Особливості сучасних боргових криз

У теперішній час розвивається порівняно новий різновид кризи – боргова криза.

При цьому викликають побоювання борги як населення (клієнтів банків), так і борги цілих держав: Греції, Португалії, Ірландії, Італії, Іспанії, Франції і США.

1. Особливості боргової кризи населення (за матеріалами статті «Любите ли вы Бони и Клайда», надрукованій у газеті «2000» від 26.08.2011 р.).

З цієї точки зору банківський бізнес (наприклад у США і Канаді) треба віднести до категорії неохайного, оскільки клієнт, який зберігає гроші на депозитних рахунках, в дійсності отримує не прибуток, а збиток. При цьому вкладника спокушають словами про те, що він є партнером, а насправді банки пускають його депозитні гроші в обіг, ділячись з їх хазяями лише невеликою часткою прибутку, що не покриває навіть інфляцію. Неможливість накопити гроші на серйозну покупку за допомогою збиткових депозитних вкладів примушує громадян брати необхідну суму у кредит. У результаті населення тотальне охоплено кредитуванням і довічно не вилізає з боргів.

У залежності від умов і термінів кредитів на нерухомість покупець у результаті сплачує вартість будинку або квартири у полуторному або подвійному розмірі.

Банк звичайно закріплює за собою у договорі (у однобічному порядку) право періодично переглядати і міняти відсоткову ставку, і таким чином стає захищеним від інфляції – на відміну від клієнта.

Рядові громадяни, як правило, не володіють хоча б поверховими пізнаннями у психології, тоді як співробітники банків отримують ґрунтовну підготовку у цій галузі і спираються у своїй діяльності на рекомендації спеціалістів-психологів. Вони із знанням справи використовують психологічні особливості клієнта, щоб нав’язати йому послугу з кредитування. Тому у період, коли справи у людини йдуть добре, його не важко спокусити дорогими покупками у кредит, кредитними лініями і численними кредитними карточками.

Другу важливу особливість можна назвати протиріччям між «зараз» і «потім». Полягає вона у тому, що отримати бажане хочеться зараз, а необхідність розплачуватися можна перенести на відносно віддалене майбутнє.

Третя причина полягає в ілюзії того, що куплена у кредит річ і взяті у борг гроші – твої, ти хазяїн будинку, власник кредитної лінії і т.п. Однак будинок, куплений у кредит, належить банку. А гроші, позичені під відсоток, - чужі, тимчасово взяті у користування. Подібного роду настрої у повній мірі використовують кредитори і продавці.

Протверезіння приходить до споживачів набагато пізніше – під час чергової економічної кризи або при раптовій втраті роботи. В умовах кризи неможливо погасити борги, що неминуче призводить до конфіскації майна боржника.

2. Особливості боргової кризи країни. На сьогоднішній день практично в усіх країнах склалася боргова економічна система, тому що переважна більшість країн у світі відчуває недолік власних ресурсів для здійснення внутрішніх вкладень, покриття дефіциту державного бюджету, проведення соціально-економічних перетворень та виконання боргових зобов’язань за зовнішніми запозиченнями.

Зовнішній борг – сумарні грошові зобов’язання країни, що виражаються грошовою сумою, яка підлягає поверненню зовнішнім кредиторам на певну дату, тобто загальна заборгованість країни включає суму зовнішніх запозичень і невиплачені за ними відсотки. Зовнішній державний борг є сукупна заборгованість держави міжнародним банкам, урядам інших країн, приватним іноземним банкам.

Розрізняють поточний зовнішній борг даного року, який треба повернути у нинішньому році, і загальний (накопичений) державний зовнішній борг, який треба повернути у поточному році та у наступні роки. До зовнішнього боргу відносять борги, платежі за якими здійснюються в іноземній валюті або у товарах та послугах і які впливають на платіжний баланс.

Зростаючий борговий тягар може призвести до того, що країна потрапляє у так звану боргову петлю, коли нові зовнішні запозичення використовуються здебільшого на погашення раніше отриманих позик та кредитів.

Початок кризи зовнішньої заборгованості звичайно датують серпнем 1982 року, коли уряд Мексики увергнув у шок увесь фінансовий світ, об’явивши, що він не здатний виконувати зобов’язання за боргами у відповідності до графіка платежів. У деяких країнах (Ямайка, Перу, Польща, Туреччина та ін.) криза заборгованості почалася ще раніше, але тепер десятки країн негайно послідкували прикладу Мексики, признавши наявність суттєвих труднощів з обслуговування боргу.

Таким чином, боргова криза є наслідком зростаючої зовнішньої заборгованості.

