму”, який передбачив, перш за все, оспівування досягнень соціалізму. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали в Україні. Національно-культурне відродження 20-х рр. було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як “розстріляне відродження”.

Важким випробуванням для українського народу стала Друга світова війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. Вірші, статті українських літераторів на захист Вітчизни з'явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана.Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співпрацювали з армійською, фронтовою, республіканською періодикою.У роки війни українські письменники створили такі твори, як «Україна у вогні» О. Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист, «Похорони друга» П. Тичини, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги.Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. О. Довженко зняв документальні стрічки «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні».Тема війни ніколи вже не залишала літературу і мистецтво. Роман «Прапороносці» прославили ім'я О. Гончара. Війні присвячені найяскравіші твори українського художнього кіно.

У післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція, яка отримала назву “жданівщина”. Брутальній критиці було піддано роман Ю. Яновського «Жива вода», І. Сенченка «Його покоління», повість П. Панча «Блакитні ешелони». У 1951 р. була розгорнута гучна кампанія проти вірша В. Сосюри «Любіть Україну». Розпочалося цькування М. Рильського.

Після смерті Сталіна (1953р.) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву “відлига”. Це істотно покращило умови для розвитку культури в цілому. Значним досягненням укр. прози став цикл романів М.Стельмаха “Велика рідня”, “Кров людська – не водиця”, “Хліб і сіль”. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара. Романом “Вир” назавжди вписав в історію української літератури своє ім‘я Г.Тютюнник. Видатним явищем стала опублікована в 1956 р. кіноповість О.Довженка “Поема про море”. Збагачували поезію і прозу твори А.Малишка, П.Загребельного, Ю.Смолича, Ю.Збанацького та інші талановиті літератори.

Провідними театрами були ім. І.Франка в Києві, ім.Т.Шевченка в Харкові, ім.М.Заньковецької у Львові, ім.Лесі Українки у Києві, Київський театр опери та балету. В них працювала ціла плеяда талановитих майстрів сцени: О.Кусенко, П.Куманченко, А.Гашинський, А.Роговцева, Б.Ступка та ін. Плідно працювали драматурги М.Зарудний, В.Минко. Велику популярність здобула п‘єса О.Коломійця “Фараони”.

46.Парадигма та специфіка розвитку української культури другої половини 20-го ст.(70-ті – кінець 80-х років).

Починаючи з 1972 р., коли першим секретарем ЦК Компартії України став В. Щербицький, посилюється русифікація. Політика русифікації України викликала протести деяких представників української інтелігенції, насамперед письменників (праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби).

На початку 70-х років по всій Україні прокотилася нова хвиля обшуків й арештів.Були звинувачені в «антирадянській пропаганді» й заарештовані І. Світличний, Є. Сверстюк, М. Осадчий, І. Гель, І. Калинець та ін.Арешти й переслідування українських патріотів продовжувались у наступні роки. У 1980 р. заарештовані й ув'язнені 3. Красівський, О. Гейко-Матусевич, В. Стус, О. Мешко, В. Чорновіл, В. Калиниченко; у 1981 р. — І. Кандиба, В. Січко; У 1982 р. — М. Горинь та ін. Внаслідок тяжких табірних умов у 1984—1985 рр. померли в ув'язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус. Усі вони боролися за правду в літературі і в житті, сповідували чесні погляди і відстоювали їх. Лише з 1987 р. розпочалось деяке послаблення у репресивній системі. Під тиском світових демократичних сил радянська влада починає випускати «дисидентів» на волю, розтягнувши їхнє звільнення до червня 1989 р.