Як і усі складні явища, боргова криза визначається не одним, а багатьма взаємопов’язаними чинниками. Оскільки десятки країн одночасно попали у лещата кризи, це дає підставу передбачити, що основну роль у її виникненні відіграли міжнародні чинники. Крім того, не можна виключати вплив внутрішніх чинників, так як деякі країни постраждали більше інших.

Зовнішні чинники. Зростання цін на нафту в усьому світі у 1973-1974 роках сприяло швидкому розвитку ринку євродоларів, мережі офіційних банків, розташованих у Європі, які займали та позичали міжнародні кошти. Близькосхідні країни-експортери нафти розміщали величезні суми додаткової виручки у міжнародні банки Європи. Банки, у свою чергу, позичали кошти з цих депозитів позичальникам із країн, що розвиваються. Таким чином, нафтовий шок зробив свій внесок у суттєвий приріст світових кредитів, які надавали країнам, що розвиваються.

Уряди ряду країн, що розвиваються, раптом виявили, що комерційні банки готові позичати кошти. Більшості найкрупніших позичальників (Аргентина, Бразилія, Мексика і т.п.) вважалося, що завдяки низьким ставкам відсотка у сполученні із швидким зростанням доходів від експорту (частково за рахунок високих світових цін на сировинні ресурси, що експортуються з цих країн) у майбутньому у них не буде ніяких проблем з обслуговуванням боргу.

Однак на початку 80-х років відбулися драматичні зміни в економічній ситуації. Світові відсоткові ставки різко злетіли вгору у результаті проведення антиінфляційної політики у розвинених країнах. У той же час падіння цін на сировинні ресурси, що експортувалися країнами-боржниками, призвело до погіршення торгового балансу. Таким чином, зростання експортних доходів країн, що розвиваються, уповільнилося, а у деяких випадках доходи стали знижуватися.

Сукупна дія високих відсоткових ставок та падіння експортних цін означали, що боржники стали сплачувати дуже високі реальні відсотки за зовнішніми боргами, що швидко призвело до тяжких наслідків. Економіка країн-позичальників була вкрай схильна до впливу росту відсоткових ставок, оскільки їх позики здійснювалися на умовах плаваючого відсотка. Це означає, що у момент отримання довгострокового кредиту позичальник не знає і не може знати відсоткової ставки, за якою він буде розплачуватися за кредит. Більшістю кредитних угод між урядами держав-позичальників і комерційними банками передбачалося, що виплати за відсотками будуть залежати від відсоткових ставок світового ринку на момент виплат. Приблизно 65% боргу Латинської Америки було взято під плаваючий відсоток, тому, коли на початку 80-х років відсоткові ставки раптом підскочили, рахунок Латинської Америки за обслуговування боргу різко та раптово зріс. Одночасно з цим різко скоротився приплив іноземних інвестицій.

Внутрішня економічна політика. Велика частка провини за кризу, що вибухнула, має бути покладена на внутрішню економічну політику. На початку 70-х років, коли отримання кредитів було легкою справою, ні банкіри, ні позичальники не приділяли потрібної уваги тому, як країни-боржники використали надані їм кредитні ресурси. Чи інвестувалися вони у проекти, що обіцяли дохід, достатній для виплати боргу? Обрання напряму використання позикових коштів багато в чому визначається внутрішньою економічною політикою.

Фіскальна політика. Доступність зовнішніх кредитів дозволила багатьом урядам у багато разів збільшити витрати, не вводячи нових податків і не застосовуючи інфляційне фінансування. Звичайно, великі розміри зовнішнього боргу могли підтримуватися тільки протягом обмеженого періоду. Коли на початку 80-х років приплив капіталу з-за кордону раптово скоротився, уряди країн-боржників не змогли скоротити витрати та збільшити податкові надходження на величину, достатню для компенсації цього скорочення. Таким чином, дефіцит став фінансуватися не за рахунок коштів інших держав, а за рахунок внутрішніх джерел.

У країнах з найбільшою зовнішньою заборгованістю (Аргентина, Бразилія, Мексика) боргова криза була пов’язана головним чином з дефіцитом державного бюджету. Політика латиноамериканських країн може бути охарактеризована як популістська. Це означає, що уряди намагалися заручитися підтримкою населення, реалізуючи крупні державні програми, навіть якщо в уряду не вистачало на це коштів.

Мабуть, однією з причин, що породили таку популістську політику, є суттєва нерівність доходів у країнах Латинської Америки. На одному полюсі знаходилися дуже багаті люди, на частку яких припадала більша частина національного доходу, і, користуючись своєю економічною могутністю, вони здійснювали політичний тиск на уряд, щоб уникнути великих розмірів оподаткування. На другому полюсі знаходилися нижчі класи, які розпоряджалися лише незначною частиною національного доходу, але чия величезна частка у загальній кількості населення потребувала суттєвих витрат на суспільні потреби. Таке співвідношення породжує необхідність росту витрат при низькій здатності уряду до збільшення податкових надходжень.

Торгова політика. Іншою суттєвою відмінністю країн, що потрапили до кризи, від країн, що уникнули її, стало їх відношення до міжнародної торгівлі. Країни, що уникнули кризи, мали більш вільні умови для світової торгівлі, реалістичні обмінні курси, які забезпечували прибутковість експортера, і в цілому вони слідували політиці, що стимулює конкурентоспроможність експортного сектора у міжнародному масштабі.

Утік капіталу. Побічним ефектом крупних бюджетних дефіцитів і завищених обмінних курсів у країнах Латинської Америки став широкомасштабний утік капіталу. Це відбувається тоді, коли вітчизняні резиденти конвертують власні накопичення в іноземну валюту, щоб зберігати їх за межами країни. Зв’язок між утоком капіталу і бюджетним дефіцитом часто буває безпосередній (існують і інші причини утоку капіталу: наприклад, політична нестабільність може змусити власників багатств переправляти кошти за кордон; крім того, причиною утоку капіталу є намагання уклонитися від сплати податків). При фіксованому обмінному курсі спроба уряду фінансувати бюджетний дефіцит приводить до надлишку пропозиції національної валюти, що знаходиться у домашніх господарствах. У свою чергу, домашні господарства конвертують ці кошти в іноземну валюту за офіційним курсом. Резерви іноземної валюти центрального банку скорочуються, у той час як обсяги коштів в іноземній валюті у населення зростають (якщо при цьому кошти переміщуються за кордон, то зростає і утік капіталу). Утік капіталу зростає і при очікуванні наступної девальвації національної валюти.

Проблема іноземного боргу і бюджетна криза. Оскільки основна частка взятих країнами, що розвиваються, іноземних кредитів приходилася на державу, боргова криза мала серйозні наслідки для державного бюджету. Уряди виявилися між двох вогнів – з одного боку, різко та несподівано збільшилися витрати на обслуговування зовнішнього боргу, з іншого боку, держави позбулися можливості отримати іноземні кредити, щоб покрити бюджетний дефіцит. Треба було чи зменшити бюджетний дефіцит, чи використати внутрішні кошти для його фінансування.

Бюджетна проблема початку 80-х років була породжена і іншими причинами. У багатьох країнах торговий баланс значно погіршився, що знизило експортну виручку державних підприємств, які виробляли продукцію на експорт, і скоротило податкові надходження від експорту. Багато приватних фірм у цей період також відчували фінансові утруднення, у деяких країнах уряди частково або повністю взяли на себе їх борги, що у результаті призвело до зростання заборгованості державного сектора. Крім того, як тільки вибухнула боргова криза, реальні обмінні курси різко впали (тобто зросли ціни продукції, що експортувалася). Оскільки обслуговування боргу здійснювалося у доларах, а податкові надходження уряду в основному залежали від виробництва продукції, що не експортується, реальне зниження обмінного курсу значно посилило тягар обслуговування боргу за рахунок частки внутрішніх податкових надходжень. Можливі дії, які могли здійснити уряди, стикнулися з серйозною бюджетною кризою, з політичної, економічної і соціальної точок зору були мало привабливими. Витрати державного сектора були значно скорочені в усіх країнах, що розвиваються. Зокрема, реальна заробітна плата і інвестиції у державному секторі різко скоротилися, створюючи велику політичну і соціальну напругу.

При зростанні бюджетного дефіциту уряди вимушені були шукати альтернативні джерела фінансування. Оскільки внутрішні фінансові ринки не змогли задовольнити зростаючих потреб держави у кредитах, уряди вимушені були звернутися до друку грошей. Фінансування бюджетного дефіциту за рахунок емісії грошей підстьобує інфляцію. Таким чином, одним з результатів боргової кризи є розповсюдження інфляції в усьому світі.

Для того, щоб зовнішній борг не перетворився у гостру економічну проблему для країни, їй потрібне активне управління своїм зовнішнім боргом. Цей термін застосовується для визначення набору заходів з попередження або пом’якшення боргової кризи. У їх числі заходи економічні (мінімізація величини зовнішніх позик, реструктуризація накопиченої заборгованості, підвищення ефективності використання залучених фінансових ресурсів, підвищення можливостей держбюджету з обслуговування зовнішнього боргу), політичні (підтримка політичної стабільності в країні і добрих відносин з зовнішніми кредиторами), соціальні (забезпечення соціальної стабільності), а також з забезпечення національної безпеки (насамперед, збереження незалежної від кредиторів зовнішньої і внутрішньої політики).