Література. Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, некомпетентне втручання партії у творчу діяльність, відсутність належних свобод, в Україні жила правдолюбна література, з'явилися високохудожні твори. Серед них передусім «Берег любові», «Бригантина», «Циклон», «Твоя зоря», «Перекоп», «Таврія», «Тронка», «Собор» О. Гончара, романи Ю. Мушкетика «Позиція» і «Рубіж», романи і повісті «Диво», «Роксолана», «Я, Богдан» П. Загребельного та ін. Вільну українську поезію не можна уявити без творчості таких поетів, як В. Симоненко і В. Стус, геніальних співців національного визволення. Помітним явищем у національно-культурному відродженні стали нові збірки віршів Л. Костенко, І. Драча, Р. Лубківського, Д. Павличка.

Театр. Долаючи штучні перепони, й надалі розвивалося театральне життя. У цей час діяло 87 професійних театрів, об'єднання «Укрконцерт», 25 філармоній, у складі яких було понад 220 художніх колективів, а також 286 народних самодіяльних театрів, їхній репертуар значно поповнився новими творами, оригінальними і переробленими.

Музика. Її розвиток характеризувався вдосконаленням усіх жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень.Значної популярності у глядачів набули опери «Милана» і «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Заграва» А. Кос-Анатольського, «Лісова пісня» та «У неділю рано зілля копала» В. Кирейка, «Назар Стодоля» К. Данькевича, балети «Чіпполіно» К. Хачатуряна, «Ольга» Є. Станковича, «Либідь» В. Гомоляки.

Кіномистецтво. На екрани виходили нові фільми, які прихильно зустрічали глядачі. У 70-ті роки широкого розвитку набуло мультиплікаційне кіно. Лише в другій половині 80-х років, прорвавши «залізну завісу», українське кіно дістало можливість ознайомити зі своїми здобутками глядачів Європи, Америки і Канади.

Образотворче мистецтво. Відбулося освоєння сучасної тематики. Образи людей праці, діячів науки та культури відбиті у творчості таких відомих портретистів, як В. Барський, М. Антончик, С. Григор'єв, В. Зарецький. У книжковій графіці плідно працювали художники А. Базилевич, Г. Гавриленко, О. Донченко, Г. Якубович. У подальший розвиток мозаїки, кераміки, розпису, гравюри вагомий внесок зробив Г. Корінь.Поряд з полотнами вже відомих з'явилися цікаві роботи і молодих митців, характерним у творчості яких є різнобарв'я фарб, різноманіття напрямів, шкіл.Подальшого розвитку набуло українське монументальне мистецтво. Тільки в першій половині 70-х років у республіці було споруджено 90 нових пам'ятників і монументів.

Архітектура в цей період стала ближчою до західного конструктивізму. Водночас її позначали, особливо в масових забудовах, стандартизація, уніфікація, а часто й відвертий примітивізм. Проте в царині зведення індивідуальних громадських будівель було створено і реалізовано багато незаперечне цікавих архітектурних проектів.

Отже, в другій половині 20-го століття український народ жив, працював, творив і українська культура досягла чималих успіхів і зробила певний внесок у скарбницю світової культури.

47.Рух “шестидесятників”:передумови виникнення, особливості та його роль в українській культурі.

Поновлення демократичних норм і принципів життя створювало сприятливі умови для національно-культурного відродження - розвитку літератури і мистецтва України, піднесення творчої і громадянської активності художньої інтелігенції республіки, зростання інтересу людей до її доробку, діяльності в суспільно-політичному житті.

У 1960-і роки завдяки хрущовській відлизі і певній лібералізації суспільно-політичного життя в Україні зародився потужний мистецьких рух, представники якого згодом отримали назву «шестидесятники».

«Шестидесятники» виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві. Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові. Рух «шестидесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965 — 72 pp. Рух «шестидесятників» відіграв значну роль у поширенні самвидавної літератури і головне — в посиленні в Україні руху опору проти російського великодержавного шовінізму й русифікації (кн. І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», есе Є. Сверстюка, самвидавні поезії багатьох авторів, зокрема В. Симоненка, М. Холодного й ін., викривальні памфлети й протестні листи В. Стуса. В. Марченка тощо).